Модуль 2 4 страница

Разом із цим при переміщенні дітей до закладів вони втрачають родинні зв’язки, звичне для них середовище (власну домівку, речі, іграшки). Дослід­ження Дж. Боулбі (засновника теорії прихильності) доводять, що лише інтимні, емоційно насичені та стійкі відношення з об’єктом прихильності забезпечують нормальний психічний розвиток, формування здорової, активної та соціально адаптованої особистості. Здатність дитини до любові й прихильності - це фун­даментальна характеристика нормального розвитку, яку вчені визначають як критерій психічного здоров’я. Неминуча нестабільність та численність соціаль­ного оточення в закладі, відсутність ключової фігури, яка турбується про дити­ну, супроводжує її протягом життя, забезпечує відчуття стабільності, надійності й захищеності, створює несприятливі умови для формування прихильності та емоційного розвитку дитини, призводить до руйнування природного прагнення дитини до близькості та любові. У таких дітей не формується відчуття базової довіри до світу, що є найважливішим для подальшого психічного розвитку. Отож, світ ними сприймається як непередбачуваний, небезпечний і ненадійний.

Отже, з одного боку, розміщення дитини в закладі соціального захисту вка­зує про порушення її адаптації та соціалізації, зокрема в сімейному середовищі, а з іншого боку, - вимагає від дитини адаптації до нового соціального середовища.

Оскільки притулки, центри соціально-психологічної реабілітації дітей - це заклади тимчасового перебування дітей, які зазнали впливу несприятливих умов соціалізації, відповідно метою адаптації є допомога дитині у пристосуванні до тимчасової нової соціальної ситуації. Адаптація дитини в умовах закладів соціального захисту передбачає її пристосування до нової території, постійного місця дитини в групі (шафи для речей, місця за столом, стілець, ліжко), щоден­ного розпорядку дня, правил поведінки, традицій групи, виконання обов’язків (навчатися, прибирати за собою, охайно їсти, дотримуватись черги тощо). Слід пам’ятати, що деякі обов’язки для дитини, можливо, є відомими, а для іншої дитини - взагалі незнайомими, якими вона має опанувати. Якщо дитина має власні речі, варто виявляти повагу й цінувати їх. Важливе значення в процесі адаптації дитини та її реабілітації є, в цілому, знання та усвідомлення дитиною причин її розміщення до закладу, а також її перспективи на майбутнє.

Психолог, соціальний педагог у діагностичній, корекційній роботі з дітьми на етапі адаптації до закладу соціального захисту має спиратися на такі педагогічні вимоги:

- вивчення особистості повинно бути спрямоване не тільки на розкриття недоліків, скільки на пошук резервів особистості, її нерозкритих можливостей і потенціалів;

- діагностика не повинна бути самоціллю, а має носити стимулюючий характер;

- вивчення особистості необхідно здійснювати в процесі діяльності та спілкування;

- особистість вивчається не ізольовано, а в контексті соціальних відносин;

- дані діагностики не повинні бути спрямовані проти самої особистості;

- не можна робити висновки про особистість тільки на основі одного методу чи її ситуативного поведінкового прояву;

- необхідно вивчати особистість дитини в розвитку й порівнювати її досягнення не лише з успіхами інших дітей, але і з її власними показниками.

Працівники закладів соціального захисту спрямовують свою роботу на ство­рення в адаптаційний період морально-психологічного клімату, що підтримує в дітях стан захищеності, безпеки. Тому завдання фахівців забезпечити такі умо­ви, за яких присутні захист, тепло, взаєморозуміння, довіра, співчуття, любов.

Адаптація вихованців до умов і способу життя в закладі соціального захисту, нового кола спілкування відбувається шляхом індивідуальних бесід, консуль­тацій, через тренінгові, ігротерапевтичні заняття.

Критеріями ефективності адаптації дитини можна вважати домінування спо­кійного врівноваженого настрою дитини, участь у колективній діяльності, пози­тивну оцінку самим вихованцем свої адаптованості (“Мені тут добре”, “Я вже звик” тощо).

На допомогу фахівцю можна порекомендувати здійснювати аналіз карти спостережень за дитиною в адаптаційний період. Ця карта заповнюється про­тягом першого місяця перебування дитини в закладі соціального захисту. Аналіз карт спостереження за дітьми дає наступні результати: у більшості вихованців через деякий період перебування в закладі соціального захисту підвищується рівень сформованості побутових і гігієнічних навичок, трудових умінь і навичок, навичок спілкування з ровесниками. Діти стають більш урівноваженими, кон­тактними, активними, менш агресивними та грубими.

Важливу роль в адаптації вихованців відіграє взаємодія психолога (соціаль­ного педагога) і вихователів. Для надання допомоги дітям в адаптації, вирішен­ня конфліктних ситуацій проводяться індивідуальні консультації. Серед основ­них питань, що обговорюються: взаємостосунки в закладі, агресивна поведінка деяких вихованців, подальше влаштування дітей.

Список рекомендованої літератури:

1. Балл Г.А. Понятие адаптации и ее значення для психологии личности // Вопросьі психологии. - 1989. - № 1. - С. 34-37.

2. Божович Л. И. Личность и ее формирование в детском возрасте. - М. - Воронеж: МОДЗК, 1998.-240 с.

3. Боулби Дж. Привязанность. -М.: Гардарика, 2003. - 180 с.

4. Розум С.И. Психология социализации и социальной адаптации человека. - СПб.: Речь, 2006.-365 с.

5. Шульга Т.И., Слот В., Спаниярд X. Методика работьі с детьми “группьі риска”. 2-е изд., доп.-М.: Изд-воУРАО, 2001.- 128 с.

Тема 3.4. Встановлення контакту з дитиною

Ключові поняття: контакт, контактна взаємодія, стадії взаємодії з дити­ною, спілкування, терапевтичні відношення.

Лекція. Встановлення контакту з дитиною

План

1. Важливість успішності першого контакту з дитиною.

2. Стратегії встановлення першого контакту з дитиною.

3. Різноманітні стратегії взаємодії з дитиною залежно від психологічного типу дитини.

Матеріали лекції

Діти, потрапляючи до притулків для дітей чи центрів соціально-психологічної реабілітації, завжди травмуються як минулим досвідом, так і актуальною ситу­ацією. Відповідно, сам контакт із дітьми переважно ускладнений. Діти не на­лаштовані на спілкування з фахівцями, оскільки відчувають шок, розпач, мо­жуть впадати в істерику чи депресію, виявляти агресію тощо.

Варто розуміти, що встановлення первинного контакту з дитиною є перш за все підтримкою для неї в ситуації переміщення до нової соціальної ситуації. При цьому основоположним у встановленні контакту з дитиною є позитивний емоцій­ний фон, створення ситуації безпеки, безумовного прийняття, довіри та відкритості.

Першу бесіду з дитиною, особливо підліткового віку, варто проводити за певним тактичним планом. Зокрема, під час первинного етапу взаємодії з ди­тиною фахівцям не слід ставити перед собою мету дізнатися якомога більше інформації про дитину, оскільки таке завдання не відповідає етапу первинного знайомства з дитиною.

Для встановлення контакту з дитиною та ефективної комунікації з нею слід використовувати методику контактної взаємодії Л. Б. Філонова. Автор зазначе­ної методики розуміє контакт як довірливі відносини, позитивний психічний стан, як інструмент дослідження та корекції. Метою використання методики є скоро­чення дистанції між людьми та саморозкриття особистості в процесі спілкування.

Контактна взаємодія - це така модель поведінки ініціатора контакту, яка викликає і посилює в іншої людини потребу в контакті, продовженні спілкування, потребу у висловлюваннях та повідомленнях.

Методика контактної взаємодії передбачає шість стадій взаємодії:

1. Стадія накопичення згоди - передбачає нейтралізацію настороженості, тривожності партнера, розвідувальний пошук спільних тем для розмови. На цій стадії прагнуть досягти первинної співзвучності, збігу у висновках та судженнях. Краще уникати порад, переконань, нав’язливості. Основна тактика: схвалення, згода, безумовне прийняття. Результат: прийняття згоди.

2. Стадія пошуку спільних інтересів - на цій стадії важливо знаходити і зважати на погляди, що збігаються, схожість позицій, однакові захоплення. Спеціаліст нібито стає на один рівень із дитиною і доводить їй, що вони можуть зрозуміти одне одного. Важливо виявити зацікавленість у тому, що хвилює та цікавить співрозмовника. Основна тактика: рівне ставлення, зацікавленість, підкреслення унікальності особистості. Результат: позитивний емоційний фон, згода.

3. Стадія взаємного прийняття для обговорення особистих справ - до початку цієї стадії спілкування вже має позитивне емоційне забарвлення, відповідно можна починати шукати міцніше підґрунтя для поглиблення стосунків. Важливо показати, що незалежно від фактичного стану справ спеціаліст беззастережно приймає ті позитивні якості, які дитина собі приписує. Потрібно підвести співрозмовника до висновку, що спільними в них є не тільки інтереси, а й погляди. Основна тактика: прийняття того, що пропонує партнер, авансування довіри. Результат: створення ситуації безпеки, безумовне прийняття особистості.

4. Стадія виявлення якостей, небезпечних для взаємодії - на цій стадії настороженість дитини є послабленою настільки, що вона може поділитися своїми тривогами з приводу її негативних якостей, вдатися до самокритики. У дитини з’являється потреба розкритися повністю. Основна тактика: прийняття позитивного без обговорення, сумніву, заперечення. Результат: ситуація довіри, відкритості.

5. Стадія реалізації способів індивідуального впливу та взаємної адаптації (або адаптивна поведінка партнерів) - на цій стадії психологічне підґрунтя спілкування вже настільки міцне, що можна переходити до реалізації мети, яку ставив перед собою ініціатор спілкування. Тобто відверто говорити про те, що потрібно змінити дитині в поведінці чи характері. Основна тактика: відкрите висловлювання, стимулювання діалогу, поради. Результат: визначення об’єкта й предмета змін і перетворень.

6. Стадія встановлення оптимальних стосунків - передбачається визначення спільних планів дій, написання планів щодо власних змін. Лише на цій стадії слід починати принципові дискусії з тих проблем, які були окреслені перед початком взаємодії. Оскільки установки нейтралізовано.

взаємну довіру встановлено, відповідно виникає можливість неупереджено прислухатися до порад та побажань. Основна тактика: спільні наміри. Результат: згода на виконання прийнятого плану.

Ознаками встановленого контакту з дитиною є:

- взаємне особистісне сприйняття спеціаліста й дитини, відкритість у стосунках та відвертість у висловлюваннях;

- згода з головним змістовним положенням взаємодії; сприйняття думок спеціаліста й дитини як значущих, розвиток їх у подальшому спілкуванні;

- єдність оціночних суджень;

- наявність емоційного резонансу;

- збереження інтересу до подальшої взаємодії;

- високий рівень контакту очей у бесіді;

- узгодженість поз, міміки та інтонації в діалозі.

Таким чином, саме зміна емоційного досвіду дитини за рахунок появи в її житті принципово інших відношень - доброзичливих, позитивних, приймаючих

- забезпечує можливість корекції вихідної негативної моделі відношень. На практиці це означає, що якщо спеціалісту вдається сформувати такі стосунки з дитиною, переборюючи нехтування та недовіру, відповідно це може привести до зміни ставлення дитини як до себе, так і до інших людей. Умовою дієвості таких відношень є їх стійкість та достатня тривалість. Подібні терапевтичні відношення не можуть встановлюватися дитиною одночасно з багатьма спе­ціалістами, вони повинні бути зосереджені переважно на одній людині (у закла­дах соціального захисту відповідну функцію, як правило, виконує психолог).

Загалом, процес формування терапевтичних відношень з дітьми, які мають порушену прихильність до значущих дорослих, передбачає певну динаміку й займає досить тривалий час.

На першому етапі основні зусилля повинні бути спрямовані на формування в дитини відчуття безпеки у взаємодії; це відчуття передбачає як прояв позитив­ного відношення до дитини, увага до її переживань та потреб, так і зниження тривоги за рахунок збільшення орієнтованості дитини в тому, як і для чого буде відбуватися процес її взаємодії з психологом. Психологічна робота з такими дітьми повинна бути регулярною і постійною, щоб протистояти реальному дос­віду дитини, який характеризується непостійним та ненадійним позитивним відношенням до неї. Непередбачувані зміни в графіку роботи мають бути пояс­нені дитині, тому що вони можуть актуалізувати її попередні негативні очіку­вання.

На другому етапі роботи, після встановлення довірливих стосунків, дитина починає перевіряти ці стосунки, проявляючи гнів, агресію та інші негативні ре­акції, очікуючи негативного відношення до себе зі сторони спеціаліста. За цим може стояти бажання звільнитися від тривоги з приводу виникнення позитив­них стосунків із психологом або злість на неповне задоволення потреб у при­хильності, або відтворення сімейного сценарію близьких стосунків. Поведінка дитини на цьому етапі може набувати різних деструктивних форм, тому важли­во, щоб були встановлені певні межі цих проявів. Наприклад, дитина може по­чати битися і психолог не повинен дозволити йому це робити; важливо, щоб при цьому дитина зрозуміла: що б вона не робила, її не будуть зневажати, проте це не означає, що людина, яка з нею працює, дозволить поводитися із собою на­сильницьким способом.

Третій етап - заключний, на цьому етапі дитина може сприйняти припинення роботи як підтвердження того, що її рано чи пізно залишають. Зусилля психоло­га повинні бути спрямовані на те, щоб підготувати дитину до завершення робо­ти. Важливо, щоб дитина зрозуміла, завершення роботи обумовлено тим, що вона досягла успіху, а не тим, що вона неправильно себе поводить чи недостат­ньо хороша. При цьому дитина має зрозуміти, що її ситуація в її біологічній родині покращилась, чи вона готується до влаштування в сімейні форми вихо­вання, що обумовлює завершення терапевтичних відношень, а також свідчить про досягнення мети її реабілітації.

Отже, практика показує, що ніяка психологічна, педагогічна та соціальна допомога не приймається дитиною та не приводить до стабільних позитивних результатів, якщо вона не базується на стійких, безпечних та приймаючих відно­шеннях дорослих. Формування стосунків, які дозволяють дитині компенсувати негативний дитячий досвід спілкування з дорослими є метою й умовою надан­ня ефективної допомоги.

Список рекомендованої літератури:

1. Алексеева И. А., Новосельский И. Г. Жестокое обращение с ребенком. Причиньї. Последствия. Помощь. -М.: Генезис, 2005.-256 с.

2. Боулби Дж. Привязанность. - М.: Гардарика, 2003. - 180 с.

3. Овчарова Р.В. Практическая психология образования: Учеб. пособие для студ. психол. фак. университетов. -М.: Издательский центр “Академия”, 2003.-448 с.

4. Розум С.И. Психология социализации и социальной адаптации человека. - СПб.: Речь, 2006. -365 с.

Виявлення ознак жорстокого поводження та насильства щодо дитини

Тема 3.5.

Ключові поняття: насильство та жорстоке поводження з дітьми; фізичне насильство; психологічне насильство; економічне насильство (нехтування); сексуальне насильство; індикатори насильства над дитиною; методи збору інформації.

Лекція.

Виявлення ознак жорстокого поводження та насильства щодо дитини

План

1. Сучасні підходи до визначення понять “насильство” та “жорстоке поводження з дитиною”.

2. Фактори ризику насильства та жорстокого поводження з дитиною.

3. Види насильства: нехтування потребами дитини (економічне насильство), фізичне, психологічне та сексуальне насильство.

4. Наслідки насильства для дитини.

Матеріали лекції

Проблема насильства щодо дітей до недавнього часу залишалась закри­тою в нашій країні. Ця тема замовчувалась і не сприймалась суспільством, що породжувало багато міфів і хибних уявлень. Неупереджені дані статистики МВС про кількість зареєстрованих злочинів стосовно дітей свідчать про зростання насильницьких дій і відсутність належної уваги з боку суспільства й держави щодо забезпечення безпеки і прав дітей на щасливе дитинство.

Для попередження зростання насильницьких дій проти дітей і реабілітації тих, що зазнали насильства в тих чи інших формах, потребує вирішення цілий комплекс завдань, перш за все юридичного, медико-соціального, педагогічного і психологічного характеру

Насильство розглядається як навмисна дія фізичного, психологічного, еко­номічного і сексуального впливу, здійснена проти волі людині та з метою нане­сення їй шкоди.

Слід відзначити, що насильство як феномен соціальної реальності й предмет наукового дослідження досить складний для вивчення в силу ряду причин об’єк­тивного і суб’єктивного характеру.

У низці документів поняття насильства відноситься до числа визначень, які не потребують спеціального тлумачення. Так, у частині 1 статті 19 Конвенції ООН про права дитини сказано, що країни-учасниці повинні вжити всіх необхід­них заходів, у т.ч. і законодавчих, для захисту дитини від усіх форм фізичного й психічного насильства, образ чи зловживання, жорстокого поводження та екс­плуатації. Однак при цьому не розкривається зміст понять “насильства”, “зло­вживання”, “образа”, “експлуатація”. Така невизначеність ускладнює вивчен­ня проблеми насильства над дитиною та істотно обмежує можливості надання їй соціальної та правової допомоги.

Отож, можна виділити ряд визначень, рекомендованих, зокрема, російськи­ми та українськими дослідниками, для використання під час розгляду пробле­ми насильства над дітьми, наприклад, насильство над дитиною - фізичний, психологічний, соціальний вплив на людину (дитину) з боку іншої людини (дити­ни чи дорослого), сім’ї, групи чи держави, яке змушує її переривати значиму діяльність і виконувати іншу, яка суперечить їй або є такою, що загрожує її фізич­ному чи психологічному здоров’ю та цілісності.

Основні види насильства - фізичне, психоемоційне (психологічне), сексу­альне насильство, нехтування основними потребами Дитини.

Жорстоке поводження з дітьми - навмисна чи необережна поведінка, дії

з боку дорослих або інших дітей, що призвела до травм, порушень у розвитку, смерті дитини або загрожує правам і благополуччю дитини.

Жорстоке поводження з дітьми - будь-які форми фізичного, психологіч­ного, сексуального або економічного насильства над дитиною в сім’ї або поза нею, які порушують права та свободи дитини, наносять шкоду її фізичному або психічному здоров’ю. Жорстоким поводженням з дитиною також є бездіяльність батьків (усиновителів), опікунів (піклувальників), інших осіб, які їх замінюють, якщо така бездіяльність перешкоджає оптимальному розвиткові дитини, нано­сить шкоду її фізичному або психічному здоров’ю (зневажання основних по­треб дитини, відсутність умов для нормальної життєдіяльності, турботи про її здоров’я та розвиток тощо.

Слід відзначити, що на сьогодні існує певна плутанина в термінології і тер­міни насильство над дітьми та жорстоке поводження з дітьми не розме­жовані як на рівні законодавства, так і в теоретичних джерелах із цього питан­ня. Більшістю науковців та практиків вищезазначені терміни розглядаються як синоніми.

Насильство над дітьми можна класифікувати за такими ознаками:

- залежно від стратегії кривдника: явне та приховане (непряме);

- за часом: те, що відбувається зараз, і те, що трапилося в минулому;

- за тривалістю: одноразове або багаторазове, що триває роками;

- за місцем та оточенням: удома - з боку родичів; у школі - з боку педагогів або дітей; на вулиці - з боку дітей або незнайомих дорослих.

Детальніше зупинимось на розгляді насильства щодо дітей з боку батьків, оскільки таке насильство завдає найбільшої шкоди дитині, у першу чергу - психологічної, та сприяє формуванню певних її характерологічних особливос­тей, які стійко впливають на поведінкові реакції дитини, а також обумовлюють процес її реабілітації в притулку для дітей та центрі соціально-психологічної реабілітації дітей.

Фактори, що впливають на жорстоке поводження з дитиною:

1. Фактори ризику, пов’язані з особистішими й характерологічними особливостями агресорів та станом їх здоров’я:

- занижений рівень самооцінки;

- невпевненість у собі та власних силах;

- стреси і фрустрації;

- агресивність;

- прагнення до домінування;

- підвищений рівень дратівливості;

- перекручене уявлення про виховання дітей;

- перебільшення цінності фізичних покарань (наприклад, для деяких батьків саме такий стиль спілкування з дітьми є взірцевим);

- власний негативний досвід дитинства, пов’язаний з насильством. Люди, що в дитинстві зазнавали фізичного або ж емоційного насильства, значно частіше схильні до жорстокості;

- нереалістично високий рівень очікувань у відношенні до дитини;

- невиправдані батьківські очікування, пов’язані з фізичними вадами дитини, її статтю, інтелектуальними здібностями тощо;

- невміння та педагогічна безграмотність щодо взаємодії з дітьми під час їх вікових криз, наприклад, із підлітками.

- алкоголізм або наркоманія одного або обох батьків. У таких сім’ях навіть якщо не фізичному, то психологічному стану дитини однозначно завдається шкода. Статус батьків низький, грошей немає, дитина обділена, що є ознакою економічного насильства - нехтування потребами дитини. У таких випадках сам спосіб життя є фактором насильства. Незважаючи на подібне, часто існує сильна емоційна прихильність дитини до таких батьків;

- розумова відсталість батьків відкладає величезний відбиток на особистість дитини. У США існує модель виведення дитини з такої сім’ї, але, звичайно, кожен випадок розглядається окремо;

2. психічні захворювання батьків (шизофренія, депресивні захворювання) - порушення емоційної сфери, за яких людина не здатна нормально емоційно контактувати з оточуючими, у тому числі - з дитиною. Психіатричний діагноз нерівноцінний позбавленню батьківських прав, однак такі батьки потребують суттєвої психологічної, соціальної та соціально-педагогічної підтримки.

Фактори риз ику, пов’язані з особливостями дитини:

- гіперкінетичний синдром, надмірна рухливість, знижені здібності концентрації уваги. Така поведінки “виснажує” дорослого і він визначає фізичне покарання як єдино можливе, натомість фізичні покарання погір­шують проблему;

- фізичні і психологічні відхилення у дитини. Діти з фізичними або розу­мовими вадами частіше за інших стають жертвами насильства та жорстокого поводження як з боку інших дітей, так і з боку дорослих, працівників освіти, батьків тощо.

Наслідки насильства для дитини

Будь-який вид жорстокого поводження з дітьми призводить до найрізнома­нітніших наслідків, але поєднує їх одне - завдана шкода здоров’ю дитини чи небезпека для її життя. Негативними наслідками для здоров’я є: втрата чи погіршення функції якого-небудь органу, розвиток захворювання, порушення фізичного чи психічного розвитку. Наслідками фізичного насильства є синці, травми, переломи, ушкодження внутрішніх органів - печінки, селезінки, нирок та ін. Потрібен час, щоб вилікувати ці ушкодження, але ще більше часу й зу­силь потрібно для того, щоб залікувати сердечні рані, психіку дитини, що пост­раждала від побоїв.

Розрізняють наближені та віддалені наслідки жорстокого поводження і неуважного ставлення до дітей.

До наближених наслідків належать фізичні травми, ушкодження, а також блювота, головні болі, втрата свідомості, характерні для синдрому струсу, що розвивається в маленьких дітей, яких беруть за плечі й сильно трясуть. Окрім зазначених ознак, у дітей при цьому синдромі з’являється крововилив в очні яблука. До найближчих наслідків відносяться також гострі психічні порушення у відповідь на будь-який вид агресії, особливо на сексуальну. Ці реакції можуть виявлятися у вигляді порушення, прагнення кудись бігти, сховатися, або у ви­гляді глибокої загальмованості, зовнішньої байдужності. Однак, в обох випад­ках дитина охоплена найгострішим переживанням страху, тривоги і гніву. У дітей старшого віку можливий розвиток важкої депресії з почуттям власної збитко­вості, неповноцінності.

Серед віддалених наслідків жорстокого поводження з дітьми виділяються порушення фізичного і психічного розвитку дитини, різні соматичні захворю­вання, особистісні й емоційні порушення, соціальні наслідки.

Порушення фізичного і психічного розвитку

У більшості дітей, що живуть у родинах, де застосовуються важкі фізичні покарання, а лайка на адресу дитини є “методами виховання”, чи в родинах, де діти позбавлені тепла, уваги, наприклад, у родинах батьків-алкоголіків, спостерігаються ознаки затримки фізичного та нервово-психічного розвитку. Закор­донні фахівці назвали цей стан дітей “нездатністю до процвітання

Діти, що зазнавали жорстокого ставлення до себе, часто відстають у зрості, масі чи і в тому і в іншому від своїх однолітків. Вони пізніше починають ходити, говорити, рідше сміються, вони значно гірше встигають у школі, ніж їхні одно­літки. У таких дітей часто спостерігаються погані звички: ссання пальців, ку­сання нігтів, розгойдування, заняття мастурбацією. Та й зовні діти, що живуть в умовах нехтування їхніми інтересами, фізичними й емоційними потребами, ви­глядають по-іншому, ніж діти, що живуть у нормальних умовах: у них припухлі, “заспані” очі, бліде обличчя, скуйовджене волосся, неохайність в одязі, інші ознаки гігієнічної занедбаності - педикульоз, висипки, поганий запах від одягу і тіла.

Захворювання можуть носити специфічний для окремого виду насильства характер: наприклад, при фізичному насильстві маються ушкодження частин тіла і внутрішніх органів різного ступеня тяжкості, переломи кісток. При сексу­альному насильстві можуть бути інфекції, що передаються статевим шляхом: інфекційно-запальні захворювання геніталій, сифіліс, гонорея, ВІЛ, гострі та хронічні інфекції сечостатевих шляхів, травми, кровотечі зі статевих органів і прямої кишки, розриви прямої кишки та піхви, випадання прямої кишки.

Незалежно від виду і характеру насильства в дітей можуть спостерігатися різні захворювання, що належать до психосоматичних: ожиріння чи, навпаки, різка втрата ваги, що обумовлено порушеннями апетиту. При психологічному насильстві нерідко бувають шкірні висипки, алергійна патологія, виразка шлун­ка, при сексуальному насильстві - нічим не пояснений (якщо ніяких захворю­вань органів черевної порожнини і малого таза не виявляється) біль унизу жи­вота. Часто в дітей розвиваються такі нервово-психічні захворювання, як тики, заїкуватість, енурез (нетримання сечі), енкопрез (нетримання калу), деякі діти повторно потрапляють у відділення невідкладної допомоги з приводу випадко­вих травм, отруєнь.

Психічні особливості дітей, що постраждали від насильства

Практично всі діти, що постраждали від жорстокого поводження і нехтуван­ня, пережили психічну травму, внаслідок чого вони розвиваються з визначени­ми особистісними, емоційними та поведінковими особливостями, що негативно впливає на їхнє подальше життя.

Діти, що зазнали різного роду насильства, самі стають агресивними, що най­частіше виливається на більш слабких: молодших за віком дітей, на тварин. Часто їхня агресивність виявляється в грі, часом спалахи їхнього гніву не ма­ють видимої причини.

Деякі з них, навпаки, надмірно пасивні, не можуть себе захистити. І в тому, і в іншому випадку порушується контакт, спілкування з однолітками. У занедбаних, емоційно депривованих дітей прагнення будь-яким способом приверну­ти до себе увагу іноді виявляється у вигляді зухвалого, ексцентричного пово­дження.

Також у дитини можуть виявлятись ознаки “рольової інверсії”, тобто вона поводить себе так, щоб задовольняти будь-які примхи батьків, постійно обіймає, цілує батьків-агресорів, активно висловлюючи словами свою любов та піклу­вання про батьків, адже дитина розуміє, що в разі невиконання будь-якої примхи на неї чекає бурхливий спалах насильства.

Діти, що пережили сексуальне насильство, здобувають невластиві для їх віку знання про сексуальні взаємини, що виявляється в їхній поведінці, в іграх з іншими дітьми чи з іграшками. Навіть маленькі діти, що не досягли шкільного віку, які постраждали від сексуального насильства, згодом самі можуть стати ініціаторами розпусних дій і втягувати в них велике число учасників.

Найбільш універсальною і важкою реакцією на будь-яке, а не тільки сексу­альне насильство, є низька самооцінка, що сприяє збереженню й закріпленню психологічних порушень, пов’язаних із насильством. Особистість з низькою самооцінкою переживає почуття провини, сорому, для неї характерні постійна переконаність у власній неповноцінності, у тому, що “ти гірший за всіх”. Уна­слідок цього дитині важко домогтися поваги навколишніх, успіху, її спілкування

з однолітками ускладнене.

Серед цих дітей, навіть у дорослому віці, відзначається висока частота деп­ресій. Це виявляється у нападах занепокоєння, безпричинної туги, почуття са­мотності, у порушеннях сну. У підлітковому віці можуть спостерігатися само- ушкодження, спроби покінчити із собою або ж завершені самогубства. Окрім того, підлітки можуть почати вживати алкоголь, наркотики, токсичні речовини.

Почуваючи себе нещасливими, знедоленими, пристосовуючись до ненор­мальних умов існування, намагаючись знайти вихід з положення, яке склалося, вони й самі можуть стати агресорами або ж використовувати шантаж. Це, зок­рема, стосується сексуального насильства, коли в обмін на обіцянку зберігати секрет і не ламати звичного сімейного життя діти вимагають у дорослих ґвал­тівників солодощі, подарунки, гроші.