Особливості економічного розвитку Азії, Африки і Латинської Америки

Розпад колоніальної системи після Другої світової війни – одна з визначних

подій сучасної історії. Цей процес умовно можна поділити на три етапи. Перший, з

1945 р. до середини 50-тих років, коли в основному відбулося визволення Азії.

Другий, з половини 50-тих років до середини 60-тих років, привів до появи

незалежних держав у Північній та Тропічній Африці. Третій етап, з 1965 до 1990 рр.,

завершив деколонізацію півдня “чорного континенту”.

З розпадом колоніальної системи відкрилися перспективи для суверенного

розвитку десятків нових держав в Азії, Африці, Латинській Америці. Вони займають

понад 60% території землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено

89,3% розвіданих світових запасів нафти й 50,5% – газу. Більше 50% світових

запасів і видобутку марганцевої руди, ванадію, золота платини, алмазів припадає

тільки на країни Африки. За роки незалежності ці країни здійснили складні

соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ

національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно

скоротити відставання від промислово розвинутих країн з ринковою економікою,

вирішити багато гострих соціальних проблем.

Істотно відстають країни за рівнем продуктивності праці. Це відображає їхню

загальну соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю

індустріалізації, невідповідністю сучасним вимогам структури економіки, дуже

слабким освоєнням досягнень НТП.

Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні

проблеми. У країнах з високим рівнем безробіття мільйони людей позбавлені

можливості брати участь у виробництві й різко обмежені у споживанні. Для

створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації потрібні великі кошти, в

той час як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів.

Великою проблемою для країн, що розвиваються, є зростання їхньої

заборгованості перед розвиненими країнами. Не дивлячись на притаманну всім

країнам соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різниця у рівні

розвитку продуктивних сил, динаміці соціального росту.

Особливу групу утворює більшість країн-експортерів нафти (Ірак, Іран, Кувейт,

Лівія, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія), які мають високий рівень

прибутку на душу населення, значні експортні надходження. У 70-ті роки ці країни

динамічно розвивалися, інвестували великі кошти у національну економіку,

соціальну інфраструктуру. Однак через падіння у 80-тих роках попиту на нафту й

різке зниження світових цін на неї ці держави в останні роки уповільнили темпи

росту. Різко погіршилось становище таких держав, як Венесуелла, Нігерія, Алжир,

бюджети яких на 80-95% залежать від нафти.

Інша група країн, що розвиваються, так звані нові індустріальні країни, у 80-тих

роках перетворились на полюс світового зростання. Динамічно модернізуючи свою

економіку, диверсифікуючи галузеву структуру господарства, вони займають все

помітніше місце у глобальній економіці.

І все ж більшість країн, що розвиваються, перебувають у скрутному становищі

внаслідок соціально-економічної та культурної відсталості. Вони складають так

звані “найменш розвинені держави”. За класифікацією ООН, до них належать 47

держав(Афганістан, Ефіопія, Йємен, Чад). Не маючи значних запасів природних

ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит фінансових коштів для економічного

розвитку, ці країни практично витіснилися з міжнародного поділу праці і

перебувають у дуже важкому становищі.

Характерні риси економіки цих країн:

- доіндустріальний розвиток продуктивних сил;

- домінування натуральних і напівнатуральних форм господарювання в

економічній структурі;

- вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових

стимулів;

- початкова стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку;

- однобока спеціалізація експортного сектора.

Такий стан економіки привів до різкого скорочення державних асигнувань на

охорону здоров’я, освіту, професійну підготовку. Дитяча смертність тут у 10-12

разів вища за показниками розвинутих країн. Половина дорослих в Африці –

неписьменні. Тільки 11% дітей закінчують школу, а у вузах вчаться – лише 1,4%.

Світове товариство намагається допомогти найменш розвиненим державам у

вирішенні їх проблем. В червні 1999 року лідери провідних індустріальних країн

домовилися про списання половини зовнішнього боргу найбідніших країн (70 млрд.

дол. США із загальної суми заборгованості більш як 30 країн, яка складає 130 млрд.

дол.). Крім того, для забезпечення фінансування допомоги найбіднішим країнам

була підтримана пропозиція про продаж близько десятої частини золотих резервів

МВФ, які оцінюються у 27 млрд. дол.

Поглиблення НТП, зміна і модернізація сучасної системи міжнародного поділу

праці створили сприятливі умови для розвитку деяких країн, що дістали назву “нові

індустріальні країни”(НІК). За відносно короткий час вони створили значний

промисловий потенціал, розвинули окремі галузі індустрії, різко збільшили

промисловий експорт.

Число і склад учасників даної групи є незмінним. У 80-ті роки сюди включали

країни і території Сх. Азії (Пд. Корея, о. Тайвань, Гонконг, Сінгапур), деякі

найбільш розвинені країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Аргентина),

іноді й Індію і Єгипет. Але з цих країн лише азійська четвірка (так званих

“драконів”) стабільно підтвердила свою репутацію і найчастіше пов’язується з

поняттям “нові індустріальні країни”. У 90-тих роках, крім країн першої групи,

з’являються НІК другої групи – Малайзія, Таїланд, Індонезія, і у перспективі,

третьої групи – Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка.

Позитивну роль у становленні ряду галузей господарства в НІК Азії відіграла

політика захисту національної економіки від зовнішньої конкуренції. Так, у Пд.

Кореї створено галузі, які були відсутні в країні: чорну та кольорову металургію,

машино-, автомобіле-, суднобудування, електронну промисловість. Це дало

можливість здійснити структурну перебудову промисловості, реорганізувати і

зміцнити провідні галузі, стимулювати розвиток дрібного та середнього

підприємництва з прив’язкою його до експортного сектора. В зв’язку зі зростанням

вартості робочої сили, підвищенням курсів національних валют НІК першого

покоління стали втрачати порівняльні переваги у виробництві працемісткої

продукції, які поступово стали переміщатися у країни з дешевою робочою силою –

Малайзію, Індонезію. Таїланд, чим і сприяли появі нових індустріальних країн

другого покоління.

З початком 90-х рр. друге покоління НІК стало найдинамічнішою за темпами

економічного росту групою країн в Азії і світі. З усієї групи країн, що розвиваються,

НІК найшвидше пристосувалися до нових умов світового ринку. Вони стали

невід’ємною частиною міжнародного поділу праці, про що свідчить їх експортна

спеціалізація (Гонконг – перше місце з експорту одягу, Тайвань – взуття, Бразилія,

Сінгапур, Пд. Корея – легка промисловість). Великих успіхів досягнуто в розвитку

електротехнічної та електронної промисловості. Головну роль тут відіграють

транснаціональні компанії, які перетворюють цілі країни на своєрідні цехи.

Відчуваючи загрозу своїм економічним інтересам з боку НІК, країни Заходу

прагнуть запобігти або обмежити отримання новими конкурентами перспективних

технологій, новітнього обладнання. Але, країни (Тайвань, Пд. Корея, Сінгапур) вже

самі створюють наукові і промислові центри, розширюють власні наукові

дослідження.

Значну увагу НІК приділяють регіональному економічному співробітництву. У

1967 р. було створено Асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Мета –

прискорення економічного розвитку, соціального і культурного прогресу, сприяння

становленню миру та стабільності.

Серед загальних для всіх азійських НІК складових успіху виділяють:

- максимально ефективне використання зовнішніх факторів економічного

розвитку (пільгові кредити, іноземні технології);

- послідовна внутрішня політика, яка забезпечила відносну політичну й

економічну стабільність;

- ефективна макроекономічна політика (підтримання стабільних

внутрішніх цін і реальних обмінних курсів валют, стимулювання підвищення

попиту й пропозиції у галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню

капіталу і виробничому інвестуванню).

Отже, цивілізаційні закономірності посилюють тенденцію до формування

спільних рис та ознак господарського розвитку світової економіки. Водночас

відбувається диференціація між різними країнами та регіонами залежно від рівня

їхнього соціально-економічного розвитку, що спонукає країни до ширшого

використання як внутрішніх, так і зовнішніх джерел і факторів економічного

зростання.

11.3. Еволюція інституціоналізму у ІІ пол. XX – на поч. XXI ст.