На українських землях під Росією

Впродовж трьох років Літературно-Науковий Вістник, хоч формально не допущений російською цензурою, і хоч з тяжкою бідою, з перервами і перешкодами, все ж доходив до рук перед платників у Росії. Щойно весною 1901 р. впала на нього формальна і сувора заборона. Сталося це в наслідок акції „москвофілів", які сподівалися в такий спосіб підорвати небажане видання і очистити ґрунт для розпочатого свого „Сборника Галицко-Руской Матици". Але з цим пляном їм не пощастило. Заборона хоч і вдарила по фінансовій сторінці журнала і на довші роки підрізала можливості його розвитку, але зусиллям видавництва і редакції осягнуто було того, що його існування могло досить тривко опертися на перед-платниках з галицько-українських та буковинських земель, а також з-поза українських земель в Европі и Америці.

Так було до 1907 р., коли журнал був перенесений до Києва, де цензура зустріла його знову своєю пильною увагою.

,,Записки Наукового Т-ва ім. Шевченко" у Львові

Цінною скарбницею українського наукового і культурного життя став другий орган, що вийшов з лона Наукового Т-ва ім. Шевченка. На цей раз вже стисло його орган, його „Записки", що почали виходити у Львові з 1892 р.

Думку про це видання підніс був О. Кониський в статті, що появилася у „Правді", про потребу зміни Т-ва на наукову установу з метою, щоб вона стала засновком майбутньої украінської Академії Наук.

У зв'язку з цим Ол. Барвінський та Д. Гладилович поставили були на Загальних Зборах Т-ва справу видання „Записок". Збори ухвалили з 1890 р. видавати щорічно покищо хоч один том „Записок" Т-ва ім. Шевченка. Окрім наукових статтей, рефератів і вістей мала бути тут також історія заснування та плян і програма дальшої діяльности Т-ва.

Друк 1-го тому мав початися у жовтні 1890 р. Посередником між Т-вом і науковими силами на східньоукраїнських землях був О. Кониський. Він звернувся по праці першого тому до В. Антоно­вича, Лучицького, Мови, Нечуя, які приобіцяли їх виготовити, але на визначений термін їх не надіслано. Не наспіли и інші праці. Тому 1890 р. „Записки" не вийшли. Не появилися вони и у 1891 р., хоч українські наукові працівники, особливо із українських земель під Росією, клали велику вагу на наукову діяльність Т-ва. Щойно в 1892 р., з хвилею зміни Т-ва на наукову установу, появився перший том „Записок". А від другого тому з 1893 р. мали вони вже назву „Записки Наукового Товариства ім. Шевченка".

Впорядчиком першого тому був Ю. Целевич, а двох наступних Ол. Барвінський. 3 1895 р. редакцію „Записок" перебрав проф. М. Грушевський, який і провадив її до 1913р. У першому числі 1895 році випустив він 4 книжки, а від 1896 р. почав випускати по 6 книжек річно.

Так за його редакцією вийшло 110 томів „Записок" із загальної кількости 155, що появилися до 1938 р., переживши і роки першої світової війни, коли хоч і в скороченому вигляді продовжували виходити.

Був це часопис, що містив пращ визначніших наукових сил з історії України, українського письменства, філології, етнографії, краєзнавства, а пізніш – з природничих наук.

Крім основних праць, давав він місце для розвідок. Тут же заведено було відділ наукової хроніки з цінними оглядами наукового життя і зокрема оглядами часописів, що появлялися на всіх укра-їнських землях в різних мовах. Врешті не менш цінний відділ біб-ліографії з рецензіями та рефератами наукових праць.

Цілий зміст „Записок" вимагав би окремої студії. Тут треба лише зазначити їх величезну вагу і ту ролю, яку вони відіграли у формуванні та організації української наукової думки, піднісши її до рівня загальноевропейської науки.

Політична диференціяція в 1890 рр. Партіїі їх органа.,,Руслан" та інші.

Тим часом 1890 рр. приносять на галицько-українських землях диференціяцію політичної думки. Оформлюються такі політичні партії, як: Українська Національно-Демократична Партія, політичне становище якої відбивається в газеті „Діло"; Українська Радикальна Партія, що починає розгортати журналістичну діяльність через організацію власної преси; Українська Соціяльно-Демократична Партія на чолі з М. Ганкевичем, органом якої стає „Robitnyk"; далі „Католицький Русько-Народній Союз" на чолі з О. Барвінським і своїм щоденником п. н. „Руслан", що поруч „Діла" займає в історії преси кінця XIX і початку XX ст. одне з поважних місць.

Крім матеріялів публіцистичного характеру на теми поточного суспільно-політичного життя, що відбивають становище Союзу до того чи іншого явища, в „Руслані" знайшли місце, як твори красного письменства, так різного роду розвідки, наукові праці, спомини, листуваннчя тощо. Серед співробітників – Б. Лепкий (збірка новель „Щаслива година" та інші), О. Маковей (Ярошенко) з його збіркою гуморесок „Наші знайомі", О. Кониський, Л. Лопатинський, Кру-шельницький, В. Щурат, що дав також переклади чільніших евро-пейських поетів п. з. „Поезія XIX віка", Окуневський, В. Бірчак, Ол. Луцький, Яр. Гординський, П. Карманський та інші. Крім того не публіковані на той час твори М. Старицького, Л. Могильницького тощо. 3 розвідок літературно-критичного характеру досить згадати тут хоча б такі, як: „Характеристика поезій Гулака Артемовського та Козаччина і гайдамаччина в Енеїді Котляревського" К. Студинського. Праця ця появилася потім окремим виданням і викликала відгук I. Стешенка. На цей відгук відповів автор статтею п. з. „Котляревський і Артемовський". Тут же Ол. Барвінського „Письменська спадщина бл. п. Костя Горбаля"..., цікава праця Яр. Гординського п. з.,,Іван Гугалевич і його творчість", праці В. Щурата, О. Макарушки, Лопатинського, Б. Лепкого („3 дослідів над Шевченковою „Наймичкою"); врешті дві статті про „Москвофільство в Галичині і в Австро-Угорщині" та про „Вплив України на розвиток руського письменства в Галичині", – обидві на підставі публікації К. Студинського: „Кореспонденція Як. Головацького в літах 1856-62".

В. Барвінський дав низку історичних розвідок та статтей старшої доби історії України; Ів. Нечуй-Левицький про „Українських гетьманів Брюховецького та Тетерю"; Ст. Білінський – з історії утиску українського елементу під польсько-шляхотським режимом; Н. Вахнянин „Причинки до історії руської справи в Галичині в літах 1848-70"; Яр. Левицький розвідку про Львівську Духовну Семінарію в літах 1887-91 та інші.

Зі споминів – в першу чергу О. К.: „Цікава сторінка з минулого", в якій автор подає відомості про Т. Лебединцева, додає свої нотатки, як очевидець побуту Лебединцева у Львові та характеристику його і його праці на Холмщині; не менш цікаві тут же спомини Ол. Барвінського, О. Левицького та інші.

До всього того – сторінки з гуцульського життя і долі цієї галузки українського люду, що їх подав I. Попель, як також причинки до характеристики суспільно-культурного життя української колонії в Канаді, що їх дають кореспонденції П. Філяса п. з. „3 Канадійської Руси".

Та чи не найціннішою є кореспонденція українських діячів другої половини XIX ст., опублікована на сторінках „Руслана" (1906 р. та інші) Ол. Барвінським п. з. „Матеріяли до національно-політичного і культурного руху Русинів", що охоплюють листа: Вол. Бар-вінського, Ол. Барвінського, Мих. Грушевського, М. Жученка, Ст. Качали, М. Комарова, I. Нечуя-Левицького, В. Масляка, В. Мови, В. Навроцького, Ом. Огоновського, Т. Окуневського, Рудченка, М. Старицького, Д. Танячкевича, Ю. Федьковича, Вол. Шашкевича, Марк. Шашкевича та багатьох інших. Зокрема ним же подано було п'ять листів Ів. Нечуя-Левицького до редакції „Правди", що кидають світло на тогочасні літературні взаємини між галичанами і східньоукраїнськими землями.

Вже цей коротенький огляд свідчить про той цінний вклад, що його поклав „Руслан" до української національно-культурної скарбниці.

Українська радикальна і соціялістична преса перед її народженням. Роля Драгоманова. „Друг"

Народження української радикально!' і соціялістичної преси тісно зв'язане з іменем Михаила Драгоманова. Як визначному національно-політичному діячеві і публіцистові М. Драгоманову не могло бути байдужим становище української преси. Опинившись за кордоном 1875 р., звертає він на цю галузь діяльности пильну увагу.

Був це час, коли на східньоукраїнських землях під Росією українські сили пішли двома виразними стежками. Однією з них була стежка опортунізму и виключно культурної праці, другою та, що повела активні сили до загальноросійських революційних організацій.

На західньоукраїнських же землях, з одного боку, буйним цвітом розцвітало т. зв. москвофільство, а з другого, нахил до польсько-українського братания.

Течія, на чолі якої став Мих. Драгоманів, виступила з гаслом організації української національної політичної думки. Знайшла вона м. ін. свій вираз і в тезах, поставлених М. Драгомановим для журналістичної діяльности. Зформульовано було їх в конспекті до одного з передбачаних часописів („Поступ"). Як спеціяльні завдання для тогочасної української журналістики ці тези ставили:

„1. Оборону національности та її волі и збудження потреби національної єдности в усіх ділянках нашої країни.

2. Вишукання в минулому і теперішньому ознак національної сили, змагання до волі и самостійности, організуючих інституцій і т. п., вишукання найпрактичніших способів до осягнення повищої цілі.

3. Наповнення рамок національности здобутками всесвітньої культури в громадському житті, письменстві и мистецтві".

Щодо внутрішньої організації журналістичної праці, зокрема редакторської, визначив М. Драгоманов становище в одному з листів до Ів. Франка такими словами:

„Не зражайтесь двома редакторськими хоробами: а) вважати публіку за дуже дурнішу від писателів, думаючи, що, мовляв, того і того публіка не розбере, тим не зацікавиться і т. п. Давайте всяку серйозну справу публіці, розказуйте просто, але серйозно, і публіка розбере; б) не вважайте сотрудників дурнішими від себе: підберіть людей по власному вибору, умовтесь з ними в основнішому, – а далі давайте їм волю робити, а особливо не відкладайте розмови про справи пекучі до того часу, коли самі зберетеся поговорити може и ліпше, ніж готовий сотрудник в готовій статті... паче всього не політикуйте... починайте зразу з ясного напрямку. Можете не писати осібної програми, але робіть так, щоб у кожній статті чулось, що у Вас вона есть, і принципи и система проводу їх"...

Виходячи з соціяльної структури, М. Драгоманов підносив засади національного визволення, нерозривно зв'язуючи їх з соціяльним визволенням шляхом національної політичної самоорганізації.

Були це засади, до яких тогочасне українське суспільство в переважаючій більшості ставилося не лише із застереженням, але часом і відверто вороже. Тому вони не могли знайти місця на сторінках української преси того часу. Для поставлення і розгорнення їх потрібні були нові органи.

Увага М. Драгоманова звернулася до молоді, що видавала в той час свій орган п. н. „Друг".

Був це орган „Академічного Кружка". Почав він виходити з 13-го квітня 1874 р. двічі в місяць як „Письмо для белетристики і науки" за редакцією Ієрона Кордасевича, а потім Алексія Зофіовського та Л. Павлиша.

Серед співробітників були тут такі представники москвофільства, як: Осип Марко, О. Авдиковський, I. Наумович, тут були М. Павлик, який виступив з поезіями та статтями на теми літературні та етно-графічні та Ів. Франко (Мирон Джеджалик), з творів якого появилися тут такі, як: „Наймит", оповідання „Борислав", „Казка", повість „Петрії і Довбущуки" та інші, як також кілька розвідок та нотаток.

Зв'язавшись з Ів. Франком та М. Павликом, як з надійнішими і найактивнішими представниками цього органу, М. Драгоманов опублікував на його сторінках три листи, в яких зо всією силою арґументації виступив проти москвофільства і рутенства. Наслідком цього сталося те, що українська молодь почала відходити від москвофільства, а серед неї в першу чергу I. Франко і М. Павлик. 3 1877 р. зі сторінок „Друга" зникли імена представників москво­фільства, натомість з'явився тут лист М. Драгоманова до редакції,,Правди", та на її сторінках не знайшлося місця. Був це лист п. з. „Опізнаймося", в якому М. Драгоманов виразно зформулював свое національно-державне становище та шляхи національного визволення.

Цей рік був останнім для „Друга", після якого, при активній праці I. Франка і М. Павлика, народжується українська радикальна і соціялістична преса.

„Громадський Друг" та його спадкоємці.

Збірник,,Дзвін" і,,Молот". Нездійснений часопис,, Основа"

Першим таким органом стає літературний і політичний місячник п. н. „Громадський Друг". Цю назву запропонував був М. Драгоманов, як би нав'язуючи до попереднього „Друга". Він же організував для нього і ту фінансову базу, що дала змогу почати видання. 3 фінансовою допомогою прийшли „Київська Громада", Олена Пчілка, українці з Одеси, Драгоманов та інші.

Приступаючи до видання, I. Франко і М. Павлик поставили завдянням створити часопис типу товстого журналу. Та не так сталося, як гадалося. Появилося всього двоє чисел. Перше – 13-го квітня 1878 р. в шість аркушів друку, в кількості 600 примірників і друге – 11-го травня того року.

Серед співробітників, крім М. Павлика, який одночасно був видавцем і відповідальним редактором, і який опублікував тут м. ін. свою „Регенщукову Тетяну", оповідання „Юрко Куликів" та вірш „Плачуть сестри ревне"... були М. Драгоманов, який дав низку дрібніших нотаток, переважно під різними криптонімами та статтю за підписом К. В. (Кирило Василенко) п. з. „Пригода Д. Іловайського в Галичині", маленька картина із слов'янської патології та інші, Евген Борисів („Самогубство російського ряду на Вкраїні"..., „Дещо про релігійні секти на Україні", „Як живеться українському народу" та інші), Хв. Вовчок, Ф. Василевський, (Софрон Круть), що був добровольцем у Сербії, дав більшу працю про Сербію та кілька дрібних нотакток про балканську справу, О. Терлецький, I. Франко (Мирон), що дав низку поезій.

Тут же початок його „Боа Сопхсгісїог" та нотатки про життя і побут селянства в Україні і у Франції та інші. Врешті кілька перек-ладів праць на громадсько-політичні теми та бібліографічні нотатки.

Як було зустрінуто вихід „Громадського Друга", можна довідатися з листів М. Павлика і I. Франка до М. Драгоманова:...,,всі лютяться на ч. 1 „Громадського Друга" – писав М. Павлик -і настрашилися того, що за нами все більше йде молодіжі"...

По виході другого числа він же писав: „Самого «Громадського Друга» рвуть та читають: молодіж з прихильности, старі і „народовці" зі злости, а крім того народ"...

Теж писав I. Франко:... „молодь горнеться до нього („Громадського Друга"), читає, подає з рук до рук"..., „Молодіж, котра досить радо горнеться до „Громадського Друга", взяли в крипи, грозять ексклюзіями та арештами всякому, кто з нами перестає, тягнуть по канцеляріях та допрошують – но пекло та и годі".

Не обійшлося і без критичних зауважень з боку прихильників, від молоді – віденців, які закидали виданню відсутність виразної программ тощо.

Гірше була справа з передплатою. Повідомляючи Драгоманова про вихід першого числа, М. Павлик подає кількість передплатників на цей час. Було їх... 12. Не ліпше і по виході другого числа:... „таких, що можуть заплатити –15, писав він – іншим треба давати даром"...

Так само писав і Франко:... „Передплатників у нас до 15, котрі поплатили по 50 крон або 1 Гульден дорівнював 10 кронам".

Підбиваючи потім підсумок для цілого видання (разом зі зб. „Дзвін" і „Молот") Павлик зазначував, що з передплати і розпродажу поступило найбільш 100 ґульд.

Обидва числа „Громадського Друга" підпали конфіскаті. Перше частково, друге – в цілості. У першому сконфісковано було повністю вірш I. Франка (Мирона) п. з. „Товаришам з тюрми", у двох місцях статтю М. Драгоманова (К. В.) „Пригоди Д. Іловайського", редакційну дописку до неї та редакційну вставку до статті Е. Борисова (Е. Б-ва): „Дещо про релігійні секти на Україні" разом із „Попівським сумлінням", записаним, буцім то з уст народу сатиричний вірш Анни Павлик.

Друге число підпало конфіскаті за вірш I. Франка: „Невольники", оповідання М. Павлика: „Регенщукова Тетяна" та за уривок з повісти Золя: „Провина абата Мура" п. н. „Природа а церков".

Редактора М. Павлика засуджено на шість місяців гострого арешту. Постало питання перетворення часопису на двомісячні збірники. Ця форма позбавляла від безпосередньої цензури та забезпечувала від можливої конфіскати. Перший такий збірник вийшов п. н. „Дзвін". Появився він замість „Громадського Друга" чч. 3 і 4, в розмірі 7 друк. арк. Другий п. н. „Молот" – замість чч. 5-7 розміром в 13,75 арк. друку.

Тут було позакінчувано розпочаті в „Громадському Другові" матеріяли та опубліковані нові (Ів. Франка „Каменярі" „Критичні письма о галицькій інтелігенції", „Література, її завдання і найважніші ціхи" та популярний виклад соціялістичних думок – „Моя зустріч з Олексою" та інші, М. Павлика, 3. Старицького: „До молодіжі", О. Пчілки та інші.) Зокрема принесли ці збірники низку розвідок та статтей про соціяльно-економічне становище українського селянства і робітництва.

На „Молоті" видання збірок припинилося. Натомість гурток студенської молоді, що купчилася навколо цих завдань на чолі з Ів. Франком, задумав видавати двотижневик п. н. „Нова Основа". До реалізації не прийшло. На перешкоді стали дві причини. Першою була відсутність особи, що взяла б на себе функцію відповідального редактора, зв'язану не тільки з неприємностями поліційними, але и з неприязню з боку ширших кіл, головно старшого громадянства, яке наприхильно дивилося на подібні видання. А серед самих ініціяторів ще не було нікого, хто міг би цю функцію перебрати на себе з огляду на вік (треба було мати не менше 24 роки). Другою причиною було появления часопису „Батьківщина", що зменшило зацікавлення запроєктованим часописом на місцях.

,,Громада", її завдання. Перехід „Громади" на періодичне видання. Відгуки та їх наслідки

Рівночасно стараниям М. Драгоманова, при безпосередній підтримці київської та одеської громад, приступлено в Женеві до видання збірника п. н. „Громада", що поставила своїм завданням: 1,... „описувати життя українських людей в Росії и Австро-Угорщині, теперішнє і минувше, а найбільше життя чорноробів, селян – в яких уся сила України"..., 2,... „передавати українським громадамиздобутки всесвітньої науки и праці громадської", і 3,... „списувати подібне українському життю, життя найближчих до українців сусідів найподібніших їм долею"...

Вийшло п'ять книжек цього збірника. Опубліковано було в них низку програмових, публіцистичних та інформативних праць. В першу чергу з них звертає увагу „Передне слово до „Громади". Дає воно критичний огляд становища українського народу та засади його визвольних змагань. 3 інших праць: М. Драгоманова „Україна і центри", „Шевченко, українофіли и соціялізм" та „Народні школи в Україні", його ж низка інформаційно-публіцистичних статтей, що визначаються гострою критикою умов, в яких перебував укра-їнський народ. Тут же праці Хв. Вовка, В. Навроцького та інших.

По четвертій книжці стае „Громада" періодичним виданням (двомісячником) за редакцією М. Драгоманова, М. Павлика та С. Подолінського. Головним ініціятором переходу „Громади" на періодичне видання був С. Подолінський. Син поміщика на Чернігівщині, був він учнем українського економіста М. Зібера. Опинив-шись за кордоном, став він близько до М. Драгоманова і „Громади". Бере на себе фінансування і перевід збірника на періодичне видання. Таким чином на початку 1881 р. появилося перше число „Громади", вже як журналу з програмою, підписаною М. Драгомановим, М. Павликом і С. Подолінським. Обіймала вона справи політичні, господарські та освітні. В справах політичних ставилося змагання за самостійність для вільної спілки на всіх українських землях; в господарських зверталася увага на розвиток кооперації; в освіті – позитивна наука в питаниях природничих і господарських.

Розвинутися цьому журналу не пощастило. Появилося тільки два числа. 3 опублікованих тут праць звертає на себе увагу М. Драгоманова п. з. „Мужицькі бунти и письменні бунтарі". Принесла вона чимало гострої критики російських революціонерів за їх централізм і соціялістичне неуцтво, що викликало вибух гніву з боку їх представників.

Та не лише серед російських революційних кіл викликала „Громада" гнів. Солідаризувалися з ними і найреакційніші російські кола на чолі з „Киевлянином" і його патроном Київським ген.-губернатором Чертковим.

Завзяту боротьбу почато було „Киевлянином" з кінцем 1880 р. 3 переходом на періодичне видання – виступи „Киевлянина" скеровано також персонально і проти С. Подолінського. На його сто-рінках почали з'являтися відверті заклики до батьків Подолінського.

Акція мала успіх для „Киевлянина" и інших. С. Подолінський опинився в тяжкому матеріяльному становищі, а разом із тим від-билося це і на його моральному стані. Відбилося це і на його здо-ров'ї, що привело до передчасної смерти.

„Громада", як журнал, перестала виходити. Було після того ще видано одну (п'яту) книжку збірника, на якій видання було припинено остаточно...

Українське ширше суспільство не підтримало цього видання. Засади, які висунула „Громада", не зустріли відгуку, бо ґрунтувалося на соціялістичних ідеях национального визволення, що характери-зувалися такими рисами, як: нерозривність національного і соці-яльного моментів, розуміння українства як національно-політичного руху в противагу виключному, стислому культурництву, радикалізм національної політики і врешті практичне всеукраїнство чи соборність, оперте не на словах, гаслах чи побажнаннях, а на ділі.

,,Світ". Його характер, співробітники і зміст. Упадок і його причини. Нові спроби

Тоді ж, коли женевська „Громада" почала виходити як періодичний орган, у Львові Ів. Франко з I. Белеем, колишнім співробітником „Друга" (пізніш редактором „Діла") та з деякими іншими молодими, як: Данилович, Олеськів приступили до видання ілюстрованого літературно-політичного часопису п. н. „Світ".

Був це місячник, що почав виходити у Львові з 10-го лютого 1881 р. за редакцією I. Белея. Програмово намагався він йти шляхом попередніх видань. Різноманітний своі'м змістом відбивав він ра-дикальну думку представників всіх українських земель.

Серед співробітників його, крім вже згаданих, були: М. Драгоманов, Ост. Терлецький, В. Коцовський, Хв. Вовк, Е. Борисів. Тут же виступив на літературну ниву Б. Грінченко (псевдо Ів. Переко-типоле), був тут і О. Кониський, який надіслав початок своєї пращ про історію української літератури, в якій подав недруковані ще тоді твори Гулака-Артемовського, Куліша, Костомарова у супроводі літературної характеристики письменників.

3 красного письменства перше місце займає тут повість I. Франка „Борислав сміється", що, на жаль, не була скінчена. Далі сатиричні нариси О. Кониського та I. Белея („I ми – люде"), так само сатиричний нарис Ром. Розмарина (I. Белея) п. з. „В один час" та інші.

3 поезій – твори і переклади Ів. Франка, твори В. Лашанського, Е Борисова, О. Кониського, Перекотиполя (Б. Грінченка) та інших.

На теми науково-публіцистичні появилися тут „Мисли о еволюції в історії людства" Ів. Франка, в яких автор подав синтезу свого соціялістично-політичного світогляду. Його ж праці з Шевченкознавства, в яких особливу увагу присвячує поемам „Сон" і „Кавказ".

„Сон", – каже він, – це велике оскарження „Темного царства" за теперішні і мунувші кривди України... „Кавказ" – це огниста інвектива... се може найкраще свідоцтво щирого людського чувства поста". Тут же його „Огляд української літератури за 1880 рік".

Під заголовком „Знадоби до вивчення мови и етнографії українського народу" подав I. Франко чотири монографії, з яких одна звертає особливу увагу, а це: „Дітські слова в українській мові".

Він дав статистичну студію: „Промислові робітники в східній Галичині в р. 1870". На подібну тему подано було тут статтю О. Терлецького: „Робітницька плата і рух робітницький в Австрії в послідніх часах". М. Драгоманов дав кілька статтей („П'янство, штука і свобода", „Війна з памятю Шевченка"). Врешті праця Костомарова, опублікована без підпису, що викликало огірчення автора. Кілька рецензійних праць В. Коцовського, Корженка та інших. Цінним вкладом були автобіографії I. Нечуя-Левицького, М. Лисенка та О. Кониського, як також біографії: Міклошіча (написані Ігн. Онишкевичем), Яна Неруди (примаса Соботки, ред. чеського часопису „Светозор", Прага), Достоєвського (Хв. Вовчка).

В цілому часопис заповідався бути свіжим, цікавим і різноманітним. Це дало підставу в червні 1881 р. часопису „Зоря" дати йому таку оцінку:

„На місце „Правди" – писала „Зоря" – виходить тепер „Світ" – газета вправді більше радикальна, але безперечно з великим таланом редагована".

Але зустрівся „Світ" і з іншою оцінкою. Дав її М. Драгоманів. Визнаючи початок часопису добрим, він все ж гостро критично поставився до його редаґування. Хибою вважав випадковість ма-теріялу та поділ статтей на дрібні шматки.

„Світа" добрий початок – писав, напр., він улітку 1881 р. до I. Франка, – але дуже вже кружковий, народнього і сучасного в ньому мало". А в листопаді 1882 р. в листі до нього ж відповідав:

„Питаєте мене про „Світ". Звісно, коли б можна було його вдержати, то добре б, тільки треба його до коріння змінити, Не розумію я, яка нужда набивати газету (термін „газета" треба розуміти, як часопис, а не в тому характері, як прийнято сьогодні. „Світ" мав характер тижневих чи двотижневих видань журнального типу) манісінькими клаптиками великих статей. Я, напр., кинув читати навіть „Борислав сміється". Як скінчите, тоді за разом прочитаю. Далі треба якось оприділити собі, для кого і для чого газета видається, щоб не були статті такі случайні... Прикро бачити майже у всіх статтях „Світа" фактичні помилки".

Та вдержати „Світ" на новий 1883 р. не пощастило. Причиною тією, за свідченням I. Франка, з одного боку, був відхід I. Белея до „Діла", а з другого – вживания часописом фонетичного право-пису, що вважалося тоді революційним чином і відстрашувало пе-редплатників. Про цю другу причину згадує П. Куліш у листі до К. Сушкевича, як до голови Т-ва ім. Шевченка. Закликає в ньому вплинути на Т-во, щоб воно „навіть само, позичаючи для себе грошей, уділяло з них на підтримку „Світові" не менш 60 ґульденів щомісяця... Бо коли б – писав він – найкраща книга не появилася на світі, це було б така шкода, як упадок періодичного видання. Так як у Галичині цураються фонетики, так само цураються у нас етимології в правописі".

Заклик не мав позитивних наслідків. А брак більшої кількости передплатників стояв уже загрозою перед дальшим існуванням часопису.

Вже на самому початку I. Франко вказував на тираж і на кількість передплатників. „I. н-ру у нас вже дуже мало примірників, – писав він до Драгоманова – так як ми друкували його всього 250 (тепер далі друкуємо по 300). Передплатників у нас досі около 150, т. є. хоча і більш, ніж ми зразу надіялися, але все таки замало на покриття навіть коштів друку".

Наприкінці 1882 р. з ч. 20/21, виданим лише в кількох примірниках і в неповному вигляді, видання було припинено.

Настала перерва. Представники радикальної течії пішли до співпраці в народовецькій пресі. Не легко це давалося, а іноді кінчалося і прикрими наслідками. Саме до цього часу належить, напримір, відмова у співробітництві в,,Ділі" Ів. Франкові з іронічною фразою, киненою йому на прощания:

„Иди і не признавайся, що ти Русин"... Тоді ж було відібрано від М. Павлика „бібліотеку найзнаменітіших повістей" – додатку до „Діла".

Відновлення своєї преси для радикалів було ділом „животрепещущим", як висловлювався М. Павлик. Виникають проєкти. Вже 1883 р. один з таких проєктів опрацьовує студент віденського Університету В. Полянський. Мав це бути літературно-науковий журнал при найближчій участі Ів. Франка, О. Терлецького, В. Коцовського, Н. Кобринської та інших. Зі східніх українських земель розраховували на О. Пчілку та інших. Через брак коштів, що їх не пощастило, як то сподівалися організатори дістати в потрібній кількості, залишився цей проект нездійсненим. Не пощастило здійснити і пізніші проєкти видання „Нової Науки", „Прапору" та „Поступу".

,,Товариш". Програма. Відгуки, становище молодшої групп радикалів. Упадок часопису

Щойно в середині 1888 р. появляється у Львові перше число органу університетської молоді радикального напрямку п. н.,,Товариш" – письмо літературно-наукове, за фактичною редакцією І. Франка і з підписом відповідального редактора Ст. Козловського. Виходити мав двічі на місяць. Перше число, як оказове, появилося 10-го липня розміром 20x13,5 в 116 сторінок. В статті від редакції в першому числі подано основні напрямні, якими мав іти часопис. Зводилися вони до твердження, що – „стоячи на щиро-національному ґрунті,... як писала редакція -- не сходячи ані на хвилю з Грунту народного русько-українського, ми бажаємо по змозі прикладати до пізнання того ґрунту сучасні европейські методи наукові і літературні, а заразом прояснювати дальшу нашу роботу показом на ті дороги, якими йде тепер наука і література в других, освіченніших краях Европи"...

Зміст цього числа склався як з творів красного письменства, так публіцистичних і наукових статтей. Щодо перших, то передусім треба згадати „Домашній промисл" I. Франка. Далі – поезії Гетьманця: „3 України", що малюють українську біду, та Ол. Маковея – „На самоті", переклад Мирона (I. Франка): Із епіграм К. Гавличка-Боровського та інших. Тут же дві статті М. Драгоманова. Одна з них – критична п. н. „Науковий метод в етнографії", присвячена „Етнографії Слов'янщини", написаної О. Стодольським (О. Кониським) (Л. 1887). Стаття відзначується цікавою, гострою критикою способу визначування різниці поміж українцями та рускими, якого вжив О. Стодольський. Друга, не менш цікава і не менш гостра, п. н. „Сміх і горе" вказує на хиби історичного і гео-графічного характеру, якого допускається українська преса.

Безпощадною критикою тогочасної публіцистики визначається стаття I. Франка п. н. „Наша публіка".

3 інших треба згадати М. Павлика, який дав цінну своі'ми даними розвідку: „Русини в Америці", Н. Кобринську, В. Будзиновського, який виступив тут з обговоренням робітничої справи.

Врешті вісті, матеріяли, серед яких: Листок Т. Шевченка до О. Герцена, лист В. Федьковича до Д. Танячкевича та інші.

Першим відгуком на вихід „Товариша" була більша стаття О. Борковського, що появилася в кількох числах,,3орі". Подавши програму, автор зазначував тут, що „потреба таких видавництв по правді давно давалася чути, о тім нема що и казати... Тим більше – казав він далі – радіти треба, що найшлись раз люде, що почули вже в собі силу, потрібну до так важного і від давна по-трібного діла, і то, щоб говорити о „Товаришу", навіть між моло-діжею. Правда, що в 1-му числі „Товарища" бачимо тих молодих сил зовсім небагато, але надіятися треба, що дальше виявиться їх більше. А все ж і те буде великою заслугою, коли зуміють для своєї прехорошої програми винайти хоч би і старших людей.

Не хочу молодому видавництву вказувати, що в дечім може зарожево дивиться поперед себе, а зичу йому щиро якнайкращої долі на розпочатій дорозі".

Реферуючи далі зміст часопису, підкреслював особливо опові-дання I. Франка, статтю М. Павлика та статті М. Драгоманова. Вказавши на цікавий зміст і гостроту останніх, звернув увагу редакції на те, що заголовок однієї з них („Научний метод в етнографії") значно більше обіцює, ніждає. I закінчував:...„рад би я на закінчення додати видавництву охоти до дальших трудів з тою увагою, щоби, не відступаючи від своєї хорошої про­грами, користало більше з праці молодіжі".

Діставши „Товариша", Драгоманов дав йому таку оцінку: „Вернувшись кілька днів тому до Женеви, застав „Товариша". Усе ле-геньке и поверховненьке, але свіженьке и зачіпливе, так що мусить розворушити трохи Вашу публіку"...

Обіцяє незабаром надіслати свої праці і м. і. першу частину „Австро-руських споминів" та запитує про вихід другого числа.

За короткий час знову запитує: „Коли Ви почнете печатити ч. 2 „Товарища"? і повідомляє, що першу частину споминів уже надіслав.

А тим часом з „Товарищем" вже було зле. Спочатку провід доручено I. Франкові і Павликові. По виході першого числа Франко почав підготовлювати матеріял до другого числа. Сюди між іншим мала ввійти стаття Коцолевського „Про партійні відносини між русинами", Франка про село Добрівляни. Також сподівався дістати кореспонденцію про німецькі колонії на українських землях.

Так було на початку вересня. А в жовтні зайшли зміни. Серед молоді під проводом В. Будзиновського виявилося назадоволення часописом. Хиби, на думку опозиції, були в тому, що він майже не мав праць „молодших", та що „часопис був занаціоналістичний, реакційний", що дещо в ньому було „не на місці" і т. д. До всього того, на її думку, часопис мусів би бути менше практичний р.-український, а більш теоретичний, науковий, европейський. В на-слідок всього цього редакцію було від Франка відібрано. Перейшла вона до рук т. зв. „радків", як назвав молодих політиків М. Драго-манів по імені малої доньки Радки. Це спричинилося до того, що „Товариш" завмер і зійшов зі сцени суспільного життя.