Проблеми типології

Чи існує «окрема полиця» для українського націоналізму? Чи варто взагалі шукати таку «полицю»? Прагнення типологізувати явище, що має назву «український націоналізм», завжди буде пов’язане з небезпекою впасти в гріх чистої метафізики. Якщо ми визнаємо факт існування феномена під назвою «український націоналізм», ми маємо визнати також і те, що він не існує у «чистому вигляді», що він є багатоаспектним і поліморфним, зрештою — що він розвивається, змінюється, набуває іншої якості. Відповідно, постає питання про об’єкт типології. Як класифікувати український націоналізм кінця XIX ст. і кінця XX ст.? Чи підпадає він під якусь одну, спільну типологію?

Зрозуміло, що однозначної відповіді на ці запитання немає. З одного боку, «вмонтовуючи» український націоналізм в рамки будь-якої типології, побудованої на узагальненні та аналізі світового чи європейського історичного розвитку, ми маємо можливість для порівнянь на найзагальнішому рівні. З іншого боку, визнання за українським націоналізмом певних рис і ознак, які дають можливість класифікувати його в рамках певної типології, обов’язково призведе до неповноти узагальнення, оскільки на різних історичних етапах, у різних ситуаціях український націоналізм мав різні риси й ознаки. Вихід, мабуть, усе ж таки є: по-перше, слід визнати умовність класифікацій, по-друге, спиратися на ті типології, які дають простір для варіацій в їхніх рамках.

Звичний ярлик «буржуазний», який застосовувався щодо українського націоналізму радянськими суспільствознавцями, зрозуміло, мав суто ідеологічне значення, його науковий зміст був нульовим. Історичний парадокс полягає саме в тому, що український націоналізм у відповідний для цього час не був буржуазним, і саме це великою мірою позначилося на усьому ході української історії. Утім, ідентифікація націоналізму з певним класом чи певними соціальними верствами як аналітичний принцип використовується суспільствознавцями в усьому світі, і звичайно — не тільки марксистами. І якщо ототожнювати появу націоналізму як світогляду чи певної доктрини з певною соціальною верствою чи класом, то його «українську версію» слід адресувати інтелігенції. Згадаємо також характерний для радянської історіографічної школи поділ на націоналізм пануючих і поневолених, /315/ великих і малих націй, коли за останніми визнавалися політично та історично прогресивні риси.

Цікаво, як у свій спосіб типологізували український націоналізм суспільствознавці, завданням яких була «ідейна боротьба проти українського буржуазного націоналізму». Ю. Римаренко, наприклад, стверджував, що «український націоналізм має, так би мовити, різні масті», в «таборі української буржуазно-націоналістичної контрреволюції, якщо розглядати питання в історичному плані, — писав він у 1974 p., — діяли націонал-реакціонери, що відображали інтереси великих землевласників, великої буржуазії...; націонал-ліберали, соціальною базою яких була велика й середня українська торговельна буржуазія та українські обуржуазнені поміщики... і націонал-демократи, що відображали інтереси міської дрібної буржуазії, куркульства та дрібнобуржуазної інтелігенції» 78. Така «субкласифікація» у рамках класового підходу могла б служити й аналітичним інструментом (принаймні в рамках певної методології), коли б не очевидна ідеологічна заангажованість, яка призводила до того, що головним завданням було не зрозуміти, а спростувати.

Звернімося до інших прикладів. Згідно з найпопулярнішою і найвідомішою типологією Г. Кона український націоналізм, на перший погляд, має всі ознаки «східних» чи східноєвропейських націоналізмів. Він виник і розвивався в авторитарних, закритих суспільствах, значною мірою грунтувався на емоціях, міфологізації минулого. Його носієм через брак інших, «національно орієнтованих», верств була здебільшого інтелігенція тощо. Важливо врахувати особливості української новітньої історії, зокрема тривалу бездержавність українців (або їхню «квазідержавність» у складі СРСР), а також ту обставину, що формування української нації відбувалося переважно в рамках авторитарних чи тоталітарних політичних режимів. Якщо брати до уваги той факт, що український націоналізм у будь-яких формах був об’єктом репресій, то можна дійти висновку, що він залишався переважно в рамках «східної» моделі.

Якщо звернутися до іншої, спорідненої з типологією Г. Кона, класифікації Л. Ґрінфелд, то за сукупністю домінантних ознак український націоналізм слід віднести до категорії «етнічних, авторитарно-колективістських» націоналізмів. Особливо ця категорія пасує українському варіантові «інтегрального націоналізму». Утім, оскільки /316/ Л. Ґрінфелд допускає варіативність застосування її схеми й умовність поділу, можна припустити, що в певний період своєї історії український націоналізм був також носієм ознак, притаманних «громадянському, ліберально-індивідуалістичному» націоналізмові, хоча в такому вигляді він ніколи не існував як цілісне явище (і тоді слід інакше дивитися й на типологію Г. Кона). Елементи такого типу націоналізму ми можемо знайти в політичних програмах українських партій початку XX ст., у діяльності Центральної Ради й урядів УНР і ЗУНР, в ідейних настановах найвпливовіших західноукраїнських партій міжвоєнного періоду, в публіцистиці дисидентського руху 1970-х років тощо.

Зрештою, ми вже знаємо, що бінарні класифікації стосовно націоналізму не виправдовують себе, оскільки вони не враховують багатофакторність і багатоаспектність розвитку націоналізму (чи націоналізмів). Навіть у тому випадку, коли певний націоналізм, зокрема український, здавалося б, підпадає під категорії «східного», «етнічного», «культурницького» тощо, з’ясовується, що ці ознаки, по-перше, не завжди відповідають «зразкам», на основі яких формулювалися ці дефініції, а по-друге, в ньому досить легко знайти ознаки протилежного типу націоналізму.

Звернімося до інших типологій. За Л. Віртсом, український націоналізм, як рух, тривалий час залишався партикулярним, або ж, за типологією Е. Сміта, сепаратистським, націоналізмом. Його головним завданням було відокремлення, досягнення автономії і незалежності для української етнічної спільноти. Водночас типологія Е. Сміта «не спрацьовує» в тому відношенні, що український націоналізм із сепаратистського перетворюється на інтеграційний (не змішувати з інтегральним! — Г. К.) не після, а до здобуття незалежності: ідея «соборної України» остаточно сформувалася, як відомо, в 90-ті роки XIX ст.

Можна й далі застосовувати відомі нам типології щодо українського націоналізму, проте й наведених уже прикладів цілком вистачає, щоб зрозуміти: універсальна типологія, навіть для одного, українського, націоналізму неможлива. Щоправда, коли будувати типологію на принципі «домінантних ознак», можна сконструювати приблизно таку типологічну схему: український націоналізм зародився і значний період своєї історії розвивався як націоналізм «східного» типу, як етнічно-культурний, сепаратистсько-інтеграційний націоналізм бездержавної /317/ нації з елементами громадянського, ліберального націоналізму. Мабуть, ця схема враховує основні особливості функціонування й генези українського націоналізму. В неї є лише один недолік — вона не має практичної пізнавальної цінності, оскільки базується на еклектичному змішуванні різних типологій, а значить сама класифікація втрачає сенс.

Отже, вихід, очевидно, полягає в тому, щоб застосовувати принцип «домінантних ознак» лише для класифікації українського націоналізму в конкретно-історичному контексті. Проте й у цьому випадку будь-яка типологія буде неповною.

Можна, спираючись на думку П. Альтера, припустити й таке: український націоналізм взагалі не існував як єдине, цілісне явище. В різні періоди новітньої української історії виникали й діяли різні українські націоналізми, які не лише об’єднувалися набором певних спільних принципів та ідей, а й протистояли один одному.

Наведемо такий приклад: центральною ідеєю українського націоналізму (якщо вважати його єдиним явищем) була державність нації. Проте чи існував єдиний, так би мовити, універсальний «проект» української нації та державності? Можна ідентифікувати принаймні чотири моделі нації, вироблені українською інтелігенцією: народницька (М. Грушевський), консервативно-елітаристська (В. Липинський), тоталітарно-елітаристська (Д. Донцов, теоретики Організації Українських Націоналістів), класово-соціалістична (українські соціалісти та націонал-комуністи). Кожній із цих концепцій відповідала модель державного устрою української нації. Постає питання: як розглядати відповідні ідеології: як варіанти українського націоналізму, чи як різні українські націоналізми?

Як ми пам’ятаємо, в деяких уже згадуваних нами типологіях присутній так званий «інтегральний націоналізм», який вважається окремим історичним типом націоналізму. В українській історії «інтегральний націоналізм» також має місце, але чи можна вважати його історичним типом саме українського націоналізму?

«Інтегральний націоналізм»

Питання про еволюцію так званого «інтегрального націоналізму» заслуговує особливої уваги з двох причин. По-перше, саме цей різновид українського націоналізму залишається предметом надзвичайно гострих дискусій у наукових колах. І це зрозуміло: в самій Україні і в зарубіжжі діють політичні /318/ організації, які вважаються представниками цього напряму націоналізму. У них є свої прихильники і противники, тож науковці, часом не по своїй волі, опиняються в центрі цих контроверзій.

По-друге, є суто науковий аспект проблеми: потребують уточнення термінологія і поняття, що застосовуються в аналізі «інтегрального націоналізму», і, зрештою, необхідно з’ясувати місце і роль цього напряму в загальній еволюції українського націоналізму.

По-третє, як ми вже зазначали вище, український націоналізм у формі організованого політичного руху розвивався здебільшого саме як «інтегральний націоналізм».

Передусім, мабуть, варто прокоментувати сам термін «інтегральний націоналізм». Як відомо, він виник у Франції на початку XX ст. і застосовувався для ідентифікації екстремального напряму французького націоналізму, в якому змішувалися елементи тоталітаризму і монархізму. Дослідники здебільшого використовують термін «інтегральний націоналізм» як родове поняття, в рамках якого об’єднуються європейські праворадикальні тоталітаристські рухи першої третини XX ст. (До речі, це ще один приклад того, як ідеологічний винахід переходить у наукову термінологію: К. Гейз «легітимізував» цей термін як науковий, хоча він свого часу був самоназвою цілком конкретного націоналізму.)

Дж Армстронг, спираючись на висновки К. Гейза, дає такі характеристики «інтегрального націоналізму»:

1. Віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядковані усі інші, тобто йдеться про тоталітаризм.

2. Апеляція до містичної ідеї єдності всіх особистостей, що складають націю, зазвичай основаної на тому припущенні, що в одне органічне ціле їх об’єднують біологічні характеристики або необоротні наслідки спільного історичного розвитку.

3. Підпорядкування раціональної аналітичної думки «інтуїтивно правильним» емоціям, ірраціональність.

4. Наявність харизматичного лідера чи еліти націоналістів-ентузіастів, які вважаються уособленням «волі нації».

5. Культ дії, війни та насильства, які вважаються вираженням «вищої біологічної життєздатності нації» 79. /319/

Ці риси, на думку Дж. Армстронга, були спільними для націоналістичних рухів, що з’явилися в Європі у 1920-ті роки. Український «інтегральний націоналізм» у цьому плані не став винятком, тим більше, що як рух та ідеологія він значною мірою був продуктом копіювання європейських зразків. І. Лисяк-Рудницький вважав, що «у доктрині націоналізму є відгомін ірраціоналістичних, волюнтаристичних і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Західній Європі (Ф. Ніцше, А. Берґсон, Ж. Сорель, Ґ. Лебон, О. Шпенґлер та ін.)» 80. Щоправда, на думку Дж. Армстронга, в українському варіанті «інтегрального націоналізму» можна знайти «міцні елементи ліберальних, демократичних, а також і християнських принципів, навіть якщо учасники руху на словах заперечували їх. У практичній діяльності навіть найрадикальніших груп ніколи не бракувало пошани щодо формальної освіти, установленого авторитету, права на індивідуальний та громадський вибір» 81.

Ми не будемо сперечатися щодо правомірності застосування терміна «інтегральний націоналізм» до українського радикального націоналізму 1920 — 30-х років, нагадаємо лише, що самі представники цього напряму користувалися іншими самоназвами: «організований націоналізм», «революційний націоналізм» тощо. Термін «інтегральний націоналізм» ми визнаємо як «робочий».

Зауважимо також, що поряд з «інтегральним націоналізмом», уособленням якого дослідники вважають Організацію Українських Націоналістів (ОУН) та її попередників (Леґія Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді та ін.) існував споріднений з ним, але дещо відмінний варіант радикального, тоталітарного націоналізму, так званий «донцовський» націоналізм. Між донцовським «чинним націоналізмом» і так званим «організованим націоналізмом» (ідеологія і рух ОУН), хоча вони й були спорідненими явищами, існували досить серйозні розбіжності. «Організований націоналізм» при всіх своїх крайнощах пропонував певну конструктивну програму і мав риси систематизованого світогляду, політичної доктрини, тоді як «чинний націоналізм» Д. Донцова був, передусім, набором емоційних закликів і не являв собою системи. З іншого боку, навряд чи ОУН мала б такий успіх і вплив у західноукраїнському суспільстві кінця 1920 — 1930-х років, коли б психологічний ґрунт не був підготовлений «донцовським» націоналізмом. /320/

Одна з найпопулярніших тез ідеологічних критиків і противників українського «інтегрального націоналізму» — його спорідненість, духовна й ідеологічна, з німецьким націонал-соціалізмом та італійським фашизмом. До певної міри ця теза, якщо відмовитися від примітивного ідеологічного таврування самими термінами («фашизм», «нацизм»), відповідає дійсності. Деякі ідеологи ОУН безпосередньо запозичували ідеологічні конструкції італійських фашистів, а очевидна орієнтація на Муссоліні й Гітлера як на основні фігури в ревізії Версальської системи, що позбавила Україну будь-яких сподівань на незалежність, є загальновідомою. Культ сили й дії, волюнтаризм, ірраціоналізм, харизма лідера, елементи расистських теорій тощо — усе це також споріднює український «інтегральний націоналізм» з фашизмом і нацизмом.

Проте варто звернути увагу також і на фундаментальні розбіжності, що дають підстави відмовитися від методу формальних аналогій і не ототожнювати український «інтегральний націоналізм» з нацизмом і фашизмом. По-перше, український «інтегральний націоналізм» був ідейною течією і політичним рухом бездержавної нації, а якщо формулювати коректніше, нації, яка щойно втратила державність. По-друге, як зазначає І. Лисяк-Рудницький, німецький націонал-соціалізм та італійський фашизм були продуктом індустріальних і урбанізованих суспільств (щодо Італії 1920-х років як «індустріального й урбанізованого» суспільства можуть виникнути певні сумніви), тоді як український варіант «інтегрального націоналізму» виник в аграрному, економічно відсталому суспільстві. Тому, вважає дослідник, «найближчих родичів українського націоналізму» слід шукати серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи, таких, як хорватські усташі, словацькі глінківці, румунська Залізна Гвардія, польський радикально-національний союз тощо.

Зрештою, стверджує І. Лисяк-Рудницький, «український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків» 83. На думку вченого, існував цілий комплекс соціально-економічних і політичних причин, що створили передумови для появи українського «інтегрального націоналізму»: господарський застій, безробіття інтелігенції, аграрне перенаселення, /321/ адміністративне свавілля поляків у Західній Україні й водночас — неефективність традиційних легальних українських партій, становище українців в СРСР тощо.

Можна погодитися з тим, що український інтегральний націоналізм виник на основі певних специфічних передумов, характерних саме для розвитку української нації у період між світовими війнами. І все ж таки слід враховувати, що як ідеологія і рух він не був оригінальним явищем. Поява цієї течії була цілком природним наслідком поразки української революції 1917— 1921 pp. і водночас — виявом глобальнішої тенденції до радикалізації націоналістичних рухів у період після Першої світової війни. (Можна припустити, що будь-який націоналістичний рух, який розвивається в умовах нерозвиненого громадянського суспільства, матиме радикальний характер.) Водночас ідеологія «інтегрального націоналізму» являла собою цілу низку доктринальних запозичень із популярних на той час расових, етатистських, елітаристських та інших теорій, з долученням певних, традиційних для української політичної думки кінця XIX — початку XX ст., постулатів. Це стосується як «батька» українського радикального націоналізму Д. Донцова, так і найвидатніших теоретиків Організації Українських Націоналістів (М. Сціборського, Ю. Вассіяна та ін.).

Слід також уникати однобічності в оцінці деяких внутрішніх рис українського «інтегрального націоналізму». Наприклад, ця течія майже безумовно визнається тоталітарною. І це, певною мірою, відповідає дійсності: програми ОУН 1929 та 1939 pp. формулювалися як програми побудови тоталітарного монопартійного суспільства з елементами корпоративної системи на зразок італійської. Організаційна структура ОУН, принципи стосунків загалу і керівництва — все це також свідчить про тоталітарність «інтегрального націоналізму» як політичного руху. Проте існували серйозні розбіжності між деклараціями і практикою. По-перше, ОУН від самого початку свого існування не була єдиною організацією: зокрема, існував Провід з нечисленними структурами, що складалися з політичних емігрантів, і масова «крайова організація». Між ними постійно точилися суперечки, що врешті-решт призвело до розколу ОУН. Це ставить під сумнів ідею про «тоталітарну монолітність» ОУН. По-друге, відомо, що під час Другої світової війни ОУН змінила ідеологічну орієнтацію з «тоталітарного націоналізму» на /322/ «демократичний націоналізм». Хоча це іноді й розглядається як тактичний крок, наступний розкол в ОУН (відхід «двійкарів») свідчить про те, що це було виявом певних внутрішніх тенденцій, що також змушує нас обережніше ставитися до звинувачень інтегрального націоналізму в «тоталітарності». Нарешті, після останнього розколу ОУН усередині 1950-х років, коли рух остаточно звільнився від ревізіоністів, його можна було б трактувати як тоталітарний, однак існування в умовах західних демократій сприяло його відходу від тоталітарних настанов.

Інше поширене уявлення про характерні ознаки «інтегрального націоналізму» — це культ ірраціоналізму, як протиставлення попередній «опортуністично-прагматичній» політичній традиції. Проте як у деяких духовних настановах, так і на практиці український «інтегральний націоналізм» сповідував цілком прагматичні, раціональні принципи. «Націоналізм релятивізував традиційні моральні цінності, — зауважував І. Лисяк-Рудницький, — підпорядкувавши їх вимогам політичної доцільності, згідно з принципом — «мета освячує засоби». Деякі публіцисти відкрито пропагували макіявеллізм» 84.

Ці зауваження спрямовані передусім на те, щоб виробити більш диференційований підхід до проблем становлення та еволюції українського «інтегрального націоналізму», розуміння його місця в історії українського націоналізму загалом. Останнє питання потребує окремих зауважень.

Як відомо, сучасні дослідники (Дж Армстронг, О. Мотиль) протиставляють «інтегральний націоналізм» попереднім формам українського націоналізму. І. Лисяк-Рудницький також відокремлює його від «націоналізму в ширшому значенні, однозначного з патріотизмом і самостійництвом». Навіть у рамках радикального націоналізму були спроби протиставити його історичні прояви: зокрема, Д. Донцов заперечував спорідненість «свого» націоналізму з націоналізмом М. Міхновського. Дослідник творчості Д. Донцова М. Сосновський стверджував, що «націоналізм Міхновського і «чинний націоналізм» Донцова єднає спільна назва і на цьому подібність між ними кінчається, не враховуючи... окремих елементів другорядного значення» 85. З іншого боку, публіцисти з різних таборів ОУН виводять генеалогію свого руху від братства «тарасівців» та М. Міхновського (щоправда, вони керуються передусім політичними, а не науково-аналітичними міркуваннями). /323/

Мабуть, ці підходи можна узгодити. По-перше, «інтегральний націоналізм» хоча й був до певного часу єдиною організованою формою українського націоналізму, останній у вигляді елементів політичної доктрини був представлений у діяльності багатьох інших політичних течій як у Західній Україні міжвоєнного часу, так і на еміграції (згадаємо хоча б ідею незалежності і соборності України). По-друге, «інтегральний націоналізм» хоча й заперечував формальний зв’язок із попереднім етапом розвитку українського націоналізму, не був радикально новою ідеологією і абсорбував деякі елементи ідеологічних конструкцій попереднього етапу (зрештою, він мав що заперечувати!). По-третє, в рамках радикального напряму українського націоналізму все ж таки простежується безпосередній «генетичний» зв’язок. Якщо вести мову про «чинний націоналізм» Д. Донцова, то загальновідомо, що визрівання деяких його ідей розпочалося ще напередодні Першої світової війни. Якщо придивитися уважніше до націоналізму ідеологів ОУН міжвоєнної доби, то стане очевидним, що вони будували свої конструкції не лише на запозичених на Заході теоріях, а й на певній історичній традиції.

Отже, «інтегральний націоналізм» і споріднений з ним «чинний» націоналізм Д. Донцова були специфічними виявами, формами загальнішого явища під назвою «український націоналізм». Воно, у свою чергу, виникло й розвивалося на тлі подібних загальноєвропейських і світових процесів. Розуміння цього ставить нас перед необхідністю докладніше розглянути проблему взаємодії і взаємовпливів в історії українського націоналізму.