І. З уст народу

Давним-давно в Чигирині від сивої, спрацьованої за довге жит­тя бабусі я почув зворушливу легенду. Бабуся сиділа на ослоні в своїй тісненькій хатині, а довкола неї, по стінах, барвисте цвіли рушники, вишиті її сухими, жилавими руками. Її тихий голос дзве­нів чисто-чисто, ніби Холодоярський струмок;

— Жила в нашому містечку дівчина-красуня. На диво струнка, чорноброва, з тугою косою за плечима, знала безліч старовинних пісень і співала їх так, що навіть людина, яка й мови української не знала, — танула серцем, ронила сльозу, бо вчувала у тих ме­лодіях, звичайнісеньких буденних словах — красу душі народної. Звали ту дівчину Оленою, і мала вона от-от повінчатися із своїм нареченим. Палко і вірно вони кохали одне одного. На жаль, за­ступили світ чорні хмари війни... Ганьбили й топтали дощенту землю нашу злі воріженьки. Провела на світанку Олена свого лю­бого на фронт, провела й стала чекати день за днем. І тільки тоді, як визволила Червона Армія до кінця наш край Чигиринський з-під фашистських чобіт, тільки тоді приніс листоноша жаданий трикутник. Але не від Тихона, ні... Друзі його писали, що лежить ії суджений у далекому лазареті, смертельно поранений і без кінця-краю марить її ім'ям... Називає адресу, кличе Олену, просить при-яезти води з джерела, що на Замковій горі, благає уві сні долю, аби Оленчин голос почути, народною піснею з уст її душу етолити...

Рано-вранці зібралася дівчина і подалася до щастя свого аж на Урал. Відшукала, до спопелілих вуст припала, джерельною водою напувала і тихо співала улюблену Тихонову пісню, яку він най­більше поривався слухати ввечері під вербами біля Тасмина:

Ой у лузі, та ще й при березі Червона калина...

І побачила Олена, як з тим її співом, її тихим сердечним го­лосом все ясніше розплющувалися карі очі коханого, а на його блідому, вкрай змарнілому обличчі — тепло світилася усмішка... Дні й ночі просиджувала біля нього.

А коли забирала додому немічного каліку без рук і правої ноги, лікар-хірург відкликав Олену і сказав наодинці: «Не ми, а ваша лю­бов, ваші пісні народні врятувалисолдата від смерті» (С. Носань).

II. Життя квітів починається з пролісків. Пролісок — квітка ніжна, але смілива й нетерпляча. Ще не зійде сніг, а вже крізь весняну ніздрювату сніго-льодову скоринку, прогріваючи собі тіс­неньку і скромну проталину, пнеться цупкий паросток, схожий на цибульку. Сьогодні це біло-зеленаво-жовтуватий хвостик, а завтра це біло-зелена гостриця, післязавтра це вже довгий зелений лис­ток з тоненькою стрілкою всередині. Ще за день брунька на кінці стрілочки розквітає враз твердою білою пащицею — і квітів ви­зорює так густо, що земля знову стає біла і зимна від рясного холодного цвіту.

І негайно ж заквітовує ряст. Це вже весна. Квіти рясту фіалко­ві — теплі й сонячні. І хоча тіло квітки ще тверде, напружене, готове до опертя холоду й негоді — проте дух її вже ніжний, теп­лий, весняний. Вона вже пахне.

Потім з'являється жовтий козелець. Це вже повна весна. Квіт­ка гаряча, як сонце. Вона м'яка і ніжна. Дух від неї іде сильний, але це вже аромат. І росте козелець вже не з чорної землі. Довкола вже не тільки торішнє пріле листя, а й зелена трава. Над козельцем вже схиляється зелена брость і молода парость.

І тоді рясно вибухає фіалковий цвіт. Густим килимом вкри­вають теплу землю фіалки. Вони пахнуть ніжно, радісно і хвилю­юче. Випростує свої м'які волохаті пелюстки тихий сон. Стрімко зводяться легкі тремтливі дзвіночки. Все затоплює, все захоплює, все укриває войовничий, невідступний, швидкий барвінок. Над­ходить літо (За Ю. Смоличем).

Увага! Культура мовлення