Українська Православна Церква під Польщею (XVIII СТ. )

Від 1686 року Московська Патріархія підпорядкувала собі всю Київську митрополію, тобто не тільки терени Східної України та Київ, а й невід'ємні її частини в Західній Ук­раїні (Волинь, Поділля, Галичину, Холмщину), що потрапили під владу Польщі за угодою з Москвою в 1667 р. Але й під юрисдик­цією Московського Патріарха переслідування православної Церкви в Польщі не припинилося. Навпаки, політичний поділ України по­легшив Польщі запровадження унії, бо втратився міцний зв'язок між паствою, духовенством та вищою православною ієрархією.

Ще до підпорядкування Української Православної Церкви Московському Патріархові, в 1676 p., польський сейм заборонив спілкування православних у Польщі зі східними патріархами. Єпископські православні кафедри уряд віддавав кандидатам, які згодом погоджувалися перейти в унію. Так, Львівський єпископ Йосиф Шумлянський з молодих літ був уніатом, потім — право­славним, а одержавши Львівську кафедру, знову таємно прийняв унію. Називаючи себе православним єпископом, він 23роки підби­рав прихильників, готував унію і почав упроваджувати її в Гали­чині та на Поділлі в 1700 р.

Так само вчинив Інокентій Вінницький, єпископ Перемишльсь­кий, який проголосив унію в Перемишльській єпархії 1691 року.

Луцька православна єпархія дісталася уніатам у 1711 р.

Різними обмеженнями в правах польський уряд продовжував спольщувати залишки української православної шляхти в Галичи­ні, на Поділлі, Волині, Київському Поліссі.

На польських сеймах в останній чверті XVII століття вже не лунали голоси на захист переслідуваних православних українців, навпаки, деякі закони утверджували придушення православ'я. Так, у 1699 р. було прийнято закон, згідно з яким тільки уніати могли бути урядовцями в містах, а в Кам'янці-Подільському забо­ронено було жити православним і євреям.

У 1717 р. вийшла заборона будувати нові православні церкви та ремонтувати старі. В 1733 р. сейм ухвалив усунути православ­них з усіх громадських посад.

У 1736 році польський король видав універсал, щоб православ­ні священики поставлялися тільки з дозволу самого короля, а пат­рони у маєтках, населених православними, допускали на парафії лише тих священиків, які погоджувалися прийняти унію.

Братства, які боролися колись за православну віру та українсь­ку самосвідомість, під тягарем обмежень та переслідувань все біль­ше занепадали, не витримуючи боротьби, яка тривала сто років. Так, у 1708 році, прийняло унію Львівське братство, а в 1731-у — Луцьке братство.

Православні монастирі в Польщі грабували, їх маєтки відбира­ли, з православних селян та міщан знущалися, чинячи фізичне на­сильство; це яскраво засвідчили історичні документи, зокрема про­мови Юрія Кониського, архиепископа Могилевського.

Брутальним насильством Польща домоглася зрештою того, що в першій половині XVIII століття майже вся Західна Україна прийняла унію. Уніатська ієрархія почала поширювати унію та­кож на Київщині, але це призвело тут до великих повстань, відо­мих під назвою Гайдамаччини.

Переслідування православної Церкви та її вірних, взагалі всіх некатоликів (так званих дисидентів), стало причиною втручання у справи Польщі у XVIII столітті сусідніх держав, найперше Росії; а це призвело врешті-решт до поділів Польщі між Росією, Австрі­єю та Прусією у 1772 р. (перший поділ), у 1793р. (другий поділ) й у 1795 р. (третій поділ).

У ту добу польські патріоти докладали зусиль, щоб зберегти не­залежність, врятувати державу, реформувати її устрій. Це особли­во виявилося у виробленні нової, побудованої на демократичних засадах, Конституції Речі Посполитої, прийнятої 3 травня 1791 ро­ку. Тоді ж ставлення до православної Церкви у польській держа­ві мало істотно змінитися. В 1791 р. був скликаний Пінський Со­бор з представників духовенства, монастирів та вірних (так звана "Пінська Конгрегація"). Згідно з виробленим статутом православ­на Церква повинна була одержати правове становище в Польщі та, з благословення Константинопольського Патріарха, керуватися не­залежним Національним Синодом на чолі з власним архиеписко­пом - тобто стати автокефальною. Але всі ці ухвали запізнилися і стали, як і сама конституція, лише надбанням історії, свідченням про те, як тяжко позначаються релігійні переслідування на істо­ричній долі держав і народів.

З приєднанням до Росії (1793 р.) Волині, Поділля, Північної Київщини, українці, навернені на цих землях в унію, безболісно повернулися до своєї православної віри та Церкви.