Характер часопису. Зміст і співробітники

Значения,,Правди"

У червні 1888 р. приїхав до Галичини Ол. Кониський. Ще перед Львовом у Тернополі порозумівся він з Ол. Барвінським у справі видання літературно-політичного часопису. Перебуваючи у Львові, почав він підшукувати співробітників. Звернувся і до М. Драгоманова з проханням написати для першого числа програмову статтю, на тему якої формулював, як „політичну програму України-Руси в її етнографічних межах". Запросив також I. Франка, М. Павлика, Е. Олесницького з проханням дати для редакції своє ім'я.

Не бувши добре поінформованим про глибше заховані тенденції ініціяторів згадані особи, як і інші, приступили до співробітництва.

Незабаром ініціяторами видана була „Оповістка" про видання часопису „Правда". На підставі цієї оповістки „Зоря" (Львів) такими словами вітала появления нового часопису:

„Всяка часопись коли являється на світ, то голосить, що без неї от-от запалась би земля, і для того вона мусіла народитись, щоби спасти мир, поки ще не пізно. Але коли видавництво „Правди" толкує про потребу нової часописі, то в тім не відходить від правди ані на волос. Тому всім серцем раді ми новому видавництву і щиро його вітаємо та бажаємо, щоби якнакраще сповняло свою заповідь для гаразду найширшої нашої громади".

По виході першого числа, що появилося у жовтні 1888 р. як І-ший випуск XIV річника, редакція,,3орі" в ч. 21 з того ж року устами її редактора Ол. Борковського запротестувала проти на-в'язання часопису до попередньої,,Правди", як її продовження.

Висловивши здивовання, О. Борковський запитував:...,,На якій іменно підставі редакція позволила собі назвати сей місячник річником ХІУ-им?"

Вказавши на те, що попередня „Правда" була органом громадським, запитував він далі:,,Чи ж так воно з сею новітньою „Правдою"? і відповідав: „Зовсім ні! Єсть це видавництво чи одного чоловіка, чи тісного якого кружка людей – до сего нам мало діла; досить, що не видавництво громади. Про замір сего видавництва, про його програму, про,,Оповістку", до послідньої майже хвилі навіть і не знав ніхто. Ба, скажу ще, що коли б було прийшло до якої небудь ширшої наради, то на мою гадку мимо хорошої взагалі програми на деякий уступ „Оповістки" був би навіть ніхто не важився писатись... для того то, і поки що едино для того протестую рішуче проти названия сего місячника річником XIV, і я рад би на її винуску бачити слова „річник I".

„...Новий місячник заповідається хороше і варт того, щоби зацікавилася ним якнайширша громада. Тільки при тім всім він зветься річником І-им, а не ХІУ-им!"

Протест цей мав той наслідок, що з видання знято було порядкове означення річника. Напочатку зовсім, а пізніш означуючи кожний річник лише роком його виходу.

У першому числі появилася програмова стаття, написана М. Драгомановим, але подана була без підпису автора і з деякими змінами. Це викликало гострий протест Драгоманова, а потім і зречення від співробітництва.

У цьому ж числі появилася стаття і розвідка Франка. Оцінку першого числа і зокрема програмової статті та писань I. Франка дав в,,3орі" Ол. Борковський.

,,Вступне слово від видавництва, – писав він – визначаєяться ясним поглядом на наше положения і розумними гадками про дороги, якими нам добиватися ліпщої долі. Не менш хороша, а заразом повчаюча, стаття I. Франка „Політичний огляд". У літературній частині замітна і цінна розвідка I. Франка про „Молодий вік О. Федьковича" – з правдивою нетерпеливістю приходиться ждати її кінця".

Незабаром політичне обличчя часопису почало виступати ви-разніше. Це потягло за собою відхід декого зі співробітників. Найвиразніше становище було зформульовано у вступній статті новорічного числа 1890, в якій редакція писала:

... „Судилося нам, галицьким русинам і полякам, відограти ролю, де в чому похожу на ту, яку відограв Піємонт для Італії. Судилося нам збудувати ті нові шляхи, якими наші брати укупі з нами повинні прийти до своєї „обітованої" землі, до тієї землі, де світитиме нам усім сяєво правди, волі людського життя. Та земля – федерація... „Нехай нас охрещують, як кому подобається, а ми, що сили стане, служитимемо ідеї згоди на підставі реальної рівноправности".

Підтвердила редакція це ж становище ще раз у наступному (1891) новорічному числі. Вітаючи братів поляків з Новим роком, вона писала:

„Русинам і полякам судилося посіяти перше зерно до будучої федеративно!' згоди життя... Тепер від слова берімося спільними силами до діла, до праці... стежка протоптана".

Тут же зазначує „Правда" свое становище до росіян та інших сусідів:

„Згода з поляками – каже вона – не значить вороговання з іншими сусідами нашими тим паче з найближчим нашим сусідом – народом великоруським чи московським... Ми, кажемо вдруге не вороги ніякого народу, котрий не ворог нашому і не змагається проти нашої самостійности національної, проти розвою нашого народу, нашої культури на ґрунті національному. Ми хочемо бути нами! От і все! Хто з великоросів се признає, той приятель наш і нашого народу, хто не принає – той наш ворог"...

По від'їзді О. Кониського до Киева ведения „Правди" перебрав О. Барвінський, а підписували після Е. Олесницького, який зрікся після першого річника, Павло Кирчів, Ів. Стронський і Ант. Березницький. Серед співробітників по відході М. Драгоманова, I. Франка та інших, були головним чином літературно-наукові сили з українських земель під Росією і в меншій кількості з галицько-українських земель.

Поза національно-політичним становищем, що його зайняла „Правда" пощастило їм зробити часопис цікавим у літературно-науковій та інформаційній частині. У цілому змісті визначалися статті, що були відгуком на національно-культурне та громадське життя; тут же полеміка „Правди" з іншими часописами („Зорею", „Народом" тощо.); присвяти пам'яті визначніших постатей з українського національно-культурного і наукового світу.

У частині літературно-науковій були розвідки, літературно-критичні праці та історичні огляди, етнографічні матеріяли тощо. Досить згадати тут хоча б такі твори, як: „Україні" В. Сивецького (Самійленка), його ж сатира „Патріотична праця", переклад Дантової „Божественної комедії", гумористична новеля „Ідейний чоловік" та інші; рецензії В. Чайченка (Б. Грінченка), О. Шелухина, А. Кримського, П. Куліша та інших; з оповідань чи романів -М. Коцюбинського („На віру"); Л. Старицької-Черняхівської („Перед бурею"), П. Мирного, О. Кониського, Г. Дишканта (,,Мужицька совість"), Дніпрової Чайки, а також Карпенка-Карого „Що було те мохом поросло". 3 історичних та літературно-історичних праць і розвідок такі, як: проф. Ів. Кульчицького „Займанщина і форма займанщини на Україні", К. Студинського: „Причинки до історії Унії", „Пересторога" – літературно-історична студія пам'ятника української культури; П. Крутіня „Нужди і потреби України перед Комісією Катерини П"; М. Уманця: „Антін Головатий, за порожський депутат і кобзар", „Колонізація України від половини XIII до половини XV ст." та інші.

Тут же такі цінні праці, присвячені Т. Шевченкові, як: Д. Дяченка: „Психічне становище Т. Г. Шевченка за час від звістки про волю Лазаревського до офіціяльної звістки", Т. Звіздочота:,,Т. Шевченко в світлі европейської критики"; Любенького; „Суспільні і національні ідеали Шевченка" та інші.

3 етнографічних праць – О. Маковея, Ів. Нечуя-Левицького („Українські гумористи та штукарі"), М. Колцуняка, В. Герасимовича, С. Юрковця. Поруч з тим містилося тут листування визначніших людей з українського національно-культурного і громадського життя, як: Листи О. Бодянського до Навроцького та Гн. Рожданського; Вол. Барвінського до брата Олександра, В. Навроцького, Льва Гузара; Ів. Белея до О. Борковського, В. Климковича до Ол. Барвінського; Ф. Заревича до Т. Реваковича та інші. Тут же покажчик листів Т. Шевченка. Не менш цікавими і цінними були тут спомини, як, напр., Т. Реваковича про Ф. Заревича, в яких чимало матеріялів до історії часопису „Вечерниці"; О. К.-го „3 життя в Полтаві" та інші.

Цінні праці з краєзнавства та широко поставлений відділ „Вісті", як також огляди, як Т. Звіздочота про національне питания в Росії; „Російська школа на Україні", „Російські журналісти про Україну", „Україна в цифрах" тощо. Тут же появилася м. ін. надзвичайно цікава і цінна замітка (О. Ж-ь) про українців у в'язниці Соловецького манастиря п. н. „Українці замучені в острозі Соловецького манастиря". Чимало місця відведено критичним та бібліографічним статтям і заміткам.

У публіцистичній частині та політичних оглядах цілий характер часопису виявлявся із одного боку, в гострій і влучній критиці російських порядків супроти українських національних інтересів, а з другого, промовчуванням неґативних сторінок в польському становищі щодо тих же інтересів. Виходило що з основного стано­вища „Правди", що його зайняла в польсько-українських взаєминах, і яке придбало назву „Нової Ери".

Та не зважаючи на це останнє, не можна відмовити „Правді" ціеї доби того цінного значения в історії українських національних змагань, що характеризуються дальшим кроком по шляху з'єднання всіх українських сил на національно-культурному ґрунті.

Особливо ж підноситься її історичне значення, коли пригадаємо, що стала вона одною з трибун для українського слова в ту темну добу, яку довелося переживати українським землям під Росією.

„Зоря". Організація. Редакція. Зміст і співробітники. Зв'язок із східньоукраїнськими землями. Припинення. Причини

Одночасно з,,Ділом" і „Батьківщиною" починає виходити у Львов! „письмо літературно-наукове для руских родин" п, н. „Зоря", перше число якого появилося 1-го січня 1880 р. за редакцією Ом. Патрицького. Виходив етимологічним правописом в формі 33x23,5 в 16 сторінок друку.

Напочатку часопис гуртував не лише представників народовецького українського табору, але були тут і з табору москвофілів. Одначе назабаром став він вже чисто національним українським органом. Зміст – поезії Іл. Грабовича, I. Гушалевича, В. Масляка, М. Маркова, Дан. Млаки та інших, що своєю мистецько-літературною якістю не завжди досягали відповідної вартости.

Не далеко відходив від поезії і відділ прози, в якому мають місце, крім ориґінальних творів, переклади російських авторів (Тургенева, Щедрина та інших). Тут же в перекладі твори М. Гоголя, з ориґінальних,,Гальшка, княгиня Острозька" I. Шараневича, „Марія, княжна руска", історична повість з XII ст. Євг. Грушкевича, як також оповідання Д. Лепкого („Недібрана пара"), Л. Сапогівського, К. Бобикевича, згаданого вже I. Грабовича та інших.

Більш цінною і цікавою була частина історично-літературна. Можна тут зустріти такі праці чи розвідки, як, напр.: Ом. Огоновського про Квітчину „Марусю", або „Письма Галичан до Михайла Петровича Погодина в літах 1836-1861", що їх подав Ів. Ем. Левицький. Є це листи С. Шеховича, Вагилевича і особливо цінні Д. Зубрицького. Так само не позбавлена була інтересу частина історична. Були тут праці К. Заклинського про літописи і літописців XVII ст., I. Шараневича про княжий Галич, передруки чи перекази за „Киевскую Старину" праць Костомарова, тут же I. Грабовича з історії республіки Новгородської тощо.

3 інших матеріялів, що знайшли місце в перших роках,,3орі" це матеріяли етнографічного характеру Д. Лепкого, В. Лукича та інших, як також спеціяльний відділ п. з. „3 уст народніх". В. Лукич в цих річниках подавав цінні огляди з національно-культурного життя на східньоукраїнських землях. Врешті відділи, присвячені мистецтву и бібліографії.

Щойно з 1883 р. нав'язує „Зоря" тісніші взаємини зі східньоукраїнськими землями, як також притягає нові місцеві літературні і наукові сили на чолі з І. Франком.

3 цього часу з кожним числом починає набирати часопис більш виразного національного і мистецького характеру. На його сторінках з'являються визначніші імена, з яких згадати хоча б такі, як: О. Пчілка, Л. Українка, Б. Грінченко, О. Кониський, В. Самійленко, Ор. Левицький та інші.

Наприкінці 1885 р. „Зоря" переходить на власність Т-ва ім. Шевченка. Редакторами стають Ом. Калитовський, Гр. Цеглинський, а потім Ол Борковський при найактивнішій, фактичній редакційшй праці I. Франка. Поширюються зв'язки зі східньоукраїнськими землями, наслідком чого збагачується зміст часопису. Але стається так, що під натиском певних кіл з народовецького табору I. Франко, як виразний представник радикального напрямку, усувається від редакції. Старша громада пробує якийсь час сама вести часопис. I хоч лінія зазначена перед цим продовжується, все ж незабаром виявляються істотні хиби в редакції. Це виклиає необхідність реформи, що и наступає з приходом до редакції 1890 р. Володимира Левицького, Василя Лукича, як він назвав себе в літературі. Був він представником молодшого покоління, радикальний в націо-нальних поглядах, рішучий прихильник духового поєднання укра-їнського народу на всіх його землях. Продовжуючи працю I. Франка, добре обізнаний з редакторською технікою, він всю свою енерґію і знания впродовж шести років присвятив „Зорі", вивівши її знову на шлях цінного і цікавого органу всеукраїнства.

В цей час переходить „Зоря" на фонетичний правопис та прибирає характер ілюстрованого часопису.

Крім вже згаданих з'являються тут твори таких поетів і пись-менників, як: М. Коцюбинський („Для загального добра" та інші), Н. Кобринська („Ядзя і Катруся та інші), О. Кобилянська, С. Ше-лухин (С. Павленко), К. Студинський, що виступив з поезією, М. Грушевський (псевд. М. Заволока), що дає оповідання п. з. „Історія одноїночі" та інші, I. Нечуй-Левицький („Старосвітські батюшки та матушки"), М. Вороний, Б. Лепкий, М. Чернявський, В. Щурат, В. Лиманський, Я. Щоголів, I. Франко („Захар Беркут" та інші).

У відділі історії української літератури – праця Ом. Огоновського: „Історія літартури руської", що викликала відгук у „Киевский Старині", в критичній розвідці В. Коцовського в „Зорі" та інші. Тут же літературно-критичні праці і замітки М. Грушевського („Українсько-руські драми" та інші), О. Огоновського, Франка, Вахнянина, В. Коцовського, В. Щурата, А. Кримського, (про „Царівну" О. Кобилянської та „Лиса-Микиту" I. Франка і інші).

Багато поставлений був відділ життєписів та споминів, він дав нимало цінного матеріялу до історії українсько-національно-громадського і науково-культурного життя.

В останніх річниках заведено спеціяльний відділ, присвячений студіям творчости Т. Шевченка. Між матеріялами опублікувала „Зоря" м. ін. огляд чужинецьких голосів про Шевченка. Тут же цікава „Записка Головн. Начальн. Управління в справах друку" про Т. Шевченка, яку подав М. Вороний.

Часом на сторінках „Зорі" можна було бачити також листування визначних представників українського науково-літературного життя, як, напр.; В. Навроцького, Ст Руданського, О. Бодянського та інших.

У відділі історії – праці I. Франка („До історії руської церкви з XVIII в." та інші), К. Заклинського, Ом. Калитовського та інших. Тут же праці з археологи.

3 праць статистично-економічних звертають увагу праці С. Жука, зокрема його розвідка про східні і західні українські землі п. н. „Де ліпше?"

Відділ етнографічний дав багато цінних праць, розвідок, збірок, матеріялів, головно Д. Лепкого та Б. Познанського, з оглядів якого зокрема цінними є праці, присвячені українській Вороніжчині („Подолю") п. з. „Весна в українському селі", „Великодній тиждень в українському селі".

Багатий відділ бібліографічний пильно стежив за кожним проявом українського науково-літературного життя.

Врешті видання „Бібліотеки Зорі", що в 1883 р. дала „Поезії Тараса Шевченка", твори I. Франка, Дениса: „З ріжних країв і народів"; О. Калитовського: „Руска література апокрифічна", Ом. Патрицького: „Слово о Полку Ігоревім" та інших.

Часопису пощастило пробити мур, що ділив життя західньо-українських земель від українських земель під Росією. Особливо ж сильного розповсюдження на українських землях під Росією осягла „Зоря" в 1890-96 рр., здобувши там понад 400 передплатників. Стала вона дійсним всеукраїнським органом не лише за змістом, але і в передплаті. Це звернуло увагу російської адміністрації та уряду, наслідком чого була заборона пропуску часопису, що тяжко відбилося на його фінансовому стані, довівши річний дефіцит до 4000 корон.

Тим часом зроблений „Зорею" зв'язок перервати не пощастило. I коли 1897 р. було припинено її видання, перейшов він до її спадкоємця, яким з початку 1898 р. став „Літературно-Науковий Вістник".

,,Літературно-Науковий Вістник". Початки, програма і характер часопису

Восени 1879 р. з ініціятиви проф. М. Грушевського Наукове Т-во ім. Шевченка вирішило зреформувати „Зорю" в напрямі на-дання часопису значно ширшого характеру, по типу европейських ревю. На засіданні 3.XI. 1897 р. було затверджено назву і програму часопису, його розмір і склад редакційного комітету.

Мотиви зреформування та програму подано було після того в оповістці, що появилася в ч. 21 „Зорі" за 1897 р., такого змісту:

„Скорий культурний поступ нашего народу в останніх часах і зв'язаний з тим зріст його духових потреб між іншим давно давав себе відчути і в сфері літератури і белетристики. Заснована 18 років тому літературно-наукова часопись „Зоря", віддавши важні прислуги нашему культурному життю, перестає вже своею програмою за-довольняти ці потреби. 3 огляду на це Наукове Товариство імени Шевченка... постановило з початком 1898 р. зреформувати „Зорю", цебто розширити її програму і обсяг"...

Подано назву зреформованого часопису: – „Літературно-Науковий Вістник". Виходити мав щомісяця за такою програмою; 1) Ориґінальна белетристика і переклади з чужих літаратур; 2) Ориґінальні і перекладні статті про найважніші здобутки вселюдської науки і наш науковий рух; 3) Критично-літературні студії з нашего і чужого письменства; 4) 3 літератури і життя: хроніка літератури і культурного життя українсько-руського народу в Австрії і Росії; 5) Огляди літератури і культурного життя в світі слов'янськім і загально-людськім; 6) бібліографія.

Редакція. Співробітники і зміспі „Літературно-Наукового Вістника "

Підписувати часопис мав проф. М. Грушевський, а до редакційного комітету входили, крім М. Грушевського, ще О. Бор-ковський, О. Маковей та I. Франко. Перша книжка появилася в січні 1898 р. за редакцією названого складу Редакційного Комітету.

Як саме народження цього часопису, так і ввесь час його існу-вання до часів 1917-19 рр. тісно зв'язані з іменем проф. М. Грушевського. Зробив він з „Літературно-Наукового Вістника" орган, шо зайняв найповажніше місце в історії розвиту українського літературно-наукового життя національно-суспільної думки. Завдяки невтомній праці, широкому світогляду, спертому на ґрунті історичної науки і всебічного знания, пощастило М. Грушевському зробити з „Літературно-Наукового Вістника" один з найповажніших органів української журналістики, який звернув на себе увагу широкого культурного світу. Прислужився тому ще и незвичайний організа-ційний хист ініціятора і незмінного керівника часопису та вміння скупчити навколо нього відповідних людей літературно-наукової праці. Крім вже згаданих імен, що стали поруч з М. Грушевським, впродовж існування часопису притягнув він до редакційної праці людей, що визначилися своею активністю та працездатністю на українському літературному, науковому і національно-громадському ґрунті. Досить згадати тут хоча б такі імена, як: В. Гнатюк, О. Олесь, що стали членами редакції, або Ю. Тищенко (Ю. Сірий), який, повернувшись з еміґрації, приступив до праці під прибраним іменем П. Лаврова.

Серед співробітників були представники зі всіх українських земель. Наповнили вони журнал виквітом української літературної творчости. Це ж тут вперше прозвучала,,пісня половецька" і полинули пахощі „Євшан-зілля" М. Вороного. Це ж тут Л. Українка розповіла про,,3имову ніч на чужині" та свої,,Мрії", давши низку своїх творів-пісень. Тут же поезії Дніпрової Чайки, Н. Кибальчич, Б. Грінченка, О. Кониського, У. Кравченко, А. Кримського, П. Куліша (між ними „Маруся Богуславка" та інші), Б. Лепкого, О. Маковея, В. Мови (Лиманського), С. Павленка (С. Шелухина), В. Пачовського, Ст. Руданського, В. Сивенького (В. Самійленка), що дав тут відому сатиру „На печі" та „Українську патріотичну думу", М. Старицького, Ів. Франка, Як. Щоголева, до яких пізніш прилучилися М. Рильський, Гр. Чупринка, П. Стах (С. Черкасенко) та багато інших.

У відділі прози і драми зібрав „Літературно-Науковий Вістник" твори визначніших авторів, що світлими літерами записали свої імена на сторінках історії української літератури. Згадати хоча б Ганну Барвінок, В. Винниченка, Т. Бордуляка, Б. Грінченка, М. Грушевського (Заволока), О. Кобилянську та її повість п. н. „Земля", як також „Через кладку" та інші, Н. Кобринську, О. Кониського, М. Коцюбинського, А. Крушельницького, М. Левицького, Б. Лепкого, Л. Українку з її „Лісовою піснею" та такими перлинами, як: „Над морем", „Одержима" та інші, О. Олеся („Над Дніпром" та інші), Ів. Липу, В. Стефаника, Л. Старицьку-Черняхівську, Ів. То-білевича (Карпенка-Карого комедія „Чумаки" та інші), Ів. Франка в його „Перехресними Стежками" „Мій злочин" та інші, М. Че ремшину, М. Яцкова та довгу низку інших. Тут же нимало перекладів визначніших творів письменників-чужинців.

Поруч з тим поважне місце займають тут праці на теми укра-їнського письменства, критичні замітки, огляди тощо. Так, напр., М. Грушевський пише про „Царівну" О. Кобилянської та про „Українсько-руське літературне відродження в історичному розвою українського народу", дає оцінку творчости I. Франка, О. Маковея, Н. Кобринської, М. Черемшини та інших. Тут же праці і нотатки С. Єфремова, Б. Грінченка, Ол. Колесси, Ів. Франка („Із історії москвофільського письменства в Галичині", „Леся Українка" критична студія, оцінки творчости В. Пачовського та багато інших). Літературні огляди дають М. Євшан, М. Шаповал, Ол. Грушевський, Ів. Стешенко, С. Русова та інші.

Не менш багатим був відділ публіцистичний. Тут знайшли місце праці з різних галузей поточного національно-громадського життя. Безперечно, чільне місце належить М. Грушевському, який талановито скеровував думку українського суспільства, організовував її в єдине національно-ціле, цементував И для боротьби за національні інтереси. А поруч з ним I. Франкові, який взагалі довший час був душею журналу. Спиняючись, напр., на одному з найболючіших фактів – територіяльному поділі українських земель підносить М. Грушевський і обґрунтовує ідею національної єдности, кажучи:

„...Треба ровивати в них (в усіх частинах українських земель) почуття єдности, солидарности, близькости, а не роздмухувати різниці, які їх ділять". Звідси його всеукраїнство, підтримане таким закликом I. Франка до молоді:

„Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галичанами, не буковинськими українцями, а українцями без офіціяльних кордонів... Ми повинні – всі без виїмку – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах... і засвоїти собі те знания твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим льокальним болем і радувалися кожним хоч і як дрібним та частковим успіхом, а головне, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді „практично частиною його"...

Тому то сторінки „Літературно-Наукового Вістника" несли до українського суспільства той цінний інформаційний матеріял, що був у різного роду статтях, працях, замітках із національно-культурного життя на всіх українських землях, з економічного життя, національно-політичного тощо.

Досить згадати хоча б такі праці Ів. Франка, як „Стара Русь", або „За останніх десятиліть" тощо; статті, присвячені науковому та національно-культурному життю на українських землях В. Дорошенка, С. Єфремова, I. Кревецького (видавництво, преса) та інші, або праці та огляди на економічні теми, як: М. Порша („Державний бюджет Росії", „Економічні відносини України до інших районів на робітничому ринку" тощо), I Чопівського, А. Залізняка, М. Стасюка, В. Садовського та інших.

Тут же багаті огляди українського поточного життя, що їх провадив С. Черкасенко.

Врешті відділ бібліографії, що прислужився розвитку українського національно-культурного руху, відгукуючись на всі його прояви, ба, навіть, найменші.

Все це створювало, той ґрунт, на якому виховувалися и зростали українські національно-культурні і визвольні сили, на якому зростала і міцніла ідея національної єдности та ширився серед української громади національно-суспільний світогляд.

Як був зустрінутий,,Літературно-Науковий Вістник".