Три чини прийняття інославних

Православна Церква не залишає без підтримки всіх інославних християн, що виявили бажання повернутися до її лона. Разом з тим вона бере до уваги різну ступінь віддаленості кожної з конфесій від істинного віровчення.

У поетичний спосіб пояснює цю думку єпископ Алексій ван дер Менсбрюгге (1899 – 1980 рр.): “Церква – це полум’я палаючої свічки…

Інші християнські конфесії перебувають не в цілковитій темряві: одні з них ближче до цього полум’я, до тепла, інші – далі, але певною мірою воно поширюється і на них. Інші ж, котрі зовсім далекі, до світла і до полум’я вже не причетні”.

Ще в ІV – V ст. у церковну практику увійшли три чини прийняття інославних, сформульовані потім у канонах Вселенських і Помісних Соборів і в правилах святих отців.

Суть цих трьох чинів полягає в тому, що прийняття в церковну кошару тих, хто навертається з інославних конфесій, здійснюється:

1) через таїнство Хрещення,

2) через таїнство Миропомазання,

3) через таїнство Покаяння.

Через таїнство Хрещення приймаються представники тих конфесій, у яких кардинально спотворені догмати істини християнської віри. І насамперед ті, хто перекрутив учення про Святу Трійцю настільки, що воно (скажімо, єговісти) відкидають триєдність Божу, чи ті, хто повністю перекрутив вчення про Особу Христа Спасителя, чи відкидають Його Божественність, чи хибно вчать про Його втілення як, приміром, представники “Білого братства” і “Богородичного центру”.

Представники таких конфесій і сект, якщо, звичайно, вони покаються і усвідомлять неповноцінність свого віровчення, приймаються через Хрещення, оскільки їхнє хрещення не може бути прийнятим за дієве. Як говориться у церковних правилах, воно визнається не як Хрещення, а звичайне обливання і ніщо інше. Існують інші конфесії, чиїх представників приймають через таїнство Миропомазання. Це ті, у котрих поряд з багатьма перекрученнями основи церковної свідомості залишились. Збереглася віра у Бога, у Трійці славленого, збереглася віра у Господа Ісуса Христа, Котрий поєднав у єдиній Іпостасі Божество і Людство, але не збереглося священство. Їхнє хрещення визнається і не повторюється, але Миропомазання подається, бо у них його або взагалі відсутнє, або воно не може визнаватися дійсним як звершене священиком.

Другим чином – через Миропомазання – приймаються лютерани, кальвіністи та інші більш чи менш традиційні протестанти.

І, нарешті, існує третій чин прийняття – через таїнство Покаяння, через яке можна прийняти тих, хто переходить з тих конфесій, у яких апостольське спадкоємство хіротоній (тобто ланцюг рукопокладень, що йде від апостолів) ніколи не уривалось, зберігалося непохитним. Це католики і представники давніх Східних Церков.

Давні Східні Церкви – це несторіани та монофізити. Ці дві групи з’явилися в епоху ІІІ і в ІV Вселенських Соборів. Вони хибно вчили про з’єднання двох природ у Христі. Монофізити вчили, що у Христі Спасителі тільки Божественна природа, а людської нема. А несторіани – що в Людині Ісусі Христі Божество перебуває, як у храмі, що є дві особи, і Друга Особа Святої Троїці не є єдиною іпостассю. Ці групи відокремилися і досі існують в Єгипті, Сірії і на Середньому Сході.

Були випадки в історії Руської Церкви, коли цілі інославні єпархії переходили в Православ’я. На межі ХІХ – ХХ ст. кілька несторіанських єпархій (як їх називають, сіро – халдейських) перейшли в спільноту церковну. Їх приймають через покаяння, а священики чи єпископи приймаються у дійсному сані, тобто їх не рукопокладають, бо ланцюг хіротоній у них зберігся.

З богословського і вірознавчого погляду практика цих трьох чиноприйнять свідчить про таке:

З одного боку, про те, що єдиним джерелом благодаті і спасіння Церква визнає безумовно себе, бо коли б це було не так, то не було би потреби у чиноприйняттях взагалі. Можна було б сказати: нехай католики перебувають у Католицькій Церкві, нехай протестант залишається протестантом, аби тільки він жив морально – для спасіння це не важливо, отже немає потреби прилучати людину до Православної Церкви.

З іншого боку, визнаючи ці три чиноприйняття, Православна Церква свідчить, що християнський світ, знаходячись поза межами його спільноти, не є щось таке, що з нею не спілкується. Адже, коли б це було так, то всіх належало б приймати через Хрещення. І про всіх треба було б говорити, що вони тільки себе вважають християнами, що вони християни тільки за назвою і для того, аби увійти в церковну спільноту, їм треба охреститися. Але, визнаючи ці три чини, Церква стверджує, що це не так, що світло благодаті, маючи своїм джерелом Церкву, незбагненним способом, а можливо й з промислу, переходить і за свої видимі межі. І, виходячи за ці межі, має певний зв’язок і справляє певну дію на ті християнські громади, які перебувають поза церковною спільнотою

Запитання до теми:

Що являє собою порівняльне богослів’я? Чим порівняльне богослів’я відрізняється від догматичного?

Кого з святих апостолів ми вважаємо засновником богослів’я взагалі і порівняльного богослів’я зокрема?

У зв’язку з чим святі отці та вчителі Церкви сформулювали істини православного вчення?

Коли остаточно сформувалось порівняльне богослів’я як дисципліна?

Який зміст та мета порівняльного богослів’я? Що є предметом вивчення порівняльного богослів’я?

Чому православному християнинові потрібно вивчати основи чужих віровчень?

Що говорили святі отці про тих, хто відколовся від Церкви?

Які три чини прийняття інославних до лона Православної Церкви?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испытующим и уверенным в православии Восточной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.