На схід від полян на території Дніпровського Лівобережжя проживали племена сіверян, найпівденнішу частину східно-слов’янської території займали племена тиверців і уличів

На території Східної Волині між волинянами на заході та полянами на сході проживали деревляни. Їхню територію окреслюють за наявністю характерних вугільно-попельних прошарків у насипах поховальних пам’яток-курганів. Деревляни мали добре розвинуту племінну організацію на чолі з князем та племінною знаттю. Їхнім центром був Іскоростень (Коростень). Тривала боротьба київських князів з деревлянами закінчилася включенням їх до складу Київської держави.

За даними літописів, у східних слов’ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих племінних об’єднань, половина з яких пов’язана з територією України.

Особливу роль серед них відіграли поляни. Літописець називає їх “мужами мудрими й тямущими”. Піднесено розповідає “Повість временних літ” про плем’я полян, про їхні звичаї та вдачу, про авторитет полянських князів, їхні міжнародні зв’язки. На цих землях виникла держава під назвою Руська земля.

Головним центром полян, які розселилися в середньому Подніпров’ї, був Київ. Цікаво розповідає літописець легенду про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та Хоривом. І була у них сестра Либідь.

Поляни першими серед населення східнослов’янських земель стали називатися русами, сформувавши ядро Київської держави. Етнонім “Русь” пізніше поширився на інші племена. Так, арабські джерела VI—XI ст. вказують, що країна Русь простяглася від Дунаю до Дону. У VIII ст. візантійські та арабські джерела починають використовувати назву Русь для позначення населення, яке проживало на українських землях.

Вивчаючи літературу з даної теми, студенти повинні звернути увагу на походження назви Русь. У цьому плані всі гіпотези і припущення, що існують в літературі, доречно об’єднати цитатою з досліджень М. Грушевського: “В звістках чужоземців, які маємо з IX і V віку, наші князі та їх військо все зветься руссю-руськими. У нас Руссю звалась Київщина. Здогад нашого старого літописця, що ім’я Русі було принесено з Швеції варязькою дружиною, не справджується: з Швеції такого народу не знати, а шведів ніколи цим іменем не звали. Звідки це ім’я взялося в Київщині, ми не знаємо і не будемо вгадувати. Але нам важно, що це ім’я так міцно зв’язане з Києвом, і з того міркуємо, що звістки про Русь і руську дружину, які маємо у чужоземних джерелах IX і Х ст., належать до Київської держави: до тих князів і дружин, котрих столицею був Київ”. Але безсумнівні літописні свідчення вказують на те, що з ХII ст. наша земля звалася Україною.

Студентам рекомендується ознайомитися з цими літописними свідченнями, користуючись текстами підручників і літературою.

Необхідно зазначити, що протягом VI—VIII ст. у східних слов’ян відбувається інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворюються перші територіально-політичні об’єднання—зародки держав. Сільська громада поступово ставала основною організаційною формою східнослов’янського суспільства. Вона об’єднувала людей не лише за родинними зв’язками, а й за територіально-господарським принципом. З виникненням малої парної сім’ї створюються умови для індивідуалізації виробництва. Знаряддя виробництва, побутовий інвентар, продукти споживання поступово розподіляються між родинами. Розвиток приватної власності спричинив виникнення майнової нерівності.

Верховна влада у слов’ян належала племінному зібранню, однак значною владою вже володіла знать та окремі вожді, причому їх роль поступово зростала. На основі малих племен створювалися великі об’єднання племен. Постійні об’єднання племен переросли у племінні княжіння, які стали своєрідними державними утвореннями східних слов’ян. Усі ці явища неминуче вели до виникнення міцної ранньосередньовічної держави у східних слов’ян.