Українська Автокефальна Православна Церква

Національний церковний рух в Україні викликав у Церкві велику боротьбу, бо проти нього виступили єпископи, що майже всі були або росіянами за походженням, або зро-сійщеними. В Москві ж, у 1917 p., був скликаний Всеросійський Церковний Собор, на якому було відновлено патріаршество в Ро­сійській Церкві. Хто був за старий порядок, сподівався на стри­мання революції і збереження Росії від розвалу під впливом Церк­ви на чолі з Патріархом.

Російська ієрархія в Україні теж дотримувалася такої самої думки, і в незалежній Українській Церкві вбачала шкоду для інте­ресів єдиної і неподільної Росії.

Спротив російської ієрархії визвольним змаганням національ­ного українського духовенства і вірних змусив українську держав­ну владу втрутитися в справи Церкви. На Церковному Соборі в Києві в 1918 р. Міністр Ісповідань (в Україні була тоді державна влада гетьмана) від імені українського уряду оголосив тверду і не­похитну думку, що "Українська Православна Церква має бути ав­токефальною".

За часів державної влади в Україні Директорії, уряд Українсь­кої Народної Республіки видав 1 січня 1919 р. "Закон про автоке­фалію Української Православної Церкви та її вищий уряд", в яко­му стверджувалось: "Українська Автокефальна Православна Церква з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Все­російського Патріарха не знаходиться".

В умовах зміни влади і громадянської війни в Україні російсь­ка ієрархія не хотіла визнати цього державного закону та продов­жувала переслідування українського духовенства, яке брало участь у національно-церковному русі і перейшло на українську богослужбову мову. Тоді проти ієрархії, що мала на меті свої по­літичні цілі, виступили миряни, як це вже було в українській істо­рії під час Берестейської унії 1596 р.

5 травня 1920 р. в Києві Всеукраїнська Православна Церковна Рада, яка складалася з представників духовенства і мирян, прого­лосила автокефалію Української Православної Церкви. Але ця Церква не мала своєї ієрархії. Найбільшою турботою було поста­вити для Української Православної Церкви єпископів. Зносини в цій справі з різними ієрархами, звернення до патріаршого екзарха в Україні митрополита Михаїла Єрмакова, щоб він висвятив для Української Церкви українських єпископів, не дали результатів. У цих обставинах Собор духовенства й мирян, що відбувся в Ки­єві 14-27 жовтня 1921 p., вирішив поставити єпископів Собором пресвітерів (священиків), посилаючись на такий звичай у давній Олександрійській Церкві в перші віки християнства. Цей спосіб висвяти, не прийнятий діючими правилами православної Церкви, вирішили застосувати тільки один раз, з тим, щоб надалі висвята єпископів в Українській Церкві відбувалася за канонічно-тради­ційним порядком, тобто за участю не менше як двох єпископів. Так рукопокладанням священиків у Київському Софійському со­борі 23 жовтня 1921 р. було висвячено на єпископа протоієрея Ва­силя Липківського, а потім, за його участю, і протоієрея Нестора Шараєцького.

З цього часу Українська Автокефальна Православна Церква почала зростати в Україні. Одночасно проти неї почали велику бо­ротьбу Московська патріарша Церква та інші церковні течії, що в революційну добу з'являлися в Україні. Але головним ворогом Української Церкви як національної Церкви українського народу була більшовицька влада в Україні. Зростання Української Авто­кефальної Православної Церкви, яка в перші роки мала понад 2000 парафій і до ЗО ієрархів, було припинено. В 1927 р. на дру­гому Соборі Української Автокефальної Православної Церкви усу­нули з кафедри митрополита Липківського, а протягом подальших десяти років було ліквідовано різними способами (найбільше – тюрмами, засланнями на далеку холодну північ ієрархів, духовен­ства і тисяч вірних) - усю Українську Автокефальну Право­славну Церкву; приблизно в 1937 р. з 2000 парафій в Україні не залишалось жодної парафії Української Автокефальної Православної Церкви.