Е правило І Вселенського Собору

?ачачи (мовляв.

Як говорить Никодим, єпископ Далматинсько - Істрійський, 6-е правило було пред метом усіляких, і то часто вигаданих тлумачень. Дане правило є правилом східного І прочит; собору, скликаного у східній половині християнського світу, причому з 318 отців тільки І дерква; семеро було з заходу, решта 311 були із сходу, а тому у східних каноністів і взагалі у еспе 1а і богословів православної церкви ми не знаходимо жодних суперечок з приводу його; і§іпіг е1 розуміння і не бачимо, щоб нікейські отці хотіли тим чи тим виразом надати йому особливого смислу. Але не так було у західних каноністів та богословів, особливо у тих західних, чиїм безпосереднім завданням було доводити і захищати зверхність римське (примат) римського першосвященика, тобто з верхни цтва його влади над всеттенсь- і них роб кою церквою. Зверхність (примат) римського першосвященика стала продуктом історії І

ібезпечи-еличезнуї що неми-І

ШМИ, НЄ-1

коі'Церк-і;альність } [ихапос-| гаким, як І о Петра. І

і припу-аа тільки іа даний.

чи вона| волюція І;ькій ре-1

т серед І ги супе- І ірішен- І ми папа І

ут діяло! поїАзії, І. Юлій І І [ця Бол­ід Риму, ж єпис-римсь-

о пред-адного

і ТІЛЬКИ

;агалі у гу його й йому іливо у

'ХНІСТЬ

ленсь=_ історії

в перші століття християнства про це не знали взагалі як і не знали про це отці тершого вселенського собору. А між іншим перед авторитетом собору схилялася і донині схиляється вся церква- східна і західна, тому що він завжди, скрізь і всіма був визнаний як непогрішний голос вселенської церкви і як істинний тлумач чистого апо­стольського вчення. Західним треба було скористатися авторитетом цього собору, щоб довести невіруючим в авторитет римського першосвященика, що його зверхність визнавалася і отцями нікейського собору, отже і всією церквою 1-ої половини IV ст. Один із значних західних каноністів новітнього часу Філіпс говорить, що зверхність римського першосвященика зовсім не мала потреби у визнанні його нікейським со­бором. Однак, це правило не завжди розглядалося так, як його тлумачить згаданий вище каноніст, тим більше у часу до церковного розколу, тобто до 10-го ст. А тим часом в актах нікейського собору не було знайдено жодного слова, яке би свідчило про зверхність Риму, і тому була незмога досягти мети логічним способом. А тому був обраний інший шлях. З - поміж актів собору було знайдено 6-е правило, в якому згадуються права найчільніших єпископів, причому говориться, що ніхто не сміє за­важати їм у користуванні цими правилами, особливо ж єпископу александрійському, єпископу антіохійському, та іншим єпископам чільних церков, які можуть користува­тися своїми правами в окремих церковних областях так самостійно і незалежно, як самостійний і незалежний римський єпископ: "Слід оберігати давні звичаї, прийняті у Єгипті, і в Лівії, і в Пентаполі, щоб александрійський єпископ мав владу над ними зсіма. Адже і для римського єпископа таке правило є звичайним. Так само і в Антіохії: в інших областях слід оберігати переважні права церков". Як бачимо, у цьому пра­вилі нічого не мовиться про зверхність, хоча й міститься згадка про римського єпис­копа, чим декотрі встигли скористат ися для своїх цілей. Досягти цього можна було, чи втлумачити правило з упередженою метою, надавши йому бажаного смислу або змінивши текст настільки, аби він відповідав меті. Римські каноністи вдалися до того й того. Другим скористалися у той час, коли ще не була розвинута наукова критика; холи ж згодом ця критика розвинулась, то вдалися до першого.

Оригінальний грецький текст на початку має такий зміст: Та агхеа ейіе кгатіюДа
еп Е§ірїє> ке ілуіє ке Репт.аро1е,оз1;е озт.е еп Аіехапсігіа ерізкороп рапюп іигоп ехіп тіп
ехизіап: ерісіі ке еп Іе Коте ерізкоро йіго зіпітез езтіп. Отіоз...... Однак на IV все­
ленському соборі (451 р.) один з представників римського єпископа - Пасхазін, з
метою довести зверхність римського першосвященика і переконати в цьому халки-
донських отців, послався на нікейський собор, який нібито визнав цю зверхність, і
лрочитав в одному з своїх записів 6-е нікейське правило в такому тексті.... Римська
дерква завжди тримає першість також і Єгипет повинен мати...- і еккіезіа Котез рапюіе
есгіе їа. ргоїіа: есЬі ІіЬашп ке і Е§ірт.оз - ессіезіа Котапа зетрег ЬаЬиіт. ргіташт: г.епеа1;
:2ІШг єт. Е^уртоз...). Це викликало велике обурення в учасників собору. Ось чому,
бачачи безуспішність з фальсифікацією, був обраний інший шлях. Почали доводити,
мовляв, навіть на підставі цього тексту, тобто оригіналу, можна довести зверхність
римського єпископа. З цього приводу з'явилося доволі чимало досліджень та критич­
них робіт, наприклад "Ргізса сшопптгУегзіо", в якій над правилом позначеію:сІе ргіташ -
ессіезіае готапае (Войї та Жюстеї, Бібліотека 1,284). В цьому ж дусі писали комен-

татори соборних правил, такі як француз Кабасутій, вже згаданий Філіпс, Гефеле.і Констаг
впадаючи при цьому в абсурдні твердження. З пізніших дослідників, які доводять! ред Ант
примат папи, можна згадати Маасена, котрий, користуючись софістикою, намагаєть-1 копа рю
ся довести те, у чому, ймовірно, не був переконаний і сам. їхні думки спростували тії зив про^г
ж західні письменники, котрі схилялися до об'єктивного погляду, зокрема й Гефеле.! зіднесті
У своєму творі "Сопсі1іеп§езспісп1:е", пояснюючи 6-е нікейське правило, він гово-1 були тої
рить: "Це правило не розглядає римського єпископа, як папу чи як простого єпископа; на і енеї
Риму, але як одного з великих митрополитів, якому підкорялась не одна провінція, а; західної
кілька провінцій разом" 1. рицій. Е

Папа Ліберій (352-366 р.) виявився нездатним продовжити справу, розпочату його "ми вим
попередником. Спочатку він намагався захищати Афанасія. Але коли син Костянтина І етольсь]
Великого - Констанцій, який підтримував аріан, вислав Ліберія у Фракію і замість римська
нього посадив на Петрів трон священика Фелікса, папа змінив свою позицію осудив | тинопої
Афанасія, підписав компромісний символ віри, наближений до аріанської доктрини. І За час
а потім, помилуваний імператором, повернувся до Риму. У період язичницької ре-1 лізації і
акції за часів правління Юліана Відступника (3 61-363 р.) посилилась опозиція старої сферіхр
римської аристократії, вірної релігійним традиціям античного Риму. В часи Ліберія; імперат
був складений перший реєстр римських єпископів та офіційний список християнсь-! нової єр
ких мучеників. і цей час:

Правління ще одного римського папи - Дамасія -(366-384р.) припадає на 2-у пол. І з Аларі> IV ст., який був "золотим віком" для християнства на Сході і Заході. Це вік великих -: залиши. письменників і теологів, названих пізніше докторами церкви: Василія, Григорія На- І що й ви< зіанзина, Іоанна Золотоустого, Ієроніма, Амвросія та інших. За часів Дамасія І в Римі Не мс навчався од ин з найвидатніших х ристиянських мислителів - Августин. Цим своїм:ильнго розквітом християнство великою мірою було забов"язане імператору Феодосію Ве- \ нарні су ликому (379-395 р.), який у 380 р. проголосив його панівною релігією. Імператор | був фор видав також багато едиктів, які забороняли поширення язичницьких культів та єре- І ійськогс сей. В цій обстановці релігійної нетерпимості папа Дамасій І взявся до остаточної І нями св християнизації Вічного міста. Культові язичницьких богів він протиставив культ хри-^::<опів. стиянських мучеників. Замість знищених язичницьких храмів і статуй з'явилась не- і 3-є щ зліченна кількість дзвіниць і написів, які прославляли мучеництво задля віри і насам-1 ша част перед - культ св. Петра. З підземель виростав християнський Рим - столиця католи-;воєї об цизму. У правління Дамасія з'явився зародок папської канцелярії, де готувалися по-:^: з тамтеї слання та нормативні постанови римського єпископа, названі пізніше "декреталія- і ходить ми". Одним з найближчих співробітників Дамасія був священик Ієронім (бл. 347-1 даної о(бл.419). Переклад Ієроніма Біблії, що отримав згодом назву "Вульгата", став у захід- (повинеї ному християнстві офіційно схваленим і єдино прийнятим. Ієронім сприяв також Третя чі розвитку в Римі монастирського життя. В доктринальній сфері папа Дамасій висту- \ ючи свс пав проти аріан. В 381 р. імператор Феодосій скликав в Константинополі II Вселенсь- і оіархіа кий собор, але папу Дамасія на нього не запросив. Собор рішуче засудив аріан, які до \ шго єш того часу переселилися в північні райони Балкан. Таким чином, християнство арі-1 з остан анського напрямку поширилося серед племен готів^які пізніше вторгнися в Європу. І дві _част Собор в Константинополі постановив також (3 канон), що єпископській столиці в ] -; за суті

Гефеле. І Константинополі належить друге місце в християнстві (одразу ж після Риму, але пе-юводятьі ред Антіохією та Александрією). Це рішення не було прямо спрямоване проти єпис-магаєть-1 юпа римського, але значно послаблювало його позиції на Сході. Папа Дамасій висло-ували ті і зив протест, але він залишився без відповіді. Тим настирливіше Дамасій І намагався Гефеле. І піднести свій авторитет на Заході, в чому йому допомагав Ієронім. Однак усі погляди:ін гово-1 були тоді спрямовані не на Рим, а на Мілан, єпископ якого Амвросій, людина освіче-пископаї на і енергійна, прекрасний оратор і письменник, був головною фігурою тодішнього вінція, а І західного християнства. А втім продовжувачем справ розпочатих Дамасієм І був Си-! рицій. В його посланнях з'являються нові тони, звороти, наприклад, "ми хочемо", ату його І "ми вимагаємо", "ми повеліваємо". В цей час відносно Риму вперше визначення "апо-гянтина і стольська столиця". В 395 р. помер імператор Феодосій Великій. Після його смерті замість! римська держава остаточно розпалася на дві частини - східну з столицею в Констан-> осудив гинополі і західну з столицею в Равенні, якій був підпорядкований Рим. ктрини. За часів папи Інокентія (401-417) простежується неухильне прагнення до центра-ької ре- лізації церковної влади в руках римського єпископа як у сфері управління, так і в я старої сфері християнського культу. На Сході він підтримав позицію Іонна ЗшотоустОго проти Ліберія тиянсь-

2-у пол. \ іеликих >рія На-I в Римі VI СВОЇМ сію Ве-іератор та єре-аточної [ьт хри-іась не-насам-гатоли-ися по-еталія-іл. 347- / захід-і також висту-гленсь-

імператора, а в Африці - боротьбу Августина, єпископа Гіппона, проти донатистів і нової єресі прихильників Пелагія, який применшував роль благодаті у викупленні. В цей час відбувається політичне послаблення Риму, чим скористалися вестготи на чолі з Аларіхом, зайнявши у 410 році Рим і розоривши його. Щоправда, церковні будівлі залишилися не ушкодженими. Розорення Риму означало кінець могутності імперії, що й висловив Августин у своїй праці "Про град Божий"

Не можна заперечувати, що в першій пол. V ст. римський єпископ користувався сильним фактичним авторит етом, допомагаючи вирішувати вірознавчі та дисциплі­нарні суперечки. Цей авторитет визнавався певною мірою і Сходом, і Заходом, але не був формально визначений жодною соборною постановою. Тільки канони Сардик-ійського собору (343) давали право клірикам, невдоволеним дисциплінарними рішен­нями своїх мирополитів, просити Рим утворити нову Судову колегію з сусідніх єпис­копів.

3-є правило Сардікійського собору західні каноністи ділять на три частини. Пер­ша частина правила говорить про те, що жоден єпископ " не має права приходить з своєї області в іншу, у якій є свої єпископи; хіба що у випадку, коли його покличуть з тамтешніх братів". Звичайно, мова тут іде про: те, що єпископ не мав права пере­ходить в іншу область для звершення священнодійства без запрошення єпископа даної області. У другій частині говориться про те, що суперечки між єпископами повинен вирішувати собор тієї області, до якої належать єпископи іншої області. Третя частина правила говорить про той випадок, коли осуджений єпископ, вважа­ючи свою справу слушною, заявляє про своє невдоволення з приводу вироку його єпархіальних єпископів. В такому випадку правило приписує звернутися до римсь-які до їого єпископа Юлія, якому надається право вирішувати, чи слід поновити суд чи ні. во арі- В останньому випадку рішення першого суду залишається незмінним. Якщо перші вршіу4 із і частини розглядалися докладно рашше_гто^третя частина була новою за змістом і за суттю. Це ж питання було заторкнуто і 4 та 5 правилами Сардикійського собору,

в силу релігійних стосунків того часу і в інтересах певної особистості. Як таке, 3 - Згідне

є правило, як і 4 - є і 5 - є не належить до Ьепікі чи каїпоіікі капопез...., тобто до! ^нні пр

ямовірв єпископ сатесіг; усякому ка перш

гопа, ще єписког до ньог моральї Вира лось, ко стантиг очолив поля "п "новий

таких які мають значення для вселенської церкви і в усі часи, а відносяться до...ісШаї чених у ]
капопез.., чи ще точніше, до...ргозорікі (особисті), яке має значення і вагу тільки! сприяв і
за наявності певних умов. Отже, це правило визнає за римським єпископом право| лився по
приймати певну апеляцію проти рішення даного єпархіального собору. Річ у тім.] аослабк
що Сардикійський собор був скликаний для того, аби захистити православних єпис-| £их і ців
копів, підпорядкованих римському патріарху, від аріанської сваволі, від чого по- - "рави.'
терпали єпископи в Малій Азії, Єгипті, зокрема Афанасій Великий, тому сардікійські | никами,
отці були змушені зробити виняток з загальної канонічної норми, яка існувала віднос-1 зазвичаі
но самостійності суду єпархіальних єпископських соборів, визначеної 5-им прави- І Заходу. (
лом Вселенського собору. Тому ставилося завдання обмежити владу цих соборів і вання,а:
для всіх обласних церков римського патріархату, в більшій чи меншій мірі зараже- зища на
них аріанством. Голова собору Осій запропонував собору надати комусь владу ро- Посту
бити перегляд рішення обласних соборів проти їхніх єпископів і призначити новий іюї пери
суд, якщо перше рішення не буде ним схвалене. Звичайно, тим єпископом, якому Найр*
собор міг довірити згадану владу, був єпископ римський, якому належало місто кви з прі
Сардика. Пропозиція Осія була прийнята собором, і на підставі цього було видано 4 ра. Пале
і 5 правило. У 4 - му правилі говориться про те, що, коли якийсь - небудь єпископ, не груш
невдоволений вироком обласного собору, звернеться з цього приводу до римського єпископ
єпископа, і останній вирішить переглянути вирок, то до ухвалення відповідного
вироку, не слід ставити нового єпископа на кафедру попереднього. 5 - те ж правило
докладно роз'яснює 3-є, відносно повторного суду. Якщо хто - небудь з єпископів,
скинутий своїм собором, звернеться до римського єпископа, тоді останній, знахо­
дячи доцільним зважити на прохання цього єпископа, повинен доручити підлеглим
єпископам митрополичої області, найближчої до тієї області, до якої належить осуд- і зпродої
жений, щоб вони самі чи з кимось з посланих Юлієм пресвітером, переглянули! канони і
скаргу і прийняли відповідне рішення. Оце право, надане Сардікійськими отцями
Юлію, римські єпископи хотіли присвоїти собі і за межами свого патріархату і в
усіх випадках, немовби їм належала влада приймати апеляції єпископів усього світу,
і в останній інстанції виголошувати над кожним свій вирок. З цього приводу пока­
зова справа у випадку з Апіарієм, пресвітером Сікським у проконсульській Африці
єпископом Урбаном за всілякі злочини він звернувся із скаргою в Рим. Прокон­
сульська Африка, з головним містом Карфаген, була самостійною церковною обла­
стю. Римський єпископ Зосима прийняв скаргу, в Карфаген були послані особливі
легати, з наміром переглянути справу оскаржувача. Це стало приводом для скли­
кання знаменитого Карфагенського собору 419 р. (VIII помісний собор), де було
доведено, що правило, яке служило Зосимі підставою для застосування його прав, І зами і і
було зовсім не нікейське, а дане (5-е) сардікійське, яке в Римі прийняли за нікейсь- і цсих бу
ке. В Римі визнали свою помилку і довгий час не пред'являли більше права верхов-1 *к Оесг<
ного суду римського єпископа у справах, які не підлягали його віданню. Так трива-1 за боже
ло головним чином до папи Миколая І (858 - 8 67), чи скоріше до Лже - Ісідора,! Общі
коли в римській церкві все змінилося і стало панувати нове право. єпискої

Згідно ж 3, 4, 5 правилами Сардикійського собору роль Риму полягала у забезпе­чиш правильності процедури всередині існуючих структур помісних церков, визна­чених у Нікеї, а не у виробленні особистих суджень. Поділ імперії на Східну і Західну сприяв папському престижу. Папа - один з головних керівників Церкви, хто знахо-

таке, 3 • тобто де ю...ісШе

у тільки

>м права -швся поза досяжністю константинопольського імператора, а західні імператори, знач-

іч у тім. их єпис ЇОГО ПО- цкійські і віднос- л прави-соборів зараже-

но слабкіші, не були в змозі його контролювати. Східні єпископи зверталися до римсь­ких і цінували їхню підтримку - насамперед проти втручань імператорів у церковні справи. Те, що причини звернень до папи обумовлювалися такими політичними чин­никами, - а необов'язково престижем Риму як такого - видно з того, що в листах зазвичай зверталися не тільки до римського папи, але й до кількох інших єпископів Заходу. Східні єпископи явно не вважали Рим єдиним і найвищим критерієм спілку­вання, але цінували можливу підтримку папи у розв'язанні питань церковного стано­вища на Сході.

и новий [, якому

іаду ро- Поступово з'являється розходження в двох пунктах: у визначенні походження римсь­кої першості і в особах її здійснення. Найраніша християнська традиція зв'язувала походження і престиж Римськоїцер-

вдано 4 іископ. лськогоІ зідного і равило скопів, знахо-леглим ь осуд-пянули 5ТЦЯМИ [ату і в о світу, / пока-^фриці рокон-з обла-обливі [ СКЛИ- І є було) прав, кейсь-грхов-грива-ідора^

о місто | кви з проповіддю та мучеництвом двох апостолів, Петра і Павла, а не виключно Пет­ра. Паломництва асі Іітіпа арозгоіогшп сприяли цьому і показали, що авторитет Риму не грунтувався виключно на словах Христа, сказаних Петрові. Ідеї того, що римський єпископ отримав від одного лише Петра не тільки єпископство, але й владу першості, ймовірно, сприяло вчення Кипріана Карфагенського, який вирізняв Петра як зразок єпископського служіння. В дійсності, однак, погляд Кипріана на "кафедру Петра" ■ сатесіга Репі) полягав у тому, що вона належить не тільки римському єпископу, але й усякому єпископу в кожній общині. Таким чином, аргументом Кипріана була не римсь­ка першість, а його власна влада як "наступника Петра в Карфагені". Хай там що, але впродовж IV ст. кілька текстів, які виходили з Риму чи стосувалися нього (в тім ліку і канони Сардикійського собору), посилаються на моральний авторитет римського єпис­копа, що виходило від його близькості до Петра. Римський єпископ був одним з кількох єпископів і в цьому смислі наступником Петра, але мощі Петра особливо наближали до нього римське єпископство. Східна церква немовби також була готова визнати моральну першість Риму, що інтерпретується таким чином.

Виразне розходження у поглядах на все, зв'язане з римським авторитетом вияви­лось, коли на спільному соборі Сходу, згодом визнаним Другим Вселенським, в Кон­стантинополі в 381 р., в перші роки свого царювання імператор Феодосій (379-395) очолив боротьбу з аріанством. 3-є правило цього собору дає єпископу Константино­поля "перевагу честі" (ргезЬіа іїтез) після римського єпископа, тому що це місто є "новий Рим": західні єпискои, очолювані папою Дамасом, не погодилися з постано­вами і порядком ведення собору і порвали спілкування з його керівниками (серед яких були великі отці-кападокійці). Тоді у знаменитому папському тексті, відомому як Оесгешш Оеіазішп, було урочисто заявлено, що Римська церква є глава усіх церков за божественним установленням, на підставі слів Христа, звернутих до Петра.

Обидві сторони були безсу^нівно^свідомленіпро давню традицію, яка-визнавала-єпископа Риму "першим єпископом" чи "примасом" вселенського єпископату. Однак

постанова Константинопольського собору, яка надавала друге місце єпископу нової імперської столиці, могла також сприйматися як вказівка, що папі надавалась честь з огляду на політичне становище "Старого Риму", а не з якоїсь іншої причини. Ця інтер­претація 3-го правила буде формально сприйнята Халкидонським собором в 451 р. Саме цей погляд відкидався "Декретом". "Свята Римська Церква, - говориться у ньо­му, - була поставлена на чолі інших церков не собором (як це зроблено для Констан­тинополя), а отримала першість словами Господа нашого і Спасителя: Ти є Петро і на цьому камені Я збудую Церкву Мою...

Обидві позиції рахувалися з текстом 6-го правила Нікейського собору (325), який приймав до уваги давні звичаї і визнавав особливі привілеї та регіональні першості трьох міст: Александрії, Риму та Антіохії. Однак ці привілеї розумілися лише як чис­то практичні.

Запитання до теми:

Якими чинниками пояснити зростання впливу Римської кафедри у після апостольські часи?

Про що однозначно свідчить 6 правило 1 Вселенського Собору? Чи суперечили цьому правил} численні рішення римських пап і яким чином вони намагалися обходити його?

Які наслідки мало прийняття 3,4,5 правил Сардикійського Собору для християнства взагалі і І для західної церкви зокрема?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испьггующим и уверенньїм в православии Восточ-ной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

С.Г. Лозинський.История папства.

Лекція М 6.