Маржиналізм. Формування неокласичної теорії

В ІІ пол. ХІХ ст. зразу декілька вчених (австрієць Менгер, англієць Джевонс,

швейцарець Вальрас) практично одночасно і незалежно один від одного звернулися

до аналізу так званих “граничних величин”: граничної корисності, граничної

продуктивності та ін. Через декілька десятиліть, завдяки перш за все А. Маршаллу,

граничний аналіз впевнено входить в економічну науку, використовуючись як на

мікрорівні (теорія вартості і ціни, теорія фірми), так і на макрорівні (теорія

процента, загальна рівновага). Таким чином протягом останніх тридцяти років ХІХ

ст. класичну політекономію поступово змінює маржинальна економічна теорія. Ця

зміна була закономірною, вона стала наслідком прогресу в природничих і

гуманітарних галузях наук і особливо в економіці, яка все впевненіше набирала

ознак монополістичного типу господарювання. Основною ідеєю маржиналізму

стало дослідження граничних економічних величин як взаємозв’язаних явищ

економічної системи в масштабах фірми, галузі (мікроекономіка), а також всього

народного господарства (макроекономіка).

В основі маржиналізму лежить теорія граничної корисності, згідно з якою

ринкова ціна товару визначається не суспільно-необхідними затратами праці, а

ступенем корисності його (товару) для споживача, або ж ступенем насичення

потреби в ньому. Гранична корисність – це здатність задовільнити найменш

інтенсивну потребу, або ж – це додаткова корисність, яку отримує споживач від

додаткової одиниці товару чи послуги.

Поки в Європі вчені-економісти в більшості своїй займалися історико-

господарськими проблемами, захоплювалися соціалістичними ідеями, в економічній

теорії в останній третині ХІХ ст. пройшов переворот, названий “ маржинальною

революцією ”. В ній можна виділити два етапи.

Перший етап охоплює 70–80-ті рр. ХІХ ст. і пов’язаний з іменами К.

Менгера, У. Джевонса та Л. Вальраса. Саме на цьому етапі центральне місце

займала теорія граничної корисності, а сама оцінка корисності товару визнавалася

психологічною характеристикою з позиції конкретної людини. Тому перший етап

“маржинальної революції” має назву “суб’єктивного напряму”.

Другий етап маржиналізму припадає на 90-ті рр. XIX ст. і з цього часу

маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне

досягнення маржиналістів на цьому етапі – відмова від суб’єктивізму і психологізму

70-х рр. В результаті представники другого етапу маржинальної революції стали

розцінюватися як наступники або спадкоємці класичної політекономії і стали

називатися “неокласиками”, а їх теорія – “неокласичною ”. Найбільший внесок на

даному етапі внесли англієць Маршалл, американець Кларк та італієць Парето.

Таким чином, суть маржинальної революції полягала в тому, що поняття

граничної корисності та інших граничних величин (граничні витрати, гранична

продуктивність, гранична схильність до чогось) дозволили створити новий

інструмент аналізу економічної реальності, який використовує математичний аналіз.

Якщо в центрі класичної теорії стояло завдання вивчення зростання

суспільного багатства, яке залежить від темпів накопичення капіталу і від темпів

приросту населення, то в центрі маржинальної теорії стояло завдання дослідження

поведінки окремої фірми, яка максимізує свій прибуток і поведінки окремого

споживача, що максимізує свою корисність від придбання споживчих благ. Інакше –

в маржиналістському підході головним вважається вивчення взаємного зв’язку між

даними цілями і даними обмеженими засобами, які допускають альтернативні

способи їх використання і ставлять питання про їх оптимізацію.

А. Курно – засновник математичного напряму в економічній науці. Проте,

слід зауважити, найвагоміша праця Курно “Математичні основи теорії багатства”

(1838) не принесла йому успіху при житті, не знайшовши визнання у сучасників. У

цій праці Курно, опираючись на аналіз функціональних залежностей, сформулював

поняття економічної рівноваги, ввів у науковий обіг поняття функції попиту та ін.

Г. Госсен у своїй книзі “Розвиток законів суспільного життя і правила

людської діяльності, що випливають з них” (1854) сформулював ряд

закономірностей, названих пізніше законами Госсена. 1-й Госсена – закон

насиченості потреб: по мірі збільшення кількості товару його корисність

зменшується. Або ж: бажаність даного блага зменшується із збільшенням його

споживання (по мірі насичення потреби в ньому). 2-й Госсена – закон вирівнювання

граничних корисностей. Згідно цього закону оптимальна структура споживання

(попиту) досягається при рівності граничних корисностей благ, що споживаються.