К-м как сложная политико-правовая система, его элементы

Литература

Курс конституционного права Украины под. ред. Баймуратова – учебная література в библиотеке

Оліник

Стицюк

1. Категорія «конституціоналізм»: термінопоняття і взаємозв'язок

В юр. науке отсутствует единый подход к определению К-ма. Анализ научной лит-ры позволяет рассматривать К-м в трех основных аспектах:

1) Как направление политико-правовой мысли, содержанием которой является обоснование необходимости и поиск оптимальных путей ограничения гос. власти с целью защитить от посягательств гос-ва свободу личности.

2) Как свойственный политико-правовой практике конкретного гос-ва комплекс институциональных и нормативных методов, при помощи которых осуществляется ограничение гос. власти и обеспечивается защита прав и свобод личности.

3) Как конституционный строй конкретного гос-ва, который обеспечивает правовое ограничение гос. власти и функционирование системы защиты личности от посягательств со стороны гос-ва.

Подходы к определению содержания К-ма

Анализ разных характеристик К-ма дает возможность сделать вывод о том, что в данный момент сложились три основные подхода к определению содержания К-ма.

1. Политический:

К-м – особый характер отношений между обществом и гос-вом на основе общественного договора о соответствующих принципах, ценностях и механизмах.

Консенсус (некая доктрина) – есть некое общественное согласие на основе общечел ценностей, которые явл. основой конституционализма.

2. Философско-исторический:

К-м – совокупность разнообразных учений о конституции.

При этом могут применяться два подхода:

Широкий подход – включает в содержание К-ма все учения, начиная от мифологических форм мировоззрения 4 и 3 столетий до н.э. и до возникновения современной политико-правовой мысли.

Узкий подход – включает в содержание К-ма комплекс политико-правовых идей 17-18 веков, которые ориентируются на создание институционально-правовых условий функционирования гос-ва, в которых обеспечивается верховенство народа, широкие права и свободы личности, демократическая избирательная система и т.д.

3. Юридический аспект:

Узкий аспект – К-м как особый режим функционирования гос. власти на основании конституционных методов. Пр., Ст. 19 КУ – Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Широкий – К-м как сложная политико-правовая система.

К-м как сложная политико-правовая система, его элементы

Общепринятой считают точку зрения, что юридический конституционализм является политико-правовой системой, в которой конституция тесно взаимодействует с другими элементами: ее доктринальными основами, системой политико-правовых ценностей, которая отображает концепцию, философию и суть конституции, а также практику ее осуществления.

Конституционализм как сложная политико-правовая система характеризуется такими признаками:

1) Интегративность – вычленение какого-либо из элементов явл. недопустимым, т.к. может привести к разрушению системы.

2) Упорядоченность – все элементы упорядочены в определенной последовательности, которая обусловлена характером взаимоотношений между ними.

3) Сложность – все элементы системы явл. сложными образованиями, которые имеют самостоятельное политико-правовое значение.

4) Открытость системы – она взаимодействует с социальными, правовыми, политическими, экономическими и другими явлениями.

Элементы К-ма в принципе (общие элементы, не как политико-правовой системы):

- конституционное правосознание (форма общественного сознания – система определенных понятий, знаний и идей, основанных на отображении права)

- к. законность (принцип, метод, режим)

- к. правоотношения (общественные отношения, урегулированные нормами констит. права)

9. Признаки К-ма

1) Верховенство права в жизни общества и гос-ва

2) Открытое гражданское общество

3) Нерушимость прав и свобод личности, их гарантированность

4) Взаимная ответственность гос-ва и личности

5) Закрепление принципа разделения власти

6) Реальность действующей конституции.

10. Принципы конституционализма

1) Суверенитет:

- государственный (верховенство – власть определяет все правоотношения в гос-ве, единство и независимость гос. власти)

- народный (Решение КСУ 2005 г. № 6 рп «Про здійснення влади народом») суверенитет

- национальный (возможность нации решать вопросы культуры, языка, образования и т.д.)

2) Верховенство права

– Конституция имеет высшую юр. силу, законы и др. НПА должны ей соответствовать

- важнейшие общественные отношения регулируются законами

- господство закона и безусловное подчинение ему

КСУ в своем решении от 02.11.2004 года № 15-рп определяет, что верховенство права – это господство права в обществе. Верховенство права требует от гос-ва его воплощения, правотворческой и правоприменительной д-ти, в частность в законы, которые по своему содержанию должны быть проникнуты идеями социальной справедливости, свободы, равенства и т.д.

3) Высшая юр.сила конституции – проявляется в двух аспектах:

- законы и иные НПА принимаются на ее основе предусмотренными конституцией органами и в установленном ею порядке;

- нормы конституции имеют приоритет над нормами законов и иных НПА.

4) Прямое действие норм Конституции Украины:

- нормы КУ применяются непосредственно, независимо от того, приняты в их развитие соответсвующие законы и другие НПА, конкретизированы ли они в национальном законодательстве или нет (решение КСУ от 19.04.2001 г. № 4-рп «О мирных собраниях»)

- гарантированная основным законом возможность обращения в суд для защиты конституц. прав и свобод человека и гражданина непосредственно на основании КУ.

5) Идеологический, экономический и политический плюрализм – означает, что:

- гос-во гарантирует свободу политич. д-ти, незапрещенной конституцией и законами Украины;

- исключает возможность существования в гос-ве государственной или другой обязательной идеологии;

- закрепляет, что гос-во обеспечивает защиту прав всех субъектов права собственности и хозяйствования и определяет равенство всех субъектов права собственности перед законом;

6) Разделение власти и др.

32. Судебное применение Конституции

Постановление ВСУ от 01.11.1996 г. № 9:

Суды при рассмотрении конкретных дел должны оценивать содержание любого закона и другого НПА с токи зрения его соответствия Конституции и во всех необходимых случаях применять Конституцию как акт прямого действия.

В случае неопределенности в вопросе о том, соответствует ли КУ применяемый закон или закон, который подлежит применению, в конкретном деле суд, по ходатайству участников процесса или по собственной инициативе приостанавливает рассмотрение дела и обращается с мотивированным определением (постановлением) в ВСУ, который в соответствие со ст. 150 КУ, может ставить перед судом вопрос о конституционности НПА.

Суд непосредственно применяет КУ в случае:

«а) якщо із змісту норм Конституції не випливає необхідна додаткова регламентація її положень законом;

б) якщо закон, що діє до набрання чинності Конституцією або прийнятий після цього суперечить їй;

в) якщо правовідносини, які розглядаються судом, законом України не врегульовані, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

г) якщо укази Президента України, що носять нормативно-правовий характер та підлягають застосуванню судами при розгляді конкретних справ, суперечать Конституції України. Пленум Верховного Суду України пояснив, що якщо із змісту конституційної норми витікає необхідність додаткової регламентації цієї норми законом, то суд при розгляді справи повинен застосовувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй».

31. Проблемные вопросы применения КУ

Реалізація конституційних норм, їх захищеність багато в чому визначаються проведенням в життя принципу безпосередньої дії конституційних розпоряджень. Правило про пряму дію конституційних норм необхідно застосовувати незалежно від того, роз'яснені чи конкретизовані вони підзаконними нормативно-правовими актами. Це є загальновизнаним принципом сучасного конституціоналізму.

Пряму дію Конституції України необхідно розглядати як в законотворчому, так і в правозастосовчому аспекті.

У законотворчому сенсі її пряма дія означає, що у виконання норм конституції видаються інші закони, зокрема вказані в самому тексті конституції. Якщо поточне законодавство спирається на демократичні принципи, закладені в Конституції України, і перш за все в її першому розділі «Загальні положення», то це позитивно відзначається на всій правовій системі. У такому разі можна говорити про пряму дію конституції.

Інше значення прямої дії Конституції України полягає у використанні конституційних норм правозастосовчими органами – Кабінетом Міністрів України, міністерствами, іншими центральними органами державного управління, судами, іншими державними установами, суспільними формуваннями. При цьому, суд або інший орган державної влади в обґрунтування своїх дій може посилатися безпосередньо на конституційні норми. Звернення судів до норм Конституції України можливо і тоді, коли суди, не відшукавши в правовому матеріалі необхідної норми, звертаються до конституційних положень як до останнього засобу. Якщо ми будуємо модель демократичної правової держави, то основоположним повинно стати правило: суд при винесенні ухвал, в першу чергу, спирається на статті Конституції України.З цього якраз і виходить Пленум Верховного Суду України в своїй постанові «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя».

Закріплення положення про пряму дію норм конституції піднімає на новий рівень гарантованість прав і свобод громадян. Тому в правороз'яснювальній роботі серед населення необхідно акцентувати увагу громадян на можливість забезпечення їм своїх прав і свобод шляхом безпосереднього посилання на норми конституції. З іншого боку, слід виробляти коректне відношення до її норм. З цього починається формування конституційної законності і конституціоналізму.

Прямодія Конституції, що зобов'язує органи держави використовувати її норми як безпосередню нормативну основу правозастосування, має відношення не тільки до прав громадян, але і означає, що держава отримує можливість безпосередньо на основі норм Конституції в рамках застосування права робити владно-примусові дії в цілях відновлення конституційного порядку, збереження своєї цілісності, ліквідації незаконних озброєних формувань і т.ін. Професор А.Б. Венгеров справедливо помічає, що державний орган, використовуючи властивість безпосередньої дії конституційної норми, може на її основі запустити відповідний примусовий механізм, у тому числі й «силовий».

28. Легитимация гос. власти

Понятие легитимности можно рассматривать с позиции двух подходов:

1) Легитимность как законность – узкий

2) Широкий – легитимность как политико-правовое понятие, которое означает позитивное отношение населения страны к действующим институтам гос. власти.

До суттєвих ознак державної влади серед інших відносять легітимність, яка означає що державна влада на конституційно­-правовому рівні юридично визнана суспільством (народом), а також світовим співтовариством у міжнародних зносинах.

Поняття легітимності можна розглядати з позицій двох підходів: перший (вужчий) підхід – легітимність як законність; другий (ширший) підхід – легітимність як політико-правове поняття, що означає позитивне ставлення населення країни, його великих груп, суспільної думки до діючих інститутів державної влади. Звідси, в політичному плані легітимація означає, що на даному етапі діяльність державної влади (чи її окремих інститутів) схвалює і підтримує більшість населення. Ще з часів німецького мислителя Макса Вебера (1864-1920) чітко розрізняють щонайменше три види легітимації: традиційний (побудований на додержавних відносинах, неписаних звичаях, традиціях і т.д.); харизматичний (в основі якого покладено емоційно-вольові чинники, він будується на авторитеті особистості, на вірі в провідника, вождя); раціональний (в основі якого – розумове судження, в тому числі і про прийнятий в державі порядок, з метою регулювання суспільних відносин). Одним із різновидів (сторін) раціональної легітимації є легітимація правова (юридична). Звідси, виходячи з існуючої тези про те, що легітимність це не стовідсотково тотожне розуміння поняття “законність”, в окремих випадках законність як така (в тому числі й конституційна) теоретично може вступати в суперечність з легітимністю. Останнє, зокрема, може мати місце тоді, коли продовжують функціонувати владні структури, які не мають підтримки у більшості суспільства чи втратили в нього свій авторитет.

11. Нормативно-правовая основа конституционализма

1. Конституция – ядро конституционализма. Это обуславливается тем, что она является носителем трех идеалов: ограничения границ власти гос-ва, его органов и должностных лиц; установление механизмов и процедур осуществления властных функций; определение юр. границ вмешательства государства в политические, экономические и социальные свободы индивида.

Конституция:

- в материальном значении – совокупность законов, обычаев, единый НПА, который оформляет важнейшие общественные отношения, базис в стране.

- в формальном значении – закон или его совокупность законов, который имеет высшую юридическую силу.

Конституция Украины:

– материальное значение: единый НПА, который закрепляет важнейшие общественные отношения

­- высшая юр. сила

- Юридическая конституция – определенный НПА, система норм, категория «должное»

- Фактическая конституция – реально сложившийся общественный порядок, категория «сущее».

Виды конституций:

1) По порядку внесения изменений:

- жесткие

- гибкие

- смешанного типа

2) По форме

– писанные – полностью состоит из НПА

– неписанные, включает обычаи

3) По структуре

– консолидированные – единый НПА, КУ

- неконсолидированные – несколько НПА (Израиль – 9 основных законов, Великобритания)

4) По порядку принятия

- договорные (приняты на основании какого-либо соглашения, пр. Конституция СССР 1924 г.)

- октроированные (дарованные – монархом народу или метрополией своей колонии)

- народные: референдум (Конституция РФ 1993 г.), парламент (КУ), конституанта (органы, призванные разработать и принять конституцию, пр. 1787 США - Конвент).

2. Конституционное законодательство

Конституция в полном объеме выполняет свои функции только если на ее основе возникает и функционирует необходимое конституционное законодательство. В юр. науке выделяют два подхода к определению понятия конституционное законодательство.

Узкий подход – конст. законодательство включает в себя конституцию, а также законы, которые вносят в нее изменения или дополнения.

Широкий – в это понятие включается конституция и законы конституционного содержания.

В ВБ понимают:

Закон в узком понимании – акт парламента

В широком – любая норма, подлежащая судебной защите

Континентальное право:

Закон в формальном значении

В материальном значении

Законы по юр силе:

- конституционные (акты по изменению и дополнению конституции или части неконсолидированной конституции). В ряде стран (Македония, Словения, Хорватия, Черногория) конституционном законом определяется акт, которым конституция вводится в действие;

- органические (законы, которые принимаются по прямому предписанию конституции)

- обычные (обычная законодат. процедура, законы по регулированию а)

- чрезвычайные (специальные) законы – законы, которые в соответствие с конституцией могут отступать от ее положений, принимаются в чрезвычайных условиях и имеют исключительно срочный характер – от 30 до 60 дней).

12. Інститути сучасного конституціоналізму

Власть – это способность и реальная возможность социального субъкта осуществлять свою волю, используя для этого специальные средства (закон, принуждение, авторитет и т.д.).

Зміст системи конституціоналізму зовні виражається в певних інституційних утвореннях. Основними інститутами конституціоналізму є:

1) інститут публічної влади, який структурується на два відносно самостійних підінститута: державної влади і місцевого самоврядування;

2) інститут конституційного контролю (наглядово-контрольні заходи з боку державних органів із забезпечення конституційної законності, верховенства конституції в системі нормативних актів, її прямої, безпосередньої дії на всій території держави);

3) інститут конституційної відповідальності.

Інститут публічної влади займає важливе місце в системі категорій конституціоналізму. Дефініції публічної влади, державної влади і самоуправлінської влади різні за своїм змістом, але вони об'єднані загальним родовим поняттям – влада, що є соціальним явищем, об'єктивно необхідний регулятор суспільних відносин, що характеризується здатністю і реальною можливістю соціального суб'єкта здійснювати свою волю, використовуючи для цього спеціальні засоби (необхідні ресурси, закон, авторитет, силу, примус, традиції, звичаї і т. д.). Державна і самоуправлінська влада в сукупності –публічна влада.

Общие признаки для обоих видов публичной власти:

1) Направленность на выполнение общественной задачи, функции

2) Институционный характер, т.е. функционирование через соответсвующие публичные институты (органы публичной власти).

3) Легитимность

4) Обязательность власных решений для всех субъектов на соотвествующей территории

5) Возможность использования предусмотренных законодательством средств принуждения для реализации своих решений и т.д.

Державна влада витікає безпосередньо від держави і реалізується тільки за її прямої або непрямої участі, розповсюджується на всіх громадян. Державна влада характеризується трьома ознаками: персоніфікованністю, суверенністю, обов'язком дотримання права.

Особенности гос. власти:

1) Общегосударственный масштаб действия

2) Постоянная правовая связь с населением через интстиут гражданства

3) Субординационные отношения в середине гос. аппарата

4) Материальная основа – гос. собственность.

Особенности местного самоуправления:

1) Распространяется только на территорию АТЕ

2) Органы власти МС действуют от имени территориальной громады

3) Касается только вопросов местного значения (кроме делегированных пономочий)

4) Материально-финансовая база – коммунальная собственность.

Інститут конституційного контролю.

Конституционный контроль – это оценка судами общей или специальной юрисдикции нормативно-правовых актов на предмет их соответсвия конституции.

Модели – американская, европейская, смешанная (суды общей юрисдикции могут, пр. Эквадор).

Формы – предварительный (законопроект, межд. соглашения – дача согласия КСУ ВРУ на обязательность м. договора) и последующий; факультативный и обязательный (в КУ).

Реалія конституціоналізму є можливою тільки за умови конституційної законності, яка є складним політико-правовим феноменом – системою реально існуючого права, яка передбачає наявність Конституції, що має правовий характер, всеосяжну дію, верховенство в правовій системі, пряму дію на всій території держави, забезпечення і охорону (захист). Конституційна законність потребує визначеної системи заходів її забезпечення і охорони, без якої її дотримання є проблематичним. Йдеться про інститут конституційного контролю.

У межах «нормальної» ситуації забезпечення конституційної законності виглядає як стабільна діяльність публічних структур. При цьому виділяються дві групи цих структур: «конституційно-виконавчі» і «конституційно-наглядові». Переважна роль «конституційно-виконавчих» структур полягає у забезпеченні конституційної законності, в реалізації конституційних положень, «перекладі їх в стан де-факто, зокрема таких положень, які несуть в собі відомий програмний заряд». «Конституційно-наглядові» структури «спеціалізуються на припиненні відхилень від «нормальної» реалізації конституційних положень». Відносно України до першої групи органів можна віднести Верховну Раду України, Кабінет Міністрів України, інші центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та ін. До другої групи – Конституційний Суд України, систему правоохоронних органів та інші юстиціарні органи. В останньому випадку пріоритетна роль належить конституційній юстиції.

Конституционно-правовая ответственность - особый вид юр. ответственности, котрый имеет собый характер и наступает за невыполнение или ненадлежащее выполнение субъектами своих конституционных обязанностей или злоупотребление конституционными правами.

Особенности конституционно-правовой ответственности:

Часто граничит с политической отвественностью.

Своеобразие полит. ответсвенности состоит в том, что она наступает не только за противоправные действия, но и за неосмотрительность в вопросах политики. На законодательном уровне четко не устанавливается основаниядля полит. ответсвенности. Ее сущность – это негативная публичная оценка поступка субъекта определенным институтам или социальной группой или обществом в целом.

Основное средство полит. ответсвенности – это выборы, а ее особенность – отсутвие конкретной инстанции, через которую осуществляется привлечение к полит. ответвенности.