Допомога із догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку

Право на допомогу із догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку має застрахована особа (один із батьків дитини, усиновитель, баба, дід, інший родич або опікун), яка фактично здійснює догляд за дитиною.

Зазначена допомога надається застрахованим особам у формі матеріального забезпечення, яке частково компенсує втрату за­робітної плати (доходу) у період відпустки із догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Допомога із догляду за дитиною до досягнення нею триріч­ного віку надається застрахованій особі у розмірі, що встанов­люється правлінням ФСС ТВП, але не менше розміру прожит­кового мінімуму, встановленого законом.

Підставою для нарахування допомоги є наказ роботодавця про надання застрахованій особі, яка фактично здійснює дог­ляд за дитиною, відпустки із догляду за дитиною. Для надання відпустки усиновителям необхідна копія рішення суду про уси­новлення; для надання відпустки опікунам — рішення відповід­них органів про встановлення опіки. Допомога призначається з дня надання відпустки з урахуванням таких обмежень:

• матері - не раніше закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами;

• усиновителям — не раніше дня ухвалення рішення суду пре усиновлення;

• опікунам — не раніше дня ухвалення рішення про встанов­лення опіки.

Якщо жінка перериває частково оплачувану відпустку, а догляд за дитиною здійснюватиме родич (батько, бабуся, дідусь) який є застрахованою особою, то для виплати допомоги не обхідні такі документи:

- заява цієї особи;

- довідка з місця роботи матері про її вихід на роботу і зупинення виплати їй допомоги із зазначенням дати;

- наказ керівника про надання частково оплачуваної відпуст­ки із догляду за дитиною.

Рішення про призначення допомоги на підставі наказу про надання відпустки приймається комісією із соціального стра­хування не пізніше 10 днів з дня одержання необхідних доку­ментів.

На відміну від допомоги при народженні дитини, розмір до­помоги із догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку змінюється залежно від установлення такого розміру постано­вами правління ФСС ТВП. Розмір допомоги із догляду за дити­ною не фіксується на рівні розміру допомоги, встановленої на день, коли застраховану особу було відправлено у відпустку із догляду за дитиною, а змінюється протягом її перебування в цій відпустці.

Якщо жінка в період перебування у відпустці із догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку працює, то до­помога виплачується за умови, що вона працює на умовах не­повного робочого часу або вдома (ст. 179 КЗпП). При виході на роботу на повний робочий день відпустка вважається пе­рерваною і право на допомогу втрачається. У такому разі відпустку із догляду за дитиною може бути надано родичам. Родич, який доглядає за дитиною і є застрахованою особою, має пра­во на одержання допомоги.

Якщо в період частково оплачуваної відпустки із догляду за дитиною у жінки настає відпустка у зв'язку з вагітністю та поло­гами наступної дитини, право на допомогу вона не втрачає, їй виплачується допомога й оплачується листок непрацездатності у зв'язку з вагітністю та пологами. По закінченні відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами їй виплачується допомога згідно із встановленим порядком.

Відповідно до ст.30 Закону України від 28 лютого 1991 р. № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які по­страждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (у редакції Закону України від 19 грудня 1991 р. № 2001-XIІ) як працюю­чим, так і непрацюючим жінкам допомога із догляду за потер­пілою дитиною до досягнення нею трирічного віку випла­чується в подвійному розмірі допомоги, передбаченої законо­давством України. При цьому одноразова допомога виплачується за рахунок коштів соціального страхування, а частина підвищеного розміру допомоги виплачується за ра­хунок коштів підприємства з наступним відшкодуванням те­риторіальними органами Державного казначейства України (Постанова Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2001 р. № 958).

Виплата допомоги незастрахованим особам здійснюється згідно із Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми». Допомога призначається і виплачується органами праці та соціального захисту населення за місцем проживання одержувача на підставі встановлених документів.

19. Теоретичне завдання. Страхування від нещасного випадку на виробництві: завдання, принципи та особливості.

Страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов'язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охоро­на життя та здоров'я громадян у процесі їх трудової діяль­ності.

Завданнями страхування від нещасного випадку є:

— проведення профілактичних заходів, спрямованих на усу­нення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, за­побігання нещасним випадкам на виробництві, професій­ним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров'ю застрахованих, викликаним умовами праці;

— відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на ви­робництві від нещасних випадків або професійних захворю­вань;

— відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахо­ваним і членам їхніх сімей.

Основними принципами страхування від нещасного випад­ку є:

- паритетність держави, представників застрахованих осіб та ро­ботодавців в управлінні страхуванням від нещасного випадку;

- своєчасне та повне відшкодування шкоди страховиком;

- обов'язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільність такого страхування для осіб, які за­безпечують себе роботою самостійно та громадян - суб'єктів підприємницької діяльності;

- надання державних гарантій реалізації застрахованими гро­мадянами своїх прав;

- обов'язковість сплати страхувальником страхових внесків;

- формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі;

- диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та профе­сійної захворюваності на кожному підприємстві;

- економічна зацікавленість суб'єктів страхування в по­ліпшенні умов безпеки праці;

- цільове використання коштів страхування від нещасного випадку.

Суб'єктами страхування від нещасного випадку є застрахо­вані громадяни, а в окремих випадках члени їхніх сімей та інші особи, страхувальники і страховик.

Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюєть­ся страхування. Страхувальниками є роботодавці, а в окремих випадках — застраховані особи.

Страховик - Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (ФССНВВ).

Об'єктом страхування від нещасного випадку є життя за­страхованого, його здоров'я та працездатність.

Роботодавцем вважається:

- власник підприємства або уповноважений ним орган та фізична особа, яка використовує найману працю;

- власник розташованого в Україні іноземного підприємства, установи, організації (у тому числі міжнародних), філії або представництва, який використовує найману працю.

На добровільних засадах можуть бути застраховані:

— священики, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах;

— особи, які забезпечують себе роботою самостійно;

— громадяни - суб'єкти підприємницької діяльності.

Обов'язковому страхуванню від нещасного випадку підляга­ють:

— особи, які працюють на умовах трудового договору (кон­тракту);

— учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час занять, коли вони набувають професійних навичок; у період проходження виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприємствах;

— особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяль­ності на виробництві цих установ або на інших підприєм­ствах за спеціальними договорами.

Заподіяння шкоди зародку внаслідок травмування на вироб­ництві або професійного захворювання жінки під час її вагіт­ності, у зв'язку з чим дитина народилася інвалідом, прирівнюєть­ся до нещасного випадку, який трапився із застрахованим. Така дитина відповідно до медичного висновку вважається застрахо­ваною та до 16 років або до закінчення навчання, але не більш як до досягнення 23 років, їй надається допомога з ФСС НВВ.

При цьому згода або заява від працівника не потрібна, оскіль­ки страхування здійснюється в безособовій формі. Всі названі особи вважаються застрахованими з моменту набрання чинності Закону України про страхування від нещасних випадків — з 1 квітня 2001 року, незалежно від того, сплачували внески стра­хувальники чи ні. Для добровільного страхування строк страху­вання починається з дня, наступного за днем подання (прийняття ФСС НВВ) заяви, при обов'язковій умові - сплаті страхово­го внеску. Якщо протягом трьох місяців з дня подання заяви стра­ховий внесок не був перерахований, то страхування припиняєть­ся.

У даному виді страхування використовуються спеціальні по­няття.

Страховий ризик - обставини, внаслідок яких може статися страховий випадок. Страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричини­ли застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психоло­гічну травму за обставин, з настанням яких виникає право за­страхованої особи на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг.

Професійне захворювання є страховим випадком також у разі його встановлення чи виявлення у період, коли потерпілий не перебував у трудових відносинах з підприємством, на якому він захворів.

Перелік обставин, за яких настає страховий випадок, а також види професійних захворювань, затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого цен­трального органу виконавчої влади.

Нещасний випадок або професійне захворювання, яке ста­лося внаслідок порушення нормативних актів про охорону праці застрахованим, також є страховим випадком. Порушення пра­вил охорони праці застрахованим не звільняє страховика від ви­конання зобов'язань перед потерпілим.

Нещасний випадок на виробництві або професійне захворю­вання розслідується у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України, відповідно до Закону України «Про охорону праці». Підставою для оплати потерпілому витрат на медичну допомогу, проведення медичної, професійної та соціальної реабілі­тації, а також страхових виплат є акт розслідування нещасного ви­падку або професійного захворювання за встановленою формою.

Порядок обчислення страхових внесків та строки їх сплати регламентуються такими законодавчими актами:

— Законом України «Про загальнообов'язкове державне со­ціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату пра­цездатності» від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV, із змінами та доповненнями;

— Законом України «Про страхові тарифи на загальнообов'­язкове державне соціальне страхування від нещасного ви­падку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 22 лютого 2001 р. № 2272-ІII;

— Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне со­ціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату пра­цездатності» від 3 квітня 2003 p. № 660-IV.

Сума страхових внесків страхувальників до ФСС НВВ повин­на забезпечувати:

— фінансування заходів, спрямованих на вирішення планових завдань;

— створення резерву коштів для забезпечення його стабільно­го функціонування;

— покриття витрат, пов'язаних із здійсненням соціального страхування від нещасного випадку.

Розміри страхових внесків страхувальників обчислюються:

— для роботодавців — у відсотках до сум фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витра­ти на виплату основної та додаткової заробітної плати, інших заохочувальних і компенсаційних виплат, у тому числі в на­туральній формі, що визначається відповідно до Закону України „Про оплату праці ”;

— для добровільно застрахованих осіб — у відсотках від мінімальної заробітної плати.

Страхові внески нараховуються в межах граничної суми за­робітної плати (доходу), що встановлюється Кабінетом Міністрів України та є розрахунковою величиною при обчисленні страхо­вих виплат.

Закон України від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХІІ у ст.47 ви­значив, що виконавча дирекція ФСС НВВ може встановлювати знижки до розміру страхового внеску за низькі рівні травматиз­му, професійної захворюваності та належний стан охорони праці чи надбавки за високі рівні травматизму, професійної захворю­ваності та неналежний стан охорони праці.

Розмір зазначеної знижки чи надбавки не може перевищува­ти 50% страхового тарифу, встановленого для відповідної галузі економіки.

Розрахунок розміру страхового внеску для кожного підприє­мства проводиться ФСС НВВ відповідно до Порядку визначен­ня страхових тарифів для підприємств, установ та організацій на загальнообов'язкове соціальне страхування від нещасного ви­падку на виробництві та професійного захворювання, що за­тверджується Кабінетом Міністрів України.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України «Про вне­сення змін до порядку визначення страхових тарифів для підприємств, установ та організацій на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на вироб­ництві та професійного захворювання» № 985 від 27 червня 2003 р. страхові тарифи диференційовані за галузями економіки та ви­дами робіт за професійним ризиком.

20. Теоретичне завдання. Матеріальне забезпечення та соціальні послуги у разі настання нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань.

Для призначення страхових виплат при нещасному випадку на виробництві працівнику необхідно пройти обстеження в МСЕК, котра має право встановити ступінь втрати працездат­ності. У роботі МСЕК беруть участь представники ФСС НВВ, що дозволяє найбільш об'єктивно оцінити ситуацію при кожному нещасному випадку та уникнути розбіжностей при призна­ченні страхових виплат.

Направляють хворого на огляд МСЕК лікарсько-консуль­таційні комісії відповідної лікувально-профілактичної устано­ви за формою, затвердженою Міністерством охорони здоров'я (ф. 88-у), після клінічних досліджень, що підтверджують стійкий або безповоротний характер захворювання, а також у тому ви­падку, коли хворий був звільнений від роботи протягом чоти­рьох місяців з дня тимчасової втрати працездатності або протя­гом п'яти місяців у зв'язку з одним і тим самим захворюванням за останніх дванадцять місяців, а хворий на туберкульоз — про­тягом десяти місяців з дня втрати працездатності. При цьому огляд потерпілого від нещасного випадку проводиться МСЕК за наявності:

— акта про нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання (ф. Н-1, ф. Н-5, ф. П-4);

— висновку спеціалізованого медичного закладу про профе­сійний характер захворювання;

— направлення власника (керівника) або профспілкового орга­ну підприємства, установи, організації, на якому потерпі­лий одержав травму;

— вироку, рішення суду, постанови або направлення проку­рора, слідчого органу дізнання.

МСЕК оглядає хворого і робить висновок:

— про ступінь обмеження життєдіяльності людини, стан пра­цездатності, групу інвалідності, причину і час настання інва­лідності внаслідок загального захворювання, трудового ка­ліцтва або професійного захворювання;

— про ступінь втрати працездатності (у відсотках);

— про необхідність додаткових видів відшкодування потерпі­лому (догляд, харчування, протезування, санаторно-курор­тне лікування);

— про медичні показання на право одержання інвалідами ав­томобілів з ручним керуванням і протипоказання до керу­вання ними;

— про причинний зв'язок смерті інвалідів з наслідками рані­ше одержаного каліцтва або професійним захворюванням.

МСЕК встановлює дату, з якої ФСС НВВ повинен почати страхові виплати. По закінченні обстеження МСЕК робить вис­новок, який направляється до ФСС НВВ, а також потерпілий повинен надати такі документи:

— акт розслідування нещасного випадку (ф. Н-1, ф. Н-5, ф.П-4);

— заяву потерпілого встановленої форми;

— довідку про заробітну плату;

— копію трудової книжки, завірену роботодавцем або нотарі­усом.

ФСС НВВ зобов'язаний прийняти рішення про призначен­ня страхових виплат у десятиденний строк з дня подання доку­ментів, не враховуючи дня, коли ці документи надійшли.

Відразу всі документи про нещасний випадок не можуть бути надані ФСС НВВ, тому спочатку працівник йде на лікарняний. При цьому працівник має право на оплату лікарняного листка за рахунок коштів ФСС НВВ. Оплачують його в розмірі 100% середнього заробітку (оподатковуваного доходу), а перші п'ять днів тимчасової непрацездатності оплачує власник або уповно­важений ним орган за рахунок коштів підприємства.

Це перша і єдина виплата, яка хоча і здійснюється за рахунок коштів ФСС НВВ (неповністю), але нараховується і виплачуєть­ся на підприємстві.

Якщо роботодавці виплатили допомогу з тимчасової непра­цездатності у зв'язку з нещасним випадком, то-вони перерахо­вують до ФСС НВВ суму, що дорівнює різниці між нараховани­ми страховими внесками і витратами на зазначені виплати.

Постановою правління ФСС НВВ від 1 листопада 2001 р. № 43 затверджено Положення про обчислення середньої зароб­ітної плати для розрахунку виплат за загальнообов'язковим дер­жавним соціальним страхуванням від нещасного випадку на ви­робництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності. У ньому визначаються особливості обчислення середньої заробітної плати, а також даються вказівки щодо її розрахунку в разі невідповідності рівня заробітної плати, яка приймається для визначення страхових виплат потерпілим на виробництві сучасному рівню заробітної плати в галузях націо­нальної економіки.

Середньомісячна заробітна плата підлягає коригуванню при проведенні перерахунку щомісячних страхових виплат з 1 берез­ня кожного року. При цьому відкоригована середньомісячна за­робітна плата не може перевищувати максимальну величину (граничну суму) заробітної плати, з якої сплачуються страхові внески. Коефіцієнт, на який перераховуються щомісячні стра­хові виплати потерпілим, встановлюється правлінням ФСС НВВ.

Середньомісячна заробітна плата для обчислення страхових виплат застрахованій особі розраховується шляхом множення суми середньоденної (середнього динної) заробітної плати, роз­рахованої відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2001 р. № 1266, на кількість робочих днів (годин) на рік залежно від тривалості робочого тижня на підприємстві, в установі, організації, а саме:

при шестиденному робочому тижні — на 25,2 дня;

при п'ятиденному робочому тижні — на 20,9 дня;

при 40-годинному робочому тижні — на 166,8 години;

при 38,5-годинному робочому тижні — на 161,0 години;

при 36-годинному робочому тижні — на 150,6 годин;

при 35-годинному робочому тижні — на 146,3 години;

при 33-годинному робочому тижні — на 138,0 години;

при 30-годинному робочому тижні — на 125,5 години;

при 24-годинному робочому тижні — на 100,4 години;

при 18-годинному робочому тижні — на 75,3 години.

У разі смерті потерпілого право на страхові виплати мають непрацездатні особи, які не перебували на його утриманні. Се­редньомісячна заробітна плата на всіх цих осіб визначається як 25% від середньомісячної заробітної плати годувальника, якщо інший розмір не встановлено в судовому порядку.

На дату звернення за страховою виплатою особа, яка має пра­во на її отримання, може не працювати на виробництві, з яким пов'язана втрата працездатності. У такому випадку середня за­робітна плата обчислюється, виходячи з середньої заробітної плати відповідного працівника за тією професією на підприємстві, де працювала особа до моменту ушкодження здо­ров'я. За бажанням потерпілого, при відсутності відповідної про­фесії на підприємстві, з якою пов'язане ушкодження здоров'я, середня заробітна плата для обчислення страхових виплат може визначатися, виходячи із середньої заробітної плати по підприє­мству в розрахунковому періоді.

Коли на час звернення за страховою виплатою у потерпілого відсутня довідка про його заробітну плату в зв'язку з ліквідацією підприємства, то страхові виплати розраховуються, виходячи з діючої відповідної місячної тарифної ставки (посадового окла­ду) аналогічної професії (посади) в галузі, до якої належало ліквідоване підприємство, але не менше від розміру мінімальної заробітної плати на день розрахунку страхових виплат.

Якщо на дату звернення за страховою виплатою потерпілому МСЕК встановила декілька ступенів втрати професійної праце­здатності по роботах на різних підприємствах, а потім йому ви­значила сукупний відсоток втрати професійної працездатності, то потерпілий має право вибору середнього заробітку, який він мав перед настанням будь-якої втрати працездатності.

Застрахована особа може працювати за сумісництвом. У та­кому випадку страхові виплати призначаються з урахуванням нарахованої заробітної плати за іншим місцем роботи на підставі довідки про середню заробітну плату.

21. Теоретичне завдання. Допомога на поховання.

Допомога на поховання надається у разі смерті застрахова­ної особи, а також членів її сім'ї, які перебували на її утриманні:

1) дружини (чоловіка);

2) дітей, братів, сестер та онуків, які не досягли 18 років або старших цього віку, якщо вони стали інвалідами до 18 років (братів, сестер та онуків - за умови, що вони не мають праце­здатних батьків), а також студентів та учнів середніх професій­но-технічних і вищих навчальних закладів з денною формою на­вчання - до 23 років;

3) батька, матері;

4) діда та баби за прямою лінією спорідненості.

Не вважаються такими, що перебували на утриманні застра­хованої особи, члени сім'ї, які мали самостійні джерела засобів до існування (одержували заробітну плату, пенсію тощо).

Допомога надається застрахованій особі, члену її сім'ї або іншим юридичним чи фізичним особам, які здійснили поховання.

Допомога на поховання застрахованої особи призначається сім'ї померлого або особі, яка здійснила поховання, на підставі свідоцтва про смерть, виданого органом реєстрації актів грома­дянського стану.

Допомога на поховання члена сім'ї застрахованої особи при­значається застрахованій особі на підставі свідоцтва про смерть, виданого органом реєстрації актів громадянського стану, та до­відки з місця проживання про перебування померлого члена сім'ї на утриманні застрахованої особи.

Згідно зі ст.46 Закону України від 18 січня 2001 р. № 2240-III до­помога на поховання застрахованої особи чи особи, яка перебу­вала на її утриманні, надається в розмірі, встановленому прав­лінням ФСС ТВП, але не менше розміру прожиткового мініму­му, встановленого законом.

Звернутися за допомогою, що виплачується з бюджету ФСС ТВП, можна коли завгодно, оскільки строків давності немає. Суму допомоги визначають на дату смерті.

Виплачують цю допомогу не пізніше дня, наступного за днем звернення. При цьому виплату здійснюють:

— у разі смерті застрахованої особи (крім виплати допомоги на поховання застрахованих осіб, які були пенсіонерами або померли внаслідок нещасного випадку на виробництві) — за останнім місцем її основної роботи перед смертю;

— у разі смерті члена сім'ї, який знаходився на утриманні за­страхованої особи, — за місцем основної роботи застрахо­ваної особи.

Випадки, коли допомогу на поховання не виплачують з бюд­жету ФСС ТВП:

I. Допомога на поховання пенсіонерів, за якою необхідно звертатися до органів Пенсійного фонду або міськвійськомату за місцем проживання пенсіонера. Розмір допомоги на похован­ня пенсіонерів дорівнює двом місячним пенсіям померлого, але не може бути меншим, ніж 150 грн..

Якщо помер пенсіонер, пенсію якому призначено відповід­но до Закону України «Про пенсійне забезпечення військово­службовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб» від 9 квітня 1992 р. № 2262-ХІІ, допомога членам його сім'ї або особі, яка здійсни­ла його поховання, становить три місячні пенсії. Однак допомогу не виплачують, якщо пенсіонера поховано на державні кошти.

II. Допомога на поховання безробітного призначається Фон­дом соціального страхування на випадок безробіття. Розмір до­помоги визначено на рівні прожиткового мінімуму для пра­цездатної особи.

III. Допомога на поховання з місцевих бюджетів надається місцевими органами влади у разі смерті: аспіранта, докторанта, клінічного ординатора, студента вузу І — IV рівня акредитації ста­ціонарної форми навчання, учня професійно-технічного навчаль­ного закладу. Розмір допомоги становить розмір прожиткового мінімуму за умови, що померлий не знаходився на утриманні особи, застрахованої у си­стемі загальнообов'язкового державного соціального страхуван­ня. Таку ж допомогу виплачує місцева державна адміністрація або виконком ради за рахунок коштів місцевих бюджетів у разі смерті особи, яка не належить до перелічених категорій і не застрахова­на у системі державного соціального страхування.

IV. Допомога на поховання за рахунок коштів підприємства, її розмір встановлює керівник.

Допомогу на поховання не виплачують у разі: — смерті особи, яка знаходилась на повному державному утри­манні (крім ситуацій, коли поховання здійснюють члени сім'ї або інші особи);

— викидня;

— смерті осіб, поховання яких провадять за кошти державно­го бюджету.

Суми допомоги на поховання працівника (члена його сім'ї) не можна відносити до валових витрат підприємства, навіть якщо її виплачують на підставі колективного (трудового) договору.

22. Теоретичне завдання. Матеріальне забезпечення на випадок безробіття.

Застраховані особи, визнані у встановленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше 26 календарних тижнів та сплачували страхові внески, мають право на допомогу по безробіттю залежно від страхового стажу.

Право на допомогу по безробіттю зберігається у разі настання перерви страхового стажу з поважних причин, якщо особа протягом місяця після закінчення цієї перерви зареєструвалась в установленому порядку в державній службі зайнятості як безробітна. Поважними причинами є:

• навчання у професійно-технічних та вищих навчальних закладах, клінічній ординатурі, аспірантурі, докторантурі з денною формою навчання;
• строкова військова служба;
• здійснення догляду непрацюючою працездатною особою за інвалідом I групи або дитиною-інвалідом віком до 18 років, а також за пенсіонером, який за експертним медичним висновком потребує постійного стороннього догляду;
• інші поважні причини, передбачені законодавством України.

Особи, визнані в установленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали менше 26 календарних тижнів, а також особи, які бажають відновити трудову діяльність після тривалої (більше 6 місяців) перерви, та застраховані особи, звільнені з останнього місця роботи з підстав, передбачених статтею 37, пунктами 3, 4, 7, 8 статті 40, статтями 41 і 45 Кодексу законів про працю України, мають право на допомогу по безробіттю без урахування страхового стажу.

Допомога по безробіттю виплачується з 8 дня після реєстрації застрахованої особи в установленому порядку в державній службі зайнятості.

Загальна тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років. Для осіб передпенсійного віку (за 2 роки до настання права на пенсію) тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 720 календарних днів.

У разі чергового визнання в установленому порядку застрахованої особи безробітною у межах двох років, протягом яких виплачується допомога по безробіттю, тривалість її виплати враховується сумарно.

У разі зміни застрахованою особою місця проживання виплата допомоги по безробіттю продовжується після реєстрації її в установленому порядку як безробітного за новим місцем проживання.

Допомога по безробіттю може виплачуватися одноразово для організації підприємницької діяльності безробітними, які не можуть бути працевлаштовані у зв'язку з відсутністю на ринку праці підходящої роботи. Ця допомога виплачується особам, яким виповнилося 18 років, за їх бажанням.

Умовою для призначення допомоги по безробіттю є готовність особи до участі в загальнодержавних оплачуваних громадських роботах, якщо така робота для них є підходящою.

У разі відмови особи від участі у загальнодержавних оплачуваних громадських роботах, якщо така робота є для неї підходящою, без поважних причин розмір допомоги по безробіттю, передбачений статтею 23 цього Закону, зменшується на 50 відсотків строком до трьох місяців.

Застрахованим особам, розмір допомоги по безробіттю визначається у відсотках до їх середньої заробітної плати (доходу), визначеної відповідно до порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, затвердженого Кабінетом Міністрів України, залежно від страхового стажу:

- до 2 років - 50 відсотків;

- від 2 до 6 років - 55 відсотків;

- від 6 до 10 років - 60 відсотків;

- понад 10 років - 70 відсотків.

Допомога по безробіттю виплачується залежно від тривалості безробіття у відсотках до визначеного розміру:

- перші 90 календарних днів - 100 відсотків;

- протягом наступних 90 календарних днів - 80 відсотків;

- у подальшому - 70 відсотків.

Допомога по безробіттю особам, які звільнилися з останнього місця роботи за власним бажанням без поважних причин, призначається і її виплата починається з 91-го календарного дня.

У середньомісячну заробітну плату (доход) для обчислення допомоги по безробіттю враховуються всі види виплат, на які нараховувалися страхові внески. Допомога по безробіттю не може бути вищою за середню заробітну плату, що склалася в галузях національної економіки відповідної області за минулий місяць, і нижчою за прожитковий мінімум, встановлений законом.

Одноразова виплата допомоги по безробіттю для організації безробітним підприємницької діяльності здійснюється у розмірі допомоги по безробіттю, нарахованої у розрахунку на рік.

Порядок надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітним підприємницької діяльності, встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики за погодженням з правлінням Фонду.

У разі смерті безробітного інваліда або особи, яка перебувала на його утриманні, за вибором осіб, які здійснювали поховання, виплачується допомога на поховання або допомога на поховання чи відшкодування витрат на поховання за іншими законодавчими актами.

Виплата допомоги по безробіттю припиняється у разі:

1) працевлаштування безробітного;

2) поновлення безробітного на роботі за рішенням суду;

3) вступу до навчального закладу на навчання з відривом від виробництва;

4) проходження професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості;

5) призову на строкову військову або альтернативну (невійськову) службу;

6) набрання законної сили вироком суду про позбавлення волі безробітного або направлення його за рішенням суду на примусове лікування;

7) призначення чи отримання права на призначення пенсії за віком, у тому числі на пільгових умовах, пенсії за вислугу років або досягнення особою встановленого законом пенсійного віку;

8) призначення виплати на підставі документів, що містять неправдиві відомості;

9) подання письмової заяви про бажання здійснювати догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

10) подання письмової заяви про відмову від послуг державної служби зайнятості;

11) зміни місця проживання;

12) закінчення строку їх виплати;

13) зняття з обліку за невідвідування без поважних причин державної служби зайнятості 30 і більше календарних днів;

14) відмови безробітного від двох пропозицій підходящої роботи або від двох пропозицій проходження професійної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості, у тому числі осіб, які вперше шукають роботу та не мають професії (спеціальності);

15) відмови від роботи за спеціальністю, професією, набутою після професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації за направленням державної служби зайнятості;

16) смерті безробітного.

23. Теоретичне завдання. Загальнообов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття в Україні.

Страхування на випадок безробіття здійснюється за принципами:

• надання державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав;
• обов'язковості страхування на випадок безробіття всіх працюючих на умовах трудового договору (контракту) та на інших підставах, передбачених законодавством про працю, за цивільно-правовим договором, військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби), осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, фізичних осіб - підприємців, а також добровільності такого страхування громадянами України, які працюють за межами України, членами особистого селянського та фермерського господарства, якщо вони не є найманими працівниками;
• цільового використання коштів страхування на випадок безробіття;
• солідарності та субсидування;
• обов'язковості фінансування Фондом загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття витрат, пов'язаних з наданням матеріального забезпечення у випадку безробіття та соціальних послуг;
• паритетності в управлінні страхуванням на випадок безробіття держави, представників застрахованих осіб та роботодавців;
• диференціації розмірів виплати допомоги по безробіттю залежно від страхового стажу та тривалості безробіття;
• надання на рівні не нижче за прожитковий мінімум, встановлений законом, допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги у період професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації;
• законодавчого визначення умов і порядку здійснення страхування на випадок безробіття.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття - система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;

Страховий випадок - це подія, через яку: застраховані особи втратили заробітну плату (грошове забезпечення) або інші передбачені законодавством України доходи внаслідок втрати роботи з незалежних від них обставин та зареєстровані в установленому порядку як безробітні, готові та здатні приступити до підходящої роботи і дійсно шукають роботу; застраховані особи опинилися в стані часткового безробіття; втрата роботи з незалежних від застрахованих осіб обставин - припинення трудового договору; звільнення зі служби з поважних причин без права на пенсію та інш.

Застрахованим особам, розмір допомоги по безробіттю визначається у відсотках до їх середньої заробітної плати (доходу), визначеної відповідно до порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, затвердженого Кабінетом Міністрів України, залежно від страхового стажу:

- до 2 років - 50 відсотків;

- від 2 до 6 років - 55 відсотків;

- від 6 до 10 років - 60 відсотків;

- понад 10 років - 70 відсотків.

Допомога по безробіттю виплачується залежно від тривалості безробіття у відсотках до визначеного розміру:

- перші 90 календарних днів - 100 відсотків;

- протягом наступних 90 календарних днів - 80 відсотків;

- у подальшому - 70 відсотків.

Допомога по безробіттю особам, що, визнані в установленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали менше 26 календарних тижнів, а також особи, які бажають відновити трудову діяльність після тривалої (більше 6 місяців) перерви, та застраховані особи, звільнені з останнього місця роботи з підстав, мають право на допомогу по безробіттю без урахування страхового, визначається у розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом;

Допомога по безробіттю особам, які звільнилися з останнього місця роботи за власним бажанням без поважних причин, призначається і її виплата починається з 91-го календарного дня.

У середньомісячну заробітну плату (доход) для обчислення допомоги по безробіттю враховуються всі види виплат, на які нараховувалися страхові внески. Допомога по безробіттю не може бути вищою за середню заробітну плату, що склалася в галузях національної економіки відповідної області за минулий місяць, і нижчою за прожитковий мінімум, встановлений законом.

Одноразова виплата допомоги по безробіттю для організації безробітним підприємницької діяльності здійснюється у розмірі допомоги по безробіттю, нарахованої у розрахунку на рік.

Порядок надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітним підприємницької діяльності, встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики за погодженням з правлінням Фонду.

24. Теоретичне завдання. Становлення та розвиток медичного страхування в Україні.

Медичне страхування є одним із важливих видів соціального страхування. Воно зародилося в Україні ще в середині XIX ст. у ви­гляді обов'язкового медичного страхування. Передумовою виник­нення цієї форми страхування став період, коли в царській Росії 26 серпня 1866 р. у зв'язку із настанням епідемії холери було прий­нято тимчасове положення, згідно з яким власники фабрик і заводів зобов'язувалися організовувати для своїх робітників лікарні (із роз­рахунку 1 ліжко на 100 людей), що дало початок формуванню фаб­рично-заводської медицини, в тому числі і в Україні. Однак це положення виконувалося незадовільно. Так, у 80-х pp. XIX ст. в семи українських губерніях із дев'яти медичною допомогою було охопле­но лише 15% робітників усіх підприємств. У таких умовах з метою забезпечення соціальної допомоги, в тому числі і медичної, робіт­ники змушені були самостійно знаходити механізми соціального за­хисту через створення різноманітних страхових товариств та кас взаємодопомоги.

Розвиток медичного страхування в Україні в 1991—2001 р. відбувався в умовах формування страхового законодавства в рам­ках правової бази незалежної держави. Умовно його можна по­ділити на два періоди:

1 період: з 1991 р. по 1996 р. - період створення перших зако­нодавчих актів щодо регулювання діяльності на страховому рин­ку.

Своєрідною «медичною конституцією» на той час стали «Ос­нови законодавства України про охорону здоров'я», прийняті Верховною Радою України у листопаді 1992 р. Вони визначали правові, професійні, економічні, організаційні засади охорони здоров'я та стратегічні напрями реформування галузі.

2 період: з 1996 р. по 2001 р. — започаткований прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996р. та ряду інструкцій, постанов і нормативних актів, що дозволили регулювати діяльність страхових організацій на страховому ринку України.

У цьому ж році, 28 червня, був прийнятий основний закон держави — Конституція, яка забезпечила право кожного грома­дянина на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне стра­хування.

Проте наприкінці другого тисячоліття Закон України «Про страхування» значною мірою вичерпав себе і став стримувати подальший розвиток страхової системи в державі. Тому Верхов­на Рада України забезпечила якісну та відкриту підготовку нової редакції Закону України «Про страхування», в основу якої було покладено систематизований підхід щодо діяльності страхових компаній з урахуванням міжнародних стандартів.

Новий Закон «Про внесення змін до Закону України «Про страхування», прийнятий 4 жовтня 2001 p., регламентує здійснення медичного страхування в двох формах — обов'язковій і добровільній (статті 6,7).

Пріоритетним видом страхування для багатьох страхових компаній стало добровільне медичне страхування, яке згідно із законодавством здійснюється як безперервне страхування здо­ров'я і страхування здоров'я на випадок хвороби.

Обов'язкове медичне страхування через відсутність чіткої за­конодавчої бази розвитку не набуло. Воно й досі перебуває на стадії законопроектів, що активно обговорюються протягом три­валого часу представниками охорони здоров'я і органів держав­ної влади.

Урядом з метою подальшого розвитку державної політики щодо реформування системи охорони здоров'я та перетворення медич­ного страхування в ефективну складову соціального захисту насе­лення була запропонована модель загальнообов'язкового держав­ного соціального медичного страхування.

З метою відпрацювання цієї моделі Указом Президента Ук­раїни № 1223/2000 від 14 листопада 2000 р. було введено в дію проект Закону України «Про проведення експерименту в місті Києві і Київській області по загальнообов'язковому державно­му соціальному медичному страхуванню».

В Україні медичне обслуговування можна поділити на три сектори:

1) державна медицина;

2) приватна медицина;

3) тіньова медицина.

Цілком закономірно, що в нашій державі історично об'єктив­ним і економічно необхідним став розвиток страхової медици­ни на засадах ДМС.

ДМС як важливий елемент страхової медицини забезпечує право кожного громадянина на одержання медичної допомоги.

Його соціально-економічне значення полягає в тому, що воно доповнює гарантії, надані в рамках соціального страхування до максимально можливих у сучасних умовах стандартів (оплата дорогих видів лікування і діагностики, застосування найбільш сучасних медичних технологій, забезпечення комфортних умов лікування тощо).

В Україні згідно з чинним законодавством практичного по­ширення набули дві форми ДМС - безперервне страхування здо­ров'я і страхування здоров'я на випадок хвороби.

Безперервне страхування здоров'я — вид страхування, при яко­му застрахованій особі надаються медичні послуги з наступною їх оплатою страховою компанією (за рахунками, виставленими лікувальними закладами, і в рамках страхової суми).

Страхування здоров'я на випадок хвороби — вид страхування, при якому кожна хвороба оцінена у грошовому виразі. При ви­никненні страхової події застрахована особа отримує страхове відшкодування через касу страхової компанії.

Програми, які пропонують страхові компанії з ДМС, можна поділити на чотири основні категорії:

— поліклінічне обслуговування, в тому числі аптечне;

— стаціонарне обслуговування;

— послуги невідкладної швидкої медичної допомоги;

— стоматологія.

25. Теоретичне завдання. Індексація у системі соціального захисту.

Особливо слід відзначити індексацію як специфічну форму соціальних гарантій, яка свідчить про розвиненість форм розпо­ділу в державі. Однак якщо держава не має механізму вилучення у виробника частини прибутку, одержаного від зростання цін, тоді індексація тільки збільшує інфляцію.

Індексація — це встановлений законами та іншими нормативно - правовими актами механізм підвищення грошових доходів громадян, і що дає можливість частково або повністю відшкодовувати їм підвищення цін на споживчі товари та послуги.

Індексація є частиною державної системи соціального захисту громадян. Вона спрямована на підтримання купівельної спромо­жності їх грошових доходів.

Для індексації грошових доходів населення використовується індекс споживчих цін і тарифів на товари та послуги. Такий ін­декс обчислюється на підставі статистичних спостережень за зміною цін у роздрібній торгівлі, на ринках тощо і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

Індексації підлягають грошові доходи громадян, що

- одер­жуються ними в національній валюті на території України і не мають разового характеру;

- соціальна допомога (сім'ям з діть­ми, з безробіття, тимчасової непрацездатності тощо);

- стипен­дії;

- оплата праці (грошове забезпечення);

- суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушко­дженням здоров'я,

- а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годуваль­ника тощо.

Індексація проводиться, якщо індекс споживчих цін переви­щив 105 відсотків (величина порога індексації).

Підприємства, установи та організації, що перебувають на го­сподарському розрахунку, підвищують розміри оплати праці.

Організації і установи, які фінансуються за рахунок бюджетів різного рівня, підвищують розміри оплати праці за рахунок кош­тів відповідних бюджетів.

Громадські об'єднання підвищують розміри оплати праці за рахунок власних коштів.

Індексація пенсій і соціальної допомоги проводиться за раху­нок Пенсійного фонду України, Фонду ЗДСС України, інших ці­льових соціальних фондів, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету.

Індексації не підлягають грошові доходи:

- від цінних паперів (крім державних);

- від здавання в оренду нерухомого майна;

- від ведення фермерського та підсобного господарства;

- від підприємницької діяльності.

Індексації підлягають грошові доходи в межах трикратної величини вартості межі малозабезпеченості.

Дохід, який дорівнює величині вартості межі малозабезпече­ності, індексується повністю.

Якщо дохід перевищує величину вартості межі малозабезпе­ченості, то його частина у межах подвійної її величини індексу­ється у розмірі 80 %. Наступна частина доходу у рамках потрій­ної величини межі малозабезпеченості індексується у розмірі 70 %.

Частина грошового доходу, що перевищує трикратну величи­ну межі малозабезпеченості, індексації не підлягає.

Для індексації грошових доходів населення використовується індекс, що характеризує підвищення цін і тарифів на товари та по­слуги, які входять до складу мінімального споживчого бюджету.

Індекс споживчих цін обчислюється наростаючим підсумком з початку року на підставі статистичних спостережень органів державної статистики за зміною цін. Контроль за додержанням законодавства про індексацію гро­шових доходів громадян здійснюється відповідними державними органами та профспілками.

Держава повинна гарантувати задоволення пріоритетних по­треб громадян та суспільства, які вона не може повністю довіри­ти кожному громадянину самостійно:

а) здобуття загальної освіти;

б) виховання дітей і підлітків;

в) підготовка кадрів;

г) організація охорони здоров'я і розвитку фізичної культури тощо.

Держава повинна сприяти підвищенню доходів окремих верств населення, які не можуть забезпечити життєвий рівень для себе і своєї сім'ї на рівні мінімальних соціальних стандартів не­залежно від їх участі в процесі виробництва в таких формах:

а) пенсії;

б) різні види матеріальної допомоги;

в) стипендії;

г) грошові виплати та їхня індексація;

д) пільги в оподаткуванні.

26. Теоретичне завдання. Види субсидій та механізм їх розрахунку.

Офіційно субсидію розшиф­ровують як адресне безготівкове відшкодування затрат населення, що здійснюється при оплаті житлово-кому­нальних послуг, придбанні скрапленого газу, твердого і пічного побутового (рідкого) палива. Простіше кажучи, держава бере на свої плечі частину витрат сім'ї.

Тому-то сума субсидії — це різниця між тим, скільки сім'я ре­ально вносить за обслуговування житлового приміщен­ня, і тим, скільки повинна.

Для отримання субсидії всі рівні — і най­мачі житла державної (комунальної) форми власності, і власники приватних (приватизованих) будинків або квартир.

Субсидію оформлюють на власника (най­мача) житла і для її розрахунку важлива сім'я (усі зареє­стровані у квартирі). Ну а звертатися за нею потрібно до місцевих відділів субсидій.

Розглянемо, які існують види субсидій.

Таблиця 1.

Види субсидій	Строк дії субсидії	Форма надання
На оплату житлово-комунальних послуг	6 місяців з місяця звернення або 12 місяців (якщо в будинку проживають лише пенсіонери та інші непрацездатні громадяни)	Безготівкова (напряму постачальнику послуг, минаючи отримувача субсидії)
На оплату природного газу для індивідуального опалення	Опалювальний сезон, починаючи з місяця звернення	Безготівкова (напряму постачальнику послуг, минаючи отримувача субсидії)
На придбання скрапленого газу, твердого та пічного побутового (рідкого) палива (її призначають, якщо житлове приміщення не забезпечене електро-, тепло- або газопостачанням для опалення. А якщо для опалення одночасно використовують тверде, рідке паливо і природний газ, субсидія призначається лише на один вид палива).	Один раз на календарний рік	Готівкою на руки отримувачу субсидії
На придбання скрапленого газу, твердого і пічного побутового (рідкого) палива та оплату житлово-комунальних послуг	Один раз на календарний рік Субсидію на оплату житлово-комунальних послуг нараховують, починаючи з місяця звернення і до кінця поточного року.	У частині палива — виплачують готівкою на руки отримувачу; за інші послуги — напряму постачальнику
На оплату житлово-комунальних послуг і природного газу, що споживається для індивідуального опалення	Опалювальний сезон, починаючи з місяця звернення. Якщо громадянин звернувся за субсидією після початку опалювального сезону (запізнився не більше ніж на 2 місяці), як виняток йому дадуть субсидію на весь опалювальний сезон.	Безготівкова (напряму постачальнику послуг, минаючи отримувача субсидії)

Надаючи субсидію, держава ком­пенсує лише частину житлово-комунальних витрат. А решту повинні погасити самі отримувачі таких послуг.

У по­станові КМУ від 27.07.98 р. № 1156 — прописано відсоток платежу. Його застосовують до середньомісячного (для субсидій, що видаються на рік, відштовхуються від річного сукупного доходу сім'ї) сукупного доходу сім'ї і таким чином з'ясовують, яку суму споживачам послуг доведеться оплачувати самостійно.

Сукупний доход сім'ї обчислює орган, що надає субсидію, враховуючи положення спеціально розробленої Методики обчислення сукупного доходу сім'ї. Для щомісячного доходу беруть дані за останні 3 місяці, що передують тому, в якому звернулися за суб­сидією.

Для річного — показники попереднього кален­дарного року з урахуванням коефіцієнта зростання се­редньої зарплати по галузях економіки.

Зараз діють 2 ставки відсотка платежу, кожну з яких використовують у залежності від складу проживаючих:

Таблиця 2.

Відсотки платежу	У житловому приміщенні зареєстровані:
15 %	- лише пенсіонери (інші непрацездатні громадяни); - неповнолітні діти, інваліди першої і другої груп (якщо середньомісячний сукупний доход на кожного зареєстрованого не перевищує 50% прожиткового мінімуму)
20 %	- усі інші категорії громадян

Відсоток платежу можна розрахувати наступним чином: якщо частка житлово-комунальних послуг у доході сім’ї не перевищує 20%, то субсидія не належить, а якщо ні, то треба за нею звертатися.

Щоб отримати її, вам доведеться добряче попрацю­вати і пред'явити у відділі субсидій такі документи:

1) заяву з проханням про субсидію. Тут усе просто: а підставі паспорта (іншого документа, що засвідчує особу) власник (наймач) житлового приміщення декларує своє бажання оформити держдопомогу;

2) довідку про зареєстрованих у квартирі (будинку). Цією інформацією володіють житлово-комунальні організації, що обслуговують житловий фонд, а також паспортні столи. Запам'ятайте: субсидію розрахують виходячи з кількості зареєстрованих у житловому при­міщенні на початок місяця, в якому оформлено заяву;

3) відомості про забезпеченість житлом та комуналь­ними послугами. Такі відомості ви отримаєте в експлуатаційній організації, а також у комунальних службах міста (селища, села). Куди саме звернутися за докумен­тами? Усе залежить від того, хто надає комунальні по­слуги. Іноді це ЖЕКи, а в інших випадках громадяни ук­ладають договори з постачальниками послуг напряму;

4) довідки про доходи кожного зареєстрованого в житловому приміщенні. їх беруть залежно від виду до­ходу за місцем роботи, навчання, в органах соцзахисту населення, податковій службі, відділеннях Пенсійного фонду та ін. На непрацюючих громадян працездатного віку подають документи, що пояснюють причини тим­часової непрацездатності;

5) декларації про доходи та майновий стан громадян, що проживають у квартирі (будинку). Саме в них зазначають наявність (відсутність) транспортних засобів та іншого житла;

6) розрахункові книжки, квитанції та аналогічні доку­менти, що підтверджують фактичну оплату житлово-комунальних послуг за попередній період. Якщо у вас є заборгованість, субсидію вам призначать тільки після її погашення або підписання договору про реструкту­ризацію боргу з постачальником неоплачених послуг. Мало того, під час користування держдопомогою не можна запізнюватися з поточними платежами з житло­во-комунальних послуг, інакше втратите субсидію.

Рішення про призначення держдопомоги або мотивовану відмову відділи субсидій прийма­ють протягом 10 днів після подання всіх документів. В окремих випадках (відрядження, хвороба, смерть близької людини) відділ субсидій піде назустріч і офор­мить субсидію "заднім числом", тобто не з моменту звернення, а з дня виникнення права на неї (така відстрочка не може бути більше 3 місяців).

Щоб продовжити суб­сидію на наступний період, достатньо подати до відділу субсидій довідки про доходи членів сім'ї та заяву. У ній обов'язково згадайте, що змін у складі зареєстрованих і в характеристиках житлово-комунальних послуг немає. А для сімей, що складаються лише з пенсіонерів та інших непрацездатних громадян, повторне оформ­лення ще легше: вони подають лише заяву, в якій, окрім іншого, зазначають незмінність сукупного доходу.

27. Теоретичне завдання. Державне регулювання рівня та якості життя населення.

Соціальна сфера — підсистема національної економіки, тоб­то явища, процеси, види діяльності та об'єкти, які пов'язані з за­безпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволенням їхніх потреб та інтересів.

Соціальна політика держави виступає елементом життєзда­тності суспільства, його стабілізації та розвитку, а також консо­лідації, вона включає:

■ регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламен­тацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

■ вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

" розподіл і перерозподіл доходів населення;

■ формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

■ створення системи соціального захисту населення;

■ забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, жит­лово-комунального господарства);

■ захист навколишнього середовища тощо.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

• правове забезпечення соціального захисту населення, при­йняття відповідних законодавчих та нормативних актів;
• соціальні трансферти у вигляді різного виду соціальних субсидій;
• впровадження ефективної прогресивної системи оподатку­вання індивідуальних грошових доходів населення;
• прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;
• створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;
• встановлення соціальних і екологічних нормативів і станда­ртів; контроль за їх дотриманням;
• державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та ін.);
• державний вплив на ціни та ціноутворення;
• обов'язкове соціальне страхування в різних формах;
• пенсійне забезпечення;
• розвиток державного сектору економіки та виробництво су­спільних товарів і послуг;
• підготовка та перепідготовка кадрів;
• організація оплачуваних громадських робіт;
• соціальне партнерство.

Рівень і якість життя визначаються інтегрованими показни­ками соціально-економічного розвитку країн. Для визначення рі­вня життя в різних країнах експерти використовують індекс люд­ського розвитку (ІЛР). Цей показник запропонований ООН у 1990 р. як інтегрована оцінка рівня цивілізованості країни.

Індекс людського розвитку має такі складові:

• тривалість життя населення;
• рівень освіти;
• обсяг ВВП на душу населення.

Задані граничні значення для кожного показника:

1. тривалість життя — 25-85 років;
2. рівень освіти — 0—100 % (кількість років, які провів в режимі навчання після 15 років «середній громадянин»);
3. валовий внутрішній продукт (ВВП) — від 200 до 4000 дол. США.

Низьким вважається ІЛР, менший за 0,5, високим — 0,9—1.

Економічна комісія ООН, оцінюючи життєвий рівень насе­лення Європи, надає перевагу такому показнику, як кількість то­варів та послуг, які населення змогло отримати. Еталонна вели­чина складає 100 %.

Рівень життя населення — ступінь задоволення матеріаль­них, духовних та соціальних потреб людей.

Індекс якості життя характеризує:

• рівень освіти;
• медичного обслуговування;
• тривалість життя;
• ступінь зайнятості населення;
• його платоспроможність;
• доступ до політичного життя тощо.

Конкретними показниками є: кількість автомобілів, телефонів, квадратних метрів житла, лікарняних ліжок тощо на одну людину (на тисячу населення), якість медичного обслуговування, рівень шуму (в децибелах), швидкість руху в години пік та ін.

Світова практика широко використовує і таку категорію, як індекс вартості життя — індекс роздрібних цін спеціального набору товарів і послуг, що входить в бюджет середнього спожи­вача (споживчий кошик) і становить його прожитковий мінімум. В Україні в нормативно-законодавчих актах використовується поняття «межа малозабезпеченості».

Межа малозабезпеченості — величина сукупного доходу па душу населення, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів та послуг на мінімальному рівні, встановле­ному законодавством.

Соціальний захист населення та реалізація конституційних га­рантій громадян здійснюється завдяки виділенню фінансових ре­сурсів на утримання бюджетних галузей (охорона здоров'я, осві­та, культура, фізична культура), де комерційна діяльність свідомо обмежена.

28. Теоретичне завдання. Методологія державного регулювання соціального страхування.

Соціальне страхування є складовим елементом соціальної сфери суспільства. Соціальна сфера є специфічною галуззю людської дія­льності (сукупністю відповідних її видів, функцій та організацій­них форм), предметом якої є громадяни країни з їх потребами. Со­ціальна сфера, крім соціального страхування, охоплює також охо­рону здоров'я, освіту, науку, культуру, мистецтво, ЗМІ, спорт та туризм, побутове обслуговування, торгівлю та громадське харчу­вання, житлово-комунальне господарство, пасажирський транс­порт, забезпечення безпеки і суспільного порядку (заходи оборон­ного та правоохоронного характеру).

Методи державного регулювання соціального страхування:

1) за формами впливу - прямі, непрямі (опосередковані);

2) за засобами впливу - правові, адміністративні, економічні, пропагандистські.

Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонуван­ня суб'єктів соціального страхування. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правово­го характеру, що регламентують діяльність суб'єктів соціального страхування та економічних інструментів прямого впливу. Основ­ними інструментами прямого державного регулювання соціально­го страхування є нормативно-правові акти, директивні заходи макроекономічних планів і цільових комплексних програм.

Методи непрямого державного регулювання соціального стра­хування - це методи, що регламентують поведінку суб'єктів соці­ального страхування не прямо, а опосередковано, через створен­ня певного економічного середовища, яке змушує їх діяти у по­трібному державі напрямку. До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскального, бюджетного, грошово-кредитного та інших напрямків економічної політики, а також методи морального переконання.

Правове регулювання соціального страхування - це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридич­них норм (правил) поведінки суб'єктів права у сфері соціального страхування. Необхідний у цьому разі примус забезпечується роз­витком громадської свідомості та силою державної влади.

Предметом правового регулювання соціального страхування є:

1) відносини між державою (державними органами) і суб'єкта­ми соціального страхування;

2) відносини між державними органами з приводу розподілу повноважень, визначення їх правового статусу у сфері соціального страхування;

3) відносини між суб'єктами соціального страхування.

Основними формами правового регулювання соціального страху­вання в Україні є:

1) Конституція та закони України;

2) укази та розпорядження Президента України;

3) постанови та інші акти Верховної Ради України,

4) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, ві­домств);

5) нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Адміністративні методи державного регулювання соціально­го страхування - це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів соціального страхування.

Ознаки зазначених ме­тодів:

1) прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через установлення їх обов'язків, норм поведін­ки та віддавання команд (наказів, розпоряджень);

2) безальтернативний вибір способів