Конституція Великобританії

Британський конституціоналізм являє собою досить своєрідне явище правової дійсності. Стародавній і міцний фундамент парламентаризму, англосаксонська правова система, монархічна форма правління - роблять юридичну і фактичну Конституцію Великобританії унікальною. Великобританія досі не має в якості основного закону єдиного писаного нормативного акту. Однак вивчення британського досвіду конституційного розвитку дозволяє зробити висновок, що нічого парадоксального в цьому немає. Британський конституціоналізм, що формувався протягом століть має в якості міцного і надійного фундаменту загальне право і високу правову культуру. А тому в цій країні, на відміну від більшості інших країн, протягом століть не виникала необхідність у прийнятті єдиного основного закону.

Особливості конституції Великобританії характеризуються перш за все специфікою її форми. Британська доктрина конституціоналізму відносить до писаних лише акти, що походять від парламенту, тобто статути. Судові прецеденти, а також конституційні звичаї, англійські конституіцоналісти відносять до неписаної частини права.

Конституція Великобританії включає різноманітні й багаточисельні конкретні джерела. Їх класифікують, розділяючи на 4 групи: 1) статути; 2) судові прецеденти; 3) конституційні звичаї; 4) доктринальні джерела.

Статутне право утворюють акти парламентів, прийняті від 1215 р. з питань конституційного права. Відрахунок ведеться від дати прийняття Великої хартії вольностей. На сьогоднішній день значення має не лише буквальний зміст цього документа феодальної епохи, а його розширююче тлумачення юристами, що дозволяє, зокрема, вивести правило про недопустимість покарання громадян без судового розгляду і т.п. В англійській літературі і практиці немає єдиних критеріїв, згідно з якими той чи інший статут можна було б віднести до числа конституційних. Ці критерії не вироблені, оскільки всі закони у Великобританії мають одинакову юридичну силу, порядок прийняття, зміни і відміни. Таке становище існує у відповідності з принципом парламентського верховенства, згідно якого закон може бути прийнятий тільки парламентом, і всі вони мають рівний статус. Тим не менше не всі статути призначаються частиною конституції. До числа найбільш важливих актів, що розглядаються як чисто конституційні, прийнято відносити статути, що регулюють: структуру, повноваження і взаємовідносини палат парламенту (закони про парламент 1911 і 1949 р.р., Акт про перів 1963 р., Акт про палату громад 1978 р.), правове становище особи (наприклад, згадана Велика хартія вольностей 1215 р., Хабеус корпус акт 1679 р., Біль про права 1689 р. положення котрих, правда по більшій частині носять історичний характер, що були згодом повністю замінені пізнішими актами кримінального і кримінально-процесуального законодавства) і виборче право (акти про народне представництво 1949, 1969, 1974, 1983 р.р. і т.д.); статус монарха (Акт про престолонаступництво 1701 р.); організацію території і місцеве самоврядування (атки про місцеве правління 1972, 1985 р.р. і т.д. Акт про з'єднання з Шотландією 1706 р.)

Таких актів в даний час нараховується більше 40. Крім цього конституційні норми містяться і в статутах, що регламентують конституційні відносини поряд з іншими, що відносяться до предмету регулювання інших галузей права. Наприклад, в актах про міністрів корони 1937, 1964 і 1875 р.р. поряд з конституційно-правовими нормами містяться положення адміністративного права. Необхідно мати на увазі, що конституційні норми можуть знаходитись і в актах делегованого законодавства.

В загальному статутне конституційне право носить фрагментарний характер, хоч число його дджерел постійно збільшується.

Процедентне право, як джерело конституції Великобританії - це сукупність судових рішень з конституційних питань, що є обов'язковими при розгляді в майбутньому аналогічних справ. Його умовно можна поділити на загальне право і право справедливості.

Загальне правов Англії створено королівськими Вестмінтерськими судами. Право справедливості - це сукупність норм створених судом канцлера, щоби доповнити, а іноді й переглядати систему загального права. Процесуальне право припускає, що суди у Великобританії не тільки застосовують, але й створюють норми права, тобто правил, що місятться в судових рішеннях, необхідно дотримуватись в майбутньому, а також обов'язковість рішень вищестоящих судів для нижчестоящих. Обов'язкові прецеденти в Англії можуть створюватися не всякими судами, а тільки так званими високими судами (Верховним Судом і палатою лордів). До 1966 р. вважалося, що палата лордів суовро пов'язана своїми прецедентами. Після цього було вирішено, що в інтересах правосуддя палата лордів може відходити від раніше створених прецедентів. Практика свідчить про досить помірковане використання цього нововедення.

Сфера дії прецедентів у конституційному праві Великобританії є досить обмеженою. В даний час вони, в основному, регулюють питання, що торкаються привілеїв Корони. Історично прецедентному праву належить досить значна роль у формуванні англійської конституції. Однак, судові рішення з часом одержують статутне оформлення..

Звичаєве право відіграє значну роль у порівнянні з прецедентним. Конституційні звичаї, що називаються також угодами, регулюють важливі питання державного життя. Наприклад, згідно конституційної угоди монарх не може не підписати акт, прийнятий обома палатами. Конституційні угоди регулюють й такі важливі питання, як формування уряду лідером партії, яка одержала перемогу на парламентських виборах, колективна та індивідуальна відповідальність міністрів, процедура скликання законодавчого органу і розпуску палати громад,, здійснення державного управління Короною тільки при угоді Кабінету, як і саме існування уряду.

Конституційні угоди є досить своєрідним джерелом британської конституції. З одного боку, вони реально діють як важлива ланка правової системи, без якої вона не може існувати. З другої - звичаї не визнаються судами, тобто порушення угоди не тягне юридичної відповідальності. Однак їх недотримання в країні з високим рівнем правосвідомості може привести до серйозних політичних наслідків.

Доктринальні джерела - спенцифічний елемент неписаної частини британської конституції. Під ними розуміються думки іменитих вчених в галузі конституційного права. До них звертаються тоді, коли виявлена прогалина із-за відсутності статута, прецедента чи звичаю, що регулюють відповідні відносини. Так, палата лордів у 1920 р. визначила королівську прерогативу, зіславшись на думку видатного англійського конституціоналіста кінця ХІХ-початку ХХ ст. А.В. Дайсі. В останній час використання доктринальних джерел судами замітно активізувалось. Судові рішення в обгрунтування тої чи іншої позиції нерідко містять зноски навіть на газетні публікації.

Співвідношення писаної і неписаної частин британської конституції пояснюється історичними причинами: спочатку саме прецеденти і конституційні угоди складали її основу і визначали своєрідність її форми. В ХХ ст. проходить ріст числа джерел статутного права, і багато неписаних норм заміняються законами. Проте по нинішній день статуне регулювання конституційних питань не має всестороннього, систематизованого і деталізованого характеру. Наприклад, посада прем'єр-міністра лише побічно встановлюється, тобто тільки згадується в єдиному статуті - акті про міністрів корони 1937 р. при визначенні розміру зарплати міністрам. В жодному законі немає конкретно визначеного статусу міністрів, прем'єр-міністра, взаємовідносин його з членами уряду, іншими державними органами. Ці відносини регулюються звичаями.

По способу зміни конституція Великобританії є гнучною. Поступове нашарування багаточисельних законів, прецедентів і звичаїв створює прекрасну базу для пошуків компромісів і взаємоприйнятих рішень. Гнучкість і відомий консерватизм конституції Великобританії дозволяє забезпечити, з одного боку, наступність і стабільність державного управління, з другого - приспособити існуючі конституційні норми з умовами дійсності, що постійно змінюються.

***
Конституція Італії

Конституція Італії, прийнята Установчими зборами 22 грудня 1947 року, структурно має класичну форму і включає всі основні питання конституційного регулювання. Основний закон Італії закріпив обширне коло прав і свобод, проголосив народний суверенітет, оголосив антифашизм офіційною політикою держави. В Італії була утворена форма правління парламентської республіки, унітарна форма державного устрою з широкою територіальною автономією областей, як найбільших адміністративно-територіальних одиниць.

Прогресивність конституції також проявилась в установленні демократичного порядку формування палат парламенту, у введенні в державну систему інституту народної ініціативи і референдума у створенні Національної ради економіки і праці, у відміні спеціальних трибуналів.

Демократичні положення конституції не зразу були реалізовані, деякі з них не здійснені до цього часу; наприклад, положення, що відносяться до регламентації багатьох прав і свобод. Деякі важливі норми не проводилсь в життя протягом багатьох років. Так, створення обласного самоврядування розтягувалось більш ніж на 20 років; з різних причин відкладався початок діяльності Конституційного суду; протягом 11-ти років з часу вступу в силу Основного закону не функціонувала Вища рада магістратури. До сьогоднішнього дня не реалізовані положення конституції про створення президії Ради міністрів (ст. 95), не виконана вимога шостого перехідного положення про ліквідації соціальних органів юрисдикції, які дісталися сучасній Італії від фашистської диктатури.

Помітними в Конституції Італії стали міжнародно-правові норми. Конституція закріпила, що внутрішній правовий порядок країни узгоджується з загальновизнаними нормами міжнародного права. Спеціальне положення встановлює миролюбивий характер держави, оскільки "Італія заперечує війну як знаряддя посягання на свободу інших народів і як спосіб вирішення міжнародних конфліктів (ст. 11). Основний закон 1947 року передбачив можливість уступки ряду державних повноважень міжнародним організаціям. В ст. 11 говориться, що Італія погоджується на взаємних умовах з іншими державами на обмеження суверенітету, необхідне для порядку, що забезпечує народам мир і справедливість. Ці норми стали правовою основою для вступу країни в Європейські співтовариства і передачі їм регулювання ряду питань економічного і соціального характеру.

По способу зміни італійська конституція 1947 р. відноситься до числа "жорстких". Процедура перегляду передбачає дві послідовні стадії. При цьому застосовуються такі правила: поправки приймаються двічі в кожній із палат парламента, тобто в палаті депутатів і в Сенаті; між обговореннями повинно пройти не менше трьох місяців, і в другому голосуванні вони повинні бути схвалені абсолютною більшістю членів кожної з палат. Друге голосування є ратифікуючим. Крім того, якщо поправки у другому голосуванні не одержали двох третин голосів у кожній із палат, то можливе проведення референдуму, коли на протязі трьох місяців після опублікування внесених змін такого голосування буде вимагати п'ята частина членів однієї із палат, або 500 тис. виборців, або п'ять обласних рад.

За п'ятидесятирічний термін дії італійської конституції було внесено лише 10 поправок, які небагато змінили, головним чином, організаційні моменти в діяльності центральних органів державної влади (в парламенті, в Конституційному суді, президента республіки) та збільшили число областей з 19 до 20. Практично поправки не торкнулися зміни принципів інститутів італійської держави.

***
Конституція Франції

Конституція Франції 1958 р. складається з короткої преамбули і 16 розділів, розподілених на 93 статті. В Конституції не має розділу з прав і свобод, що є характерним для сучасних основних законів. Преамбула обмежується відсиланням до Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і до преамбули конституції 1946 р., яка в цій частині з чисто юридичної точки зору залишається в силі. Конституційна рада в своїх рішеннях вказувала на Декларацію і преамбулу конституції 1946 р. як на складові частини діючої конституції і включила їх в той блок законів, відповідність якому він перевіряє. З редакційної точки зору конституція 1958 р. недосить чітко сформована, хоч при першому читанні виявляється досить логічний і простий документ. Так, ст. 89 в перегляді Основного закону допускає декілька тлумачень. Стаття 34 вказує: " Закон встановлює правила", а в наступній фразі в цій же статті: "Закон в рівній мірі встановлює правила". Видається, що це дві редакції одного поняття, що накладаються одне на одне. Одночасно не можна не зауважити, що ряд положень конституції відрізняються чіткістю і якістю. Дане твердження відноситься до основних інститутів держави, до нововведень, що затвердженні цим актом. Наприклад, досить детально окреслена сфера компетенції парламенту, процедура, що застосовується при постановці питання про відповідальності уряду і перед Національними зборами.

Конституція 1958 р. визначила основні параметри держави, закріпила, що Франція є неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою. Принцип республіки: "Правління народу, по волі народу і для народу" (ст. 2) Основний закон встановлює змішану республіканську форму, якщо для її визначення виходити із існуючих в даний час уявлень про форму правління. Ця форма правління республіки визначається: глава держави (президент) обирається позапарламентським методом, а прем'єр-міністр призначається президентом без згоди вищого представницького органу (ознаки президентської республіки); в той же час уряд несе відповідальність перед нижньою палатою парламенту (ознаки парламентської республіки). З формальної точки зору президент не може відкликати прем'єр-міністра.

В Конституції закріплене надзвичайно важливе положення про те, що республіканська форма правління не може бути предметом перегляду (ост. абзац ст. 89). Основний закон містить важливі, хоч і не дуже обширні положення про характер французької держави. Неподільність республіки - канстанта французької держави. Замах на неподільність на цілісність її території карається згідно статей Кримінального кодексу: такі дії кваліфікуються як злочин проти безпеки держави.

В даний час Франція включаю такі територіальні структури: 101 департамент, з яких 96 знаходяться в метрополії і 5 "за морем" (Гвіана, Гваделупа, Мартиніка, Реюньон і Сен Пьер-з-Мікелон), одна територія зі спеціальним статусом - Майот, чотири заморських території (Нова Каледонія, Полінезія, Валліс з Фютюна, Південні і Арктичні території).

Франція - світська держава, тобто в ній немає офіційної релігії, а громадяни мають певну свободу віросповідати будь-яку конфесію, або жодної не ісповідувати. Однак, твердження, що держава забезпечує свободу совісті ще не означає, що не може мати яких-небудь відносин з церквами, що діють на її території, Ельзас і Лотарінгія завжди мали конкордатний режим відносин з Світським престолом; Гвіана не визнає принципу відокремлення церкви від держави. Кримінальний кодекс містить норму, згідно якої підлягають відповідальності священнослужителі, які дають шлюб до заключення цивільного шлюбу.

Термін "демократична республіка" вперше був включений в Конституцію Франції 1848 р. (п.2 вступу) і означав введення лише для чоловіків всезагального виборчого права. В даний час значення цього терміна у французькій літературі залишається приблизно тим же; відповідно до ст. 3 діючої конституції всезагальне виборче право може бути прямим і непрямим, а також рівним і таємним. Цей термін підтверджує приналежність націаонального суверенітету народу і виявляється у триєдиній формулі: " правління народу з волі народу і для народу".

Термін "соціальна республіка" вперше був введений у конституцію 1946 р. і відновлений у діючому основному законі. Для творців конституції четвертої республіки цей термін означав розвиток політичної, економічної і соціальної демократії. В преамбулі конституції 1946 р. ці принципи були проголошені "особливо необхідними в наш час". Конституція 1958 р. таким чином підтвердила розвиток названих принципів і цілей.

Важливішою нормою акту 1958 р. є положення про джерела державної влади, закріплене в ст. 3: "Національний суверенітет належить народові, який здійснює його через своїх представників і через референдум. Жодна частина народу, жодна окрема особистість не можуть привласнити собі його здійснення". Ця формула була взята з конституції 1946 р. (ст.3) і ще раз підтверджує демократичний характер держави.

Конституція 1958 р. встановила правила взаємодії з міжнародним правом. Жодні положення, що мають конституційну силу, ні преамбула акту 1946 р., ні основний закон 1958 р. не дають права твердити про верховенство міжнародного права по відношенню до контституції. Механізм контролю за таким станом встановлений в ст. 54, яка вказує, що творці конституції не хотіли, щоб існували суперечності між міжнародним правом і основним законом.

Конституція 1958 р. досить пристосована до умов міжнародної інтеграції, що безперевно розвивається в Європі. Зокрема, поправки, включені до конституції на референдумі 1992 р. говорять про добровільну передачу Францією у відання Європейських співтовариств відповідної компетенції (ст. 88-1); на засадах взаємності Франція визнає за Європейським екномічним і фінансовим союзом право встановлювати режим загальних кордонів (ст. 88-2), вона надає знову ж таки на засадах взаємності виборче право громадянам інших держав цього Союзу на виборах в свої муніципальні органи (ст. 88-3)

Процедура перегляду конституції встановила у її ХVІ розділі, що містить лише одну цю статтю. Порядок зміни включає дві стадії: 1) внесення поправок і їх прийняття; 2) ратифікація цих поправок. Ініціатива внесення поправок належить президенту республіки, діючому по пропозиції прем'єр-міністра і парламентарів.