Геракліт Ефейський

З ім'ям Геракліта з Ефеса (540-480 р. до нашої ери) зв'язане виникнення ще однієї сильної філософської школи Древньої Греції. Збереглося близько 130 фрагментів із праці Геракліта, що, відповідно до одним джерел, називався «Про природу», згідно іншим - «Музи».

Геракліт пояснював природним образом такі природні явища як вітер, блискавки, грім, блискавиці й інші. Основою усього Геракліт вважав вогонь. У його розумінні вогонь, з одного боку, подібний праматерії в представників мїлетської школи і є як першоосновою світу («архе»), так і основним елементом («стойхейрон»).

З іншого боку, вогонь є для нього найбільш адекватним символом динаміки розвитку, поступовості постійних змін. Про це свідчить, наприклад, його виречення, що світ «виникає з вогню і знову згоряє у визначені періоди протягом усього століття; здійснюється це відповідно до долі».

Поруч з підкресленням матеріальної основи всякого буття і з констатацією нескінченності цього матеріального принципу дослідники знаходять у Геракліта і думка. Нескінченність матерії, що підкреслює, в історичному змісті слова й очевидне пояснення її нествореності і незнищеності: «Цей світ, що для усіх не створив ніхто з богів, але завжди є і буде вічно живим вогнем, що розпалюється відповідно до мері і угасає відповідно до мері».

В інтуїтивному розумінні розвитку як єдності і боротьби протилежностей із усіх досократівських мислителів Геракліт просунувся найбільше далеко. Зрозуміло, діалектика тут не викладається в ясних і упорядкованих поняттях, це скоріше окремі геніальні спостереження.

Центральним мотивом навчання Геракліта був принцип усі тече (панта реі). Постійних хід розвитку він порівнював із плином ріки, у яку не можна ввійти двічі. Розмаїтість проявів існуючого світу Геракліт пояснює змінами, що відбуваються у вихідної «праматерії». Одна матерія, відповідно до його поглядів, «живе смертю» іншої. Таким чином, Геракліт дуже близько підходить до розумінню «творчого заперечення».

Дуже важливе значення в поглядах Геракліта надається, використовуючи сучасний термін, детермінізму, тобто загальної обумовленості всіх подій і явищ. Усі, відповідно до нього, правиться чи долею необхідністю (ніке). З поняттям необхідності дуже тісно зв'язане розуміння закономірності - закону (логос). Логос, по Гераклітові, так само вічний, як і нестворений і незнищений світ. Як світ, так і праматерія і логос існують об'єктивно, тобто незалежно від людської свідомості.

Геракліт одним з перших звертає увагу на характер людської свідомості. Пізнання, відповідно до його поглядів, прагне осягти сутність, тобто логос. Значна увага він приділяє відмінності «багатознання» від справжньої мудрості.

«Багатознання» на відміну від справжньої мудрості не сприяє дійсному пізнанню принципів світу. Людська свідомість - душу (психу) - підлегло логосу. Геракліт надавав значення оцінці відносини світу до пізнання. Він підкреслював, що всі стани і властивості світу завжди релятивні. Він відзначав також відносність повсюдно уживаних понять: «Найпрекрасніша з мавп огидна, якщо порівняти її з людським поколінням».

Гераклітова філософія являє собою не цільну теоретичну систему діалектичного походу до світу, але, принаймні, тут можна говорити про інтуїтивне пояснення сутнісних рис діалектики.

Найбільш видним з учнів Геракліта був Кратил. Як роблять висновок автори книги «Історія філософії в короткому викладі» Кратил, довів думки Геракліта до абсурду, затверджуючи, що про дійсність не можна нічого сказати. Релятивність пізнання й оцінки, виявлена Гераклітом, приводить Кратила до абсолютного релятивізму.

Еліати

Ксенофана з Колофона (565-470 р. до нашої ери) можна вважати ідейним попередником елейської школи.

Подібно мілетцям, Ксенофан визнає матеріальність світу, що на відміну від них вважає постійно тим самим, незмінним. Ксенофан прагнув також до натуралістичного пояснення природних явищ.

Богом Ксенофан вважав світ по всій його цілісності. Він розуміє бога як суще, відмінне від людей. Бог у нього, таким чином, стає поняттям, що символізує необмеженість і нескінченність (як у просторовому, так і в тимчасовому відношенні) матеріального світу. При цьому універсальне буття розуміється їм як вічне і неіменне, що повідомляє його філософії риси нерухомості. Поряд з абстрактною єдністю допускаються і прояву різноманіття світу.

Збереглися також фрагменти атеїстичної орієнтації, у яких Ксенофан характеризує міфічних богів як продукти людської фантазії і формулює думку про те, що не боги створили людей, але люди створили богів по своєму образі і подобі.

Хоча основою онтології Ксенофана було «єдине» - зроблене єдине буття, він допускав ще зміну і рух як виникнення і занепад, що Парменід і інші еліати цілком відкидали. Дійсно, Ксенофан визнає зміна і рух тільки як виникнення і загибель світу, розуміючи його як внутрішньо незмінну цілісність. Якщо в цьому випадку взагалі можна допустити розвиток, то воно, відповідно до його концепції, не приносить нічого нового.

Онтологічні погляди Ксенофана тісно зв'язані з його розумінням пізнання. Почуття не можуть дати підстави щирого пізнання, але ведуть лише до думок і видимості. Саме почуття ведуть до переконаності, що світ багатоликий і мінливий. Саме такий скептичний підхід до почуттєвого пізнання став характерним для всієї єлейської школи.

Власне засновником єлейської школи був Парменід з Єлеі (ок. 540-470 р. до нашої ери).

Основним для Парменіда, як і для всієї єлейської школи, є наука про буття, про сущий. Аристотель його погляди коментує так: «Парменід... затверджує, що поряд із сущим не суще є нічим, з необхідністю думаючи, що суще є одне і що немає нічого іншого». У Парменіда мається також заперечення «створення» сущого, твердження його вічності. Суще не тільки вічно у своєму існуванні, воно також і незмінно.

З дійсного світу, з області буття Парменід цілком виключає рух. Чому Парменід відкидає рух і розвиток? Відповідь на це питання випливає з його характеристики буття і небуття. По Парменіду, не суще не існує. Усе, що існує, є суще (буття), що є усюди, у всіх місцях, і тому воно не може рухатися. Хотіти щось перемістити, згідно Парменіду, означало б або помістити його на місце іншого сущого, а це неможливо, тому що одне суще вже там знаходиться, або помістити його на місце, де раніше було не суще, але, як випливає з раніше сказаного, не суще не існує, тому і цей варіант відпадає. Звідси суще є наповненим і нерухомої. Буття має матеріальний характер, але з нього виключені зміна, рух і розвиток.

Тут варто замістити, що в гносеології Парменід проводить дуже різке розходження між справжньою істиною (алетея), що є продуктом раціонального освоєння дійсності, і думкою (докса), що спирається на почуттєве пізнання.

Почуттєве пізнання, по Парменіду, дає нам лише образ удаваного стану речей, і з його допомогою не можна осягти їхню справжню сутність. Істина осягається лише розумом. Він розглядає почуттєвий світ лише як думка. Отож в області думки Парменід допускає існування не сущого на основі «почуттєвого сприйняття». Це дає йому можливість потім - у виді думки - визнати існування руху і зміни. Таке усвідомлення розходження почуттєвого і раціонального пізнання приводить до метафізичного розриву цих двох ступенів єдиного процесу пізнання.

Одним з найбільш яскравих учнів Парменіда був Зенон (род. близько 460 р. до нашої ери).

У своїх онтологічних поглядах Зенон однозначно відстоює позиції єдності, цілісності і незмінності сущого. Суще, по Зенонові, має матеріальний характер. Симпліциус свідчить, що, відповідно до Зенона, «хто визнає безліч, необхідно говорить суперечливо. Так... якщо суще багаточисленне, те воно дорівнює велико до нескінченності і мало так, що взагалі не має ніяких розмірів. При цьому він доводить, що якщо щось не має розмірів і маси, то воно взагалі не може бути. Світів багато і не існує порожнього простору».

Відповідно до поглядів Зенона усі в природі походить від тепла, холоду, сухого і вологого чи їхніх взаємних змін; люди ж відбулися з землі, а душі їх є суміш вищезгаданих початків, у якій жодне з них не користається перевагою.

Видимо, найбільш відомим викладом єлейського заперечення руху і постулірування незмінності і нерухомості сущого є апорії Зенона, що доводять, що якщо допускається існування руху, то виникають нездоланні протиріччя. Перша з апорій названа дихотомією (розподіл навпіл). У ній Зенон прагне довести, що тіло не може зрушитися з місця, тобто рух не може ні початися, ні закінчитися. Другий (і, мабуть, найбільш відомої) апорією Зенона є ахоллес.

Ця апорія показує, що найшвидший з людей (Ахіллес) не зможе ніколи наздогнати саме повільне створення (черепаху), якщо воно вийшло в шлях раніш його. Ці логічні конструкції показують суперечливість руху і знаходяться у видимому протиріччі з життєвим досвідом. Тому Зенон допускав можливість руху тільки в області почуттєвого пізнання. Однак у його апоріях мова йде не про «реальність» чи «існуванні» руху, але про «можливість його збагнення розумом». Тому рух розглядається тут не як почуттєве дане, але починається спроба з'ясувати логічну, понятійну сторону руху, тобто ставиться питання про істинність руху.

Зенон прославився, в основному, з'ясуванням протиріч між розумом і почуттями. Відповідно до принципів єлейської школи Зенон також розриває почуттєве і раціональне пізнання. Щирим він однозначно визнає раціональне пізнання, почуттєве ж, на його думку, веде до нерозв'язних протиріч. Зенон показував наявність границі в почуттєвого пізнання.

До числа видних мислителів єлейської школи належить і Меліс з острова Самоз (род. близько 440 р. до нашої ери).

Меліс думав, що світ «не був створений» і не має кінця. Буття, відповідно до його представлень, є не тільки єдиним і необмеженої в часі і просторі, але і метафізично незмінним.

Таким чином, філософія еліатів виявила ряд проблем, що істотно вплинули на подальший розвиток філософії. Так, у їхньому навчанні ми зустрічаємося з порівняно чітким навчанням про буття і визначені принципові підходи до питання про пізнаванність світу. Їхнє розходження почуттєвого і раціонального пізнання тісно зв'язано з розходженням «сутності» і «явища».

В області способу філософствування великим внеском еліатів є прагнення до осмислення дійсності за допомогою понятійного апарата.