Селянська реформа 1861 р. в Росії та її здійснення в Україні

Скасування кріпосного права в Росії і на Україні вимагали, перш за все,

аграрні відносини, що свідчили про кризу панщини. Праця селян-кріпаків була

малопродуктивною і гальмувала розвиток с/г і промисловості.

Проти кріпосного права виступили селяни. За 4 роки (1848-1851) у Київській,

Подільській губерніях бунти ставали все частішими. В Україні кріпацтво було

найважчим, оскільки пани були чужинцями, які з презирством ставилися до селян. У

1856 р. Олександр ІІ офіційно заявив про необхідність ліквідації кріпацтва.

Проти кріпосного права виступила ліберально настроєна інтелігенція, яка

вважала його антигуманним явищем. Промисловці теж були проти, оскільки

кріпацтво перешкоджало розвитку торгівлі і промисловості.

Проект аграрної реформи було прийнято Державною радою Росії. На його

підставі Редакційна комісія підготувала “Положення”, яке Олександр ІІ підписав 19

лютого 1861 року. Водночас був проголошений офіційний Маніфест про скасування

кріпацтва.

Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння, а селянські наділи,

якими вони користувалися до реформи, зменшилися, їм віддавали землю гіршої

якості, вони були позбавлені пасовищ, луків та лісів.

Внаслідок реформи селянство втратило 15% загальної площі земель. Землю

селяни повинні були протягом 49 років викупити у поміщиків згідно із

встановленими реформою цінами, які перевищували ринкові ціни на землю.

Земельна реформа надала поміщику право протягом 2 років визначати і

оформити в уставних грамотах розміри земельних наділів селян. Селяни перебували

у становищі “тимчасово зобов’язаних”, змушені були відбувати панщину або

платити оброк. Дворові селяни взагалі землі не отримали.

Разом з тим, реформа 1861 року створила сприятливі умови для активізації

господарської діяльності, перетворення кріпаків у вільних людей. Реформа сприяла

господарському піднесенню, завершенню промислового перевороту і здійсненню

індустріалізації.