Типи й форми шлюбу

Основою сім'ї є шлюб — історично обумовлена, санкційована та регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їхні права та обов'язки по відношенню одне до одного і до дітей.

Шлюб являє собою надзвичайно складну діалектичну єдність біологічного і соціального, матеріального і духовного, громадського і особистого. Ця система проявляється через різноманітні відносини: духовно-психологічні (кохання, прихильність, спільність духовних інтересів, психологічна сумісність), моральні (дотримання вірності, честі, гідності, подружнього обов'язку), економічні (відтворення засобів до життя, їх розподіл, накопичення, передання у спадок), культурні (передання та відтворення міжпоколінної етнокультурної інформації та соціального досвіду). Дана система постійно змінюється відповідно до змін суспільства, оскільки шлюб та сім'я досить жорстко детерміновані чинниками соціально-економічного порядку. Ця об'єктивна закономірність зумовлює формування різних типів та форм шлюбу у різні історичні періоди.

Початковим типом суспільного регулювання статевих взаємин є дуально-родовий, або груповий, характерний для ранньої стадії первіснообщинного ладу. Він відбивав відносини між родами, а не між особами, котрі вступали у статеві взаємини. Міжродові ж відносини регулювалися екзогамією — забороною шлюбів усередині роду. У подальшому груповий шлюб (між групою жінок одного роду і групою чоловіків іншого роду незалежно від їхнього віку) звужувався до осіб, які належали до одного покоління, перетворюючись на парний шлюб. Історично він розпадається на три етапи: на першому члени подружжя, діставши право на статєві взаємини, продовжували належати до різних родів і проживали окремо; на другому — чоловік переходив жити у рід дружини (матрилокальний шлюб), оскільки спадковість визначалася по материнській лінії; на третьому етапі, з переходом людства до землеробства і скотарства, дружина стала оселятися в роду чоловіка (патрилокальний шлюб). Господарські умови останнього етапу сприяли зростанню рол} чоловіка, що викликало необхідність у закріпленні цього статусу, зокрема через право на спадковість та власність. Саме це дало поштовх до формування моногамного шлюбу — союзу чоловіка з однією жінкою. Переважно моногамний шлюб побутує і в сучасних суспільствах (хоча в окремих державах він виступає у вигляді полігінії (багатоженства) або поліандрії (союзу жінки з кількома чоловіками).

Єдиношлюбність як найбільш поширений тип статево-правових відносин не є уніфікованою системою; вона проявляється через різні форми, що утворилися або історично, або внаслідок контактів між різними народами. Не є винятком у цьому плані і Україна, на грунті якої упродовж віків побутували такі форми, як умикання, шлюбні угоди, сватання. Саме у такій послідовності вони й мали місце, хоча могли і співіснувати. Такі історичні нашарування, зокрема, проявляються в етимології термінів «брати заміж», «піти заміж», «одружитися», «побратися», «укласти шлюб». У деяких західних регіонах України і сьогодні можна почути давню назву «віддаватися», коріння якої сягають дохристиянського звичаю умикання (викрадання). Він нагадує про себе і у пізнішому виразі — «брати заміж». Про наступний період формування шлюбних взаємин — договірних — свідчить інше поняття — «віддати (продати) заміж», про ще пізніший час (освячення шлюбу церквою) — «класти шлюб» (на небесах!); нарешті, останній період — сватання (домовленість між нареченими) проявляється через нейтральні терміни— «побратися», «одружитися».

Не залишалося незмінним і поняття «шлюб», яке у буквальному розумінні означає «урочиста присяга»: воно також має історичні варіації. У період Київської Русі шлюб — це передусім весілля (тобто веселощі). Пізніше під шлюбом розуміли побрання, а з XVI ст. — освячену присягу. З формуванням капіталістичних відносин рельєфнішою у шлюбних стосунках стає їхня економічна основа: це проявляється через шлюбні угоди. Поряд із тим шлюб дедалі більшою мірою підпорядковувався церкві з її ритуалом вінчання; правова ж основа шлюбу тривалий час залишалася народною, відтворюючись у цілій системі традиційної весільної обрядовості.

Народним, по суті, залишався шлюб і як соціальний інститут. Відповідно до норм звичаєвого права людина вважалася повноправним членом громади лише по одруженні; неодружений чоловік, якого б віку він не був, уважався парубком; до того, хто своєчасно не одружився, ставилися неповажно, і він навіть отримував меншу частку спадщини.

В Україні існувала також практика безшлюбності, котра, втім, не засуджувалася громадськістю. Це траплялося тоді, коли старший брат, що замінив померлого батька, відмовлявся від одруження в інтересах молодших братів. До безшлюбності могла вдатися дівчина на знак жалоби по померлому нареченому — така самопожертва навіть викликала повагу.

Звичай давати обітницю безшлюбності сягає сивої давнини, коли в Україну вторгалися войовничі степовики і жителі порубіжних земель змушені були вести напіввійськовий спосіб життя. Даючи обітницю, дівчата нарівні з чоловіками брали участь у військових справах, а у мирний час виконували суто чоловічу роботу. Позначався на практиці безшлюбності і той розлад соціального та економічного життя в Україні, який спричинили у XVI—XVII ст. постійні навали турків, татар і поляків. Саме відтоді значно змінюються погляди на шлюб та усталена система формування сім'ї, хоча головні цінності подружнього життя в основному зберігалися.

Характерний для населення України моногамний шлюб мав різні форми — як наслідки змін соціально-економічної, етнокультурної та конфесійної ситуації. Можна визначити такі його основні форми: за згодою (домовленістю, договором), на віру, уходом і уводом. Із цих чотирьох варіантів лише шлюб за згодою вважався законним, оскільки вписувався в систему державного права та релігійних канонів; інші ж за певних умов визнавалися тільки звичаєвим правом.

Процес утворення сім'ї здавна регулювало звичаєве право, визначаючи норми та критерії шлюбних стосунків, як і форми шлюбу. Отже, починаючи з самих своїх витоків шлюб був громадянським, основаним на нормах звичаєвого права та народних весільних звичаях. Із XVI—XVII ст. оформлення шлюбу взяла на себе церква, котра оголосила його таїнством і домоглася, аби шлюб набував чинності лише через вінчання. Процес підпорядкування шлюбного життя церкві був тривалим і неоднозначним, проте церква не змінила сутності громадянського шлюбу: як і колись, законним вважався лише шлюб, укладений за договором і відзначений традиційною весільною обрядовістю.

Як наслідок опору втручанню церкви, що зобов'язувала молодих лише після вінчання жити подружнім життям, виник шлюб «на віру». «Буває, що люди живуть, не повінчавшись, на віру, справивши, принаймні, невеличке весілля,— писала дослідниця Литвинова-Бартош,— не справивши весілля, не можна жити у парі, навіть коли люди й повінчалися». Шлюб «на віру» набув найбільшого поширення саме в Україні, що свідчить про загострення проблем шлюбно-сімейних відносин на цих теренах. Пізніше, на рубежі XVIII—XIX ст., коли вінчання стало складовою частиною весільної обрядовості, даний звичай зазнав деякої трансформації. Це зумовлювалося своєрідними ситуаціями, коли «канонічні перестороги, — як писав Михайло Коцюбинський, — перешкоджали легалізації шлюбу, а економічні умови примушували до спільного життя». До вільних шлюбів переважно вдавалися розведені або удівці, котрі, згідно з чинним законодавством, не мали права вінчатися, бідняки, що не мали можливості справити весілля, а також ті, хто не діставав благословіння батьків.

Існувало багато регіональних різновидів звичаю жити «на віру». На Волинсько-Подільському порубіжжі, наприклад, такі шлюби називалися «на совість» і укладалися найчастіше з покритками — жінками, котрі мали позашлюбну дитину. Цим покритка немовби знімала з себе провину і осудження оточуючих. Близьким за змістом був звичай «на піч», поширений у давніші часи на Наддністрянщині. Завагітніла дівчина непомітно пробиралася до оселі свого спокусника, влазила на піч і перебувала там доти, поки не народить дитини (за традицією, її не могли ні вигнати, ні якось скривдити). Після цього вона ставала повноправною дружиною свого обранця.

Цей звичай, коріння якого сягає ще часів матріархату, проявлявся в Україні і через сватання дівчини до парубка. «Колись, — писав І. Нечуй-Левицький, — дівчата самі сватались за парубків: кажуть, що дівчина була прийде в хату, де вона назнає собі парубка, покладе хліб на столі і сяде на лаві. То був знак, що вона хоче заручитися з господарським сином. Як до неї господар не промовляв і слова, то був знак, що його син не хоче женитись із нею, але кажуть, що люди мали за гріх давати гарбуза дівчині». Консервація цього давнього звичаю пояснюється своєрідністю історичних умов (відірваність чоловіків від домівок через козакування або відхідництво), які визначили образ незалежної жінки, в тому числі у питаннях пошлюблення. Саме ця риса набула в Україні національного відтінку.

Трансформація статусу української жінки викликала таку форму шлюбу, як шлюб «за домовленістю». Він включає взаємну згоду молодих на шлюб і водночас обов'язкове благословіння батьків. Із часом орієнтованість на волю батьків зменшувалася, підвищуючи тим самим роль молоді у створенні сім'ї і роль головної цінності шлюбу— любові.

«Шлюб із коханням» у народі завжди вважався ідеалом; щоправда, цей ідеал не завжди міг реалізуватися. Виходами з такої ситуації слугували відхід молодих з-під опіки батьків або уведення молодої нареченим. Українські шлюби «уходом» та «уводом» близькі до давніх «умикань», хоча і не ідентичні їм. Шлюби «уводом», добре відомі ще наприкінці XIX ст., нерідко також пов'язувалися з викраденням дівчини, але переважно за її згоди, хоча і всупереч волі її батьків. Значно ширше побутування мали шлюби «уходом» — часто проти волі обох пар батьків, які не погоджувалися на пошлюблення дітей, або через порушення шлюбної угоди, або коли наречена була покриткою, або коли молоді належали до різних національностей, релігій тощо. Щодо останнього, то для церкви це було серйозним аргументом проти укладання шлюбу. Адже, приміром, зв'язок русинки з іновірцем колись карався постриженням її у черниці.

Отож, бачачи суттєві перешкоди для своїх намірів, молоді йшли або в інше село, або навіть в інші землі (наприклад, у Молдавію), де існували не такі жорсткі закони, вінчалися там, а потім поверталися додому. До шлюбів «уходом» нерідко вдавалася біднота, неспроможна придбати подарунки за шлюбною угодою. Саме тому по мірі зубожіння значної частини селян та міщан деякі види оплати, передбачені шлюбною угодою, наприкінці XIX ст. відпали.