Annotation

Цей пригодницький роман Всеволода Нестайка, який побачив світ 1982 року, перевидається вперше. Автор розповідає про київське шкільне життя вчорашнього сільського хлопчика Стьопи Наливайка, про його друзів із 6-Б та про його фантастичні мандри в минуле і майбутнє за допомогою старшого друга Чака, старого клоуна і чаклуна. Завдяки Стьопі та невгамовному духові козацьких пращурів, що живе в його душі, читач має змогу побачити Київ і киян у різні історичні епохи, починаючи від часів Ярослава Мудрого і закінчуючи XX століттям. Для дітей молодшого і середнього шкільного віку.
Ілюстрації Юлії Радіч Всеволод НЕСТАЙКОРОЗДІЛ ІРОЗДІЛ ІІРОЗДІЛ ІІІРОЗДІЛ ІVРОЗДІЛ VРОЗДІЛ VІРОЗДІЛ VІІРОЗДІЛ VІІІРОЗДІЛ ІXРОЗДІЛ XРОЗДІЛ XІРОЗДІЛ XІІРОЗДІЛ XІІІРОЗДІЛ XІVРОЗДІЛ XVРОЗДІЛ XVІРОЗДІЛ XVІІРОЗДІЛ XVIIIРОЗДІЛ XIXРОЗДІЛ XX

Всеволод НЕСТАЙКО
ЗАГАДКА СТАРОГО КЛОУНА
Роман

Любій дружині моїй Світлані з вдячністю за співчуття і допомогу.

РОЗДІЛ І
Здрастуйте!.. — Я, мама, тато, дід Грицько і бабуся Галя

Здрастуйте! Це я. Стьопа. Хто я такий? Ну, для себе я — це я, звичайно. Я — та й годі. А для інших… Коли зранку я вмиваюсь у ванній і дивлюсь у дзеркало, звідти на мене позирає капловухий веснянкуватий хлопець тринадцяти років, з щербатим переднім зубом, з карими усміхненими очима, кирпатий і товстогубий, ще й з ямкою на бороді. Таких облич нібито й багато, але є в ньому щось таке, чого немає ні в кого. Як каже мій дід Грицько: «Наче хто взяв, коли тебе було намальовано, та й провів рукою і все змазав — порушив, так би мовити, симетрію: одна брова вище, друга нижче, одна щока товстіша, друга худіша, і рот усміхається якось на один бік веселіше, ніж на другий». Раніш я не дуже придивлявсь, який я. Бо вмивався в сінях над відром, і дзеркала там не було. Взагалі в дзеркало я дивився, мабуть, один раз на три місяці, коли наша сільська перукарка. Феодосія Макарівна стригла мене машинкою «під нуль». А в інший час моя «фотографія» лише зрідка мелькала мені то в ставку, то в калюжі, то в шибці… Мелькала, не затримуючи на собі моєї уваги. І оце тільки тепер, щодня вмиваючись перед дзеркалом у ванній, я нарешті роздивився себе як слід. Я сказав вам, що в мене усміхнені очі? То правда. У мене весела вдача. Про таких кажуть: «Покажи йому палець — і вже сміється». Але тепер, дивлячись у дзеркало, я помічаю в своїх очах якусь незвичну каламуть. Наче щось там пригасло. Наче хмарка набігла на сонце. Ви вже, мабуть, зрозуміли, що я жив у селі. І що тепер живу в місті. А який, люди добрі, настрій може бути в людині, яка п'ять років провчилася в одній школі, в одному класі, де все було рідне, знайоме, близьке — і учні, і вчителі, і самі стіни, — і раптом її перекидають в іншу школу, в і пішій клас, де все чуже, незнайоме, далеке — і учні, і вчителі, і самі стіни?! А я так любив свій клас! Ніколи б у житті не поміняв його, якби ото любий таточко мій та не перейшов несподівано в інший клас. Минулого літа приїхав до тітки Наталі, сусідки нашої, з Києва брат, доктор технічних наук, член-кореспондент Академії наук, Іван Михайлович. Лікарі, бачте, заборонили йому їхати на курорт до моря, то він до сестри в село приїхав. Познайомився з татом, балакали-балакали, «Реве та стогне» співали, те-се, і зацікавився Іван Михайлович моїм татом. А тато мій, між іншим, механік. У колгоспній майстерні сільгосптехніку направляє: Ну, до того ще й взагалі майструванням захоплюється, усе щось напильником джикає та свердлом скрегоче. Дивився-дивився Іван Михайлович на татове майстрування, ахав-ахав, руками сплескував, а тоді: — Та ви ж закінчений майстер — «золоті руки»! Та ви ж для нашої академічної майстерні скарб неоціненний! Та ви просто не маєте права закопувати свій талант! Ви — унікум! Такі трапляються один на десять мільйонів! Кожен талант — це надбання народу, і використовувати його треба тільки за призначенням. Розбазарювати талант — це злочинна безгосподарність. Ви просто не маєте права займатися сільгосптехнікою, коли можете слугувати точній механіці… — Та що ви, чесне слово! Та припиніть! — пробував угамувати його тато. — Давайте оно краще… «Поза лу-угом зе-еле-еле-неньким, поза луго-ом…» Але Іван Михайлович: розквоктався так, що ніякими піснями збити його вже було неможливо. Чесно кажучи, у тата мого справді золоті руки. І через якийсь час після того, як Іван Михайлович поїхав, тата викликав до себе голова колгоспу, і тато просидів з ним усю ніч і прийшов уранці блідий, скуйовджений і урочистий. Голові дзвонили з райкому, а райкомові дзвонили з обкому, а обкомові з Києва. Мама плакала, бабуся плакала, а дід Грицько ходив по хаті й глузливо хмикав (він ніколи не лаявся, а тільки сміявся: коли радів — весело, коли сердився — глузливо). — Щасливої подружі носом до калюжі! Давай-давай, їдь. Розігнався. Без нього, бач, не обійдуться. Без нашого Гриця вода не освятиться. Без нашого Василя не буде весілля. Міняй, міняй ремінець на личко. Давай! — Батьку! Та не крайте моє серце! — благально прикладав руку до грудей тато. — Велике діло — опеньки! Вхопив, як шилом борщу. А Оксану (це мати моя) кидаєш, значить? Будете, значить, у Москві на ВДНГ зустрічатися раз на рік. — У-у-у! — вголос заплакала мати. — Та що ви, батьку! Що ви таке кажете?! — жалісно скривився тато. Чого б це я її кидав?! Заберу. І її, і Стьопочку. Аякже. Хіба ж я хто? — А що ж вона там у Києві біля тебе робитиме? У сферу обслуговування піде? Хіба що. Слава богу, є з кого приклад брати. Сонька Демиденкова оно приїхала — і не впізнати: артистка, з голови до п'ят самі «лейби» заграничні. Однієї помади на губах французької на двадцять карбованців намазано. Що ж — давай! Доганяй! — Та чого це обслуговування! На Дарницький шовковий піде, або на взуттєву, або на трикотажну, Рози Люксембург… Куди схоче. По всенькому ж Києву об'яви запрошують на роботу. — А буряки хто копатиме? Ми з бабою? Чи піонери? Чи студенти приїжджі? — Техніка. — Скоро вже й технікою тією керувати нікому буде, як усе трудове селянство у город повтікає. Оно на Кривому Хуторі самі старі баби лишилися. І один дід. Цілий рік тільки й роблять, що з двору в двір на поминки ходять. — Не треба такої сумної, батьку, співати. На вас це не схоже. А розвиток цивілізації не зупиниш. Майбутнє за містом, а не за Кривим Хутором. За технікою, за механізацією, за наукою. І якщо я можу щось зробити для цього, чого інший не зробить, то хіба… — Тато зітхнув, і мені стало шкода його — авжеж, нелегко йому полишати рідне село, де він народивсь і прожив усе життя своє, оцей двір полишати з лелечим гніздом на сухому бересті, криницю, садок яблуневий (яких тільки сортів тут нема!), город, леваду за городом, річку, верби понад нею, явори, гай березовий увесь отой краєвид наш, що аж очі вбирає до щімкого солодкого болю, як каже моя мама. — Все одно ти перекинчик, — і собі зітхнув дід. — Не перекинчик тато, не перекинчик! — вигукнув я. — І не був ніколи ним. — Ти, Стьопко, як пень, — усміхнувся дід Грицько. — Голова — як казан, а розуму ні ложки. Ще пошкодуєш там, у місті, за селом, ще не раз попозітхаєш, а може, й заплачеш. Запам'ятай! — То що ж, батьку, по-вашому, й не рипнутися нікуди? Так? Га? жалібно-жалібно скривився тато. Я боявся, щоб він раптом не заплакав. — Ну, гаразд уже, годі, гаразд! — весело засміявся враз дід Грицько. То я вас на міцність перевіряв. А то, звісно, важко покидати насиджене гніздо, боляче одриватися від коріння, але крила орлові не для того дані, щоб обмахуватися ними у спеку та комарів одганяти. Лети, синку! Покажи світові, на що ти здатен. Великому кораблеві — великого й плавання. І годі вже вам, дівчата, сирість у хаті розводити. Ти ще, Оксано, може, його й переплюнеш. Героєм Соцпраці станеш. Ти гака метка, що… Держись, Дарницький шовкокомбінат! Держись, Києве! Отак змінилося моє життя. Отак з сільського хлопця став я киянином. Переїхали ми, звичайно, не одразу. Спершу переїхав тато. Дали йому гуртожиток, півроку жив він у гуртожитку і писав нам листи. Довгі ніжні листи, які мати вечорами вголос читала мені, бабі й дідові Грицьку. Тато, звісно, скучав за нами, але був захоплений новою роботою. В майстерні Інституту, механіки Академії наук йому доручили разом з іншими майстрами виготовити унікальний експериментальний механізм. І тато, мабуть, блискуче виявив усі свої здібності. Бо вже через півроку дали йому окрему двокімнатну квартиру. — А що? Який «добридень», таке й «доброго здоров'я», — ховаючи за усмішкою гордість, сказав дід Грицько. — Ми ще там усім носа втремо. — Еге ж! — хмикнула, усміхаючись, баба. — Який батько, такий син викрали з бочки сир. — А що? А що? — півником закозирився дід. — Таки розумного батька син! А що? Я таки теж способний був, я… — Еге ж! Способний! Баляндраси розпускати та коники викидати. — Це ти, ти крила мені вкоротила, налигачем до кілка припнула. Якби не ти, я б. уже всю землю обійшов, знаменитим мандрівником став. — Мовчи вже! Тур мені Хейєрдал найшовся! Мандруй оно на город та урви огірків на салат. Пржевальський. Колись у далекі юнацькі часи дід Грицько намірявся гайнути з села у захоплюючі мандри по індійських джунглях. Та несподівано закохався у бабу Галю, струнку чорноброву тоді красуню, і… Дід Грицько був невисокий на зріст, непоказний, але такий гострий на язик, такий дотепник, перший на селі жартун і базікало, що найстрункіші, найвродливіші парубки в'янули поряд з ним, як скошена трава. І ще були в діда Грицька очі такі голубі, прозорі й чисті, як травневе небо. Вони й зараз такі, цвітуть на дідовому обличчі, як волошки нев'янучі. І не встояла баба Галя. Гавкнули мандри на віки вічні…Я дуже люблю свого діда. У всіх діди серйозні, поважні. Дід Терентій. Дід Максим. Дід Роман Йосипович. А мій неповажний, несерйозний, хлоп'якуватий якийсь. Дід Грицько. Як ото в дитинстві Грицьком кликали, так усе життя до самісінької старості лишився. Ніхто його, здається, в житті по батькові Григорієм Григоровичем і не назвав ніколи. Грицько та й Грицько. І він сам, мабуть, здивувався б і образився навіть, якби хтось його Григорієм Григоровичем назвав. Бо оте «Грицько» у людей звучало не образливо, а ніжно. Усі в селі дуже люблять мого діда. Жодне свято, жодне весілля, проводи в армію, жодні хрестини (чи пак «свято новонароджених», як научає секретар нашої сільради) не обходяться без діда Грицька. Він завжди головний заводіяка, промовець, виголошувач різних кумедних тостів. І що вже сміху від його теревенів! Правда, баба Галя часом не витримує і смикає діда Грицька за полу: — Та сядь уже, іроде, помовч трохи, дай людям слово сказати, ніхто через тебе рота розтулити не може. На оно закуси хоча б, а то тільки ковть та ковть. — І пиріжком дідові рота заткне. Та минає хвилина-друга, пережує дід пиріжка і знову за своє. Може дід Грицько і з когось посміятися, але більше із себе самого кепкує, різні кумедні історії про себе вигадує, аби смішно було. Про те, як він під час війни на передовій у сильний туман до німців «у расположеніє» забрів, німці якраз обідали, він і свій котелок кухарю підставив, пообідав з німцями, покурив і, захопивши «на десерт» «язика», назад повернувся. Такий туман був!.. То про змагання наввипередки з вовком. То про те, як узимку ненароком під лід провалився, проплив і в ополонці, де наш колишній завклубом рибу ловив, голову вистромив та: «Здрастуйте, Олександре Степановичу!» Той так і вкляк — зомлів. Чого тільки не розказував про себе дід Грицько! І хоч баба Галя завжди бурчала при цьому: «От старий кловен! Ну ж розпуска губу, ну!» — але очі в неї сміялися, іскристо промінились, і не могли Вони приховати ніжності. Вдачею я пішов у діда. Тато в мене серйозний, поміркований, розважливий. А я — шалапут. — Весь у діда! — наче з осудом каже бабуся Галя, але очі в неї теж проміняться і сміються. — Не дрейф, — підморгує мені дід Грицько. — Такі, брат, вдачі, як у нас з тобою, не підряд, а через покоління народжуються. Бо інакше не було б порядку. Але якщо тільки про порядок дбати, то було б дуже нудно жити. Найвеселіше ж буває саме тоді, коли немає порядку. У кожному класі є жевжик, який порушує порядок, який крутиться на уроках, наче йому голки в штани насипали, підскакує. Кидає вчительці репліки, робить гримаси і взагалі викаблучується, як тільки може. Аби тільки всі сміялися. Аби тільки розвеселити товариство. У нашому класі таким жевжиком був я. І от…

РОЗДІЛ ІІ
Шостий «Б». — І нащо ми переїхали у цей Київ?!

Ми прибули до Києва уранці. Ми їхали з-за Дніпра, через Дарницю, повз Березняки, мимо Видубицького монастиря. І після Дарницького плетива рейок, після білих багатовіконних березняківських новобудов раптом ступила з-за обрію нам назустріч велична срібляста постать Вітчизни-матері (знаменитий київський меморіал) і золотисто засяяли на срімких кучеряво-зелених кручах цибулясті бані Печерської лаври. А за ними танули у ранковому серпанку і готель «Київ», і Володимирська гірка, і будинок ЦК комсомолу, і іграшково тендітна Андріївська церква… Щось наче штовхнуло мене в груди — я вперше відчув, що я в Києві. Тато зустрів нас на пероні з квітами, збуджено-метушливий і якийсь незвичний. Щось у ньому вже було невловимо міське, чого не було ні в мамі, ні в дідові, який приїхав разом з нами допомагати влаштовуватися, ні, звичайно, в мені. Я це одразу відчув. Квартира була порожня й лунка. В одній кімнаті стояли попід стінами три однаковісіньких алюмінієвих розкладушки і лупав більмуватим оком телевізор. У другій нічого не стояло, тільки в кутку було навалено в безладді різних ящиків, мішків, пакунків — наші речі, три дні тому привезені колгоспною машиною. Лише кухня була обставлена. Новенький стіл, табуретки, шафи й холодильник сяяли, як у магазині. — О! Молодець, синку! — поплескав дід Грицько тата по плечу, зайшовши на кухню. — Зразу видно хазяйську дитину. Знаєш, з чого починати треба. Щоб було де сісти та борщу з'їсти. Я одразу ж вискочив на балкон. В усій квартирі найбільше мені сподобалися ванна і балкон. Балкон був великий, довгий, з двома дверима одні з кімнати, другі з кухні, — хоч у футбола на ньому грай. Наш будинок стояв на бульварі Дружби Народів біля Печерського мосту, квартира на дванадцятому поверсі, і з балкона видно було далеко-далеко, аж ген за Дніпро, за білі нові масиви, за огорнуті сизим маревом заводи, за сині лісові далі… Здавалося, ще трохи звестися навшпиньки, витягнути шию, підскочити — і побачиш за обрієм рідне село. І хлопців-однокласників побачиш, і дружків своїх Василя та Андрійка, і вчительку Марію Степанівну, і завуча Володимира Свиридовича, і руду Гафійку Остапчук із сьомого класу… Я й не думав, що мене так проводжатимуть. Прийшов увесь наш клас, і Марія Степанівна, і татків друг завуч Володимир Свиридович. Принесли квіти. І говорили якісь гарні слова. А Марія Степанівна обняла мене, пригорнула: — Ти ж пиши, Стьопочко, не забувай нас. Хоч і багато ти мені крові попсував, але я ж тебе, шалапута, люблю. І я, дурний, не витримав і заплакав. Василь з Андрійком поодвертались і теж зашморгали носами. А коли ми вже сідали в машину, щоб їхати на станцію, я весь час озирався. Мені дуже хотілося хоч на мить побачити оту руду Гафійку Остапчук із сьомого класу, що жила за чотири хати від нас. І тільки як ми вже від'їжджали, я таки побачив її. Вона вийшла з-за льоху і, приклавши козирком долоню до очей, дивилася нам услід. Руде її волосся аж горіло на сонці і осявало все їхнє подвір'я, всю вулицю, весь світ. Я підскочив і замахав їй рукою, ледь не перевалившись через борт машини. Вона звела руку і помахала мені теж. Серце мов аж зайшлося від радості. До самісінького поїзда я був щасливий. І тепер, дивлячись з балкона, я наче бачив отам, за обрієм, руду Гафійку, яка стояла коло льоху і махала мені рукою. І серце моє стискалося. У нову школу ходив записувати мене тато. Я, звісно, ходив разом з ним. Чимось та школа нагадала мені нашу нову квартиру. Теж порожня, теж лунка й так само пахла вапном, крейдою, оліфою. І шпінгалети на вікнах так само не зачинялися. І шибки заляпані фарбою. У коридорі стояли козли. Мабуть, щойно закінчився ремонт. Ота безлюдна лунка порожнеча, ота запахуща після ремонтна холодна сирість були непривітні й одразу нагнали на мене тугу. І туга та була передвісником невеселих моїх днів у новій школі. Хто коли-небудь хоч раз був новачком у класі, той прекрасно знає, яке ж то гидке, гнітюче почуття, який принизливий трепетливий неспокій огортає тебе з першої ж миті під цікавими глузливо-вичікувальними поглядами, що зустрічають тебе всюди, куди не озирнешся ти, куди не поткнешся. Де ти, вдачо моя весела? Чого покинула мене, втікаючи холодними мурашками кудись у п'яти? Що ж я робитиму без тебе? Сам-один серед них усіх? Пожди! Не тікай! Не лишай мене! Та хіба втримаєш? Сміх і гумор, веселий настрій — то дуже тонка, делікатна штука. Мить та й уже. І як не старайся ти — не вимучиш із себе сміху, коли у тобі його нема. Недарма казав завжди дід Грицько: «Хоч плач і не втирайся, а в тугу не вдавайся. Туга — лиха подруга. Кидай лихом об землю і не журись. Журбою поля не перейдеш, горя не здолаєш. Не давай журбі їздити на собі». Ех-хе-хе!.. Легко сказати — не давай, а коли… Коли я тільки вперше переступив поріг отого злополучного шостого «Б» класу, якесь недобре передчуття охопило мене. — О! Новачок! — дзвінко вигукнув із задньої парти чорнявий хлопець у джинсовій курточці. — Новачок! Новачок! — майже одноголосно підхопили двоє невисоких кругловидих хлопчаків, які сиділи за першою партою. Бу-бух! — наче щось вибухнуло. Всі посхоплювалися з своїх місць і вмить оточили мене з усіх боків. — Звідки, пане, будете? — глузливо-ввічливо спитав чорнявий. — З села Витребеньки, звідси далеченько, іти прямо, де велика яма, потім з-за рогу навприсядки через дорогу, потім трохи проповзти на пузі у тому лузі, де Іван теля пасе, от і все! — бадьоро відтарабанив я зарані придумане. — Диви! Язикатий який. Га? — обернувся чорнявий до мордатенького, рум'яного, як яблуко, хлопця. — Язикатий, нахаба! — кивнув той. — Тихого пса й муха куса! — хвацько відповів я. — Ну, дурному псові усе мухи в голові, — усміхнувся чорнявий, і всі зареготали. Я знітився. Сміх буває різний. Одна річ, коли сміються з твоїх жартів, дотепів, зовсім інша, коли сміються з тебе… Перший сміх — то радість, я його страшенно любив, заради нього був готовий на все. Другого сміху я завжди боявся. Я стояв, опустивши голову. Щоки мої палали. А вони сміялися, а вони сміялися. Виручив мене дзвоник. Усі кинулися по місцях. Зайшла вчителька. Висока, струнка, гарна. Не вчителька — королева. Вона посадила мене на вільне місце біля гостроносої дівчини в окулярах. І почала урок. «Нічого! Нічого страшного не сталося, — заспокоював я себе. — Подумаєш, одна невдала репліка!.. Я ще себе покажу. Я ще себе покажу!» Але показати себе я так і не зміг. Ще до кінця уроків я зрозумів: жевжики, дотепники їм у класі були не потрібні. Вони мали своїх. І не одного, а одразу двох. Головний — лідер класу Ігор Дмитруха, отой чорнявий, у джинсовій курточці, і підспівувач його, шепелявий, мордатенький, рум'яний, як яблуко, Валера Галушкинський. Вони виступали у парі, як Тарапунька і Штепсель. В окремих випадках до них підпрягалися ще й оті двоє маленьких з першої парти — Лесик Спасокукоцький та Стасик Кукуевицький. П'ятий їм був зовсім ні до чого. Як п'яте колесо у возі. «На пасіці не розмахуй руками», — казав завжди дід Грицько. І, якби я ото не вискакував одразу із своїми жартами, може б, вони й прийняли мене з першого дня у свій гурт. Якби я повівся скромненько, тихо, то потім можна було б і позмагатися у дотепності з ними, навіть із самим Ігорем Дмитрухою, і потроху-потроху завоювати їхню симпатію та прихильність. А так… А так став я посміховиськом. — Ну як там справи з мухами? — Ой, стривайте-стривайте, щось у нього в голові, здається, дзижчить. — Привіт, Муха! — Гав-гав! — Дз-з-з! Навіть нещасний Льоня Монькін, з якого до мене, як я потім дізнався, усі в класі кепкували, зрадівши, що є йому нарешті заміна, дзижчав мені услід мухою. І я, перший жартун і дотепник у своїй школі, гострого слова чийого боялись навіть старшокласники, я, онук відомого на все село діда Грицька, тут перетворився раптом на якусь ганчірку, об яку витирали ноги всі, хто хотів. Я розумів, що я сам винен, — не треба було мені ото ляпати про пса й муху, та від того ставало ще важче. Дома мого настрою ніхто не помічав. Тато був так захоплений своєю роботою, що часто працював і в суботу та в неділю. Його дуже хвалили, а Іван Михайлович сказав, що тато згодом, може, навіть дістане колись почесне звання «феллоу». Поки що в нас у Радянському Союзі є тільки один представник цього всесвітнього товариства висококласних майстрів. Це Фелікс Равдонікас із Ленінграда. Про нього навіть фільм по телевізору показували. Мама поступила працювати на взуттєву фабрику біля Лаври. І вчилася на якихось курсах. Теж хати не трималася. Дід Грицько трохи побув та й поїхав назад у село — копати картоплю. Приїхала було баба Галя мене доглядати, але теж довго не витримала. Вона прокидалася за звичкою дуже рано, десь о третій, одягалась і мовчки сиділа посеред кухні на табуретці, склавши руки на колінах. Якось, прокинувшись уночі, я вискочив, куди мені було треба, і мало не вмер з переляку, побачивши в кухні на тлі вікна мовчазну нерухому постать. — Чого ти кричиш? — тихо спитала баба. — А чого ж ви?… Я думав, що то злодій. От іще! — Ех! — зітхнула баба тужливо. — І як там моя Лиска? І курочки… І кабанчик… Той старий хіба догляне як слід. Ех! Через кілька днів поїхала вона до своєї Лиски. Та й нащо мене доглядати?! Що я — дитина, чи що. Все одно ні баба, ні дід, ні батьки не зрозуміли б моїх переживань. — Ти ж гляди, синку, обережненько, — наказувала вранці мама. Роззирайся добре, як вулицю переходиш. Ті ж машини, тролейбуси тут так гасають. Не дай боже, вженешся під якусь… І як обід розігріватимеш, з газом, дивись, не жартуй. І не скучай, любий! Як уроки поробиш, телевізор дивись, читай, магнітофон слухай. — У кіно сходи, — тицяв мені карбованця тато. — Морозива з'їж, абощо. — І ключі ж не загуби, — вже з порога озивалася мати. — І квартиру зачиняй гарненько! Та й хліба купи, і молока… Двері хряпали і я лишався сам-один аж до пізнього вечора. Батьки на півгодини раніше, ніж я, ішли вранці. Школа моя (як вона мені набридла!) була зовсім близько. Дві зупинки тролейбусом. Я снідав у самотині, замикав квартиру і біг вузькими сходами вниз. Після того як я двічі застряв у ліфті, не любив я ним користуватися, особливо вниз. У нас було два ліфти — пасажирський і великий, вантажний. Я примудрився застряти в обох. Після школи, нашвидку виконавши уроки і знов-таки у самотині пообідавши, я замикав квартиру і вирушав у мандри по Києву. Як мені було погано! Якби хто знав, як мені було погано! І нащо ми переїхали у цей Київ?! Нащо?! Я готовий був пішки йти назад у село. Навіть потайки плакав кілька разів. І я таки втік би назад у село. Тільки мені жаль було тата й маму. Щоб якось угамувати біль і тугу, я вирушав у мандри по Києву. Я й раніше, дома, в селі, любив мандрувати. Ми частенько з хлопцями мандрували полями, лісами у сусідні села, плавали човнами до греблі, а одного разу навіть проблукали у лісі всю ніч, завдавши переживань і великого клопоту батькам. У мені жив отой неспокійний мандрівний дух наших предків, які кочували по безкрайніх просторах не заселеної ще нашої землі, дух, що не дає людині спокійно всидіти на місці, а спонукає кудись іти, іти, іти, без певних завдань і мети, просто щоб бачити нові обрії, щоб міряти ногами нові дороги, щоб зустрічати нових людей… Зараз цей мандрівний дух просто виручав, рятував мене. Я йшов бульваром Лесі Українки, повз пам'ятник Лесі, спускався вниз, до Бессарабки, виходив на Хрещатик, далі прямував до площі Жовтневої Революції, де ото відбуваються паради, демонстрації та різні урочистості, і повертав угору до Софії або йшов далі до філармонії, до Володимирської гірки. А від Софії, від площі Богдана Хмельницького, брів до Золотих воріт, до оперного театру, до університету і пам'ятника Шевченку… А з Володимирської гірки прямував до Андріївської церкви і потім круто униз-униз, повз старовинні кам'яниці з шпильчастими вежами, повз знаменитий будинок «Ричарда Левове Серце», повз будиночок письменника Булгакова — на Поділ, на Червону площу, до пам'ятника Григорію Сковороді, до Києво-Могилянської академії. Або, виходячи з дому, я повертав бульваром Дружби Народів до Дніпра і йшов у Парк Примакова, а потім набережною-набережною аж до станції метро. І сідав на метро… Або з бульвару Лесі Українки не йшов униз на Бессарабку, а повертав до Московської вулиці, а тоді Цитадельною, повз мамину взуттєву фабрику до Лаври, далі повз пам'ятник Слави, Палац піонерів, «Арсенал», Будинок офіцерів, парками до Верховної Ради, до будинку Раєвського, де збиралися декабристи і де бував Пушкін. А звідти, поминувши Державний банк, на вулицю Орджонікідзе, до будинку з химерами, будинку, якого ніде в світі більше нема… Та хіба я можу переказати вам усі свої київські дороги! Це я зараз кажу вам усі назви, щоб ви не заплутались і щось собі уявили. А тоді я йшов навмання, не знаючи ні вулиць, ні площ, ні де воно що. Я не боявся заблукати. Язик, як кажуть, до Києва доведе. А вже в Києві не загубишся. Я просто йшов собі та йшов і дивився, дивився, дивився… І з кожним днем я любив Київ усе дужче й дужче. Я йшов і, тільки йдучи, забував про те, Що сьогодні знову в школі хтось дзижчав мені мухою, гавкав і реготав услід, що знову я просидів п'ять уроків поряд з мовчазною гостроносою Тусею Мороз, яка ні слова ще мені не сказала і, здається, переживає й соромиться сидіти зі мною, що знову я самотньо простояв усі перерви під стіною, із заздрістю дивлячись, як весело ганяють по коридору хлопці з галасливим Ігорем Дмитрухою на чолі… І я, зневажаючи себе, у безсилій ненависті бажав їм усім упасти й розбити носи. Я все забував і був вдячний Києву за це. Та де б я не блукав, усі мандри мої закінчувалися в одному місці. На площі Перемоги. Де б я не ходив, ноги, наче самі собою, несли мене сюди, на площу Перемоги. До цирку. Цирк! Коли я був у другому класі, нас возили на екскурсію до Києва і повели осюди, на площу Перемоги, в цирк. До того я бачив лише окремі циркові номери по телевізору, в кіно. Але живого цирку я не бачив ніколи. Тоді вперше. І цирк справив на мене таке враження, що я буквально очманів. Я так реготав, так кричав, так підскакував, що глядачі оберталися на мене. І дресировані ведмеді, і коні, і жонглери, і акробати, і повітряні гімнасти, і фокусник-ілюзіоніст — усе захопило мене страшенно. Але найбільше вразив мене клоун — Олег Попов. Я закохався в нього до безтями. Він був для мене най-, най— і ще раз най-, найталановитіший, найсимпатичніший, найвеселіший. Недосяжний, неперевершений. Вдома, у селі, я взяв нову татову кепку, розфарбував її білою олійною фарбою на квадрати, щоб вийшла знаменита поповська «шахматка»), почепив, потім спіймав на сусідньому городі білого півника (у нас були тільки зозулясті) і в той же день на вигоні влаштував для хлопців циркову виставу. І хоча сусідський півник не хотів лягати на землю й засинати, як у Олега Попова, подзьобав мене і втік, а кепка прилипла до волосся — хлопці були дуже задоволені: оплески лунали на весь вигін. Значно менше були задоволені сусіди: оплесків не було (півник так і не знайшовся). І вже зовсім був незадоволений тато.. — кепку довелося викинути. Тато надавав мені таких оплесків нижче спини, що вистави на певний час довелося відмінити — з технічних причин. Але ніщо вже не могло збити мене з пантелику — я вирішив раз і назавжди: буду клоуном. Як Олег Попов. Сонячним клоуном, який приносить людям радість і втіху, який примушує їх забувати свої неприємності та невдачі, свої двійки з математики, який викликає нестримний веселий сміх на всіх континентах, в усіх кутках земної кулі. Як Олег Попов. Як незрівнянний, неповторний Олег Попов… Я, звичайно, розумів, що це справа майбутнього. Клоунів-хлопчаків не буває. Акробати є, жонглери є, асистенти фокусників, антиподисти, канатохідці — артисти майже всіх циркових професій починають змалку, з дитинства. А от клоунів-дітей не буває. Тільки дорослі. Такий уже це жанр. І я розумів, що спершу треба закінчити школу, може, навіть одслужити армію (як Юрій Нікулін — я про нього читав), а вже потім… І тому я не квапився, спокійно собі ріс, одкладаючи вирішення своєї долі на доросле життя. Що стану клоуном, сумнівів у мене не було. І смішити я вмів, і вдача в мене була весела, і взагалі воно було, як тепер кажуть, запрограмовано ще у предках моїх — не випадково ж у мене такий дід Грицько… Тепер, я гадаю, ви розумієте, чому всі мої мандри по Києву закінчувалися на площі Перемоги, біля цирку. Я ходив навколо цирку, дивився на афіші й зітхав. Квитків у касі не було. Та якби й були, я, мабуть, не наважився б купити. Чомусь я був певен, що мене не пустять самого, що поважна білетерка у червоному, обшитому золотою стрічкою мундирі суворо запитає: «А ти з ким, хлопчику?» — і міцно схопить мене за руку. Я вже навіть зарані відчував її пальці на своєму лікті. Кілька днів я отак ходив і зітхав. І ні з чим ішов додому. А потім придивився і помітив, що на денні вистави людей дванадцяти-тринадцяти років, таких, як я, пускають і самих. І якось у суботу я наважився. Квитків у касі, як я вже казав, не було. Біля цирку на сходах завжди товклося багато дорослих з дітьми, які кидалися назустріч тим, хто піднімався, з благальним «Немає зайвого? Немає?» Перехоплювати квитки у дорослих я не наважувався, навіть коли був ближче до того, в кого нарешті виявлявся зайвий. Та от я помітив на сходах дівчинку мого віку, може, трохи старшу, яка переминалася з ноги на ногу і нерішуче позирала навколо. Я спершу думав, що вона просто когось чекає, тата чи маму, але потім зустрівся з нею поглядом і прочитав у її очах якесь збентеження. — Може, у тебе зайвий? — тихо спитав я. — Зайвий, — прошепотіла вона і густо-густо почервоніла. Вона так само вміла продавати, як я купувати. «Яке їхало, таке й здибало», — сказав би мій дід Грицько. Через дві хвилини я вже сидів у дев'ятому ряду третього сектора, і серце мов витанцьовувало в грудях. Я вдихав неповторний запах цирку — запах тирси, пудри, диких звірів і ще чогось невловимого, запах, якого ніде більше немає і який не можуть перевершити усі найпрекрасніші пахощі світу, я вдихав цей запах і, ще не побачивши жодного номера, уже був щасливий. Уперше після того, як переїхав до Києва. А потім була вистава… Переказати циркову виставу неможливо, її треба бачити. Треба бачити, як під бадьорі звуки циркового оркестру вибігають на арену акробати-стрибуни. Ап! — сальто! Ап! — ще одне сальто. Подвійне. Ап! — уже один стрибнув на плечі другому… Уся арена вирує, крутиться, каруселиться. А тоді — ваги-переваги — виходить на арену ведмідь. І починає робити на гімнастичних снарядах вправи — і сонце на турніку крутить, і хрест на кільцях тримає, і чого тільки не викамстролює… А інший ведмідь на велосипеді педалі крутить, а ще один на мотоциклі шпарить, аж дим іде. І от після ведмедів на арену виходить… хто? — авжеж, клоун. І починає… Ні! Ні, не можу я вам переказати циркової вистави. Не піддається вона переказові. І хоч був то не Олег Попов, я реготав, я реготав так, що в мене щоки заболіли. Спасибі тобі, цирк! Ти був мені так потрібен зараз! Я відчував, я знав, що тепер мені вже будуть не такі страшні глузи, всі оті «гав-гав», «дз-з» і таке інше. Я зарядився гумором, сміхом. І був готовий триматися. Триматись і не здаватися. Назавтра, у неділю, я знову пішов у цирк. У неділю було аж дві вистави, на які я міг піти, — ранкова і денна. Я вже не соромився, сміливо кидався у пошуках «зайвого квиточка». І мені пощастило. На ранкову я квитка дістав. А потім і на денну. Усі номери я вже знав напам'ять. Але мені не набридало їх дивитися ще і ще раз. Цирк став для мене як рідний дім. І от під час другої, денної, вистави…

РОЗДІЛ ІІІ
Цирк. — Несподівана зустріч. — Таємничий дідусь Чак розповідає мені про своє дитинство у антракті

Я сидів у майже порожньому притемненому залі й дивився, як уніформісти під наглядом дядечка у довгому халаті натягують над ареною сітку, готуючи друге відділення. У другому відділенні виступали повітряні гімнасти. І дядечко в халаті був їхнім керівником. Я вже це знав. Виходити в фойє мені не хотілося. Дивитись, як усі їдять морозиво або цукерки, — тільки дратувати себе. Що там казати, звичайно, мені хотілося морозива, але… усі гроші я вже витратив на квитки. Я сидів і ковтав слину. І раптом ззаду, з-за моєї спини простяглася рука з порцією морозива. — Будь ласка! Від несподіванки я аж підскочив. Повернув голову. Наді мною схилився дідусь у сірому светрі. Старенький, весь зморшкуватий, з такими ж голубими, як у мого діда Грицька, очима. — Будь ласка! — повторив він, усміхаючись. — Ой! Що ви! Не треба! Дякую! — знітивсь я. — Ну, не ображай мене. Я ж від щирого серця. — Дідусь присів на вільне місце біля мене. — Я ж бачу, тобі хочеться. І мені хочеться почастувати тебе й познайомитися з тобою. Ну, будь ласка! Дідусь був зовсім лисий, тільки брови мав густі й кошлаті. І з-під них світилися веселі голубі очі. А над верхньою губою праворуч була велика родимка. Отими веселими очима і тією родимкою він так нагадав мені мого діда Грицька. Тільки в діда Грицька родимка була менша і на лівій щоці, ближче до носа. І так він якось щиро мене пригощав, що я не став далі відмовлятись і взяв морозиво. — Дякую! Тільки нащо було… — Та ж кажу, познайомитися хочу, — лагідно усміхнувся дідусь. Зацікавив ти мене. Я тебе помітив. І вчора ти був. І сьогодні на другій виставі підряд. І сам. Без батьків, без нікого. І щоразу смієшся й радієш, наче вперше бачиш. — А ви… — Я затнувся. — Ви що… теж часто ходите? Чи працюєте тут? — Ні. Не працюю. Я вже, брат, ніде не працюю, на пенсії. За вісімдесят мені. — Та ну! А я б вам більше сімдесяти, як дідові моєму, не дав ніколи. Справді, у потертих джинсах, у светрі, він зовсім не виглядав таким старим. — Дякую! Дякую! — засміявся дідусь. — Якщо так, то це тільки завдяки цирку. Цирк, брат, — це велике диво! Та я думаю, тебе не треба агітувати. Ти любиш цирк так, як і я. — Люблю, — признавсь я. — І, мабуть, мрієш стати артистом цирку. Найпевніше, клоуном. Я почервонів. — Та не соромся. Це, брат… — він зробив широкий жест і хотів іще щось сказати, але тут підійшла жінка з маленьким хлопчиком, на місці якої він сидів, і дідусь рвучко підвівся: — Пробачте, будь ласка! — і, звертаючись до мене, сказав: — Ти після закінчення одразу не тікай. Добре? Я у сусідньому секторі сиджу. Побалакаємо. — Гаразд, — хитнув я головою, поспішаючи доїсти морозиво Вже продзвенів третій дзвоник, погасло світло, і прожектори освітили форганг (я вже знав, що так називається завіса, з-за якої виходять на арену артисти). У другому відділенні я весь час думав про дивного дідуся. Хто він такий? Чого це раптом вирішив познайомитися зі мною? Що йому від мене треба? І хоч усе це було загадково, тривоги я не відчував. Дідусь був мені симпатичний. Коли вистава закінчилась, я лишився на місці, чекаючи його. Проштовхуючись між людей, він швидко підійшов, майже підбіг до мене. — Ну, ходімо, ходімо, я трохи проведу тебе. Спасибі, що не втік. Ми вийшли з цирку і пішли вгору по бульвару Шевченка. — Ну, давай знайомитися. Як тебе звати? — Стьопа. А… вас? — А мене Всеволод Мстиславович. Мабуть, і не вимовиш одразу. Але ти називай мене, як усі, — Чак. Це моє прізвище. Мене усе життя всі на прізвище називали. Бо прізвище коротке, а ім'я та по батькові довге й важке. І я звик. Ти в Києві недавно, правда? — Недавно, — признавсь я. І, дивна річ, раптом мені самому захотілося розказати йому про себе. От бувають такі люди, яким чогось хочеться відкритися, розказати про себе. Чак був саме таким. Хвилин за десять він уже знав про мене все. — Ти гарний хлопець. — Чак поклав руку мені на плече. — Я не помилився в тобі. І недаремно мені захотілось познайомитися з тобою. ТИ нагадав мені далеке моє дитинство, коли я вперше захопився цирком, і одну загадку, яку я так і не зміг розгадати протягом усього мого життя. Зараз я такий старий, що боюсь, не зможу вже сам цього зробити. Ти б не хотів допомогти мені? — Я? А я хіба зможу? — Гадаю, що так. Інакше я не звернувся б до тебе. — Тоді звичайно! Я згоден. Що може бути цікавішого, ніж розгадування загадок?! Я готовий, Хоч зараз. — Ні. Зараз уже пізно. Тобі треба додому. Ти без обіду вже другу виставу дивишся. А от завтра… Після школи. Коли зробиш уроки. Зможеш прийти до цирку? — Авжеж. Годині… годині о третій. — Ну, о третій, може, ти не встигнеш. Давай о четвертій. Я тебе чекатиму біля цирку. Домовились? — Домовились. — Бувай здоровий, Стьопо! — До побачення, Чак! Ми попрощалися на Бессарабці. Він пішов назад. А я побіг на п'ятнадцятий тролейбус. Я був збуджений, наче в моєму житті відбулося щось дуже значне й важливе. Тієї ночі снилося мені рідне село. Левада, на ній кінь, білий-білий як сніг. А на коні дід Грицько, молодий, кучерявий, у клоунському костюмі. Кудись мене кличе і таємничо підморгує. І мені радісно, і я біжу йому назустріч легко-легко, ледь торкаючись землі. З отим радісним настроєм я й прокинувся. Відразу згадав Чака і нашу сьогоднішню зустріч. У школі ніхто мене сьогодні чогось не дражнив, не дзижчав мухою, не гавкав. І п'ятірку я одержав з літератури. І двадцять копійок на вулиці знайшов. Усе складалося напрочуд добре. Я навіть трошечки збентежився — чи не готує мені доля якоїсь капості. Так же завжди буває: коли надто вже везе, доля тобі зненацька підніжку — раз! — і ти прямісінько носом у калюжу. Може, обдурив мене Чак — не прийде. Чи захворів, може… Такий же старенький! І я його більше не побачу. І ніколи не дізнаюся про оту велику загадку, якої він не міг розгадати впродовж усього свого життя. І вже здавалося мені, що тепер мов власне життя без тієї загадки втратить увесь сенс. Серце моє калатало в грудях, як шкільний дзвоник, коли я наближався до цирку. Прийде чи не прийде? Прийде чи не прийде?… Я здаля побачив його. Він сидів на лавочці у скверику біля цирку. — Здрастуйте! — підбіг я до нього. — А, здоров-здоров, Степане! — привітно усміхнувся мені Чак. — Спасибі, що прийшов. Сідай. Я сів поряд з ним. Він по-особливому усміхався — наче одразу усіма своїми зморшками. — Уроки поробив? — Поробив. — Значить, не поспішаєш? — Ні. — Ну, гаразд. — Чак знову якось загадково усміхнувся. — Тоді почнемо… Спочатку я мушу розказати тобі трохи про себе. Народивсь я і все своє життя прожив у Києві. На оцій от вулиці. — Він показав рукою. — Кінотеатр «Перемога» бачиш? Вулиця Чкалова. Колись, у часи мого дитинства, вона називалася Мало-Володимирська, а потім Столипінська. Після того як у 1911 році у Київському оперному театрі вбили прем'єр-міністра Росії, кривавого Столипіна. Його везли ще живого по нашій вулиці у лікарню Маковського, яка була там угорі. Всю вулицю соломою вистелили. Столипін прибув до Києва разом з царем і з його «августійшою», як тоді говорили, родиною на відкриття пам'ятника Олександру ІІ. Та не про це мова… Батько мій працював дрібним чиновником в Управлінні Південно-Західної залізниці. Я вчився в гімназії. Це я тобі розказую про той час, коли я вперше дізнався про таємницю старого клоуна. Про неї буде мова. А почалося все із зустрічі отут, на цьому самому місці, де ми з тобою сидимо. За дивною примхою долі саме тут побудували потім цирк. Тоді, сімдесят років тому, тут був базар. Офіційно вів називався Галицький, але всі називали його Єврейський базар, Євбаз. На прилеглих до нього вулицях Дмитрівській, Златоустівській, Бульварно-Кудрявській у підвалах і халупах жила єврейська біднота, якій не дозволялося жити в центрі міста. Це була так звана «черта оседлости». Я часто бував тут (ми жили за два квартали, на Мало-Володимирській). Базар був грандіозний. Посередині — церква святого Іоанна Златоуста, так звана Залізна церква, а навколо неї рундуки, крамнички, лавки, прилавки, з навісами, без навісів, а головне — розкладки просто на землі, під ногами, на якійсь ряднині, газеті чи й просто так… Чого там тільки не було! Від новенького сяючого міддю гасового примуса, якими тоді широко користувалися, до поламаного гребінця. Але мене найбільше цікавили книжкові розкладки, де продавалися випуски серій «сищицької», як тоді казали, літератури: «Пещера Лейхтвейса», пригоди Ната Пінкертона, Ніка Картера, Шерлока Холмса, американського сищика Джона Вільсона, російського сищика Івана Путиліна та багато інших. Всі гімназисти захоплювалися тоді «сищицькою» літературою. Всім хотілося подвигів, небезпек, погонь і взагалі захоплюючих пригод. Учивсь я тоді в третьому класі Сьомої київської гімназії, на Тимофіївській вулиці (тепер вулиця Михайла Коцюбинського) майже на розі Бібіковського бульвару (так тоді називався бульвар Шевченка). Попечителем нашої гімназії був генерал, товстий, з пишними вусами й бакенбардами, не пам'ятаю вже його прізвище. Дуже пихатий і неприємний. Але ще неприємнішою була його дружина, «попечительша». З бридливим виразом обличчя вона обходила стрій гімназистів в актовому залі і, де побачила у кого якусь плямку на рукаві, абощо, тикала пальцем і цідила крізь зуби: «Що це? Фе!» І учня лишали без обіду. Ми прозвали її Фея (від слова «фе»). А попечителя прозвали Фей (теж від слова «фе»). У вересні дванадцятого року, щойно подалося навчання, Фей і Фея мали приїхати в гімназію. Директор і вчителі, чекаючи гостей, стояли у віцмундирах унизу біля під'їзду. Гімназисти, хоч було попереджено до вікон не підходити, визирали з розчинених вікон. І от під'їхав розкішний екіпаж на дутих шинах. У білому, розшитому золотом генеральському кітелі сидів Фей поряд з розфуфиреною Фесю, яка тримала в руках білу з мереживом парасольку. Тільки-но зупинився екіпаж, тільки-но рушили директор і вчителі до нього, як несподівано з вікна нашого класу вилетіла чорнильниця і… влучила в генеральський еполет. Всі завмерли. Весь кітель попечителя, права щока, бакенбарди, вуса, біле плаття Феї і її мереживна парасолька були оббризкані чорнилом. Кілька секунд тривала німа сцена, потім Фей щось гукнув, ткнув кулаком кучера в спину, кучер шмагонув по конях, і екіпаж, завернувши за ріг, помчав униз по Бібіковському бульвару. Директор і вчителі кинулися сходами нагору, у наш клас. — Хто кинув чорнильницю? — білими губами тихо спитав директор. Ми мовчали. — Хто кинув чорнильницю? — повторив директор. Ми мовчали. — Не вийдете з класу доти, доки не признаєтесь, — сказав директор, повернувся і зачинив за собою двері. Минула година. Директор зайшов і суворо спитав: — Ну що? Одумалися? Ми мовчали. — Ви мене знаєте! Я не кидаю слів на вітер. Ви не підете додому, поки не скажете. — Директор повернувся і вийшов. Минуло ще дві години. До нас заходили вчителі і вмовляли признатися. Ми відповідали, що нічого не знаємо. Минуло ще дві години. Знову зайшов директор. — Хто кинув чорнильницю? Клас мовчав. Директор повернувся і вийшов. Наближався вечір. Ми вже сиділи в класі вісім годин. Дозволялося вийти тільки на дві-три хвилини за крайньою потребою. У супроводі класного наглядача. Сутеніло. О десятій годині вечора знову зайшов директор, стомлений, з запаленими очима. Обвів нас пильним поглядом і востаннє тихо спитав: — Хто кинув чорнильницю? Ми мовчали. — Ідіть додому… — якось полегшено зітхнув директор і гордо звів голову. — Я… я пишаюсь вами! — І він швидко вийшов з класу. Він виявився благородною людиною, наш директор. Справжнім російським інтелігентом. Він не покарав нікого. Ми одержали наочний урок честі й благородства. Не знаю вже, як він там порозумівся з попечительською радою, але Фей і Фея більше в нас не з'являлися. Здається, генерал потім взагалі відмовився від попечительства. У нас був дружний, хороший клас. За винятком однієї поганої вівці Ореста Слимакова. Це добре, що він застудився і не прийшов того дня в гімназію. Він би неодмінно виказав Панька Судиму (то Сулима кинув чорнильницю). Неодмінно. Слимакові завжди на всіх ябедничав класним наглядачам. І «темну» йому влаштовували, і оголошували бойкот — ніщо не діяло. Батько Слимакова працював у міському поліцейському управлінні, це в них було сімейне. Коли Слимакові на третій день після випадку з чорнильницею прийшов у гімназію і про все довідався, його аж розпирало. Гостроносе лисичкувате обличчя Слимакова кривилося від улесливої запобігливої гримаси. — Ну, панове. Ну, що ви? Ну, скажіть!.. Ну, хто це?… Хто це? Хто кинув? Га? Я не скажу! Чесне благородне! Хрест святий, не скажу! розмашисто хрестився він, перебігаючи від одного до другого. І волосся, завжди прилизане, рівненько розділене на проділ, куйовдилось і падало на очі, що шмигляли, як мишенята. Але ми були невблаганні. Ми добре знали йому ціну. Тоді, щоб помститися, Слимаков вдався до одвертої підлості. Я в класі був найменший і найбідніший. А раз найбідніший, значить, найбільш беззахисний. Зустрівши мене якось сам на сам, Слимаков зло примружився і сказав: — От скажу, що це ти кинув чорнильницю… І тебе виженуть з гімназії з вовчим білетом. От скажу! Я похолов. Сім'я наша жила сутужно. Щоб підробити, батько брав роботу додому. Всі надії покладалися на моє майбутнє, на те, що я вивчусь і, як казав батько, «стану людиною». Звісно, якщо Слимаков піде до попечителя і скаже, йому повірять. Попечителю головне, щоб знайшовся винуватець, щоб було кого покарати. І мене виженуть. Ніякий директор не зможе мене захистити. Слимаков відчув мій страх і злорадно всміхнувся. — Тож-то… Так от, принось завтра Шерлока Холмса, може, й не скажу. Так почався його підлий шантаж. Я приносив йому книжки, цукерки, перебивні картинки, пера, ножики й таке інше. Але найчастіше він вимагав від мене оті серії «сищицької» літератури, які я змушений був купувати для нього на базарі. Мені дедалі важче було це робити. Грошей не вистачало. Я вже давно не снідав, витрачаючи на «сищиків» усе, що мама давала мені на сніданки. Але цього виявилося мало. Слимаков, прочитавши чергову серію, одразу ж перепродував її комусь із гімназистів. І вимагав нової. Наближалися канікули. Слимаков уже третій день вимагає від мене нового Ніка Картера, але я щоразу чимось відмагався — у мене зовсім не було грошей (навіть на сніданки у ці дні мама не давала, бо ми сиділи без копійки). Слимаков сердився і нарешті не витримав. — Усе! — просичав він. — Щоб сьогодні о п'ятій приніс до «дерева смерті». Якщо не принесеш — усе! Начитавшись «сищицьких» книжок, Слимаков дуже полюбляв страшні таємниці й завжди призначав мені побачення у відлюдних куточках Ботанічного саду, яким давав страховинні назви. Він тримав у секреті наші стосунки і не хотів, щоб хтось бачив, як я давав йому книжки, які він потім продавав. Я був у відчаї. Де мені дістати гроші до п'яти годин?… Де дістати? І я одважився на відчайдушний крок. Я вирішив продати на базарі свого улюбленого паяца — іграшку, яку подарувала мені колись бабуся на день народження. В яскравому атласному костюмі, з білим коміром-жабо, паяц виглядав дуже ефектно. Я страшенно любив і беріг його. Але в мене не було виходу. Я мусив будь-що відкупитися від підлого Слимакова. Дома я попрощався з паяцом, поклав його у ранець і пішов на базар. І от… — Чак якось дивно усміхнувся. — А втім… Мабуть, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Правда? — Правда, — не задумуючись, відповів я. — Ти не заперечуєш, щоб ми з тобою перенеслися на сімдесят років назад? — Що? — не зрозумів я. — Перенеслися? Як? — Ну… — Чак на хвилину затнувся. — Ну… прокрутили, так би мовити, часовий вимір у зворотному напрямку… У мене похололо всередині. Мені раптом стало страшно. Що він каже? Може, він психічно хворий? В нас у селі був колись один такий… Зупинить на вулиці. «О! — каже. — Учора з Александром Македонським бачився, з імператором. Передай, сказав, односельцям, щоб тебе не кривдили, все давали, що попросиш. Бо приїду на Буцефалі, усім голови поскручую. О!» Може, й Чак такий. — Ні! Ні! — засміявся Чак, прочитавши мої думки. — Не бійся. Я не божевільний і кидатися на тебе не буду. Але… От що таке час? Ти задумувався? — …«Час — не хата, на місці не стоїть», — так каже мій дід Грицько. — То він правильно каже. Але час, як тобі відомо, є теперішній, минулий і майбутній. І межа, що відділяє теперішній час від майбутнього і минулого часу, дуже миттєва. От щойно ти йшов сюди, щоб зустрітися зі мною. Зустріч наша була для тебе часом майбутнім. Ми зустрілися. Якусь мить наша зустріч була часом теперішнім. І одразу ж стала часом минулим. Ми почали розмову і про зустріч можемо тепер тільки згадувати. Так само, як час, що був сімдесят років тому. І тисячу років тому. І дві тисячі. Все воно в одному часовому вимірі. І мить, яка минула щойно, і мить, що була сімдесят років тому. Обидві вони здатні ожити завдяки чарівному феномену людського мозку — пам'яті й уяві… А про гіпноз ти чув коли-небудь? — Чув! — не дуже впевнено сказав я. — Це коли людину гіпнотизують і… вона робить не те, що хоче. — Ну, не зовсім так, але… Можна людині навіяти уявлення і про обставини, в яких вона ніколи не була, і про час, в якому вона ніколи не жила. І людина буде діяти, мислити, переживати так, наче все навіяне відбувається з нею насправді. Людина одна-єдина серед живих істот здатна переживати уявне, як дійсне, а минуле й майбутнє, як сучасне. Так говорить наука психологія. Отже, ти не бійся, нічого страшного не станеться. Просто зараз ми з тобою перенесемося на сімдесят років назад, у Київ 1912 року. Мушу тебе попередити: ти мене одразу можеш не впізнати, бо я стану дванадцятирічним хлопчиком, таким, як ти зараз. Тобто таким, яким я був тоді. Щоб ти не сплутав мене ні з ким, я спершу триматиму тебе за руку. А потім відпущу. І ще хочу попередити тебе, щоб ти не розгубився. При людях я не зможу з тобою говорити. Справа в тому, що ти будеш невидимий для людей. Адже ти не жив тоді, розумієш? Крім мене, ніхто тебе не бачитиме і ніхто не почує твого голосу. Як би ти не кричав. Мені стало моторошно, але й страшенно цікаво водночас. Оце пригода! Невидимкою потрапити в Київ 1912 року. Чак узяв мене за руку своєю теплою, сухою і якоюсь невагомою рукою. — Не бійся, Стьопо! Тобі зовсім нічого не загрожує. Що б не відбувалося, які б небезпеки не траплялися, вони тебе абсолютно не торкатимуться. Адже тебе тоді не було. Ти будеш тільки свідком. Розумієш? — Р-розумію, — сказав я, не дуже, правда, уявляючи, як це все буде. — Ти не відчуватимеш пі холоду, ні тепла, ні голоду, ні болю — нічого. Ти зможеш легко злітати в повітря, мчати з будь-якою швидкістю, не знаючи втоми, прослизати у найменші шпарки. Адже тебе тоді не було. І тільки в тому разі, якщо ти раптом захочеш втрутитися в події і втрутишся, зробиш щось активне, ти вмить станеш матеріальним. І тоді вже відчуєш і холод, і голод, і біль. І зможеш забитися, обпектися, порізатися… Але навіть тоді нічого страшного з тобою не станеться, не бійся. Просто в разі небезпеки наша подорож сама собою негайно припиниться, і ми повернемося в сьогоднішній день. Але без кончої потреби не роби, будь ласка, нічого. Гаразд? Бо ми вже не зможемо повернутися назад у той день. Двічі в один і той же день минулого повертатися не можна. А може, саме той день буде найважливішим у розкритті таємниці. Розумієш? — Розумію, — механічно сказав я, не розуміючи, однак, про яку все-таки таємницю він говорить, але страшенно зацікавлений. — Ти тільки ходи за мною всюди і не губи мене з поля зору. Це прохання до тебе. Бо мені потрібна буде твоя допомога. Ти ж мусиш допомогти мені розкрити таємницю. Таємницю, над якою я б'юся все своє життя. Ти готовий? — Готовий. — Не боїшся? — Не боюся, — сказав я, відчуваючи в грудях холодок, як на краю прірви. — Тоді — увага! — Чак злегка стиснув свої пальці, які тримали мою руку, — і наче електричний струм пробіг по моїй руці. В очах у мене потемніло. Бом! — ударив у голові дзвін. І враз — немов увімкнули на повну потужність радіоприймач: зашуміло, загаласувало, зарепетувало навколо багатоголосо…

РОЗДІЛ ІV
Перша подорож у минуле. — 1912 рік. — Базар. — Колишній клоун П'єр
Стороженко виручає Чака

Я навіть не спостеріг тієї миті, коли раптом цирк зник з моїх очей і я опинився на базарі, серед сотень людей, які сновигали туди й сюди, серед галасливих перекупок і мордатих продавців, що бундючно позирали з-за прилавків, серед рухливого строкатого натовпу у незвичних, тільки в кіно бачених дореволюційних сіряках, чумарках, довгих, до землі, складчастих юпках та сукнях, у широкополих капелюшках, котелках і кашкетах з лакованими козирками. Посеред базару височіла обшарпана, облуплена церква з п'ятьма, певно, колись визолоченими, а тепер потемнілими, облізлими банями і квадратною, під гостроверхим ребристим дахом, дзвіницею. (Мабуть, та сама Залізна церква, про яку згадував Чак.) А навколо неї у безладді купчилися збиті з дощок якісь неоковирні рундуки, прилавки з дашками і бездашків, крамнички й сарайчики. Усе навколо галасувало, кричало, вищало, торгувалося, сварилося, лаялося, закликало, припрошувало, розхвалювало на всі заставки свій товар. — Кому сало? Кому сало? Даю з походом, беру мало! — Огірочки! Огірочки! Помідорчики! Кращі на всьому базарі! Кращі на всьому базарі! — Капуста! Капуста! — А хто забув купити петрушки? Хто забув? — Тільки в мене! Тільки в мене! Спеції-присмаки, заморські трави для будь-якої приправи! — Кому кендюх? Кому кендюх? Навались, у кого гроші завелись! І серед усього цього крикливого багатоголосся тоненький дитячий голосок: — Кому води холодної? Кому води холодної? Чорне замурзане хлоп'я, одставивши руку, в якій затиснута кружка, аж згинається під вагою великого відра. У відрі плаває квадратна дощечка, щоб не розхлюпувалася вода. — Пара гіпсових венер! Пара гіпсових венер! Одна — Наполеон! Друга Архімед! — вигукує патлатий молодик, тримаючи в руках неоковирні статуетки. Де Наполеон, а де Архімед, второпати було неможливо. А он ціла вистава. Лисий дядечко, театрально розмахуючи руками, виголошує: — Вас запросили в пристойний дім. У вас прекрасний настрій. Ви в новому костюмі. Ви почуваєте себе паризьким денді. Ви заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. І раптом — о жах! кошмар, о боже правий! необережним жестом руки дама ліворуч перевертає на вас тарілку з борщем. О, неба херувими! Страшними плямами вкриті піджак, і брюки, і жилет. Ай-ай-ай! Тепер ваш костюм ні носити, ні пропити, ні продати, ні програти, ні заставити в ломбарді. Ви нещасні!.. Але… Не впадайте в паніку! Ви купуєте в мене чудодійну пасту «Універсал». Кілька хвилин і — о диво! — плями зникають. Ваш костюм знову новий. Тепер його знову можна і носити, і пропити, і продати, і програти, і заставити в ломбарді. Ви знову паризький денді. І знову заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. Щастя повернулося до вас. Дивіться! Я демонструю це диво на ваших очах! О! — Він заляпував полу свого сіряка чимось чорним, тут же тер її «Універсалом» — і пляма зникала. А коли на нього не звертали уваги, він зненацька, ніби ненароком, заляпував сюртук якомусь перехожому, голосно, скрикував: «Ах, пардон, пардон! Я зараз», — і одразу ж виводив пляму. Мене так захопило асе це, що я навіть забув про Чака. І тільки тоді, коли його рука легко стиснула мою, я обернувся. За руку мене тримав худорлявий хлопчик одного віку зі мною у гімназичній, трохи завеликій на нього формі, у гімназичному кашкеті, що насувався йому на вуха. Я одразу впізнав його — по очах, по усмішці і по родимці над верхньою губою. Хоча дуже дивно було дивитися на хлопця, мого однолітка, який щойно, хвилину тому був дідусем. Він ще раз легко стиснув мою руку, ледь помітно кивнув, одпустив мене і пішов по базару. Я — назирці за ним. Я йшов якось дуже легко й нечутно, наче плив у повітрі. Так ходять тільки уві сні або, може, ще в космосі, у невагомості. Я спершу боявся наштовхнутися на когось, але ні на кого не наштовхувався. Легко обминав усіх, прослизаючи навіть там, де, здавалося б, не міг прослизнути. І раптом я збагнув — Чак говорив правду, мені справді нічого боятися, зі мною нічого не може трапитись. Я — безтілесний. Я обережно смикнувся вгору і злетів у повітря. І полетів над натовпом. Це було таке надзвичайне, таке радісне почуття, що я засміявся. Я спокійно летів над Чаком, не боячись загубити його в натовпі. — Рубці з кашею! Рубці з кашею! Фляки по-польському! Фляки по-польському! Смакота-смакота, не жалійте живота! — вигукували товстопикі, розчервонілі перекупки від прилавків, над якими клубочилася пара і звідки линув гострий запах вареними, часнику і цибулі. Це був так званий «обжерний ряд», «обжерка», про яку я колись читав. Різномасний бідний люд у засмальцьованій одежі сидів тут на лавках або й просто стояв біля прилавків і жував оті фляки й рубці. Замурзане циганча простягло до прилавка худеньку руку: — Тітонько! Дай шматочок! — Киш звідси! Не псуй людям апетит! — сердито махнула на нього перекупка. Та якийсь кругловидий дядечко, що жував біля прилавка, обернувся і мовчки простягнув циганчаті свою тарілку. Циганча схопило шматок і жадібно почало їсти. За «обжеркою» починалася «розкладка». На розстелених на землі газетах, ряднах, клейонках розкладені були найрізноманітніші, найнесподіваніші речі: одяг, посуд, інструменти, книжки, подерте взуття, тріснуті грамофонні пластинки, розбиті театральні біноклі, поламані гасові лампи, свічки, годинники без стрілок, кавалерійські шпори, гральні карти, недописані олівці, опудала ховрашків та безліч всякого іншого непотребу. Чак довго ходив по «розкладці», нерішуче товкся то біля одного продавця, то біля другого. Нарешті одважився і, спинившись біля найнепримітнішого з вигляду дідуся, який куняв на розкладному стільчику, тихо сказав: — Пане! Дідусь одразу стрепенувся, звів голову і запобігливо усміхнувся: — Слухаю! Що? Що для вас? Будь ласка! — і широким жестом показав на свій немудрящий товар. — Та ні… — Чак почервонів, розкрив ранець і дістав іграшкового клоуна в атласному чорно-білому шахматному костюмі, червоному ковпаку, усміхненого й справді дуже симпатичного. — От! Чи не купите ви в мене… — А-а… — одразу пригас дідусь. — Ні! Ні, хлопче, ні! Моя фірма не купує. Тільки продає. Тільки. Проходь, не заступай мені товару. Чак ще більше почервонів і одійшов. Якийсь час він ходив мовчки, потім знову зважився і… знову одійшов ні з чим. І раптом… — Одначе! Що ви робите, юначе? — почувся веселий дзвінкий голос (біля Чака стояв той самий кругловидий дядечко, який щойно віддав свою тарілку циганчаті). — Це ж клоун П'єр, улюбленець публіки, а ви міняєте його на бублики. Щоб потім ви не шкодували, його не треба продавати. Ходімте, мій друже! Я прошу! Ходімте, ходімте, мій друже! Обнявши Чака за плечі, дивний дядечко повів його від «розкладки». Я, звичайно, гайнув за ними, намагаючись триматися якомога ближче, щоб чути, про що ж вони розмовлятимуть. Дядечко був уже літній («августовський», як каже на таких мій дід Грицько, — ще трохи — й пожовкне, посиплеться листячко, вже й лисина чимала, й вуха мохом позаростали, і зморшки поорали шию). Він ішов, помітно припадаючи на ліву ногу. Одяг на ньому був благенький, але, видно, колись пристойний, панський. — Так от, — сказав дядечко, коли вони вийшли з базару. — По-перше, взагалі продавати будь-що гімназистові на базарі небезпечно. На вас уже підозріло позирав один «фараон», якого я знаю в обличчя. І якби він передав вас класному наглядачеві, могли б бути серйозні неприємності. А по-друге, мені не хотілося б, щоб ви продавали цього клоуна. Адже вам і самому не хочеться розлучатися? Правда ж? Чак мовчки хитнув головою. — Так що ж трапилося? Що змусило вас? Може, я стану вам у пригоді? Не соромтесь. Не тільки від себе кажу, а й від лялькового колеги мого, якого ви тримаєте в руках. Дозвольте представитися — колишній улюбленець публіки, клоун П'єр, змушений, на жаль, після нещасливого випадку залишити арену і перетворитися на особу без певних занять — Петра Петровича Стороженка. Маю честь, — дядечко зупинився, стукнув підборами і різко нахилив голову. — Чак Всеволод. Гімназист третього класу, — пролепетав у відповідь Чак. — Дуже приємно. А раз ми вже знайомі, то давайте без церемоній. Що у вас там сталося? Викладайте. І Чак виклав йому всю свою історію. — Так. Ясно, — сказав колишній клоун. — Ця порода людей мені знайома. Синок Слимакова, значить. З поліцейського управління. Як же! Як же! З батечком доводилося зустрічатись. В інтимній обстановці. Вигонив колись мене з міста протягом двадцяти чотирьох годин «за богомєрзкоє крівляніє і посяганіе на священную особу государя імператора і члєнов августєйшей фамілії». Підла душа. І синок, значить, такий… Ну що ж, яке коріння, таке й насіння. Але відкуплятися від нього — марна справа. Провчити його треба. Настрахати. Бо інакше не одчепиться. Це ми зробимо. Не хвилюйтесь. О п'ятій, кажете? У Ботанічному саду? Біля «дерева смерті»? Ну що ж. Ходімте. Скоро саме п'ята. Не будемо запізнюватись і примушувати його чекати. — І ви думаєте, що він… — невпевнено підвів очі на Стороженка Чак. — Думаю. Навіть певен. Не сумніваюсь. Самі побачите. Вони вже йшли бульваром угору. Бульвар хоч і був дуже незвичний, але його все-таки можна було впізнати. Два ряди струнких тополь так само стриміли в небо (тільки під ними тяглися кущі живоплоту, огинаючи фігурні лавки, та й огорожа була дерев'яна, фарбована). А деякі будинки були знайомі, вони й зараз стоять. Обабіч бульвару пролягали трамвайні колії, якими з деренчанням їхали вниз і вгору невеликі вагончики з відкритими площадками і однією, як у тролейбуса, штангою, на кінці якої котився по дроту круглий ролик. Там, де зараз пам'ятник Щорсу, стояв пам'ятник, але інший, оточений гранітними стовпчиками, між якими важко провисали масивні залізні ланцюги. На круглому п'єдесталі якийсь дядечко відставляв уперед праву ногу, заклопотано дивлячись у бік вокзалу, наче збирався бігти на поїзд (потім я дізнався, що то був граф Бобринський, який хоч і заснував перший на Україні цукровий завод і першу залізницю, але був капіталіст і експлуататор, і тому після революції справедливо знятий з постаменту). Від цього пам'ятника праворуч починалася огорожа Ботанічного саду, така ж, як і тепер, з хвилястою дротяною сіткою, але з червоно-цегляними стовпчиками. — Підемо з Безаківської? — спитав Стороженко Чака. — Ага. І вони звернули праворуч. «Ага, — подумав я. — Значить, вулиця Комінтерну колись називалася Безаківською». Вдалині, за дерев'яним мостом, виднівся вокзал, приземкуватий, видовжений, з підвищеннями посередині та по боках і з маленькими вежками на тих підвищеннях. Біля вокзалу купчилися візники. Ліворуч, за Ботанічним садом, тяглися до вокзалу маленькі одноповерхові будиночки й високі дощані паркани, всуціль обклеєні рекламними об'явами. Тільки праворуч височіло кілька кам'яниць, які збереглися й дотепер. На одній з них красувалась вивіска «Українська книгарня». Тепер на цьому будинку меморіальна дошка, тут бували класики української дожовтневої літератури. «Ех! — подумав я. — От би побачити зараз живого Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Архипа Тесленка, Степана Васильченка, Лесю Українку». Але ні Коцюбинський, ні Франко, ні Васильченко, на жаль, не з'являлися. Вулиця була порожня. А чекати було ніяк. Стороженко й Чак уже заходили в Ботанічний сад. Я полетів за ними. Проминувши оранжерею, вони вийшли на безлюдну алею. — Ну, де тут ваше «дерево смерті»? — спитав колишній клоун. — У яру, — сказав Чак. — Ідіть уперед і не бійтеся, я потім з'явлюсь. Не бійтеся. — Я не боюсь, — почервонів Чак і пішов уперед. Я, пам'ятаючи нашу домовленість не втрачати його з очей, попрямував за ним. А Стороженко вмить кудись зник. Ми пройшли заростями угору і, коли вже стало видно напівкругле, з колонами і з хрестом зверху крило університету, спустились у глибокий яр. З хащів чулося звіряче гарчання, крики якихось загадкових птахів. Як сказав мені потім Чак, на території Ботанічного саду містився тоді ще й зоопарк, заснований у 1908 році. Лише в 1913 році його перевели на Житомирське шосе, де він міститься й тепер. Це віддалене гарчання хижаків робило безлюдний яр ще таємничішим і страшнішим. Внизу біля старої вільшини стояв гімназист. Гостроносий, з ріденьким білявим волоссям, розчесаним посередині на проділ і гладенько прилизаним, з одного погляду він викликав у мене відразу. Справжній слимак! Гімназист побачив Чака. — Ну?! Чак стенув плечима. — Ти що? Жартуєш зі мною? Дограєшся! — Слимаков засичав від злості. І тут… Стороженко так несподівано з'явився з кущів, що навіть я здригнувся. А Слимаков аж рота роззявив. Вигляд у колишнього клоуна був страшний. Блідий, очі вирячені, скляні, обличчя закам'яніле, жодна рисочка не здригнеться. Мрець та й годі. І раптом, не розтуляючи рота, «мрець» заговорив. Незрозуміле, звідки й брався той голос, глухий, утробний, неживий. Вуста були стулені, не ворухнулися. — Як ти посмів ворушити мій спокій! Як ти посмів для дій своїх мерзенних обрати місце смерті й печалі! Ти осквернив мою святу могилу. О, начувайся, підлий Слимакові Якщо колись ти спробуєш образити хлопчину цього, я з могили встану і заберу тебе навік із собою… Геть звідси! І забудь сюди дорогу! Охоплений жахом, Слимаков застиг з роззявленим ротом. Кущі враз зімкнулися, і колишні