2015-10-16
469
Першочерговими міроприємствами є зупинка кровотечі, так як кровотеча яка продовжується не тільки буде посилювати стан шоку, але може привести до смерті потерпілого від кровотечі.
Потерпілого необхідно покласти навзніч. Під нього слід підкласти звернутий одяг, або що-небудь інше так, щоб голова та плече були припідняти на 25-30 см. При пораненні в області носа, роту і нижньої частини щелепи потерпілий повинен бути покладений з припіднятою та повернутою на бік головою, так, щоб пошкоджена сторона була знизу. Міроприємства по усуненню або зменшенню болю заключається в застосуванні методів першої медичної допомоги, яка спрямована на усунення основної причини яка викликала шок. Наприклад при переломі накласти шину. На БП необхідно ввести потерпілому 1 мл 2% розчину промедолу з шприц-тюбику. При перший можливості пораненого необхідно швидко та обережно перенести з БП на ПМП.
СКЛАД ТА ЗАСТОСУВАННЯ ШПРИЦ-ТЮБИКУ.Шприц-тюбик являє собою пластмасовий сосуд-тюбик, в горловині якого закріплена голка. Тюбик заповнений стерильним лікарським розчином. Голка покрита ковпачком та віддалена від розчину мембраною. Для введення розчину взяти лівою рукою за ребристий ободок, правою за корпус шприц-тюбику та обертальним рухом подати корпус до ковпачка, який захищає голку (щоб зробити голкою укол мембрану тюбика). Після чого зняти ковпачок. Не торкаючись голки руками вколоти її в м¢ягки тканини зовнішньої або передньої поверховості стегна, в верхній третині (можна через одяг). Стискуючи потужно тюбик пальцями видавити зміст та не розтискуючи витягнути голку.
|
|
|
42. Дитячий травматизм є однією з актуальних проблем охорони здоров'я. Значимість даної проблеми часто недооцінюється. Травматизм можна уникнути шляхом вжиття заходів профілактики чи боротьби з ним.
Рівень травматизму, в тому числі дитячого останнім часом невпинно зростає в усьому світі. Особливо занепокоєння викликає зростання дорожньо-транспортного травматизму, який призводить до зростання дитячої смертності, є однією з причин інвалідності.
У виникненні травм у дітей суттєве значення мають вікові, анатомо-фізіологічні та психологічні особливості дітей, їх фізичний та розумовий розвиток, недостатність життєвого досвіду, підвищений інтерес до пізнання оточуючого світу.
Найменш розповсюджений травматизм серед дітей першого року життя.
Діти дошкільного віку майже постійно знаходяться під наглядом батьків чи вихователів дитячих закладів і рівень травматизму серед них не перевищує 5% від загальної кількості.
А ось діти шкільного віку отримавши певну самостійність та свободу і не маючи достатнього життєвого досвіду травмуються значно частіше.
|
|
|
При цьому хлопчики серед травмованих складають 65-70%, що пояснюється їх схильністю до рухливих ігор, активного відпочинку.
За місцем виникнення травми у дітей можна виділити наступні види дитячого травматизму: побутовий, вуличний, шкільний (під час знаходження в школі), дорожньо-транспортний, та спортивний (під час тренування чи спортивних змагань).
За останні кілька років кількість травм серед дитячого населення Комсомольського району м. Херсону зростає, щорічно збільшуючись на 10% від минулорічних показників. При цьому в структурі дитячого травматизму перше місце стійко займає вуличний травматизм, він складає 47,2% випадків від загальної кількості травм серед дітей, на другому місці – побутовий травматизм, складає 36,3%, на третьому місці – спортивні травми, складають 9,8%.Вуличний травматизм серед дітей має певну сезонність. Найбільший рівень вуличного травматизму відзначається в період зимових та літніх канікул, коли діти мають більше вільного часу і проводять його на вулиці, частіше за все без нагляду дорослих.
Викликає занепокоєння і значне підвищення шкільного травматизму. Найчастіше травми виникають під час перерви, на уроках фізкультури та праці.
Кількість дорожньо-транспортних травм від загальної не значна, та актуальність їх профілактики зумовлена зростанням кількості та підвищення складності спричинених пошкоджень. Саме транспортний травматизм дітей частіше за все приводить до смертності та інвалідності дітей, потребує тривалого стаціонарного лікування.
Основними причинами дитячого травматизму є:
1. Недостатній контроль за дітьми по дорозі в школу та додому.
2. Незнання правил дорожнього руху та поведінки на вулиці, навмисне нехтування цими правилами.
3. Ігри на проїзній частині вулиці.
4. Недостатнє охоплення дітей позашкільною навчально-виховною та розважальною роботою, недостатній контроль за дітьми під час дозвілля.
Профілактика дитячого травматизму більш соціальна, ніж медична проблема і потребує зусиль багатьох муніципальних та соціальних служб.
Основними методами профілактики дитячого травматизму слід вважати:
1. Посилення нагляду та контролю за дітьми, організація їх дозвілля.
2. Навчання дітей правил вуличного руху.
3. Організація місць для дозвілля (ігрові площадки, дитячі парки)
4. Охоплення дітей молодшого шкільного віку позашкільною виховною роботою (спортивні секції, дитячі гуртки).
5. Підвищення контролю за додержанням водіями правил дорожнього руху, контроль за станом доріг (стан світлофорів, дорожні розминки, дорожні знаки).
43. РЕАНІМАЦІЯ (ОЖИВЛЕННЯ) Встановлено, що організм людини продовжує жити й після зупинки дихання та серцевої діяльності. Дійсно, при цьому припиняється постачання до клітин кисню, без якого неможливе існування живого організму. Різні тканини по-різному реагують на відсутність постачання до них крові та кисню, та їхня загибель відбувається не в один і той самий час. Тому своєчасне відновлення кровообігу та дихання за допомогою комплексу заходів, що називаються реанімацією, може вивести хворого з термінального стану.
Термінальні стани можуть спричинятися різними причинами: шоком, інфарктом міокарда, великою крововтратою, закупоркою дихальних шляхів або асфіксією, електротравмою, утопленням, засипанням землею і т. д.
У термінальному стані виділяють 3 фази, або стадії:
преагональний стан;
агонія;
клінічна смерть.
У преагональному стані свідомість хворого ще зберігається, але вона сплутана. Артеріальний тиск падає до нуля, пульс різко прискорюється та стає ниткоподібним, дихання поверхове, утруднене, шкірні покриви бліді.
|
|
|
Під час агонії артеріальний тиск та пульс не визначаються, очні рефлекси (рогівковий, реакції зіниці на світло) зникають, дихання набуває характеру ковтання повітря.
Клінічна смерть — короткочасна перехідна стадія між життям та смертю, її тривалість 3-6 хвилин. Дихання та серцева діяльність відсутні, зіниці розширені, шкірні покриви холодні, рефлексів немає. У цей короткочасний період ще можливо відновити життєві функції за допомогою реанімації. У пізніші строки настають незворотні зміни у тканинах та клінічна смерть переходить у біологічну, справжню.
Порушення в організмі при термінальних станах[ред. • ред. код]
При термінальному стані незалежно від його причини у організмі відбуваються загальні зміни, без роз'яснення яких неможливо зрозуміти сутність та зміст методів реанімації. Ці зміни зачіпають усі органи та системи організму (мозок, серце, обмін речовин і т. д.) та виникають в одних органах раніше, в інших — пізніше. Враховуючи те, що органи продовжують жити деякий час навіть після зупинки дихання та серця, при своєчасній реанімації вдається добитися ефекту оживлення хворого.
Найчутливіша до гіпоксії (низький вміст кисню у крові та тканинах) кора головного мозку, тому при термінальних станах раніше за все виключаються функції вищого відділу ЦНС — кори головного мозку: людина втрачає свідомість. Якщо тривалість кисневого голодування перевищує 3-4 хвилини, то відновлення діяльності цього відділу ЦНС стає неможливим. Слідом за виключенням кори виникають зміни і в підкоркових відділах мозку. У останню чергу гине довгастий мозок, в якому знаходяться автоматичні центри дихання та кровообігу. Настає незворотна смерть мозку.
Зростаюча гіпоксія та порушення функцій мозку у термінальному стані призводять до порушення діяльності серцево-судинної системи. У преагональний період різко падає насосна функція серця, зменшується серцевий викид — кількість крові, що викидається шлуночком за 1 хвилину. Зменшується кровопостачання органів і особливо мозку, що прискорює розвиток незворотніх змін. Завдяки наявності у серці власного автоматизму його скорочення можуть продовжуватись достатньо довгий час. Однак ці скорочення неадекватні, малоефективні, наповнення пульсу падає, він стає ниткоподібним, артеріальний тиск різко знижується, а потім припиняє визначатися. У подальшому значно порушується ритм скорочень серця та серцева діяльність припиняється.
|
|
|
У початковій фазі термінального стану — преагонії — дихання пришвидшується та поглиблюється. У період агонії разом з падінням артеріального тиску дихання стає нерівномірним, поверховим та, нарешті, зовсім припиняється — настає термінальна пауза.
Реагують на гіпоксію печінка та нирки: при тривалому кисневому голодуванні у них також відбуваються незворотні зміни.
У термінальному стані в організмі спостерігаються різкі зміни у обміні речовин. Вони виражаютья перш за все у зниженні окисних процесів, що призводить до накопичення у організмі органічних кислот (молочної та піровиноградної) та двоокису вуглецю. В результаті порушується кислотно-основний стан організму. У нормі реакція крові та тканин організму нейтральна. Затухання окисних процесів у період термінального стану обумовлює зміщення реакцій у кислотну сторону, — виникає ацидоз. Чим довший час помирання, тим більш вираженим стає це зміщення.
Після виходу організму зі стану клінічної смерті спочатку відновлюється діяльність серця, потім самостійне дихання та лише у подальшому, коли зникнуть різкі зміни у обміні речовин та кислотно-основному стані, може відновитися функція мозку.
Період відновлення функції головного мозку найдовший. Навіть після короткочасної гіпоксії та клінічної смерті (менше хвилини) свідомість може бути тривалий час відсутня.
Завдання[ред. • ред. код]
Основні завдання при реанімації хворого, що перебуває у стані клінічної смерті
боротьба з гіпоксією та стимуляція згасаючих функцій організму.
За ступенем невідкладності реанімаційні заходи можна поділити на дві групи:
підтримка штучного дихання та штучного кровообігу
проведення інтенсивної терапії, спрямованої на відновлення самостійного кровообігу та дихання, нормалізацію функцій ЦНС, печінки, нирок, обміну речовин.
Реанімація при зупинці дихання[ред. • ред. код]
Необхідність у штучному диханні, або штучній вентиляції легень, виникає при асфіксії у зв'язку із закупоркою дихальних шляхів сторонніми предметами, утопленні, ураженні електричним струмом, отруєнні різними токсичними речовинами або лікарськими засобами, крововиливі у мозок, травматичному шоці. Штучне дихання є єдиним методом лікування станів, при яких самостійне дихання хворого не може забезпечити достатнє насичення крові киснем.
Гостра дихальна недостатність може виникнути вдруге внаслідок порушення кровообігу.
44.Гостра дихальна недостатність та її крайній ступінь — зупинка дихання — незалежно від причини призводять до зниження кисню в організмі (гіпоксія) та надмірного накопичення у крові та тканинах двоокису вуглецю (гіперкапнія). Внаслідок гіпоксії та гіперкапнії в організмі розвиваються тяжкі порушення функцій усіх органів, які можна усунути лише своєчасною реанімацією — штучною вентиляцією легень.
Існують різні методи штучної вентиляції легень. У наш час способи Сільвестра та Шефера застосовують дуже рідко. Вони менш ефективні, ніж штучне дихання, засноване на принципі вдування у легені, та застосовуються до осіб з пошкодженним обличчям. Методи Сільвестра та Шефера протипоказані при травмах грудної клітки. Метод Сільвестра не можна застосовувати при непрохідності дихальних шляхів у зв'язку з утопленням.
Штучне дихання шляхом вдування повітря може бути здійснене декількома способами. Найпростіший з них — штучна вентиляція легень рот в рот або рот в ніс. Розроблені ручні апарати для штучного дихання у вигляді гумового мішечка з маскою. Ці мішки-респіратори повинні бути у будь-якому медичному закладі, у медпункті, фельдшерсько-акушерському пункті. У лікарні для штучної вентиляції легень використовують спеціальні складні апарати, так звані респіратори. Портативними респіраторами оснащені машини швидкої допомоги, рятувальні станції на пляжах.
Техніка штучної вентиляції легень рот до рота або рот до носу[ред. • ред. код]
Для проведення штучного дихання необхідно покласти хворого на спину, розстебнути стискаючий грудну клітку одяг та забезпечити вільну прохідність дихальних шляхів. Якщо у ротовій порожнині або глотці є якийсь вміст, його потрібно швидко видалити пальцем, серветкою, хусткою або за допомогою будь-якого відсосу. З цією метою можна використати гумову спринцівку, відрізавши спочатку її тонкий кінчик. Для звільнення дихальних шляхів голову постраждалого слід відвести назад. Потрібно пам'ятати, що надмірне відведення голови може призвести до звуження дихальних шляхів. Для повнішого відкриття дихальних шляхів необхідно висунути нижню щелепу вперед. Якщо під рукою є один з видів повітроводів, то його слід ввести у глотку для попередження западання язика. При відсутності повітроводу під час проведення штучного дихання слід притримувати голову у відведеному положенні рукою, зміщуючи нижну щелепу вперед, проводити реанімацію потрібно з розрахунком 2:15, 2 вдихи і 15 разів масаж серця.
При проведенні дихання рот у рот голову постраждалого притримують у певному положенні. Людина, що проводить реанімацію, зробивши глибокий вдих та щільно притиснувши свій рот до рота хворого, вдуває до його легенів повітря. При цьому рукою, що знаходиться у лоба постраждалого, необхідно затиснути ніс. Видих здійснюється пасивно, за рахунок еластичних сил грудної клітки. Число видихів у хвилину повинно бути не менше 16-20. Вдування потрібно проводити швидко та різко (у дітей менш різко), щоб тривалість вдиху була у 2 рази менше часу видиху.
Необхідно слідкувати, щоб повітря, що вдихається, не призвело до надмірного розтягнення шлунка. У цьому випадку з'являється небезпека виділення харчових мас зі шлунку та потрапляння їх у бронхи. Зрозуміло, дихання рот у рот створює значні гігієнічні незручності. Уникнути безпосереднього доторкання до рота хворого можливо, вдуваючи повітря через марлеву серветку, хустку або будь-яку іншу нещільну матерію. При цьому методі вентиляції легень можна застосовувати повітроводи.
При використанні методу дихання рот у ніс вдування повітря відбувається через ніс. При цьому рот постраждалого повинен бути закритий рукою, якою одночасно зміщують щелепу доверху для попередження западання язика.
Штучна вентиляція легень за допомогою ручних респіраторів[ред. • ред. код]
Спочатку необхідно забезпечити прохідність дихальних шляхів та ввести повітровід. На ніс та рот хворого щільно накладають маску. Стискаючи мішок, роблять вдих, видих здійснюється через клапан мішка, при цьому тривалість видиху у 2 рази більша, ніж тривалість вдиху.
При усіх способах штучної вентиляції легень необхідно оцінювати її ефективність за екскурсією грудної клітки.
Тривала вентиляція ленень слугує лише для надання першої допомоги та допомоги під час транспортування. Тому, не припиняючи реанімації — масажу серця та штучного дихання, слід зробити все можливе, щоб викликати швидку допомогу або перевезти хворого у лікувальний заклад для надання кваліфікованої допомоги.
Штучна вентиляція легень за допомогою спеціальних апаратів[ред. • ред. код]
При тривалій штучній вентиляції легень обов'язково роблять інтубацію трахеї, вводячи до неї за допомогою ларингоскопу ендотрахеальну трубку. Інтубація трахеї є найкращим способом підтримки вільної прохідності дихальних шляхів. При цьому виключена небезпека западання язика та потрапляння до легенів блювотиння. Через ендотрахеальну трубку можна робити як штучне дихання — рот у трубку, так і вентиляцію за допомогою респіраторів. Ці апарати дозволяють проводити штучну вентиляцію легень протягом багатьох днів і навіть місяців. При необхідності штучного дихання впродовж 3-4 днів та більше роблять трахеостомію. Машини швидкої допомоги оснащені усім необхідним для інтубації трахеї та проведення апаратного штучного дихання.
Трахеостомія — екстренна операція, яка полягає у введенні спеціальної трубки у трахею через розріз на передній поверхні шиї. Трахеостомія може застосовуватись також при асфіксіях, викликаних дифтерійним та несправжнім крупом, сторонніми предметами у гортані, пошкодженням гортані. При відсутності трахеостомічної трубки у екстрених випадках може бути використана будь-яка трубка (носик чайника, котушка, металева трубка).
Реанімація при зупинці кровообігу[ред. • ред. код]
Припинення діяльності серця може виникнути під впливом найрізноманітніших причин (утоплення, удушення, отруєння газами, ураження електричним струмом та блискавкою, крововилив у мозок, інфаркт міокарда та інші захворювання серця, тепловий удар, крововтрати, сильний прямий удар у ділянку серця, опіки, замерзання та ін.) та у будь-якій обстановці — у лікарні, стоматологічному кабінеті, вдома, на вулиці, виробництві. У будь-яких з цих випадках у розпорядженні особи, що робить реанімацію, є лише 3-4 хвилини для постановки діагнозу та відновлення кровопостачання мозку.
Розрізняють два види припинення роботи серця: асистолію (повне припинення діяльності серця) та фібриляцію шлуночків, коли певні волокна м'язів серця скорочуться хаотично, некоординовано. Як у першому, так у другому випадках серце припиняє «качати» кров та кровотік у судинах зупиняється.
Основними симптомами зупинки серця, які дозволяють швидко поставити діагноз, є:
втрата свідомості;
відсутність пульсу, у тому числі на сонних та стегнових артеріях;
відсутність серцевих тонів;
зупинка дихання;
блідість або синюшність шкіри та слизових оболонок;
розширення зіниць;
судоми, які можуть з'явитися у момент втрати свідомості та бути першим помітним оточуючим симптомом зупинки серця.
Ці симптоми настільки переконливо свідчать про зупинку кровообігу та про те, що не можна втрачати ані секунди на додаткове обстеження (вимірювання артеріального тиску, визначення частоти пульсу) або пошуки лікаря, а необхідно негайно розпочати реанімацію — масаж серця та штучне дихання. Слід пам'ятати про те, що масаж серця завжди повинен проводитися одночасно зі штучним диханням, у результаті якого циркулююча кров збагачується киснем. В іншому випадку у реанімації немає сенсу.
Зараз використовують два види масажу серця — відкритий, або прямий, який застосовують лише під час операцій на органах грудної порожнини, та закритий, зовнішній, що проводиться через грудну клітку.
Техніка зовнішнього масажу серця[ред. • ред. код]
Зовнішній масаж є ритмічним стисканням серця між грудиною та хребтом. При цьому кров виганяється з лівого шлуночка у аорту та надходить до головного мозку, а з правого шлуночка — до легень, де збагачується киснем. Після того, як тиск на грудину припиняється, порожнини серця знову заповнюються кров'ю.
При проведенні зовнішнього масажу серця хворого вкладають на спину на тверду поверхню (підлога, земля). Масаж на матраці або м'якій поверхні робити не можна. Реаніматор стає збоку від хворого та долонями, покладеними одна на одну, надавлює на грудину з такою силою, щоб прогнути її за напрямком до хребта на 5–6 см. Частота стискань 100–120 у хвилину. Руки повинні лежати на нижній третині грудини, тобто на 2 пальці вище мечоподібного відростку.
У дітей масаж серця слід проводити лише однією рукою, а дітей грудного віку — кінчиками двох пальців з частотою 100–120 натискань у хвилину. Точка прикладання пальців у дітей до 1 року — у нижнього кінця грудини.
При проведенні масажу дорослим необхідно застосовувати не тільки силу рук, портібно натискати усім корпусом. Такий масаж потребує значного фізичного напруження та досить втомлюючий.
Якщо реанімацію виконує одна людина, то через кожні 30 стискань грудини з інтервалом у 1 секунду вона повинна, припинивши масаж, зробити 2 сильних вдиха по методу рот у рот, рот у ніс або спеціальним ручним респіратором. При участі у реанімації двох чоловік слід робити 2 роздування легень після кожних 30 стискань грудини.
Ефективність масажу серця оцінюють за такими ознаками:
поява пульсу на сонних, стегнових та променевих артеріях;
підвищення артеріального тиску до 60-80 мм рт.ст.;
звуження зіниць та поява реакції їх на світло;
зникнення синюшного забарвлення та «смертельної» блідості;
подальше відновлення самостійного дихання.
Слід пам'ятати, що грубе проведення зовнішнього масажу серця може призвести до тяжких укладнень — переламаним ребрам з пошкодженням легенів та серця. При сильному тиску на мечоподібний відросток грудини може статися розрив шлунка та печінки. Особливу обережність слід виявляти при проведенні масажа у дітей та людей похилого віку.
Якщо через 30-40 хвилин від початку масажу серця, штучного дихання та медикаментозної терапії серцева діяльність не відновлюється, зіниці залишаються широкими, без реакції на світло, можна вважати, що в організмі почалися незворотні зміни та загибель мозку, і реанімацію доцільно припинити. При появі явних ознак смерті реанімація можна припиняти раніше.
При деяких тяжких захворювань та травматичних пошкодженнях (злоякісні пухлини з метастазами, тяжка травма черепа з розміжченням головного мозку) реанімація не буде мати сенсу та її не слід розпочинати. У інших випадках раптової смерті завжди залишається надія на оживлення хворого та для цього повинні бути прийняті усі можливі заходи.
Транспорування хворого із зупинкою дихання та серцевих скорочень може бути здійснене лише після відновлення серцевої діяльності та дихання або у спеціальній машині швидкої допомоги, у якій можна продовжувати реанімаційні заходи.
Інтенсивна терапія[ред. • ред. код]
Штучна вентиляція легенів та масаж серця — лише початкові етапи у заходах, спрямованих на відновлення самостійного кровообігу, дихання, функції мозку та інших органів.
Успіх реанімації залежить не тільки від своєчасності цих нагальних заходів, але й від того, наскільки правильно встановлена причина термінального стану та обгрунтована відповідна медикаментозна та інфузійна терапія. Для визначення причини зупинки кровообігу необхідно електрокардіографічне обстеження. Різниця в електрокардіограмі (ЕКГ) при асистолії та фібриляції шлуночків дуже характерні; їх повинен знати кожний медичний працівник.
Для лікування фібриляції використовують спеціальні прилади — дефібрилятори, електричні конденсатори, які можуть створити електричний розряд у декілька тисяч вольт. При роботі з дефібрилятором необхідно чітко дотримуватись техніки безпеки. Розряд електричного струму у 3000-7000 Вт може зняти фібриляцію серця через грудну клітку. Зараз спеціалізовані реанімаційні машини швидкої допомоги оснащені сучасними дефібриляторами-конденсаторами.
45.Медикаментозна терапія термінальних станів та клінічної смерті звичайно здійснюється лікарською бригадою, яка прибула до місця нещасного випадку на спецмашині. Застосування лікарських засобів при реанімації спрямоване на
посилення скорочувальної функції серця,
відновлення обміну речовин у ньому,
усунення порушень кислотно-основного стану (ацидозу), що супроводжує зупинку кровообігу, та
попередження ускладнень постреанімаційного періоду, зокрема набряку мозку.
Для відновлення серцевої діяльності використовують адреналін. Препарат виявляє дуже сильну дію на тонус серцевого м'язу. Його вводять на фоні масажу серця внутрішньосерцево або внутрішньовенно по 0,5 мл 0,1% розчину, розведенного у 5 мл ізотонічного розчину натрію хлорида або глюкози. З цією ж метою використовують ефедрин, мезатон, норадреналін. На даному етапі розвитку реаніматології внутрішньосерцеві ін'єкції не використовують
Препарати кальцію — кальцію хлорид та глюконат кальцію — також посилюють серцеві скорочення та ефективні при зупинці серця; 5-10 мл 10% розчину кальцію хлорида іноді вводять внутрішньосерцево разом з адреналіном.
При реанімації застосовують також новокаїнамід, особливо при фібриляції шлуночків перед застосуванням дефібриляції. Новокаїнамід іноді навіть знімає фібриляцію серця.
Слід враховувати, що в умовах ацидозу реанімація та медикаментозна терапія не будуть ефективними. Тому при першій нагоді вводять 4-8,4% розчин натрію гідрокарбоната. Велике значення мають ін'єкції вітамінів групи В, аскорбінової кислоти та кокарбоксилази, преднізолону, які також впливають на обмін речовин, сприяючи усуненню ацидозу, відновленню серцевої діяльності.
Застосування стимуляторів дихання, ЦНС, таких, як кордіамін, лобелін, цититон, стрихнін, під час реанімації неприпустиме, тому що вони, посилюючи обмінні процеси у клітинах, збільшують потребу останніх у кисні й тим самим роблять їх менш стійкими до гіпоксії.
Під час реанімації усі лікарські препарати вводять тільки внутрішньовенно або внутрішньосерцево. Підшкірні та внутрішньом'язові ін'єкції у зв'язку з відсутністю кровотоку неефективні, а всмоктування препаратів після відновлення нормального кровообігу може призвести до небезпечних для життя хворого наслідкам. Тому для проведення медикаментозної терапії виконують венепункцію або катетеризацію вени. У реанімаційній практиці застосовують катетеризацію великих венозних судин, які розташовані біля серця, — підключичної або яремної вени. Під час реанімації для введення ліків масаж серця та штучне дихання припиняють не більш ніж на 10-15 секунд.
Основою інтенсивної терапії постреанімаційного періоду є масивна інфузійна терапія, у яку входить переливання крові та кровозамінників, розчинів електролітів та енергетичних речовин (глюкоза, спирти), розчинів ліків, регулюючих різні сторони гомеостазу, ліквідуючих ендогенну або екзогенну інтоксикації.
Органцізація реанімаційної допомоги[ред. • ред. код]
Необхідність у реанімаційній допомозі може виникнути у будь-якій обстановці. Життя постраждалого у цьому випадку буде залежати від того, наскільки людина, яка надає допомогу, володіє методами реанімації (зовнішній масаж серця та штучне дихання). Звичайно, що повноцінні реанімаційні заходи може провести лише медичний працівник.
Велике значення має організація спеціального кабінету у полікліниці, аптеці, будь-якому медичному пункті, де необхідно мати реаніматологічний набір. У ньому повинні бути:
стерильні бинти та серветки;
шприці у спеціальних укладках;
кровоспинні джгути;
повітровід для дихання рот у рот;
ручний мішок-респіратор;
медикаменти: адреналін у ампулах — 0,1% розчин, кальцію хлорид у ампулах — 10% розчин, кофеїн, ефедрин, корглікон, промедол або морфін, преднізолон для внутрішнього введення, новокаїн, папаверин, нітрогліцерин у таблетках;
розчини для внутрішнього вливання — поліглюкін, гемодез та желатиноль;
голки для венепункції;
стерильна система для внутрішньовенного вливання.
Спеціальні реанімобілі оснащені усім необхідним для здійснення реанімації, навіть для проведення операцій (трахеостомія, катетеризація вен, артерій та серця, прямий масаж серця та ін.).
В усіх великих лікарнях є спеціальні реанімаційні відділення. Ці відділення мають окремий штат лікарів-реаніматологів та висококваліфікованих сестер, складне обладнання для проведення реанімації, діагностічну апаратуру. У реанімаційні відділення надходять тяжкохворі з інших відділень, наприклад, після операції, та доправлені машинами швидкої допомоги.
Існують реанімаційні відділення
терапевтичного профілю, в яких лікують хворих з інфарктом міокарда, з гострою серцевою недостатністю, тяжкими захворюваннями органів дихання,
хірургічні — для післяопераційного ведення хворих,
токсикологічні центри — для лікування отруєнь,
травматологічні відділення — для хворих з тяжкими травмами та травматичним шоком.
При зупинці дихання і припиненні серцевої діяльності необхідно якомога швидше відновити нормальну роботу серця і легенів, що зумовить належну життєдіяльність органів та тканин. У випадку нетривалої, протягом 4 - 5 хв., відсутності дихання і пульсу потерпілий знаходиться в стані клінічної смерті, коли серце і легені не функціонують. Відбувається зупинка дихання, з’являються симптоми кисневого голодування: шкіра набуває синюшного відтінку, починаються судоми, у деяких хворих відбувається мимовільне виділення сечі і калу. Приблизно через 5 хвилин відбувається зупинка серця. Якщо в цей час не вжити термінових заходів для відновлення кровообігу, в клітинах мозку відбуваються незворотні зміни, що призводять до біологічної смерті.
Негайні дії: штучне дихання, зовнішній масаж серця, зупинка кровотечі можуть врятувати потерпілого, не допустити переходу клінічної, зворотної смерті в смерть біологічну, незворотну. Дії, що спрямовані на відновлення життєво важливих функцій хворого, який знаходиться в стані клінічної смерті, називаються реанімацією.
У першу чергу необхідно вжити заходів, спрямованих на врятування життя хворого, а потім вже надавати першу медичну допомогу для усунення змін у тканинах і органах потерпілого. Перед тим, як здійснювати реанімаційні заходи, хворого кладуть на спину, на рівну поверхню (землю чи дошки, покриті м’якою підстилкою).
Обличчя і груди потерпілого звільняють від одягу; пальцем, обгорнутим марлею, очищують рот, глотку хворого від блювотних мас і слизу, тим самим відновлюючи прохідність верхніх дихальних шляхів. Голову особи, яку реанімують, захиляють назад.
Особа, яка рятує, проводить глибокий вдих і притиснувши свої губи до рота хворого, робить сильний видих. При цьому в легені потерпілого потрапляє близько 2 літрів повітря, легені роздуваються. Після 3-5 вдувань повітря, проведених таким способом, перевіряють у хворого пульс на сонній артерії. Одночасно з штучним диханням (12 вдувань повітря на хвилину) здійснюють масаж серця з розрахунку 60 здавлювань грудної клітки за 1 хв. Інакше кажучи, на одне вдування повітря в легені здійснюють 5 здавлювань грудної клітки. Для виконання зовнішнього масажу серця треба встати збоку від хворого, покласти кисть однієї руки на нижню третину грудини, а кисть другої зверху правої. Пальці обох рук трохи піднімають, натискання проводять долонями. Натискання повинні бути енергійними (мал.40).
Якщо першу медичну допомогу надають двоє, то один здійснює штучне дихання, другий – масаж серця з виконанням вказаних частоти і інтервалів.
Можна проводити штучне дихання по методу «рот в ніс». При цьому губи особи, яка надає допомогу притискуються до шкіри навколо носа, не здавлюючи його.
Реанімація здійснюється до відновлення самостійного пульсу і дихання потерпілого. Наявність пульсу краще всього визначати на шиї, на сонній артерії або на променевій артерії в нижній третині передпліччя з боку долонь, орієнтуючись на великий палець.
46.Реанімація дітей підліткового віку здійснюється в основному майже так само, як і дорослих. Виключеннями служать:
- зовнішній масаж серця, проводиться основою розігнутої кисті. При цьому в підготовчому періоді потрібно послабити пояс, розстебнути комір. Частота штучної вентиляції легенів у дітей підліткового віку 20-24 вдихів за 1 хвилину. Частота зовнішнього масажу серця - 80 поштовхів за 1 хвилину. Глибина прогинання грудини 2,5 см.
Контроль ефективності першої реанімаційної допомоги здійснюється за показниками:
- пульс на сонній артерії повинний з’являтись з кожниммасажним поштовхом і в подальшому повинне відбуватися поступове відновлення самостійного пульсу.
- звуження зіниць, поява реакції на світло, рух очей;
- поступове зникнення сіро-попелястого відтінку і синюшності шкіри, слизової оболонки губ;
- одночасно із цим повинні з’являтись спочатку окремі самостійні вдихання (реанімація повинна продовжуватися), а потім відновлюватись дихання.
47. Застосування лікарських засобів
1. Актуальність проблеми
Проблема полягає в одвічному питанні - корисні чи шкідливі ліки? На жаль, кожен препарат і корисно, і шкідливо одночасно. Немає абсолютно безпечних ліків. Кожне з них може викликати і бажані, і небажані зміни, принести комусь користь, а кому-небудь шкоду. Саме тому будь-яке однозначну заяву про корисність або шкідливість ліків абсурдно.
Тому жодні ліки не слід оцінювати без урахування стану організму, в який воно буде введено. Оцінка корисності ліків (а точніше, корисності викликаються ними всередині нас змін) може бути дана заздалегідь лише тільки після аналізу можливих їх взаємовідносин з цілком конкретним організмом з урахуванням всіх його особливостей. Зробити це дуже складно, але такий аналіз абсолютно необхідний.
2. Виписка, отримання, зберігання і облік лікарських засобів
Перевіряючи призначення, зроблені лікарем в історії хвороби, палатна медична сестра щоденно складає заявки на необхідні лікарські препарати і подає їх старшій медичній сестрі відділення. На підставі цих заявок старша медсестра виписує вимоги, які завіряються завідувачем відділенням і направляються в аптеку. Після одержання з аптеки лікарських препаратів старша медсестра, перед тим як передати їх на медичні пости, ретельно перевіряє відповідність лікарських засобів виписаним вимогам, наявність етикетки із зазначенням назви препарату та його дози, дату виготовлення. Зберігають лікарські препарати в спеціальних шафах, що замикаються на ключ. Особливої контролю вимагає зберігання отруйних, сильнодіючих та наркотичних засобів. Отруйні лікарські препарати (препарати миш'яку, атропіну сульфат, стрихнін та ін) і сильнодіючі (аміназин, адреналін, преднізолон та ін) зберігають у спеціальних відсіках («А» і «Б»). Кожен випадок їх застосування фіксується у спеціальному зошиті із зазначенням прізвища хворого і номери історії хвороби. Особливому обліку підлягають наркотичні засоби (морфін, омнопон, промедол, кодеїн та ін.) Ці препарати зберігають у сейфі, ключ від якого знаходиться у відповідального чергового лікаря. У сейфі зберігають і журнал, в якому відбивається їх витрату. При необхідності застосування будь-якого наркотичного засобу медична сестра набирає його з ампули і вводить хворому в присутності лікаря, після чого лікар засвідчує своїм підписом в історії хвороби факт введення наркотичного засобу. За розкрадання наркотичних препаратів медичні працівники несуть кримінальну відповідальність.
Суворі правила обліку та зберігання отруйних, сильнодіючих та наркотичних лікарських засобів обумовлені необхідністю попередження токсикоманії.
Шляхи введення лікарських засобів в організм
Вважається, що для досягнення лікувального ефекту ліки потрібно ввести в організм, проковтнувши або ін'єктувати його. Причому більшість вважає, що при хворобі легкого ступеня ліки слід приймати усередину, а при більш важких станах їх слід вводити у вигляді ін'єкцій. Загалом-то, це правильно, але не для всіх ліків, оскільки серед них є такі, які викликають лікувальний ефект лише при певному шляху введення, а є й такі, які при зміні шляху введення змінюють свою дію аж до того, що воно набуває пошкоджуючий характер.
Який шлях введення ліків в організм є найкращим? Універсального шляху введення ліків немає і бути не може, оскільки навіть один і той же засіб часом доводиться застосовувати або тільки місцево (у тому місці, де болить), або, орієнтуючись на розподіл його з кров'ю по всьому організму. Це дає можливість управляти дією ліків всередині організму, змінюючи способи їх введення. Змінюючи шлях введення, вдається змінити момент настання, силу і тривалість лікувального ефекту дуже багатьох ліків. Вибір шляху введення ліків в організм визначає появу, або відсутність його специфічного (фармакологічного) ефекту. Шлях введення препарату в організм визначає не тільки наявність або відсутність очікуваного фармакологічного ефекту, але і його силу. Наведена закономірність характерна не для всіх препаратів, а тільки для тих, чий ефект є результатом дії на весь організм і залежить від концентрації ліків у крові. При цьому проявляється наступна закономірність: чим вище концентрація препарату в крові, тим сильніше його ефект. Найбільша концентрація препаратів виникає при їх введенні безпосередньо в кровоносне русло, а найменша - при прийомі їх усередину, оскільки в останньому випадку одночасно з повільним всмоктуванням ліки і поступовим проникненням його в кров частина його встигає перейти в тканини організму і навіть руйнуватися. Різні шляхи введення однієї і тієї ж дози ліків в організм змінюють не тільки характер і силу, але і початок, і тривалість його ефекту. Залежність швидкості настання ефекту від шляху введення препарату наступна. Швидкість настання лікарського ефекту тим вище, чим швидше шлях введення забезпечує доставку ліків до необхідного ділянці організму. Наприклад, при харчовому отруєнні потрібно негайно ввести антидот у шлунково-кишковий тракт, тому що тільки в цьому випадку антидот надасть найвищий виборчий ефект по відношенню до токсинів. Саме так застосовують активоване вугілля при харчових отруєннях. Інакше вводять ліки при нападі ядухи. У цьому випадку вводять інгаляційно, оскільки тільки так можна розраховувати на їх найшвидший ефект на гортань, бронхи, трахею і легеневу тканину. З цієї ж аналогії при зупинці серця для негайного ефекту на серце препарати вводять безпосередньо в серцевий м'яз.
Таким чином, способами введення лікарських засобів є:
1. Зовнішній спосіб: на шкіру; у вуха; на кон'юнктиву очей, слизову оболонку носової порожнини та піхви.
2. Ентеральний спосіб: всередину через рот; під язик; за щоку; через пряму кишку.
3. Інгаляційний спосіб - через дихальні шляхи.
4. Парентеральний спосіб: внутрішньошкірно; підшкірно; внутрішньом'язово; внутрішньовенно; внутрішньоартеріально; в порожнині; внутрішньокісткової; в субарахноїдальний простір.
Правила роздачі лікарських засобів
При роздачі ліків, як і при всіх діях сестри, потрібно дотримуватися гігієни. Перед роздачею лікарських засобів ретельно вимити руки. Поставити на пересувний столик ємності, флакони з рідкими лікарськими формами, піпетки (окремо для кожного флакона), стаканчики для прийому ліків, графин з водою, пінцет для роздачі таблеток, ножиці. Попередньо ознайомиться з листами призначення. У них повинні бути чітко написані: прізвище, ім'я, по батькові пацієнта, повна назва ліки, доза, спосіб і час його введення. Перевірити призначення написані нерозбірливо. Якщо одному хворому на один прийом призначено декілька ліків, потрібно з'ясувати, чи немає серед них несумісних сполучень, чи можна давати їх одночасно, або яка послідовність їх прийому. Не можна відволікатися при підготовці ліків та їх роздачі. Уважно прочитати етикетку на упаковці (назва, доза, термін придатності) і запис в історії хвороби. Ліки з флаконів діставати спеціальною ложечкою або пінцетом. Пігулки з конвалют вилущуються, зберігаючи упаковку і назва лікарського препарату. Суворо дотримуватися дозу рідких лікарських форм, користуйтеся при цьому стаканчиком для прийому ліків. Роздавати лікарські засоби рекомендується тільки біля ліжка хворого, використовуючи при цьому психотерапію. Віра в те, що ліки несе позбавлення від недуги, значно підвищує його ефективність. У багатьох лікувальних відділення медсестри в цілях економії часу заздалегідь розкладають лікарські речовини в лотки, розділені на клітинки. Кожна клітинка призначена для конкретного хворого. Недоліки цього порядку роздачі: відсутність контролю за прийомом лікарських засобів пацієнтом; не дотримується індивідуальна схема роздачі лікарських засобів, режим прийому, можливі помилки при роздачі, виникають труднощі при відповіді на питання з приводу призначених лікарських препаратів.
Висновок
Ліки - це речовини, здатні викликати всередині нас якісь зміни. Залежно від вихідного стану організму і його реактивності ці зміни можуть перешкоджати розвитку хвороб, а можуть і сприяти їм. Більше того, сам характер викликаних ліками ефектів найчастіше визначається не ліками, а самим організмом. Істина така, що критерієм оцінки будь-яких ліків служить не наша думка про нього, а стан організму, обумовлене цими ліками. Таким чином, однозначні заяви про ймовірну користь або марності тих чи інших ліків і їх ефектів всередині нас правомірні лише тільки для цілком певних станів організму і те з відомою мірою відносн
48. нфекційні хвороби характеризуються специфічністю, контагіозністю і циклічністю.
Специфічність інфекції
Кожну інфекційну хворобу викликає конкретний збудник. Однак відомі інфекції (Наприклад, гнійно-запальні процеси), що викликаються різними мікробами. З іншого боку, один збудник (наприклад, стрептокок) здатний викликати різні ураження.
Контагиозность інфекційного захворювання. Індекс контагіозності інфекції.
Контагиозность (Заразливість) Визначає здатність збудника передаватися від однієї особи до іншої і швидкість його поширення в сприйнятливою популяції. Для кількісної оцінки контагіозності запропонований індекс контагіозності - Відсоток перехворілих осіб у популяції за певний період (наприклад, захворюваність на грип в певному місті за 1 рік).
Циклічність інфекційного захворювання
Розвиток конкретного інфекційного захворювання обмежено в часі, супроводжується циклічністю процесу та зміною клінічних періодів.
Стадії інфекційної хвороби. Періоди інфекційної хвороби.
Інкубаційний період [от лат. incubatio, лежать, спать где-либо]. Зазвичай між проникненням інфекційного агента в організм і проявом клінічних ознак існує визначений для кожної хвороби проміжок часу - інкубаційний період, Характерний тільки для екзогенних інфекцій. В цей період збудник розмножується, відбувається накопичення як збудника, так і виділяються їм токсинів до певної порогової величини, за якої організм починає відповідати клінічно вираженими реакціями. Тривалість інкубаційного періоду може варіювати від годин і доби до декількох років.
Продромальний період [от греч. prodromos, бегущий впереди, предшествующий]. Як правило, початкові клінічні прояви не несуть будь-яких патогномонічних[от греч. pathos, болезнь, + gnomon, показатель, знак]для конкретної інфекції ознак. Звичайні слабкість, головний біль, відчуття розбитості. Цей етап інфекційної хвороби називається продромальний період, або «стадія провісників». Його тривалість не перевищує 24-48 ч.
Період розвитку хвороби. На цій фазі і проявляються риси індивідуальності хвороби або загальні для багатьох інфекційних процесів ознаки - лихоманка, запальні зміни та ін Б клінічно вираженою фазі можна виділити стадії наростання симптомів (stadium wcrementum), розквіту хвороби (stadium acme) і згасання проявів (stadium decrementum).
Реконвалесценція [от лат. re-, повторность действия, + convalescentia, выздоровление]. Період одужання, або реконвалесценції як кінцевий період інфекційної хвороби може бути швидким (криза) або повільним (лізис), а також характеризуватися переходом у хронічний стан. Б сприятливих випадках клінічні прояви зазвичай зникають швидше, ніж наступає нормалізація морфологічних порушень органів і тканин і повне видалення збудника з організму. Одужання може бути повним або супроводжуватися розвитком ускладнень (наприклад, з боку ЦНС, кістково-м'язового апарату або серцево-судинної системи). Період остаточного видалення інфекційного агента може затягуватися і для деяких інфекцій (наприклад, черевного тифу) може обчислюватися тижнями.
49. Класифікація інфекційних хвороб
Загальновизнаною і найбільш раціональною є класифікація інфекційних хвороб, запропонована Л.В. Громашевським. Залежно від локалізації збудника в організмі та механізму передачі, усі інфекції поділено на 4 групи: кишкові інфекції, інфекції дихальних шляхів, кров’яні інфекції, інфекції зовнішніх покривів (табл. 1). Цю класифікацію часто доповнюють поділом кожної групи на антропонози і зоонози.
Таблиця 1. Класифікація інфекційних хвороб за Л.В. Громашевським
Група інфекцій
Первинна локалізація збудника
Механізм передачі
Кишкові
Дихальних шляхів
Кров’яні
Зовнішніх покривів
Травний канал
Дихальні шляхи
Кров
Зовнішні покриви
Фекально-оральний
Крапельний (пиловий)
Трансмісивний
Контактний
При кишкових інфекціях збудники перебувають у травному каналі, найчастіше у кишках, і з фекаліями виводяться назовні. Якщо інфекційна хвороба набуває генералізованої форми і збудник циркулює з кров’ю, можуть з’являтись додаткові шляхи виведення його через нирки, легені, молочні залози тощо. Потрапивши у довкілля, патогенні мікроби забруднюють ґрунт, воду, інші об’єкти. Зараження здорової людини може відбутись лише із занесенням збудника в рот з їжею, водою або брудними руками, тобто внаслідок реалізації фекально-орального механізму передачі.
Для цієї групи інфекцій характерна літня або літньо-осіння сезонність, бо саме в теплу пору важче вберегти їжу від проникнення патогенних мікроорганізмів, а чисельність мух досягає найбільшої величини.
До кишкових інфекцій з підгрупи антропонозів належать дизентерія, холера, черевний тиф, гепатити А та Е, поліомієліт; з підгрупи зоонозів – бруцельоз, лептоспіроз, сальмонельоз, ботулізм та ін.
Найвагоміше значення у профілактиці кишкових інфекцій належить санітарно-гігієнічним заходам, спрямованим на недопущення забруднення харчових продуктів і води, боротьбу з мухами, а також особистій гігієні (миття рук перед приготуванням їжі, її споживанням та після відвідання туалету). Необхідно якомога раніше виявити хворих і заразоносіїв й відсторонити їх від роботи на харчових підприємствах, у системі водопостачання тощо.
При інфекціях дихальних шляхів збудники перебувають на слизових оболонках носоглотки, гортані, трахеї, бронхів, звідки при кашлі, розмові, чханні з крапельками слизу і харкотинням виділяються у повітря і довкілля (крапельний механізм передачі). Зараження відбувається при попаданні цих крапельок (або пилу, що утворився при їх підсиханні) у дихальні шляхи сприйнятливої людини. Деякі збудники швидко гинуть у довкіллі, тому зараження можливе при дуже близькому спілкуванні з хворим (кір, кашлюк). Інші, навпаки, дуже стійкі і з пилом можуть переноситись на значні відстані (туберкульоз). Додатковими факторами передачі деяких інфекцій можуть бути іграшки, посуд, білизна, інші побутові речі, забруднені хворим або носієм. Слід відзначити надзвичайну легкість реалізації крапельного механізму зараження. Ця його ефективність і висока сприйнятливість людей призводять до того, що ряд інфекцій дихальних шляхів уражають практично все населення, часто вже у дитячому віці, нерідко декілька разів за життя.
Групу інфекцій дихальних шляхів складають грип, аденовірусна хвороба, краснуха, вітрянка, дифтерія, епідемічний паротит та ін. Усі вони належать до антропонозів.
Основний профілактичний захід полягає у формуванні несприйнятливості населення, особливо дітей, шляхом проведення специфічної імунізації. Важливого значення надають частому провітрюванню та ультрафіолетовому опроміненню приміщень, застосуванню індивідуальних масок і респіраторів, дезінфекції тощо.
При кров’яних інфекціях збудники перебувають у кровоносній і лімфатичній системах, звідки лише за допомогою кровосисних членистоногих (воша, комар, блоха, москіт, кліщ) можуть досягти сприйнятливого організму іншої людини (трансмісивний механізм передачі). Важливим є те, що збудники здатні розмножуватись у слинних залозах або кишечнику комах і під час наступного ссання крові потрапляють у кровоносне русло сприйнятливої людини. Ряд кров’яних інфекцій (кліщовий і комариний енцефаліти, чума, туляремія) належать до природно- вогнищевих. Підвищення захворюваності при цих хворобах припадає на теплу пору року, що збігається з активністю їх переносників.
До кров’яних інфекцій з підгрупи антропонозів належать висипний тиф, малярія, волинська гарячка, а з підгрупи зоонозів – чума, кліщовий енцефаліт, туляремія, геморагічна гарячка та ін.
Найефективнішим способом боротьби з цими інфекціями є дезінсекція (знищення комах-переносників). У тих випадках, коли джерелом збудника є гризуни, проводяться дератизаційні заходи. Для запобігання деяким хворобам застосовуються вакцини.
При інфекціях зовнішніх покривів збудники завдяки прямому контакту з джерелом або за допомогою об’єктів довкілля (непрямий контакт) попадають на шкіру чи слизову оболонку сприйнятливої людини. При прямому контакті людина чи тварина, що є джерелом збудника, ураженою ділянкою тіла торкається сприйнятливого організму. Така передача можлива при укусі твариною (сказ), статевих зв’язках (гонорея, сифіліс, ВІЛ-інфекція).
Факторами передачі при непрямому контакті служать побутові інструменти (гребінець, бритва), постіль, одяг, посуд та інші об’єкти, забруднені слизом, гноєм і лупою хворого (парші, трахома, мікози). Ранові інфекції (правець, бешиха) пов’язані з травмами, при яких пошкоджується шкіра. Ряд інфекцій (гепатити В і С) передаються під час медичних маніпуляцій (діагностичних і лікувальних), що супроводжуються ушкодженням шкіри і слизових оболонок (оперативні втручання, ін’єкції ліків, зондування і т. ін.). Це так званий парентеральний шлях передачі збудника. Важливо зазначити, що в одних випадках збудник осідає в місці проникнення у шкіру чи слизову оболонку і викликає місцевий запальний процес, в інших – потрапляє у кров і може фіксуватися у різних органах і системах, викликаючи захворювання без ознак ураження загального покриву.
За джерелом збудника ця група також ділиться на антропонози (короста, бешиха, гонорея, сифіліс, ВІЛ-інфекція) і зоонози (сказ, правець, ящур, газова гангрена та ін.). У профілактиці цих хвороб застосовують різні заходи: виявлення, ізоляція і лікування хворих, якісна стерилізація медичних інструментів, дотримання правил особистої гігієни, виявлення і знищення хворих тварин, запобігання травматизмові. Стосовно деяких інфекцій зовнішніх покривів розроблена ефективна імунізація. Дезінфекція – комплекс заходів, спрямованих на знищення або видалення з об'єктів патогенних мікроорганізмів (бактерій та їх токсинів, вірусів, рикетсій, найпростіших, грибів тощо). Цим «дезінфекція» відрізняється від терміну «стерилізація», під яким розуміють знищення усіх видів мікроорганізмів, у тому числі непатогенних. Розрізняють два види дезінфекції: осередкову профілактичну. Осередкова дезінфекція залежно від того, на якому етапі передачі інфекції вона здійснюється, розподіляється на поточну і заключну. Поточну дезінфекцію здійснюють у безпосередньому оточенні хворого або заразоносія з метою запобігання розповсюдженню збудників інфекційних хвороб у довкіллі. Її проводить медичний персонал лікувально-профілактичних закладів. Дільничний лікар при першому відвідуванні хворого організовує первинні протиепідемічні заходи в осередку, інструктує обслуговуючий персонал про особливості проведення дезінфекції і передає подальше спостереження за осередком відповідному спеціалісту. У приміщеннях амбулаторії, поліклінікита лікарні (оглядові кабінети, санпропускники, палати, коридори, туалети) двічі на день проводять вологе прибирання із застосуванням мийних засобів. Окремо дезінфікують промарковані збиральний інвентар (посуд, ганчір'я, мочалка, відра тощо) для прибирання палат, коридорів і туалетів. Предмети догляду за хворими знезаражують після кожного користування. Білизну хворих у відділенні збирають убавовняні мішки або металеві баки з кришкою. Після попереднього сортування і дезінфекції ці речі відправляють у пральню лікарні. Здійснюють регулярну дезінфекцію приміщень, де зберігають білизну. Клейончасті знімні чохли зматраців старанно протирають дезінфікуючим розчином. Речі хворого складають у мішок і відправляють для камерного знезаражування. Виділення хворого підлягають знезараженню у туалеті чи підкладних суднах. Судна дезінфікують у спеціальних баках з кришками і миють. Останнім часом почали впроваджуватися спеціальні машини для дезінфекції і миття суден та іншого забрудненого інвентарю. Посуд, яким користувався хворий, знезаражують і миють. Знезаражений посуд просушують на виділеному для цього чистому столі і зберігають у шафі. Залишки їжі збирають у бак з кришкою і знезаражують шляхом заливання дезрозчином. Речі хворих повертають їм лише після попереднього знезаражування. Автотранспорт, яким інфекційний хворий був доставлений в приймальне відділення, дезінфікується у санітарному шлюзі або на спеціально обладнаній площадці, що має стік для змивних вод. Автомобіль зрошують дезінфекційним розчином або ретельно протирають — спочатку зовнішні ручки дверей кабіни, потім — усі частини салону, причому підлогу — двічі. Металеві частини після обробки протирають чистим сухим ганчір'ям. Завдання заключної дезінфекції — знищення збудника інфекційної хвороби в епідемічному осередку після госпіталізації, одужання, виїзду або смерті хворого. Заключну дезінфекцію виконує дезінфекційна бригада, що звичайно складається з 2-3 працівників (лікаря-дезінфекціоніста чи помічника епідеміолога і 1-2 дезінфекторів). Бригада оснащується гідропультом, відрами, щітками для чищення м'яких речей таодягу, розпилювачами для порошків і рідин, мішками для транспортування речей у дезкамеру, фасованими дезінфекційними середниками, халатами, шапочками, респіраторами, захисними окулярами, гумовими рукавичками, милом, чистими ганчірками. В осередках карантинних інфекцій персонал забезпечують ще й спеціальним захисним одягом. Роботу здійснюють за такою схемою. Перш за все знезаражують збиральний інвентар (віник, щітки, ганчірки для прибирання підлоги). Відра і тази зовні попередньо зрошують дезрозчином. Сортують і збирають у щільні мішкиречі, що підлягають камерній дезінфекції. Сміття, зібране в процесі роботи, складають у відро і заливають розчином або спалюють. Після цього зрошують підлогу, знезаражують залишки їжі та посуд хворого. Особливо старанно обробляють стіни поблизу ліжка хворого, опалювальні батареї, плінтуси. Після закінчення обробки стін і меблів повторно зрошують підлогу дезрозчином. Востанню чергу дезінфікують поріг і двері кімнати, де перебував хворий. Після цього обробляють інші кімнати та місця загального користування. Профілактичну дезінфекцію виконують, незалежно від наявності інфекційних хвороб, її мета — знищити збудників на тих об'єктах довкілля, на яких вони можуть з'явитись і призвести до зараження людей. Для цього систематично проводять дезінфекцію питної води, нечистот, місць громадського користування (туалети, вокзали), пастеризацію молока, атакож підтримують санітарний режим у лікувальних установах, дитячих закладах, на підприємствах харчової промисловості. Для дезінфекції використовують фізичніта хімічні засоби знезараження. Фізичні засоби знезараження. До фізичних засобів належать механічні, термічні і променеві дезінфікуючі середники. Механічні засоби – чищення, вологе прибирання, прання, витрушування. Цими засобами можна звільнити багато речей і поверхонь від пилу і бруду, а відтак – від значної кількості мікроорганізмів. За допомогою побутового пиловсмоктувача разом з пилюкою видаляється до 98 % мікробів. При провітрюванні помешкань протягом 15 хв. кількість мікроорганізмів у повітрі різко зменшується, а через 30 хв. вони майже відсутні. Промисловість випускає спеціальні вентиляційні установки, що широко застосовуються в лікувально-профілактичних закладах. Провітрювання має велике значення для профілактики грипу, кору, вітряної віспи, краснухи й інших інфекційних хвороб, збудники яких передаються крапельним шляхом і нестійкі у повітрі. Для зменшення бактерійного забруднення повітря чи води можна використовувати ще й фільтрування. Термічні і променеві засоби – це використання високої або низької температури, висушування, ультразвуку, струмів ультрависокої частоти (УВЧ), а також надвисокочастотного (НВЧ), радіоактивного опромінення, освітлення ультрафіолетовими лампами, що мають бактерицидну дію. Гаряче повітря або сухий жар застосовуютьу повітряних стерилізаторах та інших апаратах для знезараження лабораторного посуду, інструментів. Гаряче повітря використовують також у повітряних камерах для дезінсекції одягу, матраців, подушок, ковдр або інших речей. Прасування білизни, одягу гарячою праскою також призводить до знезараження. Кип'ятіння застосовують для знезараження посуду, предметів догляду за хворими, білизни, іграшок. Знезаражуюча дія кип'ятіння посилюється при додаванні у воду соди або мила. Зокрема, для знезараження постільної, натільної білизни, рушників, хустинок, фіранок і т.п. використовують бучення — метод, при якому забруднену білизну спочатку замочуютьу 0,5-1 % розчині кальцинованої соди, а через 6-12 год кип'ятять впродовж 1-1,5 год. Сучасні лікарні обладнані пральними машинами, де прання поєднується із знезараженням білизни кип'ятінням. Водяну пару використовують у дезінфекційних камерах з метою знезараження одягу, постільної білизни й інших м'яких речей У парових стерилізаторах її використовують для стерилізації перев'язувального матеріалу та інструментів. Випалювання і прожарювання за допомогою спиртівки, газового пальника чи паяльної лампи використовують для дезінфекції лабораторних петель, голок, ватних корків, пробірок тощо. Спалювання. У спеціальних печах, ямах або на багаттях спалюють сміття, ганчірки, залишки їжі, трупи т
50. Імунітет. Види імунітету. Види імунної реактивності організму.
Імунітет (від лат. Immunitas – звільнення, позбавлення від чого-небудь) – несприйнятливість організму до інфекційних та неінфекційних агентів і речовин, що володіють антигенними властивостями. Існує імунітет вроджений, нестерильний і стерильний, поствакцинальний, клітинний, гуморальний та ін У реакціях імунітету головним чином беруть участь спеціалізовані лімфоцити, плазматичні клітини і макрофаги.
Чужорідні для організму людини білки, полісахариди та їх синтетичні аналоги, які мають бактеріальне, тканинне, вірусне або штучне походження, називаються антигенами. При їх потраплянні в організм виникає імунна відповідь, що виражається в продукції антитіл, появі клітин-ефекторів і формуванні імунологічної пам’яті на даний чужорідний об’єкт.
Антитіло – це молекули білка, присутні в сироватці крові, які мають здатність з’єднуватися і міцно зв’язуватися з антигеном. Для кожного антигену існує своє антитіло. Природа створила кілька хімічно різних видів (класів) антитіл, або імуноглобулінів: IgG, IgA, IgM, IgD, IgE. Найбільш часто зустрічається різновид – IgG – активний нейтралізації бактеріальних токсинів і в захисті від вірусів.
види імунітету
Слина і слиз багаті IgM (він легко долає клітинні бар’єри). IgA розташовується на поверхні слизових оболонок, попереджає проникнення інфекції у внутрішнє середовище організму. Інший білковий компонент крові – опсоніни, обволікаючи бактерії, полегшують їх фагоцітірованіе. Група білків сироватки крові – комплемент, фіксується в комплексі антиген-антитіло, що призводить до активації руйнують стінку бактерії ферментів.
В залежності від механізму знищення антигену розрізняють клітинний і гуморальний імунітет. Провідні клітини, відповідальні за специфічну иммунореактивность, – це Т-і В-лімфоцити. Імунокомпетентності Т-і В-лімфоцити набувають в результаті генетично запрограмованої антігеннезавісімое проліферації і диференціювання, яка відбувається в тимусі для Т-лімфоцитів і в червоному кістковому мозку для В-лімфоцитів.
Під впливом факторів мікрооточення і в результаті генетичної мінливості ділянок геному, відповідальних за молекулярну організацію вариабельной частини клітинного рецептора, ці клітини на своїй поверхні набувають спеціальні рецептори, що реагують з антигенами. Згідно клонально-селекційної теорії, в організмі існує безліч Т-і В-лімфоцитів (1012 лімфоцитів), запрограмованих відповідати на один, певний антиген.
У периферичних імунних і кровотворних органах при зустрічі з антигенами відбуваються антигензависимая проліферація і диференціювання Т-і В-лімфоцитів. Проліферації передує бласттрансформації лімфоцитів – явище, вперше описане А.А. Максимовим (1902). Після проліферації бласттрансформірованних Т-лімфоцитів виникають: 1) Т-клітини-кілери (цитотоксичні) – основні ефекторні клітини імунітету, вони руйнують чужорідні клітини-мішені і забезпечують генетичне постійність внутрішнього середовища організму, захищаючи його від вторгнення чужорідних клітин, новоутворень, аутоімунних захворювань; 2) Т-клітини-хелпери, що беруть участь в процесах міжклітинної кооперації з В-лімфоцитами, без чого неможлива трансформація В-лімфоцитів у плазмоцити, 3) Т-клітини-супресори, що блокують антитілоутворення В-лімфоцитами при аутоімунних реакціях.
Мікрооточення для лімфоцитів Т-зони є особливі макрофаги – антігенпредставляющіе (дендритні) клітини. Ці клітини розпізнають і фагоцитуються антигени і у вигляді фрагментів (епітопів) виділяють їх на поверхні своїх відростків. Завдяки цьому полегшується розпізнавання антигену лімфоцитами, що і індукує проліферацію Т-лімфоцитів. Крім імунокомпетентних клітин і макрофагів, в імунних реакціях беруть участь тканинні базофіли і еозинофіли.
Тканинні базофіли виділяють гістамін, серотонін та гепарин, які надають стимулюючу дію на клітини, які навчаючи ствуют в імунних реакціях. Еозинофіли руйнують і фагоцитуються комплекси антиген-антитіло, виконуючи тим самим властиву їм дезінтоксикаційну функцію.
51 Грип викликається вірусом трьох типів — А, В, С. Збудник цієї хвороби — вірус — локалізується в слизу верхніх дихальних шляхів хворих і виділяється у зовнішнє середовище під час кашлю, чхання, розмови. Навколо хворого утворюється заражена зона (близько 2-3 метрів) із максимальною концентрацію аерозольних частинок, що містить вірус. Тому зараження здорових людей відбувається безпосередньо з повітря, при тісному контакті з хворою людиною, через брудні руки та при спільному з хворим використанні предметів гігієни.
На відміну від гострих респіраторних вірусних інфекцій (ГРВІ), грип завжди починається раптово та бурхливо — хворий може точно вказати час початку симптомів. Інкубаційний період при грипі дуже короткий — від зараження до перших клінічних проявів зазвичай проходить 1-2 доби. На тлі гарного самопочуття швидко підвищується температура тіла до 39-40ºС, з’являється сильний головний біль, біль у м’язах, суглобах, очних яблуках, світлобоязнь, рясне по
