2015-09-06
12634
Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення.
Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.
Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:
- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);
- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);
- естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);
- поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).
Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.
Правильність - одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти мовою означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі.
Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови.
Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності.
Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та підпорядковувати його обраній темі, а також повноту розкриття теми без пустослів'я чи багатослів'я.
Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення-це врахування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (читачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень. По-іншому цю вимогу можна назвати комунікативною доцільністю. Передусім це використання належних мовних засобів, досягнення стильової відповідності. Наприклад, стандартні типові вислови-кліше доречні у діловому мовленні, але зовсім не доречні в розмовному.
Багатство, Показник багатства мовлення - великий обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій. Звичайна людина використовує близько 3 тис. слів, добре освічена - 6-9 тис. слів, хоча розуміє в десять разів більше.
Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення означає використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мовлення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови. Великою мірою -це вміння застосовувати виражальні засоби звукового мовлення.
Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть правильні граматичні форми. Що "каламутить" і засмічує українську мову? Зайві слова, слова-паразити, які заповнюють паузи у мовленні, коли людині важко чітко висловити думку. Найчастотніші з них: ну, от, значить, там, як це, чуєш, знаєш, так сказать, типу, розумієш та ін. їх можна легко позбутися, уважно стежачи за своїм мовленням.
Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом. Назва сучасного терміна метафорична, адже первісне значення слова суржик - суміш зерна різних злаків і борошно з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голодні роки. Примітно, що аналогічне мовне явище (суміш білоруської і російської мов) є в Білорусі.
Типологія мовних норм.
Норми літературної мови регулюють функціональне варіювання, вибір парадигматичних і синтагматичних варіантів на різних рівнях мовної структури. Широко розповсюджена (і теоретично й практично необхідна) класифікація норм за співвіднесеністю їх з різними рівнями мовної ієрархії (Пор.: Бабич, 1990, 70-71; КУМ, 1990, 8; Доленко, Дацюк, Кващук, 1987, 6-7; Головин, 1988, 48 — 49). Вiдповiдно розрiзняємо такі структурно-мовні типи норм: 1) орфоепічні норми (вимова); 2) акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); 3) лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності); 4) словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова); 5) морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами); 6) синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень); 7) стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування); 8) орфографічні норми (написання слів); 9) пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).
Кожен із названих структурно-мовних типів норм знайшов відображення у правилах, зафіксованих у правописних кодексах літературної мови, словниках. Звичайно, правила літературної мови вужчі за її норми. При ототожненні норми з правилами значною мірою втрачається об'єктивний характер норми. Адже правила, які залежать від ступеня нашого знання про мову і цілого ряду позамовних факторів, є досить змінними. Правила, або регламентації, — це відбиття в нашій свідомості реальних мовних норм, а не сама норма. Мовці, які вільно володі- ють тією чи іншою мовою, "впорядковують" своє мовлення не за правилами, а за реальною нормою як зразком (що й лежить в основі так званого "чуття мови", властивого всім мовцям без винятку.
Запропонована класифікація стосовно норми є не внутрішньою, а зовнішньою. Типологія, яка є для норм внутрішньою, ґрунтується на суттєвій для норм ознаці — "міцності" норм, "ступені обов'язковості і широті дії" (Виноградов В.В., 1955, 57–58). Інша класифікація співвідносить різні норми з різноманітними формами існування мови. У цьому випадку встановлюється епінорма (норма кодифікованої літературної мови) та різні алонорми (Виноградов В.А., 1983).
Iснують інші типології мовної норми. В.Кодухов називає типами мовної норми узус, літературну мову і стиль. Узус визначається як елементарна форма існування й функціонування мови, що її можна спостерігати при будь-якому спілкуванні. Літературна мова — це оброблена і зразкова форма мови етнічного колективу, якій належить центральне місце серед усіх форм існування й функціонування мови, її називають головною нормою. Стиль мови — це комунікативний і функціональний різновид мовної норми.
У лінгвістичній літературі розрізняють ще імперативні та диспозитивні норми. Імперативні (тобто строго обов'язкові) норми — це такі, порушення яких розцінюється як слабке володіння мовою (наприклад, порушення норм відмінювання, дієвідмінювання чи належності до граматичного роду). Такі норми не допускають варіантів, а будь-які інші реалізації розцінюються як неправильні. Норми диспозитивні (не строго обов'язкові) допускають варіанти — стилістично марковані або цілком нейтральні (варіативні норми). Л.Скворцов дає таку дефініцію диспозитивним нормам: "Диспозитивні норми у мові — це ті рекомендації, які даються з огляду на структуру чи виступають як наслідок тих чи інших теоретичних передумов (часто із свідомими допусками і схематизаціями). Імперативні норми змінюються разом з мовою; диспозитивні — уточнюються, видозмінюються чи відміняються при чергових акціях нормалізації (кодифікації)".
