Теоретико-методологічні аспекти генеалогії як науки

| | Перегляди: 4480

Генеалогію зазвичай тлумачать як науку або спеціальну історичну дисципліну, яка встановлює походження індивідів і стосунки спорідненості між ними, а також вивчає історію окремих родів, їх роль в соціально-економічному, політичному й суспільному житті епохи. Трактування її предмету та завдань у сучасній науці є надзвичайно різними: від вузького до доволі широкого. В рамках останнього, разом з реконструкцією родовідних, до предмету вивчення генеалогії відносять дослідження історичних біографій, історії сімей та їх майнового становища, соціального статусу, місця в системі держави, внеску в громадське та культурне життя окремих представників того чи іншого роду. У сучасній європейській та російській генеалогії остання тенденція помітно домінує. Тому зараз генеалогія постає як своєрідний міждисциплінарний напрям, як особливе відображення історизму суспільної свідомості нинішньої епохи. Наповнюються новим змістом традиційні зв'язки генеалогії з історичною наукою, відбувається її взаємодія з соціологією, соціальною психологією, історичною географією, демографією, антропологією, генетикою, медициною тощо. Генеалогічні проблеми сьогодні є однією зі сфер діяльності, де найбільш активно проявляє себе зв'язок професійності та масової ініціативи, власне самостійного дослідницького руху звичайних любителів історії. Працівникам архівів щороку доводиться виконувати все більше генеалогічних запитів громадян, багато аматорів намагаються самотужки знайти відомості про своїх предків, з'ясувати історію власного родоводу. У зв'язку з цим постає проблема ефективного поєднання загального інтересу до генеалогії, з одного боку, і необхідної джерелознавчої професійності - з іншого. Генеалогічні факти, які традиційно були матеріалом для історичних досліджень, тепер слугують необхідними вихідними даними для значно більш широкого кола міждисциплінарних досліджень на різні теми. Генеалогія охоплює в цілісності не лише соціальні структури і відносини, як суспільна наука, а й біолого-генетичні, що вивчаються переважно природничими дисциплінами. Вивчаючи генеалогію, можна зрозуміти функціонування сім'ї та роду як соціальних інститутів, з'ясувати рівень соціальної мобільності в даному суспільстві. Тому зараз відбувається суттєве розширення хронологічних меж новітніх праць з генеалогії, з'являються спеціальні дослідження, присвячені недворянським суспільним верствам, окремим «нетрадиційним» генеалогічним народам і національностям, конфесіям, країнам, континентам тощо. Тим не менше, слід визнати безсумнівну залежність і певну підпорядкованість генеалогії джерелознавству, а отже й тісний зв'язок її розвитку з рівнем забезпеченості документами й незаперечними фактичними даними.

Найважливішими завданнями генеалогії як науки у спеціальній теоретико-методологічній літературі зазвичай визначаються такі: а) розробка та застосування теорії вивчення історії зв'язків спорідненості та свояцтва; б) розробка та апробація методів та технологій по вивченню історії родів та історичних біографій; в) аналіз та реконструкція родовідних розписів, таблиць та генеалогічних древ; г) розробка та застосування методики генеалогічних досліджень; д) вивчення історії становлення та розвитку як наукових системи знань про роди та сім'ї.

Звичайно, можливості використання генеалогічних даних в історичних дослідженнях неоднакові для різних періодів історії: починаючи з новітнього часу, вони значною мірою втрачають своє колишнє значення. У той самий час при вивченні історії давнього світу, середньовіччя й нового часу генеалогія відіграє зовсім не другорядну, а в окремих випадках і дуже вагому роль. Особливо ж це стосується доби середніх віків, щодо дослідження якої генеалогія може і повинна ставити перед собою й вирішувати найширші завдання.

У будь-якому суспільстві походження відіграє важливу роль, визначаючи соціальний статус індивідуума, його належність до певного класу, верстви, стану, касти. Однак у середні віки ці питання займали особливе місце у системі суспільних відносин. Становість - найхарактерніша риса середньовічного суспільства, коли принцип спадкового передавання соціального і майнового статусу, власності, влади, суспільно-політичних функцій, прав і привілеїв кожної соціальної групи зокрема був саме тим механізмом, завдяки якому відтворювалися і консервувалися існуючі суспільні відносини і структури. Перш за все, це стосувалося самого соціального поділу суспільства. Походження, кров батьків або одного з них фактично раз і назавжди визначали подальшу долю людини, її належність до привілейованих (дворянство, духовенство) чи неповноправних станів (міщани, селянство). Хоч відносини між станами і не мали характеру споріднених зв'язків, їх статус, взаємні права і обов'язки, суспільні функції передавалися у спадок з покоління в покоління. Свобода, участь у політичній владі, управління у військовій справі з часом перетворилися на спадкові привілеї. Необхідність їх охорони визначили ревне ставлення до питань походження й відповідну соціальну політику, що регулювала доступ в ряди вільних, повноправних і привілейованих груп. Вже в період раннього середньовіччя однією з головних вимог, що висувалися перед шлюбним партнером, стала «рівна знатність», що знайшло відображення в численних пам'ятках тієї епохи.

До ХІІ - ХІІІ ст. в більшості країн Європи дворянство поступово перетворилося на стан, що намагався не змішуватися з «неблагородними» верствами, хоч іноді й були певні відступи від загального правила. Кастовість існувала і всередині самого пануючого стану, породжуючи його поділ на рядове дворянство і знать, родовиту аристократію. Інші соціальні стани, включаючи духовенство, були більш «відкритими» і мобільними. Тим не менше це не означало, що вони не брали до уваги питань походження.

«Генеалогічний фактор» відігравав важливу роль і в житті міського стану, особливо його верхівки - патриціату, влада якої набула спадкового характеру, а шлюбні союзи укладалися у вузькому колі. Своєрідні уявлення про престижність походження і гідні шлюбні союзи існувала і в середовищі середньовічного купецтва та ремісників, які вкладали в ці поняття дещо інший сенс, ніж дворяни. Для них гідність походження визначалася статусом вільної людини, членством у цеху чи гільдії, розмірами спадщини. Зрозуміле своєрідне поняття благородства було й середньовічному селянину, для якого його критеріями були майновий і соціальний статус, авторитет в общині, спадкове відбування посад в общинному управлінні тощо. У цілому, не дивлячись на те, що соціальна структура середньовічного суспільства й епохи нового часу допускала поповнення вищих привілейованих прошарків за рахунок найбільш підприємливих і обдарованих представників бюргерства і селянства, пануючі психологічні настанови забезпечували беззастережну дію принципу «чистоти» і «благородства» крові, який почав піддаватися сумніву лише в епоху занепаду самої феодальної системи.

Питання генеалогії не останню роль відігравали і в економічному житті епохи. За доби феодалізму права власності, перш за все на землю, були нерозривно пов'язані з соціальним статусом людини і також передавалися у спадок, тому вивчення проблем феодальних поземельних відносин неможливе без врахування таких факторів, як шлюби та їх роль у формуванні крупного землеволодіння.

Генеалогічний фактор справляв суттєвий вплив і на демографічні процеси в суспільстві, формуючи шлюбно-сімейні відносини. Станова «обмеженість» шлюбу, його підкорення майновим, родовим, династичним інтересам визначали пануючі погляди на шлюб, широту шлюбного ринку, коло вибору партнерів для кожної соціальної верстви окремо. Це, в свою чергу, впливало на середній шлюбний вік, рівень народжуваності, смертності, спадкові захворювання кожної категорії населення.

Походження та належність до певної верстви з її традиціями з самого початку визначали рівень освіти і культури, психологію, ідейні погляди, віросповідання і навіть його мову, оскільки й вона іноді мала «становий» характер, тобто простолюдини і знать фактично розмовляли різною мовою.

Важливе значення генеалогічний фактор мав і в політичній історії суспільства. Це, перш за все, стосувалося спадкового передавання верховної влади. Родовід тут визначав права і правонаступність правлячих династій. Споріднені зв'язки або протистояння сімей одна одній багато в чому визначали характер і зміст політичної боротьби, що нерідко призводило до піднесення одних і поголовного знищення інших родинних кланів (показовою є, скажімо війна «червоної» і «білої» троянд в Англії).

Родовідні західноєвропейських королівських династій мали інтернаціональний характер, тому без врахування генеалогії неможливо осягнути середньовічну й новочасну систему міжнародних відносин. Шлюби коронованих осіб визначали стійкі династичні союзи, суттєво впливали на долі цілих народів і держав, об'єднуючі їх у гігантські імперії або зіштовхуючи в династичних війнах (Столітня війна Англії і Франції, різноманітні тривалі війни за «спадщину»).

Таким чином генеалогічний фактор мав величезну вагу буквально у всіх сферах життя європейського суспільства, особливо протягом ХІІ - ХІХ ст. Це і визначає можливості плідного використання генеалогії в дослідженнях з економічної історії, історії класової структури середньовіччя й нового часу, її динаміки, історії політичних і державних установ, влади, історичної демографії, етнічної історії й менталітету людей. Причому в будь-якому з цих напрямів генеалогія може не лише подати матеріал для подальших узагальнень, а й слугувати своєрідним дороговказом, пропонуючи специфічні методи пізнання історичних процесів. Вона все ближче тяжіє до зближення з суто історією. Тому не випадкову її визначають іноді як самостійну спеціальну історичну дисципліну. З іншого за генеалогією теоретиками історичної науки цілком логічно визнається й певна маргінальність її статусу, оскільки дана галузь знань без сумніву може бути розміщена на перетині між соціальними науками і природничими (біологія, генетика, медицина).

Статус генеалогії у сучасній науковій системі знань суттєво підноситься тим, що вона спирається на практично необмежену джерельну базу. Практично будь-яка річ, писемна пам'ятка, яка колись належала певній особі або роду в подальшому може стати джерелом для спеціаліста в галузі генеалогії. Застосовуючи типолого-видову класифікацію джерел всі вони в рамках даної галузі знань можуть бути віднесені до одного з трьох типів: писемні, речові, усні. Звичайно ж саме писемні джерела займають найбільш вагоме місце в генеалогічних дослідженнях. Серед них особливо виокремлюються так звані суто генеалогічні джерела, які власне й створюються під час дослідження родоводів. Це зокрема родовідні легенди, генеалогічні древа, таблиці, поколінні розписи.

Не менш важливе значення мають у генеалогії різноманітні документальні джерела: метричні свідоцтва, шлюбні угоди, акти реєстрації громадянського стану, заповіти, документи з сімейних архівів; списки учнів і студентів, грамоти про надання титулів і посад; грамоти земельних надань, церковні документи, описи майна, приватноправові документи. Важливу інформацію генеалогічного характеру можна також знайти в багатьох описових (наративних) джерелах: хроніках, літописах, різних історичних творах, житіях, панегіриках, некрологах, мемуарах, щоденниках, публіцистиці, особистих листах тощо.

Серед речових джерел вагоме значення для генеалогічних досліджень мають різноманітні пам'ятки матеріальної культури: особисті речі, зброя, житла, церковний посуд, надгробки з епітафіями, монети, медалі, печатки, родові герби на речах та ін. Певний пласт генеалогічної інформації можна знайти і в багатьох усних джерелах: міфах, переказах, легендах, сказаннях, сагах, різних інших жанрах усної народної творчості.

Особливість наукового статусу генеалогії також частково пояснюється особливостями її методики й методології. В рамках методики генеалогічного дослідження зазвичай виокремлюються три етапи. Першим з них є етап створення генеалогічного досьє, яке представляє собою своєрідний банк даних уривків, витягів чи цитат з історичних джерел, які дозволять багатосторонньо охарактеризувати рід, що вивчається дослідником. Французькими істориками ще в ХІХ ст. було створено своєрідний набір пунктів, відповіді на які повинне містити повне генеалогічне досьє: громадянський стан, сімейне становище, національність, зовнішні прикмети та фізичний стан, інтелект, віросповідання, політичні переконання, освіта, посадове та соціальне становище, фінансове становище.

Другим етапом генеалогічного дослідження вважається створення генеалогічної картки, покликаної систематизувати зібрану інформацію і зробити можливою її подальшу обробку за допомогою комп'ютерних технологій. Уніфікований набір даних для таких карток в середині ХХ ст. був запропонований Бельгійським центром генеалогічних та демографічних досліджень. Дані в генеалогічній картці мають подаватися в такому порядку: рік і місце народження, рік і місце смерті, батьки, чоловік або дружина, час і місце укладення шлюбу, їх походження, дані про їх смерть чи розлучення, національність, фізичні дані, причини смерті, стан психіки, релігія, політичні переконання, освіта, соціальне становище, титули, нагороди, фінансове становище, посилання на джерела.

Третім етапом генеалогічного дослідження є складання генеалогічного древа, таблиці або поколінного розпису. Генеалогічні древа в практику генеалогії увійшли в ХІ - ХІІ ст. Вони дозволяли узагальнювати і наочно подавати основний масив інформації у графічній формі. Однак древа дають можливість подати тільки мінімум змістовної інформації не більше ніж про 10 поколінь роду. Інакше вони стають доволі громіздкими і складними за відтворенням. Важливу роль у генеалогічному древі відіграє картуш (медальйон). Додаткова інформація в древі подається за допомогою кольору медальйона (рожевий, синій, жовтий, червоний, зелений).

Всі генеалогічні таблиці та поколінні розписи поділяються на висхідні та низхідні. Генеалогічні таблиці увійшли в практику історичної науки приблизно з XV ст. Вони традиційно поділяються на таблиці низхідної спорідненості по чоловічій лінії; змішані таблиці висхідної спорідненості та таблиці висхідної або низхідної спорідненості по прямій жіночій лінії. За формою таблиці бувають вертикальні, горизонтальні та колові. Загалом таблиці доволі зручні, наочні, компактні, однак не завжди інформативні і можуть бути громіздкими (особливо, коли подають інформацію про 10 і більше поколінь роду).

На сучасному етапі найбільш розповсюдженою формою фіксації результатів генеалогічного дослідження є поколінні розписи. У них №1 позначається засновник роду чи династії, а далі міститься перелік його нащадків у кожному поколінні із власними номерами. Розпис здійснюється по рядках, що дозволяє поруч з іменем уміщувати всі необхідні відомості, у т. ч. й посилання на джерела. В генеалогії склалася доволі стійка система нумерації, яка застосовується і в таблицях, і в розписах. Для висхідних родовідних - це система нумерації Соса - Страдонітца. Особа, яка є об'єктом дослідження позначається №1, його батько й мати відповідно 2 і 3, батьки батька - 4 та 5, батьки матері - 6 та 7 і т. д. При цьому парні номери завжди надаються чоловікам, а непарні - жінкам. Ця нумерація доволі проста і дозволяє залишати пропуски в родовідній, якщо імена представників роду ще невідомі.

Для низхідних родовідних - це система нумерації Абовілля. Вона значно складніша, порівняно з попередньою, оскільки тут не зберігаються математичні закономірності. Тут для позначення порядкового номера покоління використовуються римські цифри, а для нумерації нащадків у межах покоління - арабські. Номер І отримує спільний предок, його дітям у порядку народження присвоюються №№ І / 1, І / 2, І / 3, які містять і номер батька. Онуки від першого сина отримують номери І / 1 /1, І / 1 /2, І / 3, від другого - І / 2 / 1, І / 2 / 2 і т. д. При цьому кількість цифр у кожному номері вказує на покоління. Ця нумерація ще більше ускладнюється, якщо потрібно відобразити повторні шлюби і розмежувати стать дітей. У цьому випадку застосовується варіант нумерації, який поєднує в собі елементи систем Соса-Страдонітца і Абовілля. У ній парні номери, починаючи з 0, присвоюють чоловікам, а непарні - жінкам. Повторні шлюби позначаються маленькими латинськими літерами: a, b, c, d тощо. Тоді старший син спільного предка отримує 0, другий син - 2, третій - 4, старша донька - 1, друга - 3 і т. д. Ця громіздка, на перший погляд, нумерація набуває сенсу, коли генеологи мають справу зі значною кількістю досліджуваних осіб. У цьому випадку нумерація дозволяє встановити ступінь спорідненості між різними, іноді доволі віддаленими гілками роду і поколіннями, яка буде визначатися збіганням перших цифр особистого номера представника роду.

Загалом на сучасному етапі генеалогія належить до числа провідних наук гуманітарного циклу, а її дані та результати можна успішно використовувати в рамках багатьох інших спеціальних історичних дисциплін, перш за все, нумізматики, геральдики, сфрагістики, фалеристики, а також джерелознавства, історіографії, археології тощо.