Римо-католицька Церква як абсолютна монархія

Гріховний розрив з Православними Церквами Сходу не міг не відбитися на подаль­шому ході історії Римської Церкви. Упродовж століть спостерігається поступовий зідхід її від православного способу життя церковного і православного способу мис­лення.

Після остаточного відпаду від православ'я (1054 р.). Римо-католицька Церква, про­довжує триматися думки про свою непогрішність і про владу римського папи над Церквою. Ніким і нічим не стримувана, вона доводить це вчення до найкатегоричні-ших та найкрайніших висновків.

Стверджується думка про можливість розвитку догматичного учення і в зв язку з ■цим проголошуються нові, невідомі Давній Церкві, догмати; в результаті в ученні І багато чого наповнюється чужим для богослів'я цієї Церкви змістом.

Активну діяльність з оновлення щойно відпалої від Православ'я Римо-католицької

["ОТТТТ*--

І Церкви розвинув папа Григорій VII (1073-1085). Він наполегливо прагнув централі-

I зувати Церкву, зосередити право церковного законодавства в руках папи і підкорити
ав ні • -п,

. І митрополію Римові.

РОГ¹ -

Саме він чітко сформулював ідею ототожнення папи з Церквою і його ролі як пред-I ст авника апостола Петра, кот рому Бог дав владу в'язати й розв'язувати і на землі і на ^ * небі, нікого не виключаючи з-під його влади».

іає, а лшс-

Так званий Диктат папи Григорія VII визначає владу папи такими положеннями: тільки папа може скидати єпископів (пункт 3): тільки папа може користуватися імпе­раторськими регаліями (пункт 8): царі повинні цілувати папі ноги (пункт 9): папа може І скидати імператорів (пункт 12): він не може бути осудженим ні від кого (пункт 19) ї Римська Церква ніколи не помилялася і, як свідчить Письмо, не може помилятися ^:_ І (пункт 22): Римський першосвященик, законно поставлений, безсумнівно стає свя-1 і тим за заслугами св. Петра (пункт 23).

ниті )ВІЕ

Приписавши, таким чином, собі необмежену владу "на землі і небі", Григорій VII: оголосив своїй пастві: "З огляду на цю владу я забороняю іменем Всемогутнього Бога І Отця, Сина і Святого Духа королеві Генріху, синові імператора Генріха, урядувати ~ Німецькою та Італійською імперією... Я звільняю всіх християн від клятви вірності,._п І яку вони йому склали чи складуть у майбутньому, і забороняю їм визнавати його в | подальшому королем". Як бачимо, папа перекручує тут богословський смисл права і ключів і використовує це право як засіб політичної боротьби. Так само чинять і його наступники.

Непослух папі прирівнювався до відпадіння від християнства чи ідолослужіння. Походження держави гріховне, і державна влада бере початок від-злочинців, котрі встановили її за намовою диявола. Визнаючи, тим не менше, божественність як "свя-

щеничої", так і "царської влади", Григорій VII вважає за необхідне їхнє єднання, при­чому ставить першу вище другої, як Церкву вище держави.

Христос зробив Петра князем над царствами світу (ргіпсерз зирег ге§па тітсіі), і цю владу Петро передав папам. Звідси - претензії папи на підпорядкування Римові ряду європейських держав і на верховну владу над іншими державами. Кінцевим ідеалом папи Григорія VII є, таким чином, теократія.

Так само енергійно папа Григорій VII намагався діяти у справі поширення впливу папізму на Сході. До цього часу відноситься ідея очолюваного папою хрестового походу (1074) з метою завоювання Гробниці Господньої.

Так складалися основи перетворення Римо-католицької Церкви в потужну абсо­лютну монархію. Рим з самого початку спрямовує свою енергію на вироблення залі­зної організації, яка в середні віки підкорила папському престолові всю Західну Європу. Ритуалізм, клерикалізм, непохитна влада церковної ієрархії сформувалися у цій школі мистецтв керувати людьми. Тільки скликані в статусі Вселенських Собори Пізанський (1409), Константський (1414 -1418) і Базельський (1431 -143 8) відкинули монархіч­ний примат Риму й підпорядкували його у справах віри Соборам.

Переживши епоху Реформації, Католицька Церква залишилася вірною собі: влада, панування, дисципліна, як і раніше, становили її основну рису.

В 1870 р. ця особливість знайшла свій найвищий вираз у догматі папської непогрі­шності, що означав просту річ: Кота Іоситя, саиза ппііа ("Рим сказав своє слово, справа кінчена").

Боротьба різних поглядів, що мала місце з початку існування християнства, визначила необхідність чіткого підходу до допустимих засобів впливу на ідейних противників. У цьому питан ні рано скла лося чітко визначена відмітність між Сходом і Заходом ще задовго до формального розділення Церков. Східні Церкви на протязі всієї своєї історії зберегли засаду Давньої Церкви про недопустимість примусу у вирішенні питань віри.

Для свідомості перших християн примус у справах віри був взагалі незнайомим. Св. Афанасій Великий (293 - 373), очолюючи боротьбу Східної Церкви з аріанством, учив, що визнанням істинної релігії є те, що вона нікого не примушує, як і чинив сам Христос. Переслідування ж за віру є винахід сатани. Отці Церкви для вияву належно­го ставлення до Єретиків наводять притчу про пшеницю і бур'ян і напоумлення, що його дав Христос апостолам, коли вони хотіли викликати вогонь з неба й кинути на тих, хто не хотів Його прийняти.

Церковними канонами (27-е апостольське правило і 9-е Повторного собору) кате­горично забороняється застосування фізичних заходів впливу у Церкві, а вбивство, навіть невільне, згідно з канонічними правилами, робить людину недостойну свяще-ничої благодаті 5-е правило Григорія Ніського). Тому у свій час патріарх Михайло Керуларій писав проти носіння й застосування зброї західним духовенством. Однак папи після відпаду від Православ'я, нехтуючи правила Церкви, широко застосовують у боротьбі з єресями метод залякування. Смертна кара для єретиків була встановлена другим Латеранським Собором, який вважався у римо-католиків Вселенським (25-е правило - 1139р.). Третій Латеранський-Собор (1179) шждав-В-обов'язок ісаішшкам-під страхом відлучення доносити церковним властям про єретиків та їхніх покрови-

телів. X

тися у (

Петра, і

Інши

і ЖЄНІЙ б

І му суди

І ку він б

. тами і п

вості зЄ

обов'яз

заблудл

| кцію пр

ються у

Коли

концеш

світу ць

ПОГЛЯД}'

станови Римо-кг муріши альбігоі

: ЧИЄЮМС

І ЛИСЯ ЗД€

і ХТО ВІДЕ

трибуна

ВОЛОДІН

ства виз

звертал;

Приб;

ЯТИСЯ І Е

ли лише було тає роченоь Звиву Для роз,

; ІНКВІЗИЦ

І ливому і Випр;

І зазвичаі реннязі:рав як |ютрі оп танній ]у

м, прн-:елів. Характерно, що папа Інокентій III (1196 - 1216) почав особливо широко вдава­тися у боротьбі з єретиками до фізичної сили, називаючи себе вже не намісником ішісіі). і Петра, а намісником Христа (Уісагіиз СЬгізіі).

іархіч-

влада. їпогрі-слово. начила ІНИКІВ. гомще історії ь віри.:омим. ством, ивсам [ЄЖНО- ня, що утина ) кате-вство, :ВЯЩЄ- хайло Зднак вують івлена [(25-е пикам

Римові Іншими були практичні погляди Заходу. Ще у часи Августина (III - IV ст. у напру-щевим зсеній боротьбі з донатизмом з догматичних питань склалося знаменне правило, яко­му судилося набути широкого застосування в історії католицизму й папства. Спочат-вплив\ ^:<У він був прихильником ідейної боротьби з противниками - словом і пером, диспу-гговогс і^тами і посланнями. Але впертість донатистів, поряд з усвідомленням великої важли-I вості збереження єдності в християнстві, привело Августина до визнання права й у абсо-1 °бов'язку для Церкви користуватися владою примусу з боку держави, аби примусити гя залі- І^блудлих підкоритися й з'єднатися з правовір'ям (сотреііе іптгаге). Так отримав сан-^вроп\ 1 ^Ц™ ^ПР^ИНЦ^ИП насильства у справах віри. Вічні стосунки людини до Бога кристалізу-і школі ^ються У формі тимчасової правової категорії - каральної влади, нський Коли наприкінці XI ст. у Західній Церкві запанувала папська система з її хибною концепцією церковності, що призвело до уподібнення Римської Церкви до царств Квіту цього, тоді на відхилення від віровчення стали дивитися з чисто юридичного погляду. Єресь тепер вважалася образою величі Божої, і до неї застосовувалися по­станови римського права про образу величі. На початку XII ст. за папи Інокентія III Римо-католицька Церква офіційно утвердила інквізицію, яка стала однією з найпох-муріших сторінок її історії. Спочатку вона слугувала засобом боротьби з єретиками-альбігойцями. У 1232 р. папа Григорій IX оформив інквізицію у постійну установу, чиєю метою був розшук, суд і покарання єретиків. На посади інквізиторів признача­лися здебільшого монахи ордену домініканців, "котрі уміли добре переконувати тих, хто відпав від Церкви".

~€нечатку-інквізиція носила характер судової інституції, але поступово інквізиторські трибунали ставали осідлими, а у володінні інквізиторів з'явились численні земельні володіння. Царина діяльності інквізиторів, організація їхніх судів і форми судочин­ства визначалися вказівками з Риму. На місцеве світське законодавство інквізиція не звертала уваги, що було узаконено буллою Інокентія IV від 1252 р.

Прибувши на місце призначення, інквізитор звертався до населення з закликом ка­ятися і називати імена єретиків: ті, що зробили це протягом "пільгових днів", підляга­ли лише церковному покаранню, всі інші піддавалися тяжким карам. Судочинство було таємним: звинувачений не знав імен свідків, їхні свідчення давалися йому у ско­роченому вигляді, аби він не міг вгадати, хто виступив проти нього свідком.

Звинувачений був зобов'язаний говорити всю правду й указати на учасників злочину.

Для роздобуття зізнань трибунал міг вдатися до тортур. Жорстокість застосованих

інквізицією катувань та тортур не мала меж: кайдани, голод, розтягування тіла на особ-

Е ливому станку, саджання на палю, катування водою й вогнем, "іспанський черевик".

Виправдувальний вирок був украй рідким явищем, за відсутності складу злочину

І зазвичай приписувалася церковне покаяння. Найчастішим покаранням було прими-

| рення з Церквою, що супроводжувалося конфіскацією майна, позбавленням певних

І прав як винного, так і його найближчого потомства й ув'язненням. А тих єретиків,

:рови-

котрі опиралися, - їх присуджувадтде-емертної кари на вогнищі, причому, в ос-

танній момент тих, хто каявся, душили, а потім спалювали.

них, п пересі Рим НИМ Зі під на ОСНОВІ НИЦЬК] ПОДНЬ( стовш обтяже ставнн іцянку й отри: прагне землю Церкві і політи Піде ЙОГО В£

Урочистий публічний акт осудження (аутодафе) починався загальною проповіддю. 1 Упр на другий день смертний вирок підлягав виконанню. Скаржитися на рішення інквізиції І етва у фактично не було змоги, навіть папський легат не мав права втручатися в її справи, таючу Особистість інквізитора була недоторканою.

У період розгулу жорстокості середньовічної інквізиції не могло не постати питан­ня, яка моральна оцінка участі інквізиторів-священиків у тортурах і катуваннях підоз­рюваних у єресі, чи не стають вони на певний час нездатними до священно служіння. Однак папа Урбан IV (1261 - 1264) особливою буллою заспокоїв тих, чиє сумління непокоїло таке поєднання священика й ката.

Конфісковане у єретиків майно й володіння ділилось між державою, духовенством та інквізицією і приносило немалий доход. Інквізиція відіграла значну роль в боротьбі з іудаїзмом та мусульманством, а в подальшому також з протестантизмом.

Нову епоху в історії інквізиції почав папа Павло III в 1542 р., заснувавши для інквізи­торів централізоване управління - "Священну конгрегацію інквізиції"", котра об'єдна­ла і підпорядкувала папському центрові розпорошені до того інквізиційні трибунали, її головним завданням була координація боротьби з єресями, і впершучергу протидія поширенню протестантизму. Паралельно з конгрегацією інквізиції діяла і немовби доповнювала її конгрегація індексу заборонених книг. Перший список (індекс) заборо­нених книг був опублікований у 1557р., останній - в 1995 р. До індексу вносились книги, що їх католикам не можна було ані читати, ані зберігати під загрозою відлучення.

Конгрегація інквізиції вела напружену діяльність, яка не виключала, наскільки була змога, і таких заходів, як передача "світській руці" осуджуваних на смерть за єресь чи відьомство. До початку XIX ст., від цих методів довелося відмовитися. Змінилась і! торічн

_СП£і

зеденн зово зг ІШИЙ В] стиянс речкок єресі, і маси і і зірніст тарниіу ного", і Оста столітт

назва цієї інституції: вона стала офіційно називатися ("Свята служба") (запегшп оїїісішгі), яка була активною до останнього часу. Це вона видала у 1949 р. декрет про відлучення тих, хто співробітничав з комуністами, а в 1959 р. інструкцію, яка заборо­няла діяльність "священиків-робітників".

У 1967 р. із загальною реформою Римо-католицької Церкви після II Ватіканського Собору конгрегація отримала новий статус - вірознавчої організації. її метою було декларовано сприяти розвиткові богословської науки. До завдань конгрегації нині входить піклування про чистоту католицького віровчення, освіти й преси, осудження книг певної категорії, суд у справах, що торкаються злочинів проти віри тощо.

ними п Церкви зим. Ц місник зійним

Ще одним з узагалі недозволених з християнського погляду засобів боротьби Римо-католицької Церкви з її ідеологічними противниками й відступниками був інтердикт, один з видів духовної "цензури" чи "лікувальних покарань" (роепае ніесіісіпаїез). Він полягав у забороні звершення богослужень, таїнств і християнського поховання осіб і територій, які підпадали під нього. Розрізняють інтердикт місцевий, приватний та 5ори Рі змішаний, що охоплював будь-яку територію, і яку вибере для перебування особа, Іщй ІГ яка підлягає інтердиктові. Загальний місцевий інтердикт поширюється на округи -від села і замку до держави, приватний місцевий інтердикт - на окремі храми й при­міщення. Загальний особистий інтердикт охоплює цілі категорії осіб, приватний -чітко вказані особистості. Нарешті_гзазмі і частковим

овіддю.

[КВІЗИЦЕ

справи.

і питан-х підоз-ужіння. ^мління

ІНСТВОМ

оротьбі

НКВІЗИ-

б'єдна- і

5унали

зотйдія

гмовби

$аборо-

. книги.

ння.

шбула

)ЄСЬ ЧИ

илась і шсШга >ет про аборо-

ського

о було і її нині ження

Римо-рдикт,

5). ВІН [Я ОСІб

шита зсоба, зуги-апри-ний-

)ВНИМ

Упродовж ХІ-ХШ ст. інтердикт був страшною зброєю в руках єпископату та пап­ства у боротьбі за вільності і примат Церкви над державою. Наштовхуючись на зрос­таючу опозицію мирян і визнавши усе ж несправедливість кари, що й зачіпала невин­них, інтердикт поступововтратив свою гостроту і до початку XVII ст. практично перестав існувати.

Римо-католицька Церква дедалі більше ставала схожою на світську державу. Од-вим з свідчень такого обмирщення були очолювані нею військові експедиції, відомі під назвою хрестових походів. Вони проводилися в ХІ-ХІІ ст. і були спрямовані в основному на Схід спочатку проти мусульман, а потім також проти єретиків та язич­ницьких племен. їхньою метою було не тільки визволення Святої землі і Гробу Гос­поднього від мусульман, але й підкорення папі православного Сходу. Проповідь хре­стових походів мала на Заході неабиякий успіх серед різних прошарків населення: від обтяжених соціально-економічними умовами нижчих прошарків суспільства до пред­ставників лицарства, котре не знаходило застосування своїм силам. Ті, хто давав об­іцянку іти зі зброєю проти невірних, мов пілігрими приймалися Церквою під її* захист й отримували ряд пільг і відпущення гріхів (за умови, що ними керує благочестя, а не прагнення до придбання багатств чи почестей). Криваві хрестові походи на Святу землю зазнали невдачі, але вони ясно показали характер інтересів Римо-католицькоі Церкви на Сході і моральні вади хрестоносців, котрі ставили на перше місце часто політичні й особисті цілі на шкоду вищим ідеям.

Підсумком четвертого хрестового походу в 1204 р., було взяття Константинополя, його варварське сплюндрування, блюзнірство над православними святинями і бага­торічне утвердження латинян на Сході.

_ Справедлива оцінка цього істор ич но го періоду, що став яскравим підсумком про­
ведення в життя монархічних ідей римського католицизму, належить вже неоднора­
зово згадуваному прот. А. Шмеманові: "Але це тільки вершина, тільки найефективн­
іший вияв ненависті, чим наповнена ця тривала зустріч двох розділених половин хри­
стиянського світу. Тоді розділення Церков перестало бути суперечкою ієрархів і супе­
речкою богословів. "Латинство" на Сході і "греки" на Заході стали синонімами лиха
єресі, ворожнечі, лайливим словом. Зустрічалися тепер уже не ієрархи, а народні
маси і в їхній психології розділення перетворювалося на стихійну ненависть, у якій
вірність своїй вірі, образи за глумління над своїми святинями змішувалися з елемен­
тарним неприйняттям усього чужого, без розрізнення в ньому хорошого від пога­
ного". (6).

-

Остаточно сформований у XII ст. монархізм Римо-католицької Церкви в наступні століття наполегливо підтримувався й зміцнювався ієрархами. Самі Вселенські Со­бори Римо-католицької Церкви, що відбулися невдовзі після розділення, І Латерансь-кий, 1123,1 Ліонський, 1245, займаються не стільки богословськими, скільки політич­ними питаннями. У 1302 р. папа Боніфацій VIII видав знамениту буллу про право Церкви на світську владу і на володіння мечем не тільки духовним, але й матеріаль­ним. Це випливало з проголошеного раніше одним з кардиналів принципу, що на­місник Христа є земним і духовним владикою, ітцоЦерква зебов^язанагетинати нед— війним мечем тих, хто не визнає її подвійної влади. Тому, коли папа знаходить народ,

який забув Бога, "грішний від п'ят по тім'я", він вважає за необхідне втрутитися: з і огляду на обставини, висловлюючи співчуття чи вдаючись до залізного прута.

У XIV ст. винятковим правом папи стає поставлення єпископів у Римо-католицькій Церкві. За нинішнім канонічним правом єпископська хіротонія в Римо-католицькій Церкві також може бути звершена тільки після одержання на це повноважень від і папи. Це не відоме Давній Церкві становище призвело до того, що нині всі єпископі: Римо-католицької Церкви є обранцями папи, вони - обранці, але не Церкви, як це і було в давнину. А це веде до ще більшого зміцнення панування папи над Церквою.

У першій половині XV ст. в Римо-католицькій Церкві була вчинена спроба обме- І жити абсолютну владу папи. Три великі Собори -Пізанський (1409), Константський (1414-1418)і Базельський (1431 -1443) проголосили положення про те, що Все­ленські Собори вищі за папу і що папа може осуджуватись і скидатись Собором.

Це були так звані реформаційні Собори, які зробили спробу визнати за собою ви- ] щий над папами авторитет. Однак проголошена ними засада проіснувала у Римо-католицькій церкві недовго.

Ідея абсолютної влади римського монарха наполегливо проводилася у життя като­лицькими ієрархами, дедалі більше набуваючи характеру вимоги у безмежній, сліпій покорі, що доходила інколи до абсурду. Наприклад, знаменитий католицький богослов XVI ст. кардинал Балармін писав: "Верховний першосвященик у прямому й абсолют­ному смислі слова вище від Вселенської Церкви" (7). "Якщо навіть папа впав в оману, приписуючи пороки і забороняючи чесноти, то Церква, якщо вона не бажає згрішити проти сумління, зобов'язана була б вірити, що пороки - добро, а чесноти - зло... Вона зобов'язана мати за добро те, що він велить, за зло - те, що він забороняє" (8). Дієвість учення про владу папи Римо-католицька Церква підтверджує й історично заьхім4їещАЦашнмждокументами> Увзводі канонічного права, опублікованому папою Бенедиктом XV у 1917 р. говориться: "Римський першосвященик, наступник у приматі блаженного Петра, не тільки має першість честі, але й вищу й повну владу, юрисдик­цію над усією Церквою, як у питаннях, стосовно віри й моральності, так і тих, що торкаються дисципліни й управління Церквою, розгалуженою по всьому світі" (9).

Запитання до теми:

Які основні положення Диктату папи Григорія VII? На що вони були спрямовані?

Коли принцип насильства отримав санкцію у діяльності римо-католицької Церкви?

Яку роль відіграла інквізиція в історії середньовічної Європи у боротьбі римо-католицької Церкви з ідеологічними противниками? В чому полягала суть інтердикту?

Завдання до теми:

Схарактеризуйте зміст булли папи Боніфація VII "Шат Запсіат". У зв' язку з чим були скли­кані так звані реформаційні собори: Пізанський (1409),

Константський (1414-1418) та Базельський (1413-1443).

Доведіть безпідставність вчення про папську непогрішність. Наведіть конкретні приклади, які свідчать про суперечливість рішень римських пап, прийнятих в різні періоди історії Римо-Като-лицької Церкви?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Н.А. Арсеньев. Православная Церков и западное християнство.

А. Міллер. Історія християнської Церкви^_______________________________________

Прот. В.Рожков. Очерки по истории римо-католической Церкви. 84

м

гися: з щькій щькій нь віл скопи як це вою. обме-ський

Лекція № 12.

РИМО-КАТОЛИЦЬКЕ ВЧЕННЯ ПРО ПОХОДЖЕННЯ СВЯТОГО ДУХА

ВІД ОТЦЯ І СИНА ("ФІЛІОКВЕ").

Учення про походження Св. Духа від Отця і Сина - друге за значенням після вчен­ня про владу папи над Церквою вірознавче положення, що відокремлює католицизм від Православ'я. На відміну від сповідуваного православними Символу віри, що про­голошує походження Св. Духа тільки ("від Отця" вірую... "в Духа Святого... що від І Отця походить"), у католиків в текст восьмого члена додано "і Сина", що перекручує Символ і порушує глибинний догматичний смисл. Латинською слова "і Сина" зву-) Все- _{чань як} ("філіокве"). Цей термін набув широкого поширення для позначення учення про походження Св. Духа від Отця й Сина.

Догматична сутність учення про "філіокве".

Символ віри як коротке визнання того, у що вірить Церква, мав у житті Христової Церкви і нині має винятково важливе значення.

Історично Символ віри виник з приготовлення оповіщених (оглашенних), тобто новонавернених, котрі готувалися до вступу у Церкву, до таїнства Хрещення. Чле­ни, що становлять частини Символу, мали подвійне значення: з одного, боку, вказу­вали на істину Одкровення, яку віруючі повинні були приймати за догмат віри, а з другого - застерігали їх від якоїсь єресі, проти якої вони були спрямовані. Слово ''символ" - грецьке: в перекладі воно означає "те, що з'єднує, збирає, тримає вкупі". Символ віри саме й "утримує" всі ті істини, котрі, як знає і вірить Церква, необхідні для людини, для повноти її житт я у Христові, для спасіння від гріха й духовної загибелі.

У перші три століття у кожній значній Помісній Церкві - Єрусалимській, Алек-сандрійській, Кесарійській, Антіохійській, Римській, Аквіленській -був свій хрещаль-ний Символ віри. Будучи подібними між собою за духом, як вираз єдиної і нерозділь­ної віри, вони різнилися за буквою, маючи майже кожен свої особливості, зв'язані з спростуванням тих чи інших помилок, які побутували в тих місцях, де той чи той символ вживався. З числа таких Символів найвідоміші й найавторитетніші понині Символ Святителя Григорія Чудотворця, ученого єпископа III ст., котрий викладав учення про особисті властивості та цілковиту рівність усіх Осіб Пресвятої Трійці.

На початку IV ст., коли набула широкого поширення аріанська єресь, що підривала самі основи християнського віровчення через визнання Сина Божого тільки творін­ням, і коли єретики почали видавати власні символи на кшталт православних, виник­ла необхідність для всієї церкви скласти єдине віровизначення. Це завдання було ви­конане на І Вселенському Соборі (325) в Нікеї, який видав свій орос - своє послання догматичного характеру. В цей орос, складений на основі давніх хрещальних сим­волів Кесарійської чи Єрусалимської Церкви, було внесено формулювання про одноістотність Сина з Отцем. Ось його текст:

"Віруємо в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця всього видимого й-нсвиди— І мого. І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, народженого від Отця, єди-

нородного, тобто від сутності Отця, Бога від Бога, Світло від Світла, Бога істинного І був-
від Бога істинного, народженого, нествореного, одноістотного з Отцем, через Котро- | фр_Ш
го все сталося як на небі так і на землі. Він задля нас людей і задля нашого спасіння 1 о
зійшов і прийняв тіло, і став людиною і страждав, і воскрес на третій день, і зійшов | _в ХЛ
на небеса і прийде судити живих і мертвих. І в Святого Духа". | ₀цін

Дух(бата "Від висн нен(ства

Символ віри, яким Православна Церква користується й понині, спочатку був вира- і _тите
зом цієї "Нікейської" віри (відмітною особливістю цього викладу Нікейської віри було ] грун
докладно розроблене сповідування Божественного Христа), складений після 370р. з тирк
хрещальних антіохіо -єрусалимських Символів. Потім літургійний Символ був уточ- | поча
нений і прийнятий отцями II Вселенського Собору (381) в Константинополі (Царго- і Син;
роді). Таким чином, за ним утвердилась назва Нікео-Царгородського (чи Нікео-Кон- | рюеч
стантинопольського) Символу віри. | Сам<

Згодом цей Символ віри поширився по всіх Церквах Сходу і Заходу. Нарешті III Вселенський Собор (431) постановив своїм 7-м правилом, щоб цей Символ залишав­ся навіки недоторканим: "Не дозволяти нікому не вимовляти, ні писати, ні вигадувати іншу віру". Тут важливо зауважити, що в порядку мовчазної практики Нікео-Царго-родський символ віри приймається і в тих, хто відійшов, чи відколовся від Вселенсь­кої Церкви - Церквах монофізитів та несторіан.

Упродовж більш ніж півтора тисячі років нікео-царгородське сповідання є справді І Дух Вселенським Символом віри, що співається чи читається на кожній літургії, а пізніші І Бог і визнання віри, догмати й символічні тексти були покликані тлумачити його, оберігати від помилок і з необхідністю розкривати його смисл.

У наші дні для Православної Церкви Нікео-Царгородський Символ віри є і таким сучасним і життєвим, як у період Вселенських Соборів, обов'язковим для всіх вірую­чих, що не може змінюватись чи доповнюватись не інакше як голосом всієї Повноти церковної, тобто на Вселенському Соборі.

Сповідуване Православною Церквою вчення про походження. Св. Духа від Отця стосується істини, стверджуваної Святим Письмом. Господь Ісус Христос засвідчив у прощальній бесіді з учнями: "Дух Істини, Що від Отця походить (Ін. 15,26). Саме ця віра в походження Св. Духа тільки від Отця була проголошена Вселенською Церк­вою в Нікео-Царгородському Символі віри. Дещо розширюючи текст Символу згідно з ученням святих отців, можна сказати так: Церква вчить, що Дух Святий одноістот-ний з Отцем і Сином, тобто володіє, має ту ж сутність, що й Отець, і Син, що Він походить від Отця, тобто отримує Своє іпостасне буття від Нього одного, і перебуває на Синові, Сином посилається у світ ("Дух Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця"), через Сина подається нам у Церкві і справедливо іменується як Духом Отця, так і Духом Сина.

Прийняте Римо-католицькою церквою вчення про подвійне предвічне походження Св. Духа й Отця й Сина виникло на Заході. Коріння цього вчення можна знайти у блаженного Августина (V ст.), котрий, підкреслюючи єдність Божественної Сутності, спільної усім Особам Святої Трійні, був схильний пр именшувати значення особистої; Г ~" властивості Отця і Троїчний єдинопочаток, здійснюваний одним Отцем. Термін вперше '

инногс | був унесений в Символ віри в Іспанії в VI ст., а до VIII от він поширився в державі Котра-1 франків.

зійшов в вира­зи було

Отця ІІДЧИВ Саме Церк- ІГІДНО істот-;о Він

Остаточне формування вчення про "філіокве" Римо-католицька Церква завершила з XV ст., однак, тим не менше, найглибшою серед святих отців Церкви слід визнати оцінку догматичних основ цього вчення, дану патріархом Константинопольським свя­тителем Фотієм в його Окружному посланні (867). На сформульованих ним доказах грунтується значною мірою вся подальша критика цього вчення. Фотій наводить чо-370р. з: тири групи аргументів проти "філіокве". Першу групу він виводить з єдності єдино-в уточ- і початку Св. Трійці. "Філіокве вводить, - пише св. Фотій, - у Трійцю два начала: для Царго-1 Сина і Духа-Отця, і ще для Духа-Сина. Цим самим один початок Трійці перетво-о-Кон- Ірюється безпосередньо на двобожжя, а в подальших висновках і в багатобожжя... І Саме, якщо Отець - причина Сина, а Син разом з Отцем - причина Духа, то чому і шті III І Духові не створити четверту Особу, а цій четвертій - п'яту і так аж до язичницького [ишав- § багатобожжя", тобто тут використовуються твердження, яке приводить до абсурду, цувати І "'Відносно ж Особи Св. Дух, - пише Фотій далі, - випливає ще один неприйнятний Дарго- \ висновок: Він, тобто Святий Дух, виводиться з двох причин. Отже, Дух Святий пови-ленсь- І нен бути складним (на противагу до загальноцерковного вчення про простоту Боже-! ства - М.К.). Друга група доказів випливає з аналізу якісної сторони походження правді і Духа Святого від Отця. "І якщо це походження досконале (а воно досконале, адже ізніші І Бог досконалий від Бога досконалого - М.К.), то походження від Сина зайве й марне, рігати І бо воно не може нічого внести в Буття Духа. Походження Духа від Сина може бути І або тотожним з походженням від Отця, або йому протилежним. Але в першому ви-таким \ ^паДку об'єдналися б особисті властивості, тільки завдяки яким Трійця пізнається як *ірую- ІТрійця, у другому ж випадку пе^ед нами оживають єресі Манеса й Маркіона. Як вноти І відомо, Манес - це засновник доктрини, що називається маніхейством, а Маркюн - \ представник єретиків-гностиків. Об'єднує ж їх дуалізм, тобто визнання двох начал (світлого й темного), що рівноправно лежать в основі буття світу. Святитель Фотій згадує ці єресі, бо коли визнати доказ, що походження від Сина є протилежним по­ходженню від Отця, то, значить, і властивості його повинні бути протилежними. Якщо походження від Отця володіє всією повнотою світлих Божественних досконалостей, то походження від Сина, як протилежне, мусить володіти прямо протилежними ха­рактеристиками, тобто в сутність Божу вводяться два початки - поряд з світлим по­чатком і початок темний. Висновок явно неприйнятний, він примушує відкинути і

буває ^{саме тве}РД^ження> тобто учення про "філіокве".

так і сення йти у юсті, истої ерше

„ч Третя група заперечень побудована на тому, що "філіокве" порушує кількісну гар­монію особистих властивостей трьох Іпостасей і цим ставить Особи (чи Іпостасі) в неоднакову близькість один до одного. Особиста властивість Сина - народження від І Отця. Властивість Духа Святого - походження від Отця. Коли ж говорять, що Дух І походить від Сина, тоді Дух буде відрізнятися від Отця більшою кількістю особистих ї властивостей, аніж Син. Отже ж Він буде перебувати на більшій відстані від Отця, І аніж Син, що веде до єресі Македонія.

Єресь Македонія, чи духоборство^нолягає-в-т'аму, що Іпостась-Духа-Святого ста-вилася у підпорядковане становище відносно Іпостасі Отця. Ця єресь була різнови-

дом, вірніше, подальшою модифікацією аріанства. Аріани ставили у підлеглий стан і кол
Іпостась Сина Божого. Ця єресь була осуджена на І Вселенському Соборі (325), £ від
духоборство було осуджено на II Вселенському Соборі (381). І Фотій вказує, що до-1 обс
кази "філіокве" приводять до відродження цієї єресі. і Сиі

ДЖ( Сиі тва

Четверту, останню групу заперечень святитель Фотій виводить з протиставлення і свг
Спільних і особистих властивостей Святої Трійці - походження Духа від Отця і сво
Сина не може відноситися ані до спільних, ані до особистих властивостей. "Якщо, і вон
виведення Духа є спільна властивість, то воно повинно належати і Самому Духові, сяй
тобто Дух повинен походити і від Самого Себе, бути і причиною, і витвором цієї і роз
причини". Святитель Фотій пише, що до цього не додумалися навіть і язичницькі І ши
міфи, маючи на увазі, що це очевидна внутрішня суперечність. Потім, якщо це осо- І пер
биста властивість, то котрої з Осіб? "Якщо скажу, що це властивість Отця, то вони баг
(латиняни - М.К.) повинні відмовитися від свого нового вчення", оскільки це осо­
биста властивість Отця, тоді треба просто закреслити "філіокве" і прийняти Сим­
вол віри таким, яким він був до цієї вставки, "якщо це властивість Сина, то чому
вони не відкрили, що не тільки за Сином визнають походження Духа, але й відбира­
ють його в Отця?" Тут святитель Фотій хоче підкреслити, що неприйнятно оруду- І до:
вати внутрітроїчними властивостями як якимись логічними категоріями, тобто взяти тек
й переносити довільно, на догоду тій чи тій богословській чи немовби богословській що
думці, поняття походження від однієї іпостасі до іншої. Він пише, що якщо піти І сла
таким шляхом, то можна стверджувати, що не Син народжується від Отця, але Отець Р
від Сина. Висновок він робить такий: "Але якщо походження Духа не може бути Е
визнаним а ні спільною, ані особистою властивістю, тоді у Трійці і взагалі нема "фі.
походження Святого Духа".—-------- --------------------------------------------------------------- пгаз

Ось ті аргументи, наведені святителем Фотієм, у цілому нелегкі для сприйняття. Е Але тут важливо вникнути в них і сприйняти їх з усією серйозністю. Саме тому, що | Зах

при док

догматичні переживання Православної Церкви мають бути основою благочестя й ас-
кетики; в полеміці ж із західними сповідуваннями не слід спиратися на акти історич­
ної несправедливості, внесені католиками й протестантами відносно православних. | вірі
чи, наприклад, особистої нечистоти представників західних сповідувань, зокрема і св. ]
римських пап. Треба виходити з догматичної неслушності, що корениться в інослав'ї. І зад:
А докази, що їх наводить святитель Фотій, якраз і свідчать про його дуже глибоке 1 вив
догматичне усвідомлення згубних наслідків "філіокве". Пізніше, після так званої справи ' С
Фотія, вчення про "філіокве" неодноразово було предметом суперечок між католиць- змії
кими та православними богословами. І був
У роки, що настали за уніатським II Ліонським Собором (1274), коли свято- І ф₀і
отцівські тексти перекручено тлумачилися латинофілами, Константинопольський 1 так
патріарх Григорій II Кіпрський (1283 - 1289), добре уточнив їх значення: "Дух має І дод
своє досконале буття від Отця, Котрий є єдина причина, з котрої Він виходить ра- і цьо:
зом з Сином Своїм, у властивий Йому спосіб, з'являючись одночасно через Сина. І цьо
через Нього при Ньому сяючи, так са мо, як світло виходить від сонця разом з про-і вла^
мінням, сяє і з'являється через нього і при ньому і навіть від нього". Зрозуміло, [усе

:иста~ 325), г що до­їдених Зтця і Якщо ухові. м цієї

[ИЦЬКІ

еосо->вони еосо-Сим-

ЧОМ}"

бира-

руду-

взяти

іСЬКІЙ

• піти

)тець

бути

нема

[ЯТТЯ.

у, що йас-)рич-ших. рема іав'ї. боке грави

[ИЦЬ-

што-

ький:має ьра-ина,

про-

пло,

коли декотрі говорять, що Дух Святий походить від обох, тобто від Отця і Сина, чи від Отця через Сина, чи що Він з'являється, чи сяє, чи виходить, чи існує з сутності обох, то все це не значить, що вони визнають, що буття Духа Святого походить від Сина так само, як від Отця Справді-бо, вода, яку черпають з річки, існує з неї; так і

| світло існує з променя. Але ні ті, ні інші тобто ні світло, ні вода не мають причиною свого буття ці дві речі: промінь чи річку. Справді, вода існує з джерела, з якого

і вона, існуючи, проливається; а світло існує від сонця, звідки воно, отримуючи своє

с сяйво, світиться разом з променем і через нього виходить". У XIV ст. подальший розвиток вчення про походження Святого Духа зробив свт. Григ. Палама, написав­ши "Лист до Акіндіна", де виклав своє учення про нетварні енергії. Цей лист був перекладений російською мовою (був і давньослов'янський переклад), про нього багато писав покійний протопресвітер Іоанн Мейєндорф. Згідно з свт. Григорієм Паламою "Святий Дух, як Іпостась, виходить тільки від Іпостасі Отця, єдиного

І джерела Божества. Адже діяльність Святого Духа, енергія виходить і від Отця, і від

(

Сина, і від Нього Самого, як єдиний вираз діяльності Божественної сутності. Не-тварне ж світло є світло Святого Духа, сяйво його від Сина є Одкровення Сина. А до кого ж у вічності спрямоване це сяйво? До Отця". І тут у православному кон­тексті він повторює слова Августина про те, що Дух Святий є любов Отця і Сина, що їх єднає. В такому енергетичному розумінні цих слів вони будуть цілком право­славними.

Роль вчення "філіокве" у процесі розділення церков.

В історичному плані розбіжності між Сходом і Заходом з приводу вчення про і "філіокве" мали тривалий і складний розвиток, що відіграв значну, якщо не вирі-I шальтгутроль у пртщеі^ртдщлетгая Церков і їхніх подальших стосунків.

Виникнувши у V ст., це вчення не одразу набуло визнання навіть серед ієрархів І Західної Церкви. Рішуче чинив опір тому, аби додати в Символ віри "філіокве", на-I приклад, папа Лев (795 - 816), незважаючи на тиск імператора Карла Великого. На І доказ свої лояльності папа звелів написати на двох срібних дошках текст Символу віри без слів "і Сина" грецькою і латинською мовами і встановити ці дошки в соборі св. Петра у Римі, з надписом: "Я, папа Лев, зробив це з любові до православної віри і задля її збереження". Такою була тоді позиція Римського єпископа, котрий ще не ста­вив себе вище Вселенської Церкви.

Однак з другої половини IX ст. римські папи починають однозначно підтримувати змінений Символ віри. Поряд з іншими причинами, а саме вченням про "філіокве" був викликаний розкол між Сходом і Заходом за патріарха Константинопольського Фотія. Бодай запобігти його подальшому розвитку у 879 р. в Константинополі відбувся так званий Великий Свято-Софійський Собор, який прямо осудив внесення будь-яких додатків у Символ віри. Іоанн III, що посідав тоді папський престол, висловив при цьому згоду з патріархом Фотієм. Римська церква певний час зважала на визначення цього Собору. Але на початку XI ст., коли Рим і папський престол опинилися під владою німецького імператора, остаііній_генонуканий антивізантійськими настроями, -усе таки спонукав папу Бенедикта VIII внести додаток у Символ віри (1014). Коли у

к

1054 р. відбулося формальне розділення Західної і Східної Церков, легат папи Лева
IX в Константинополі вже звинувачував греків у тому, що вони неначебто викресли­
ли слова "і Сина" з тексту Символу віри. Собор у Барі (1098) під головуванням папа
Урбана II також оголосив єрессю відмову від "філіокве".; _?>

Остаточне вчення про "філіокве" було сформульовано й догматизовано католика- і грі
ми у 1438 р. на сумновідомому Фераро - Флорентійському Соборі, який проголосив ]
унію, тобто приєднання Східних Церков до римського католицизму на умовах остан-.-по
нього. З-посеред інших цю унію підписав і митрополит Ісідор Київський, котрий зго- 1 за і
дом був прогнаний з Москви і закінчив своє життя кардиналом Римо-католицької ]
Церкви. _:е,

В подальшому зусилля прихильників унії були спрямовані на те, аби переконати І ли
православних, нібито давні святоотцівські формулювання передають і "філіокве", але | по,
тільки іншими словами. Таким чином, його заперечення після проголошення догма- і але
том розцінювалося як єресь. Перед лицем таких спроб православні богослови пост- і під]
ійно стверджували, що в очах усього Передання і без августинівської та латинської |
спадщини Син ніяким чином не є причиною іпостасноґо буття Святого Духа і що ця 1 _Нае
відмінність торкається самих основ віри. Саме таке загальне розуміння Церкви було І що
висловлено Окружним посланням східних Патріархів (1848). І _Знг

"... Сдина, Свята, Соборна й Апостольська Церква нині знову сповіщає соборно. \ гщ
що ця впроваджувана думка, нібито Святий Дух походить від Отця і Сина, є справж- і зме
ня єресь і послідовники, хто б це не був, - єретики. А громади, що утворюються з і дес
них, - єретичні і будь-яке духовне богослужбове спілкування православних дітей і (
Соборної Церкви з ними - беззаконня". зш

Гл ибинна причина запе р еченн я православними богословами "філіокве" полягає у _ле^
тому, що це вчення приватне, належить блаженному Августинові і традиції, що йде і^ші
від нього, чужій загальному вченню отців Давньої Церкви, і воно ніколи не було виз- |заг
нано церковною повнотою. Воно також ніколи не входило у скарбницю віри, що пе- ідеї
редається Церквою, критерій якої, згідно з Св. Вікентієм Леринським, є те, "чому І Пи
вірили завжди, скрізь і всі".; тв

Для того, аби особисте вчення Августина звести до догмату віри, необхідно було і без
замінити цей загальновизнаний критерій іншою, явно неправославною екклезіологі- |хис
чною доктриною, яка ставила папу римського вище від Вселенських Соборів, више і і
від самої Вселенської Церкви. -ов

Наприкінці XX ст. намітилась певна тенденція до стриманішого сприйняття пііояие і під самими католиками; у 1996 р. папська Рада з питань християнської єдності видала зол схвалений папою Іоанном Павлом II циркуляр, згідно з яким тріадологію, зокрема _Хр? вчення про Самого Духа, треба розуміти й трактувати так, аби вона не суперечила і бая вченню давніх Східних отців. Це звичайно неабияке зрушення. А з другого боку ме і зал повинні очікувати й більшого; і не тільки проголошення можливості цих двох тракту-1 зо і вань: філіоквістської і нефіліоквістської, а відмова від ЇІІіодие як від богословсько; І жеі доктрини, як від догмату католицької віри, дозволить вважати це питання знятим, яіікра

питання, що розділяє. -------------------------------------------------------------------- Щтак

-ас

їЛевг і Римо-католицьке вчення про чистилище.

)если- І Поряд з існуванням раю й пекла Римо-католицька церква визнає ще й чистилище - а папа І місце тимчасових загробних мук, де люди приносять виправдання Богові за вчинені в земному житті гріхи. Те, що відбувається в чистилищі, є не стільки очищення від шика- І гріхів, скільки сплатою Богові боргів за гріхи.

лосив і Погляд Римо-католицьких богословів на суть тимчасових покарань, що їх зазнає)стан- \ людина в чистилищі, був викладений в розгляді вчення про виправдання перед Богом гй зго- і за гріхи, щької На підтвердження свого вчення про "чистилище" римо-католики посилаються на

пост-тської

і те, що Іуда Маккавей і його соратники молилися за полеглих у битві воїнів і приноси-онати І ли жертву умилостивлення за їхній гріх (2 Мак. 12, 39-45). Але у розповіді про цю ї",але \ подію нема ніяких вказівок на чистилище. Так само не чистилище має на увазі й (огма- | апостол Павло, коли говорить про випробування вогнем, якому в один день будуть

і піддані всі справи людські, і добрі, і лихі (пор. Кор. 3,12-15).

У православному церковному ученні поняття про чистилище відсутнє, воно виз-що ця нає лише рай і пекло. Виходячи з учення про Церкву як єдиний БоШлюдський організм, і було і що живе за законом любові, а не зовнішньої справедливості, Православна Церква

І знаходить за можливе підносити молитви і приносити умилостивлювальні жертви "о 'орно. І іже во аді держимих - за тих, що знемагають у пеклі" з надією, що ув'язнені там равж- | зможуть отримати "послаблення від полону нечистоти" (молитва на повечір'я П'яти-гься з І десятниці). дітей І Однак у Православ'ї, окрім раю і пекла, існує поняття про митарства. Природно,

: виникає питання, чим митарства відрізняються від перебування в чистилищі. Насам-ягає у Іперед відмітьмо різну ступінь авторитетності цих поглядів. Якщо вчення про чисти-(о йде Ілище є догматом Римо-католицької Церкви, то вчення про митарства, попри його о виз-: загальне поширення, догматичного значення не має. З цього не випливає, ніби його ію пе- і певним чином треба піддавати сумніву. Це означає лише, що образи, якими Святе 'чому | Письмо і, в ширшому смислі, церковне передання доносять до нас учення про митар-

\ ства, не замкнуті в певні, раз і на назавжди прийняті Церквою, догматичні, тобто) було ■ безсумнівні у своїй істинності, формулювання. Ці образи у різні віки можуть піддава-ологі- і тися різному осмисленню та тлумаченню, вище і Проходячи митарства, душа християнина не приносить певного виправдання Бо-

I гові, але лише набуває кінцевого вигляду у своєму внутрішньому самовизначенні,
І^ие підсумці свого земного життя. По суті справи, якщо відійти від тих образів і сим-
идала волів, що дійшли у розповідях про митарства, то чітко з'ясовується, чи було для
крема християнина, котрий прожив своє земне життя, визначальним його прагнення до Бога,
ечила і бажання жити по правді Божій, і за законами церковними, чи в його душі і житті
ку ми І запанували гріх і похіть. Це істотне внутрішнє самовизначення, межі якого неможли-
>акту- во визначати юридично, розкривається й знаходить свій власний суд під час проход-
зської ження душею митарств. Це не означає, що душа не може потім знову домогтися
їм, як: кращої долі, навіть коли вона не пройшла деякі митарства, бо за молитвами Церкви
------- І така душа, за заступництвом живих, і насамперед через поминання на Літургії, співу-

| часть у Безкровній Жертві, може сподобитися кращої долі. Знову таки ця зміна її

I 91

стану перебуває поза будь-яким юридичним осмисленням, бо неможливо любов Богг і праведність, справедливість Божу вкласти у рамки певної мірки. Тому, коли в Росі! поширилася думка, що сорок заупокійних літургій повністю виводять душу й допома­гають сподобитися стояння праворуч, тобто кращої долі, то це був рефлекс юридичного західного католицького осмислення спасіння, основа якого полягає в ученні про вип­равдання перед Богом, про певне відношення справедливості між Богом і людиною.

Запитання до теми;

Як історично виник Символ віри? На якому Вселенському Соборі Символ Віри був прийняти! в остаточному варіанті?

Де виникло вчення про подвійне сходження Святого Духа? - Філіокве? Які аргументи проте цього наводить патріарх Фотій?

Завдання до теми:

Чому римські папи, які спочатку підтримували Нікео-царградський Символ віри, згодом прий­няли Символ віри у зміненому варіанті? Як сприймають Ш^ие нинішні католики?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

А. Міллер. Історія християнської Церкви.

Прот. В.Рожков. Очерки по истории римо-католической Церкви.

Лекція № 13.