Зміст курсу і мета вивчення історії західних віровизнань та коротка характеристика західного християнства

ЛЕКЦІЯ 1

Історія західних віровизнань як дисципліна.

Історія західних віровизнань вивчає істини православної віри у співставленні з тими догматичними і церковно – практичними відхиленнями, котрі містять інославні церкви чи конфесії, тобто ті, що відпали від єдності Вселенської Церкви.

В історичному плані західні віровизнання, вважаймо, з’явилося з початку існування Церкви. Написане наприкінці І – ого ст. св. апостолом та євангелістом Іоанном Богословом четверте Євангеліє спрямоване проти думки тих, хто хибно пояснював про Особу Господа Ісуса Христа, хто заперечував, що Він є істинний Син Божий. Апостол писав його після трьох євангелісті – синоптиків, коли в перших християнських громадах вже поширювалися помилкові судження. А тому стверджуймо, що апостол євангеліст Іоанн є не тільки засновником богослів’я, про що свідчить даний йому титул Богослова, але й конкретно богослів’я порівняльного.

В епоху Вселенських Соборів (ІV – VІІІ ст.) святі отці і вчителі Церкви окреслювали істини православного вчення в полеміці з хибними поглядами єретиків, з тими помилковими думками й уявленнями і оманливими твердженнями, які упродовж століть супроводжували буття Церкви Христової. І самі Вселенські Собори, як правило, збиралися, коли виникала та чи та єресь і треба було дати чітке визначення церковної істини, аби остаточно спростувати це лжевчення і ствердити догмати кафолічної віри.

Як предмет, що вивчається в духовних навчальних закладах, історія західних віровизнань, або порівняльне богослів’я витворилося у ХVІІІ ст. В ХІХ ст. його вивчали в академіях, семінаріях, а в більш стислому вигляді в єпархіальних училищах.

Зміст курсу і мета вивчення історії західних віровизнань та коротка характеристика західного християнства.

Беручись до вивчення історії західних віровизнань, як і будь-якого нового предмету, корисно поставити перед собою питання: що вивчає даний предмет і навіщо його вивчати?

Відповідь на перше питання дуже проста: історія західних віровизнань вивчає коротку історію та найістотніші догматичні помилки основних неправославних визнань. До них належать такі:

І. Римський католицизм, який порвав з єдністю Вселенської Церкви в 1054 р., заявивши про своє панівне становище серед усіх інших Церков. Це найбільша і політично найпотужніша з-поміж усіх християнських конфесій, які знаходяться за межами видимої церковної спільноти. Найбільша кількість християн у світі належить саме до Римсько-католицької церкви.

ІІ. Протестантські конфесії, які відокремилися від римсько-католицької віри, починаючи з ХVІ ст. внаслідок так званого руху Реформації. Протестантизм дуже скоро розділився на окремі гілки, які відбивають зумовлені історичними обставинами особливості християнського віровчення в державах середньовічної Європи. Окрім великих відгалужень в протестантизмі, починаючи з ХVІІІ ст. і по нинішній час, виникає багато окремих рухів і сект.

Три основні гілки протестантизму такі:

а) Лютеранство – перше чітко сформоване церковне вчення, спрямоване на визволення Німеччини з-під влади Риму. Його засновником став колишній католицький монах Мартін Лютер. Іншим великим реформатором, який єднався у своєму вченні з лютеранством, був Ульріх Цвінглі, чия діяльність проходила в Швейцарії.

б) Кальвінізм чи реформаторство, яке виникло у Швейцарії трохи пізніше від лютеранства. Його родоначальником був Жан Кальвін. Він виступив як запеклий противник католицизму і бачив своє завдання в об’єднанні розрізнених зусиль Реформації в окремих країнах Заходу і в наданні боротьбі різких, чітких форм.

в) Англіканство, яке стало результатом очолюваного королем Генріхом VІІІ опору християн Англії “тиранії Римського єпископа і мерзотному безчинству”.

А коли ми говоримо “Римсько-католицька церква”, “Протестантська церква”, навіть “баптистська церква” чи тим більше “Нова Московська церква Ісуса Христа”, то зрозуміло, що в даному випадку ми вживаємо це слово в контексті церковно-історичному, аби щоразу уникати обмовок “так звана церква”, чи “католицизм, який учить про себе, ніби він являє собою Вселенську Церкву”.

Відносно протестантизму взагалі краще вживати виразу “християнська громада” чи “конфесія” (визнання), тим самим точно з’ясовуючи її сутність.

Заключною темою курсу “Історія західних віровизнань” є знайомство з таким складним явищем у християнському світі ХХ ст., як екуменічний рух, декларованою метою котрого є досягнення єдності між послідовниками різних християнських визнань. При цьому треба розуміти, що являє собою цей рух і чітко визначити своє церковне ставлення до нього, яким можуть бути межі участі в ньому Православної Церкви і православного християнства.

Дуже важливо мати зрозумілу відповідь на друге питання: навіщо православному християнинові вивчати основи чужих віровчень, навіть слухати про які інколи важко для серця і душі? Чи ж не корисніше йому стверджуватися в істинах Святої Соборної й Апостольської Церкви?

На це питання у різний час відповідали по-різному. У минулому столітті значний російський богослов і церковний історик, професор Московської Духовної Академії і Московського університету, протоієрей А. М. Іванцов-Платонов відповів на це питання так: “Їх треба вивчати із звичайної допитливості, і з огляду на всілякі практичні потреби та уявлення”. Така відповідь навряд чи задовольнить повністю. Допитливість сама по собі зовсім не являє собою чесноту. Навіть більше, допитливість у царині духовного життя відноситься до чогось необов’язкового, скоріше до певної спокуси, аніж духовних набутків.

У 60–70-і роки нашого століття, відзначені прагненням до екуменізму, можна було почути думку, мовляв, вивчення відхилень у віровченнях інославних конфесій потрібне для того, аби познайомитися з їхнім досвідом, наприклад, у справі соціального служіння, освіти. Справді, добре відлагоджена у протестантів і католиків у цій царині гідна уваги. Однак при цьому треба добре розібратися у спонуках такої діяльності, аби не потрапити під вплив інославних богословських конфесій.

Соціальне служіння зубоженим людям, хворим, престарілим, випливає у протестантів з учення про філантропії, а не з засад євангельського церковного милосердя і любові до ближнього.

Відносно християнської педагогіки, то більший досвід католицьких шкіл, певна ж річ, може бути цінним для освітньої роботи у православних школах, що їх відкриває нині Російська Церква, а також ліцеях, гімназіях, інститутах та університетах. Вони повинні стати православними не тільки за назвою, але й по суті, в них мають бути інші, ніж у світських закладах, засади педагогіки та викладання. Однак і в цьому випадку не забуваймо, що основи вчення про людину у Православній Церкві зовсім інші, ніж у католицькій.

Отже, мова може йти тільки про деякі периферійні області церковного життя, і то з неабиякими застереженнями. А тому й відповідь, мовляв нам треба у них “повчитися”, можна прийняти тільки з певними обмеженнями.

Єдино правильна і вичерпна відповідь на це питання міститься у творах святих отців і тих богословів та ієрархів, котрі продовжили золоту нитку святоотцівської думки. Великий святитель Церкви Григорій Богослов (ІV ст.) про християн, які опинились у відколених від Церкви громадах сказав так: “Ми домагаємося не перемоги, а повернення братів, розлука з котрими терзає нас”. В цих словах ховається глибокий смисл переживання і болі за розкол і усвідомлення недуги будь-якого інослав’я, яке гасить полум’я духу християнина саме настільки, наскільки він інославний, тобто наскільки він тримається хибних поглядів, притаманних його конфесії, на шкоду засадам церковного вчення, що збереглися в ній з часу давньої, нерозділеної Церкви. Саме така думка і прагнення до повернення братів у лоно Вселенської Апостольської Церкви і повинні бути покладені у основу вивчення догматичних відхилень інославних конфесій.

Одне з найважливіших завдань курсу полягає в тому, аби навчитися розуміти, як, здавалося б, абстрактичні догматичні положення діють на душу християн, а коли вони хибні, то яким чином спотворюють його внутрішній світ.

Це з’ясується після ознайомлення з глибинною суттю відхилень від істини Православної віри, що викладаються в наступних розділах даного курсу.