Романське мистецтво X – XI століття

Імперія Карла Великого не була міцною державою. Ознаки її розпаду позначились вже за життя Карла. Після смерті Карла Великого його сини розділи його імперію на три держави. Згідно Верденського договору 843 р. західна частина імперії дісталась Карлу Лисому, східна – Людовіку, а південна і центральна – Лотарю. На територіях цих держав згодом утворились Франція. Німеччина та Італія. З другої пол. ІХ до кінця Х ст. на півтора століття Європа вступає в період затяжних війн, що точаться між князями всередині імперії, а також із зовнішніми ворогами: сарацинами, угорцями і, особливо, войовничими норманами. Міста, замки, монастирі розорюються, руйнуються приходять в запустіння. Це був самий тяжкий період в історії Європи, який називають темні віки. Десь наприкінці Х століття, коли нормани осіли на Півночі Франції, Європа вступила в період відносно мирного стабільно існування. Стабілізується і розвивається економіка. Оживляється мистецтво. Біля 1000 р. воно вступає в нову фазу свого розвитку, яку називають романська.

Термін “романське мистецтво” виник лише у XIX столітті. Він означав, очевидно, що у культовій архітектурі Х-ХІ століття панували кам’яні будови зі склепіннями, зведені на зразок римської (або романської) архітектури. Проте цей термін звичайно не відображає сутності мистецтва цього періоду, що полягала в усвідомленні і осягненні християнської релігії, без якої не мислилась ні філософія, ні мистецтво, ні життя того часу. Найбільшу роль в культурному житті відіграють церкви і монастирі. Саме вони були головними замовниками мистецтва. Тому романське мистецтво ще називають “монастирським”. Його поділяють на два періоди: 1. Х століття – раннє романське мистецтво, 2. ХІ століття – зріле романське мистецтво.

Архітектура. В архітектурі цього періоду церковна архітектура значно переважає над світською. Як і в попередній період головним типом храму залишаються базиліки. Але їх плани значно ускладнюються. Крім трьох або п’яти поздовжніх нефів, витягнутих з заходу на схід, в базиліках поширюються поперечні нефи – трансепти. Трансепти відділяли східну частину храму – хори, що призначалась для священників від решти порстору церкви. Новим було і те, що навколо абсид з’явилися обходи – амбулаторії, які були продовженням бічних нефів. Біля амбулаторіїв робили невеликі додаткові апсиди – апсидіолли. Під храмом робили кріпти для поховань. Над місцем перетину центрального поздовжнього і поперечного нефів ставили башту. На західних фвсвдах, а іноді і на східних ставили по дві башти. Для храмів характерні ясні чіткі форми. Кожна внутрішня функціональна частина храму мала чітке виявлення назовні. Сам храм сприймався як гармонійне поєднання чітких геометричних об’ємів.

У різних місцевостях романські храми мали свої особливості, представляючи різні архітектурні школи. Характерним храмом бургундської школи був собор в Клюні, зведений у кінці ХІ ст. і зруйнований в ХІХ ст.

Школа Пуатьє відзначалась тим. що бокові нефи були майже рівні з центральним. Церква Нотр Дам ля Гранд, фасад якої оздоблений арками і скульптурами, найкраща пам’ятка того часу.

Італійська школа архітектури відзначалась тим, що башти – кампанілли ставились окремо від храму. Біля храмів знаходились хрещальні-бабтистерії. Вхід робився не як перспективний портал, а під навісом, який спирався на колони, поставлені на левах. Найкращими храмами Ітелії романського періоду є собори в Модені, у Вероні, мобор Сан Амброджіо у Мілані, перед яким є двір – клуатр, оточений галереєю, а також відомий Пізанський собор, біля якого стоїть падаюча дзвіниця-кампаніла (відхидення від центральної осі на 4,5 м). Собор і башта прикрашені ажурними аркатурними поясами.

Характерними зразками німецьких романських храмів були собори у Ворсі, Шпреї, Майнці. Башти ставились на тільки на західному, але й на східному фасадах храмів.

Скульптура Романські храми вражали не монументальним живописом чи іконами, а своєю скульптурою, яка відтворювала біблійні образи та сюжети, розкривала церковні догмати, була німою проповіддю для парафіян. Характерною рисою романської скульптури було те, що вона не мала самостійного значення і могла існувати тільки в храмі, на архітектурних деталях храму, не була відірвана від них, була їх часткою і повністю їм підпорядковувалась. За звичаєм, на трьох вхідних порталах розміщували рельєфні зображення. Центральний портал, як правило, був присвячений Страшному суду, один з бічних порталів – Богородиці (тут зображували Різдво або Успіня Діви Марії), на іншому бічному порталі зображували святого, якому був присвячений храм. Оскільки опорні стовпи та колони храму були символами пророків та апостолів, які своєю працею підтримують Церкву, на них вирізьблювали постаті пророків та апостолів. У вівтарній частині розміщувалось Розп’яття. Скульптури деформувались відповідно то тих архітектурних деталей, частками яких вони були: постаті пророків на стовпах витягувалась вгору, постаті апостолів на капітелях колон – розширювались відповідно капітелям, постаті персонажів, розміщений у півкруглих арках, вигинались відповідно аркам.

На тімпані (верхній частині арки) собору в Отені, виконаному майстром Гіслебертом до 1140 року, зображений Страшний суд. В центрі композиції – Христос. на троні. По праву руку – праведники, що входять у рай, по ліву – грішники, які йдуть в пекло. Постаті площинні, деформовані, пристосовані до архітектурних площин.

Характерною рисою романської скульптури була її площинність, безплотність. Підкреслюючи перевагу духовного начала над матеріальним, скульптори позбавляли своїх персонажів тілесності. Частини обличчя та тіла передавались не об’ємними формами, а площинами, як бачимо це в Розп'ятті з церкви Св. Георгія в Кьольні.

Найбільшим досягненням німецької скульптури було створення бронзових дверей в соборі в Гільдесгеймі. Вони були відлиті під керівництвом єпископа Бернварда в 1008-1115 рр. На них 16 рельєфів на сюжети з Біблії та Євангелія. Сюжети з Старого завіту розташовані на лівій половині дверей знизу вгору, а сюжети з Нового Завіту розташовані на правій половині дверей згори вниз. Кожному сюжету з старого завіту відповідає сюжет з Нового, Завіту. Навпроти «Гріхопадіння» розташоване «Розп’яття», навпроти «Вигнання Адама і Єви з раю» розташований рельєф «Суд Пілата». Сюжети відображуються докладно і наївно. Наприклад у рельєфі «Бог викриває Адама і Єву у гріхопадінні» Адам і єва сором’язливо присідають і згинаються перед Господом і виправдовуючись, показують Йому на змія. У рельєфі «Вигнання Адама і Єви з раю» Адам, зрозумівши провину, йде покірно опустивши голову, а Єва сперечається з ангелом.

На тих місцях храму, які було менш видно, майстри часто вирізьблювали просто різних тварин, птахів, або фантастичних химерних істот, які не мали біблійного або символічного християнського значення. Таке захоплення тваринним світом пояснювалось давньою варварською (дохристиянською) традицією. Багатьом докласовим суспільствам був притаманний тератологічний (тваринний) стиль (з допомогою зображення тварин, які жили в небі, на землі та під землею люди передавали своє уявлення про причасну будову всесвіту).

Монументальний живопис. Стіни церков прикрашали в основному фресками. Тільки в Італії переважали мозаїки. В монументальному живописі Франції у цей два виділяють дві школи, які умовно називають “школами стітлих і синіх фонів».1.Школа світлих фонів була поширена на Півночі, Заході та у Центральній Франції. Для неї нарактерні світлі фони, які складаються з смуг різних відтінків. На цьому тлі були зображені біблійні сюжети в площинній графічній манері, локальними фарбами. Приклад – розписи приквору в церкві Сан Савен в Пуату. Зображені сцени з Апокаліпсиса – “Битва архангела Михаїла з сатаною”.

2.Школа синіх фонів була поширена на Сході та Півдні франції. Для неї характерно темносинє тло і близькість до візантійського мистецтва.

Мініатюра. У романській мініатюрі можна виділити дві течії. Одна з них розвивалась під впливом візантійського мистецтва з його канонами та символами. Прикладом такої мініатюри може бути Євангеліє Оттона ІІІ, написане біля 1000 року. Євангеліст Лука зображений так, ніби він сидить на небесній сфері, його постать оточена містичною мандорлою – символом небесного світу, на піднятих вгору руках Лука тримає небо, що подібне до квітки, на пелюстках якої зображені Христос, святі, ангели. Над самою головою Луки зображений його символ – крилатий бик, зокомпонований в тондо. Біля ніг євангеліста із скелі витікає життєдайне джерело віри, з якого п’ють олені – символи стійкості у пошуках води життя. Зображення луки вміщено в гарний портал, по кутках якого розміщено зелені віти і пташки.На одній з мініатюр зображений сам король на троні в урочистій позі. Біля нього стоять придворні. Характерною ознакою німецької мініатюри було уславлення імператора. У 962 р. Оттоном І була відновлена Священна Римська імперія германської нації. Сильна королівська влада сприяла процвітанню мистецтва.

Інша течія була не такою містичною та спіритуалістичною, а більш життєвою, бо спиралась не на візантійське мистецтво, а на місцеве мистецтво, що завжди було більш земним і життєвим. Характерний приклад такого типу мініатюр – “Апокаліпсис із Сен Севера”, виконаний мойстром Стефаном Гарсия Плацидой між 1023-1073 рр. Зберігається в Парижській національній бібліотеці. У мініатюрі “Діяння антихриста” дії сатани представлені як сварки, непорозуміння, війни, бійки між людьми. У верхній частині мініатюри зображена сцена битви, у середній частині зображено, як люди б’ють один одного палицями, у нижній частині – бійка між двома людьми, а лівому кутку – загибель грішника. Окремі сцени складаються в загальну композицію, що створює враження непорядку, непорозуміння і хаосу.