2015-09-06
1144
Термін “Готичне мистецтво” або “готика” виник у добу Ренесансу, коли преклонялися перед античною культурою і протиставляли їй культуру середньовіччя. Для митців доби Відродження середньовічне мистецтво було варварським, нижчим за античне. Як синонім “варварського мистецтва” виник термін “готичне мистецтво” від назви одного з варварських племен – “готи”. Вчені Ренесансу не могли об’єктивно оцінити середньовічне мистецтво. Насправді, воно було вищою сходинкою в порівнянні з античною культурою, тому що втілювало ідеї християнства, яке було новим вищим етапом духовного розвитку людства. У період готики поряд з монастирями великого значення як центри культури набули міста. Головними виробниками мистецтва поряд з монахами стають світські художники. Тому мистецтво стає більш реалістичним і раціоналістичним, зберігаючи високу містику і духовність попереднього періоду.
Стиль готики з’явився в північній частині Франції, на землях Іль де Франс, там де романський стиль не розвинувся і існував у простих примітивних формах: плоскі перекриття, квадратні стовпи. Нерозвиненість романського стиля дозволила швидко ствердитися новому готичному стилю.
У добу готики ідея імітації природи та реального світу, як шляху пізнання духовного ірреального світу, привела до тенденції, яка в історії мистецтва дістала назву готичного натуралізму, що передбачає докладну натуральну передачу навіть дрібних деталей зовнішності людини, її одягу, природи, інтер’єру, будь чого. Стає популярною ідея дзеркального відображення світу. І книга, і твір мистецтва порівнювались із дзеркалами, які відображають світ. Зразком для західноєвропейського художника стає на відміну від Візантії, не умоглядний ідеальний образ, а жива реальна натура у всіх індивідуальних проявах. М. Дворжак писав, що у кінці готики “спостереження над дійсністю із додаткової противаги до відображення над реального світу перетворилося в основу і шляхетний метод, в початок і кінець художньої творчості”. (Муратова. 124). Це відповідно породило нову художню систему, новий стиль Ренесансу.
У добу готики відбувається реабілітація ручної праці, до якої вже ставляться з повагою не як до рабської повинності, а як до вільно діяння і прирівнюють її з розумовою, із 7-ма вільними мистецтвами. Нерівність між вільними і механічними мистецтвами майже зникає. Зображення сільськогосподарських робіт по сезонам стає обов’язковою приналежністю кожного храму. На архівольтах Шартрського та Реймського соборів є зображення праці селян і всіх видів ремесел. Фізична праця стала справою благочестя. Особливо цінувалась праця на будівництві храму, у якому брали участь всі прошарки населення, і прості бідні люди, і знатні і багаті, охоплені великим релігійним ентузіазмом. Велике значення для возвеличення ручної праці мало ствердження нового характеру релігійності, пов’язаного з францисканським рухом, з його проповіддю всезагальної любові, братства, бідності і смирення. Графи, герцоги і прості ремісники, обмотавшись разом мотузками, тягнули колони, цеглу, навіть у таку негоду і грязюку, що навіть воли відмовлялись працювати. Цю натхненну саможертовну працю описує абат Сугерій. Коли пише про будівництво церкви в абатстві Сен Дені, і чимало інших авторів. Коли в 1194 р. пожежею був пошкоджений Шартрський собор, все населення міста оплакало його більше своїх будинків і взялось відновлювати, і коли від каменоломень везли пісок і камінь, селяни по дорозі виносили робітникам вино і їжу. Праця стала справою благочестя в значно більших масштабах, ніж у романський період, коли культурне життя Європи було зосереджено по монастирях. У описі життя Людовіка святого, складеному Гійомом де Сен Патю, розповідається, що король часто приїжджав у своє улюблене абатство Роямон і там години проводив години проводив на будівництві монастиря без відпочинку і у повному мовчанні, так як працювали монахи.
Готична архітектура. Ведуче місце в середньовічному мистецтві посідала архітектура. Храм сприймався як образ упорядкованого гармонійного всесвіту. Створеного Господом на основі строгого розрахунку. До архітекторів ставилися з величезною повагою, королі надавали їм різні привілеї, їх ховали в храмах на почесних місцях. Архітектурі служили арифметика та геометрія. Геометрію філософи Шартрської школи вважали основою всякої творчості – творчості Бога, природи і людини. Подібно до того, як Господь в процесі творіння починав із створення «безлічі тетрагонів або кубів, або кругів, або сфер, чим зберіг рівновагу в розмірах, так і людина в своєму стремлінні до пізнання починає з геометрії. На рельєфах фасадів соборів є алегорії геометрії у вигляді чоловіка з циркулем, лінійкою і трикутником. На вітражах Шартрського, Ланського, Реймського соборів є зображення архітекторів з циркулями і лінійками. У ілюстрованих Бібліях ХІІІ ст. Господь зображується з циркулем в руці, як архітектор світу – «artifex mundi». Архітектура першою вийшла з кола «механічних мистецтв», які прирівнювались до ремесел, і наблизилась до кола «вільних мистецтв», які прирівнювались до науки.
Готичний храмоспіваний великим французьким письменником В. Гюго: “Як у творіннях вічної природи, – писав він, – тут все – до найтоншої стеблинки – є формою, і відповідає цілому. Як легко возноситься в повітря міцно закладена величезна будова, така прозора і все ж розрахована на вічність”.
Оцінюючи готичний стиль по-різному: і позитивно, і негативно, філософи і богослови ХІІ ст. сходились на одному – вражаючій новизні стиля. Хоча найбільш грандіозні романські церкви могли посперичатися своїми розміраи з готичними соборами, все ж вже перші свідки будівництва готичних храмів, наприклад аббат Сугерій та Гервасіцй Кентебрійський, звернули увагу на такі відмінності:
1. Першою відмінною рисою був вертикалізм – витягнутість вгору, до неба. Гервасій Кентебрійський писав, що колони значно витягнуті вгору, хоча залишились такими самими по товщині.
2. Другою відмінною рисою було значне збільшення внутрішнього просторухраму. За словами Аббата Сугерія, «хор має красу довжини і ширини». Простір перестає бути замкненим, обмеженим глухими стінами, він відкривається назовні і у висоту небес через величезні отвори вікон.
3. Третя відвінна риса – насиченість інтер’єру світлом, що проливався через величезні вікна.
4. Четверта відміння риса – нові нервюрні склепіння. З описів Гервасія Кентебрійського довідуємося, що в романських храмах бокові нефи були перекриті хрестовими склепіннями, а середній неф часто перекривався плоским дерев’яним перекриттям, у готичних храмах склепіння отримали додаткові “ребра”, тобто сучасною мовою – нервюри – стрілчасті арки. Саме вони стали основним конструктивним елементом, що дозволив значно збільшити висоту і ширину будови.
Новий готичний тип храму відповідав новому більш розвинутому ступеню релігійності, коли богослів'я, філософія, наука і релігія, що піднялися на новий щабель, відкриваючи досконалість і грандіозність світобудови. Отже, готичний храм проникнутий особливо гострим натхненним почуттям захопленя перед грандіозністю нескінченного Божого творіння. У ньому втілилась ідея нескінченного росту до небес, що ставало символом нескінченного духовного розвитку людини, піднесення її до Бога. У його просторовій композиції та у кожній його деталі: колонах, арках, контрфорсах, вікнах – бачимо все наростаючий рух вгору. Він запрокинутий у небеса. Не давить своєю массою, а легко підноситься над містом. Цього не було в романських храмах, які своєю замкненою тяжкою архітектурою виховували смирення, покірність і самозаглиблення в себе. Якщо у романську епоху панували есхатологічні настрої, очікування кінця світу і страшного суду, що породжувало відповідний настрій невпевненості, страху перед Судом Божим, розкаяння у гріхах, то в готичному храмі домінує радісний настрій піднесення до нескінчених духовних висот і захоплення перед величністю Божого творіння, і перед людиною, про яку розповідали тисячі скульптур і вітражів. На відміну від романських храмів, які підкреслювали гріховність людини, мізерність її земного життя у порівнянні з вічністю, у готичних храмах цінність земного життя людини, осмислена у зв’язку з метафізичними цінностями, не підлягала сумніву. Щезала прірва між земним і небесним світом, між матерією і духом. Ствердження краси людини і земного світу, що в повну силу вилилось у мистецтві Відродження, розпочалось саме в часи готики.
Якщо романський храм сприймався як гармонійна конструкція чітких масивних геометричних об’ємів, то готичний храм сприймався, як цілісний ажурний кам’яний організм, що розвивається до небес. Він був насичений світлом і повітрям. Площини стін, прорізані величезними вікнами, затулені арками і контрфорсами, ніби щезали, розчинялися у складному просторовому мерехтінні. Головний принцип ренесансної, як і романської архітектури, що йшов від античності – сталість та урівноваженість частин. Основний принцип готичної архітектури – піднесення вгору, рух до небес. Складний ритм простору і архітектурних деталей готичного храму є значно динамічнішим, ніж в’ялий спокійний ритм романського храму.
Символом вертикалізму готичного храму є пучкова колона – єдиний вид опори, створений готичними майстрами. Це чотирикутний стовп, оздоблений пучками півколонок, які підіймаючись вгору, переходять у арки (ребра) склепіння, як би переростаючи в них. Отже стіни і опори являють собою одне ціле, вони конструктивно взаємозв’язані. Якщо в романських храмах архітектор підкорявся аморфній тяжкості каменя, то в готичних храмах майстри обробляли камінь настільки досконало, що фактично перетворювали його на мереживо, і камінь поставав у примарній невагомій одухотвореності.
Спірітуалістична скерованість середньовічного мистецтва і християнська символіка отримали в готичному храмі остаточне завершення. Всі частини готичного храму мали символічне значення, яке розкривається в творах філософів та богословів ХІІ – ХІІІ ст.ст.: Гонорія Отенського, Сігера Клермонського, Робера із Т’юї, П’єра де Руассі, Гійома Дуринда та інших. Згідно тлумачень цих авторів, бічні стіни храму трактувались як образи Старого та Нового Завітів, стовпи та колони були символами пророків та апостолів, які своєю духовною діяльністю підтримують будову Церкви, Гонорій Отенський порівнював їх також з єпископами. А склепіння, які покривали храм порівнювались із світськими князями, які були покровителями Церкви. Портали храму – це передвір’я раю, а сам інтер’єр храму символізував собою сліпуче сяючий небесний Божий рай, порівнювався з Божим градом, небесним Єрусалимом на землі, що явився у видінні пророка Товії з стінами із сапфірів і смарагдів і з дверима з дорогоцінного каміння [Муратова К.М. Мастера французской готики ХІІ –ХІІІ векав. – М.:искусство,1988. – С.90]. Його архітектурна краса, мерехтіння вітражів, розписи, скульптурне убранство, дорогоцінне начиння були скеровані до однієї мети – піднесення душі людини до захмарних висот, до Божого царства. «Коли художник прикрашає храм, – писав монах Теофіл, – він представляє для молячихся «рай Господинь, що квітне різними квітами, зеленіє листвою, і душі святих коронує вінцями різних заслуг» і дає їм можливість «прославляти Творця в Його творінні і оспівувати дивність Їм створеного». Ці думки монаха Теофіла про храм продовжив розвивати абат Сугерій – ідеологічний натхненник готичного стилю і будівничий першого готичного храму в 40-х роках ХІІ ст. – базиліки Королівського абатства Сен Дені під Парижем. Отже роль мистецтва в храмі не зводилась тільки до декоративної, дидактичної та виховної функцій, як це було в добу Каролінгів, а розширювалась до грандіозного завдання – возвеличення Господа, його осягнення. Твори мистецтва були оточені такою інтенсивністю почуття до Бога, духовним простором такої широти, що могли підняти дух середньовічної людини до безмежних висот і збагатити її глибинними сильними неземними почуттями. Мистецтво не просто виховувало моральну поведінку, а розвивало душу людини, підіймало її до неземного, давало людини душевний спокій, мету і впевненість в житті, точку опори, духовний стрижень, відчуття себе ланкою одного цілого натхненного пориву людства до Бога.
Готичний храм виник завдяки удосконаленню конструкцій перекриття романського храму. Нефи романського та готичного храму були поділені на окремі частини (клітини), які називались травеями. Кожна травея романського храму перекривалась хрестовим склепінням, при якому сила розпору розподілялась на стіни трахеї, тому стіни робились дуже товстими. Іноді хрестові склепіння укріплювались додатковими півкруглими арками – ребрами, наприклад, у Великобританії, у соборі в Дерхемі 1093 р. У романських соборах також іноді використовувались і стрілчасті арки. Готичні майстри замінили півкруглу арку у реберному хрестовому склепіння на стрілчасту арку (нервюру) і створили новий тип нервюрного склепіння. Це дозволило скерувати вагу склепіння не на стіну, а на чотири точки опори, звідки напруга передавалась на підпірні арки, розміщені назовні храму – аркбутани, а від них – на підпірні стовпи – контрфорси. Масивні стіни ставали непотрібними і замінялись величезними вікнами на майже всю висоту храму.
На відміну від романських храмів, в яких арки в склепіннях були півциркульними, в готичних храмах арки були стрільчастими, що значно зменшувало силу розпору склепінь. Така конструкція склепінь дозволила значно розширити травеї, тому нефи стали ширші. Висота і ширина храму залежали вже не від товщини стін, а від правильної побудови конструкції, основою якої були нервюри (стрілчасті арки), аркбутани та контрфорси., всі ці елементи разом витримували величезну силу ваги і розпору склепіння. Готичні храми значно більші, ніж романські. Вони вражають свою величиною. Довжина Шартрського собору 130 м, ширина трансепту – 64 м. Щоб обійти такий собор треба було пройти півкілометра. У готичних храмах могло зосередитися все населення великого міста - кілька тисяч людей. Готичні собори були дуже високими. Від будови до будови збільшувалась їхня шалена висота: у соборі в Санлілі – 17 м, у соборі в Неймі – 22, 68 м, у соборі в Лані – 24 м, у соборі в Парижі – 33 м, у соборі в Шартрі – 37, 2 м, у собор в Реймсі – 38, 22м, у соборі в Амьєні – 42, 3 м, у соборі в Бове – 48 м.
У своєму розвитку готичний стиль пройшов 4 етапи:
1.Ранній готичний стиль охоплює др. пол. XII – пер. треть XIII ст. Для нього характерна ще порівняно велика площина стін і стриманість в їх декоруванні. Характерний приклад такого стилю – Собор Нотр Дам в Парижі.
2.Зрілий готичний стиль охоплює XIII ст. – період найбільшого розквіту готики. У цей час значно наростає декоративність, багатство оздоблення. Пустих площин стіни майже немає. Храм настільки багато прикрашений архітектурними деталями і скульптурою, що фактично перетворюється на кам’яне мереживо. Над перспективними порталами з’являються декоративні елементи – пінаклі – витягнуті вгору трикутники. Замість колон всередині храму ставлять стовпи, ребра яких продовжують нервюри склепіння. Характерні приклади такого стилю – собори в Реймсі та Ам’єні.
3.“Промениста готика” – третій період розвитку готичного стилю охоплює XIV ст. Для цього стилю характерні пучки нервюр, що променями розходяться від колон і оплітають склепіння, як мереживо. Приклади – собор в Уельсі, собор в Глочестері, капела королівського коледжу в Кембріджі.
4.“Пломеніюча” (“полум’яна”) готика охоплює XV ст. Назва стилю походить від того, що деякі деталі нагадують язики полум’я. Приклад – собор в Кьольні.
З Франції готичний стиль поширився в інші країни Західної Європи. Для Німеччини характерні надзвичайно витягнуті вгору пірамідальні завершення башт на західному фасаді храму. Приклад – собор в Кьольні (XIII-XVст.).
Для Англії характерна стриманість, скупість, одноманітність зовнішнього декору, замість розетки робили великі вікна. В інтер’єрі храму характерне вертикальне розчленування стін, тому цей стиль отримав назву “перпендикулярного”, а нервюри на склепіннях утворювали своєрідну сітку, або віяло, як в соборах в Уельсі або в Глочестері, тому називались “сітчасті”, або “віялоподібні” склепіння.
Для Італії характерно те, що вона запозичила з Франції не готичну конструкцію, а декоративні елементи: стрілчасті вікна, контрфорси, стрілчасті арки, розетки, пінаклі. Над перетином поздовжнього нефу і трансепту часто ставили башту, перекриту куполом. Площини стін прикрашали мозаїками.
В Чехії готична архітектура набула найвищого розквіту за часів короля Карла IV. Він воцарився на німецькому престолі в середині XIV століття і відбудував Прагу. Тоді був зведений найвеличніший собор Святого Віта в Пражському кремлі. Його розпочав будувати ам’єнський архітектор Маттіан Арраський, а завершив його учень – Петер Парлерж.
Готична скульптура. Готичні храми ще більше були переповнені скульптурою, ніж романські. У Шартрському соборі тільки одних статуй було 6 000. Скульптура прикрашала храми ззовні і всередині: стіни, портали, контрфорси, аркбутани, консолі, капітелі. Багато прикрашались портали храмів. Як і в романських храмах, на тімпані центрального порталу зазвичай зображували Страшний суд, правий портал присвячували Богородиці, а лівий – тому святому, іменем якого названий храм.
Ранні готичні скульптури були, як і романські злиті з колоною, або стіною, безплотні і сильно витягнуті вгору. Постаті зображувались в фас, з прямо стоячими ногами. Прикладом таких скульптур є скульптури на королівському порталі Шартрського собору. Святі стоять на консолях, ноги поставлені прямо, руки прижаті до тіла. На південному фасаді Шартрського собору постаті Св. Мартина, Св. Ієроніма та Св. Григорія вже не такі витягнуті, більш об’ємні, а жести їх рук різноманітні. Але головне те, що майстру вдалося створити правдиві образи, передати три різних характери. Сильний, вольовий, цілеспрямований поширювач християнства у Франції – Святий Мартин стоїть із посохом в руках і дивиться полум’яним поглядом вдалечінь, смиренний вчений-філософ – Святий Ієронім вказує рукою на Біблію, яку в IV ст. він переклав з грецької на латинську мову, і дивиться на відвідувача, ніби показуючи йому свою працю. Ніжний поетичний Святий Григорій притиснув руку до серця, його погляд скерований в себе. Готична скульптура відзначається великим психологізмом, щирістю, безпосередністю у передачі почуттів і характерів.
Можна порівняти зображення Страшного суду в соборі в Отені і в соборі в Шартрі. Постаті стали об’ємними, більш анатомічно правильними, не так підпорядковуються архітектурі. Наприклад, постать грішного царя, якого чорт веде в пекло, вигнута згідно вигину тимпану, але цей вигин виправдовується сюжетно: цар плаче, що попав в пекло і його тіло вигинається в конвульсіях від плачу. Навпаки, праведники зображені дуже радісними та веселими, з усміхненими обличчями.
Як і романські майстри, творці готичних храмів не були так сильно сковані церковними канонами, як візантійські. Їх мало цікавили богословські складні догмати. Вони просто розповідали Христу про своє складне життя, розповідали все щиро і правдиво. Не боялися розказати навіть про дурних зажерливих монахів. На одному з рельєфів собору в Пармі зображений осел, який читає проповідь перед вовками. Всі вони одягнуті у чернечий одяг. У численних скульптурах готичних храмів відображався не тільки потойбічний, вищий, небесний світ, як у візантійському мистецтві, а сповнене трагічного пафосу життя. Численні війни, хрестові походи, дитячі хрестові походи, у який безглуздо гинули тисячі дітей, величезні страшні епідемії хвороб, від яких вимирали цілі області, а також психічні епідемії, вогнища інквізиції, на яких всенародно спалювали відьом – все це сповнювало життя трагічним пафосом, який знаходив відображення в мистецтві. Улюбленим образом західноєвропейських майстрів став не величний Христос, що сидить на троні, як імператор, який був поширений у візантійському мистецтві, а розіп’ятий Христос, який страждає, як проста людина. З’являється новий образ бідного скорботного Христа, що сидить тяжко замислившись, підперши голову рукою.
Готичні майстри не знали античного ідеалу. Для них він був далекий від життя. Вони створювали свої образи – нехай тілесно недосконалі, але зате сповнені духовної експресії та щирих безпосередніх переживань. Вони відмовлялися від наслідування античних зразків не тому, що, як візантійські митці вважали, що духовна краса спонукає до виснаження плоті, а тому що розуміли, що класично досконалі величні образи не можуть щиро передати простих людських переживань. Кращі готичні скульптури відзначались глибоким психологізмом. У рельєфі “Іов на гноїщі” в соборі Паризької Богоматері зображений страшний, вкритий язвами Іов та його друзі, що стоять перед ним сумно схиливши голови. А один друг – простий і добрий, який любить та співчуває найбільше, підійшов до Іова і поклав йому руки на плечі, обіймаючи та втішаючи його, і не боячись його страшних язв. Які скульптор передає з готичною натуралістичністю. У рельєфі “Жертвоприношення Авраама” у Шартрському соборі художник зобразив Авраама, який вже заніс меч на головою сина, але в останній момент він ніжно гладить рукою та обіймає голівку своєї дитини. У скульптурах Марії, Єлизавети, Христа-Мандрівника у Рейнському соборі людські пристрасті, що переливали через край, здається стихають і перетворюються у спокійну умиротворення та просвітління.
Для розвинутої готичної скульптури характерно те, що пози стають більш вільні, вага переноситься на одну ногу, жести різноманітні, руки не притиснуті, а віддалені від тіла. Замилування красою тіла людини, приводить до того, що в готичних храмах домінують вже не рельєфи, злиті з стіною, а тривимірна, об’ємна, самостійна скульптура з притаманною їй пластичністю, стереометричністю об’ємів, нескутістю рухів. Мовчазна, нікому не чутна, але ніколи не стихаюча свята співбесіда статуй готичного храму створювала могутню духовну енергетику, яка захоплювала будь-якого відвідувача.
Важливою рисою готичної скульптури був розвиток світської скульптури. В соборах ставили статуї королів, виконані дуже реалістично. Наприклад, в соборі целестинців є скульптура Карла V та його дружини Іоанни Бургундської. У цей час розвивається особливий вид скульптури – скульптурний надгробок. Над похованнями королів кладуть плити, на яких вирізьблюють портретне зображення померлого. Вперше в церкві з’являється пам’ятник, що прославляє людину.
У портретній скульптурі великих успіхів досягла Німеччина і Чехія, випередивши Францію. Найбільшими шедеврами того часу є скульртури донаторів храму, поставлені в хорі (східна частина) Наумбургського собору. Всі зображені відзначаюься глибокою психологічною характеристико. Наприклад маркграф Еккегард – сильний і вольовий. Міцно стискає рукою верхів’я меча. Його дружина Ута – тиха, покірна. Однією рукою ніяково притримує збірки плаща, а іншою сором’язливо припіднімає комір. Зовсім інший веселий характер у сміхотливої Реглінди.
Великий чеський архітектор і скульптор Петер Парлерж в соборі Святого Віта в Празі в ніших трифорію поставив погрудні портрети свого вчителя архітектора Маттіаша Арраського, самого себе і членів сім’ї короля Карла V. Особливо вдався йому автопортрет, у якому він передав просте, не дуже гарне обличчя, а в погляді – мудрість, духовність і натхнення.
Вітражі. Оскільки вся вага перекриття розподіляється в готичному храмі не на стіни, а на підпори, то стіна стає непотрібною, як конструкція. Тому стіну прорізували величезними віконними отворами, у яких розміщували вітражі. Вітражі робились з кольорового скла, яке обрамляли свинцевими смугами. Тримався вітраж на залізній арматурі, яка вставлялась в кам’яний отвір вікна. Деталі: риси обличчя, збірки одягу, колосся, художники малювали особливими фарбами, які після випалу зливались із склом і набували прозорості.
Коли сонячні промені проникали в храм крізь вітражі, вони заповнювали його простір дивним неземним сяйвом. Вікнам з вітражами, а також світлу, що проливалося крізь них, надавали величезного символічного значення. Ясні, чисті вікна порівнювались із отцями церкви, що створили ясну, строгу і чітку християнську доктрину, яка протистоїть хаосу, бурям і ливням єресей. Гонорій Отенський писав: “Ясні вікна охороняють і світло приносять, суть отці, що світлом християнської доктрини бурям і ливням єресей протистоять”. (Муратова,93). Символіці світла приділялась велика увага в творах богословів Середньовіччя. У них описується світло магічного скла, магічних дзеркал, дорогоцінного каміння, наприклад у легенді про храм Святого Грааля описуються різні світлові ефекти коштовних каменів. Абат Сугерій писав, що матеріальне природне світло, створене небесними світилами, або людиною, є символом Божественного світла істини, тобто самого Господа. “Світло матеріальне – або природою в просторах небес розміщене, або на землі людським мистецтвом створене, є образ світла інтеллігибельного і вище за все – самого світла Істиного. Абат Сугерій порівнював також світло з Святим Духом, який проникнув в плоть Діви Марії, не порушивши її цілісності, так само, як проникає промінь крізь кольорові скельця вітражів. (Муратова. 93).
Величезні вітражі одухотворювали кам’яну плоть собору, створювали особливо чарівне містичне середовище, яке відгороджувало мирян від повсякденних турбот, спонукало до духовної піднесеності і молитви. Вітражі були не тільки провідниками фізичного світла, а символічними провідниками християнського світла знання. Оскільки на них зображували всю священну історію, а також і навколишній світ – всі види ремесел та сільських робіт, знаки зодіаку… Це була разом із скульптурним убранством храму величезна енциклопедія середньовічних знань, зведених у єдину систему.
Мініатюра. Для мистецтва готики характерний розвиток поряд з релігійною світської мініатюри. Скрипторії – майстерні по переписці книг існували вже не тільки при монастирях, але й у великих містах. Це було пов’язано з розвитком освіти, створенням університетів, шкіл, для яких треба було багато книг. Книга створювалась кількома майстрами: каліграфами, орнаментистами, ілюстраторами.
У пер. пол. XIII ст. мініатюра наслідувала композиції вітражів. У др. пол. XIII ст. в мініатюрах з’являється багато архітектурних деталей. Прикладом є Псалтир Людовіка Святого. На мініатюрі “Захоплення Ієрихона” зображено як на міських стінах б’ються лицарі, падають башти, а на задньому плані зображений фасад собору з двома порталами, оздобленими пінаклями і розетками.
У XIV ст поступово відмовляються від орнаментованих фонів. Мініатюра перетворюється на маленьку картинку. Навидатнішими майстрами: були Майстер часослова Бусіко та Брати Лімбург: Поль, Герман і Жан, які працювали у герцога Беррійського. Зберігся Часослов герцога Беррійського, у якому цікаво проілюстрований календар. На місяць січень зображений банкет герцога, на серпень – соколине полювання, на жовтень – праця селян на полі, а вдалині видно замок герцога.
Живопис. У готичних храмах залишалось мало місця для живопису, оскільки стіни були замінені вітражами. Ікони розміщувались, за звичаєм, тільки у вівтарях. Чудові зразки вівтарного іконопису збереглися у соборах Чехії. Від візантійських ікон, вони відрізняються більшою життєвістю, безпосередньою наївністю, з якою художник розповідає про біблійну подію. Характерними прикладами таких ікон є Моління про чашу з Вишебродського вівтаря сер. XIV ст. та Воскресіння Христа з Тржебоньського вівтаря 1370-х рр. Як щиро та безпосередньо молиться Христос. простягаючи руки до Бога-Отця, як спокійно сплять апостоли, поклавши голови на коліна, як докладно майстер виписує кожний листочок на дереві, кожну пір’їну на пташці, кожний пелюсток квітки! Така ікона не відірвана від життя у трансцендентний світ, а близька кожному глядачеві. У іконі “Воскресіння” Христос зображений простим, мудрим та зосередженим. Постать його легка. Він і стоїть на кришці гробу, і зісковзує з неї, злітаючи у повітря. Лагідний всепрощаючий Спаситель благословляє воїнів, які розпинали його і які тепер, нічого не розуміючи, дивляться на нього і думають, що бачать сон. Наближаючись до життя мистецтво готики переростало у новий свій вимір єдності земного та небесного, що в повну силу втілилось в мистецтві Ренесансу.
