Україна у Другій світовій війні

План лекції:

1. Проблеми української державності напередодні та на першому етапі Другої світової війни (1938–1941 рр.).

2. Напад Німеччини на СРСР. Україна на початку Великої Вітчизняної війни.

3. Україна в умовах фашистської окупації.

4. Визволення України й відновлення радянської державності.

5. Підсумки та уроки Другої світової війни.

Друга світова почалася 1 вересня 1939 р. та закінчилася 2 вересня 1945 р. Вона опалила вогнем усі континенти. У ній прийняло участь
1,7 млрд чоловік з 72 країн. Агресорами виступили Німеччина, Італія та Японія, до яких під час війни приєдналися деякі інші держави.

Основною причиною Другої світової війни стали міжнародні суперечності через несправедливий світовий устрій, встановлений по результатам Першої світової війни. Цей устрій називався Версальською системою – за назвою головного мирного договору Антанти з Німеччиною, хоча договори були підписані з кожною країною членом Четверного союзу. Внаслідок післявоєнного мирного врегулювання особливо великі зміни відбулися в Європі, яка залишалася центром політичного та економічного життя у світі. Її карта була повністю перекроєна: Німецька й Австро-Угорська імперії були розчленовані, а на частині їхніх земель утворені нові держави: Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців (Югославія). Новозасновані держави були багатонаціональними, з довільно, без урахування етнічного складу населення, встановленими кордонами. Так, лише 65% населення Польщі становили поляки, при цьому інші народи – українці, білоруси, литовці проживали на своїх історично етнічних землях. Новими європейськими кордонами були незадоволені всі, хто мав до них відношення, за винятком Антанти, і це об'єктивно вело до загострення боротьби за наступний перерозподіл територій.

Внаслідок Першої світової війни більш за всіх постраждала Німеччина, визнана головною винуватицею. Вона втратила 1/8 частину своїх територій, всі колонії, зазнала значних воєнно-політичних обмежень і була обкладена величезними контрибуціями. Цими заходами держави-переможці намагалися унеможливити відродження німецького мілітаризму й загрозу нової війни. Але вже у 1920-ті роки вони почали надавати Німеччині економічну допомогу й відмовили Польщі, Чехословаччині та Австрії в гарантіях територіальної цілісності, а у 1930-ті роки дозволи повністю зламати Версальську систему й розв’язати нову війну.

Протягом 30-х років у Європі склалися сприятливі умови для розв’язання війни. По-перше, в Німеччині до влади прийшов Гітлер, який відразу ж почав нарощувати воєнну міць держави. Ще до початку відкритих військових дій і, навіть, до загрози вдатися до них, небезпечність гітлерівської політики для Європи була очевидною. Але Англія, Франція, США не стали на перешкоді.

Другою важливою умовою, яка сприяла скачуванню Європи до війни стала міжнародна ситуація, що склалася. З різних причин європейські держави не змогли об'єднатися для боротьби проти загрози фашистської агресії, кожна захищалася самотужки. Крім того, Англія і Франція більшу небезпеку для себе бачили з боку Радянського Союзу, ніж з боку Німеччини.

Особливе місце в світовій історії займають передвоєнні 1938–1939 роки. Німеччина завершила перевід своєї економіки на воєнні рейки та спробувала політику з позиції сили – здійснила аншлюс Австрії та розчленування й окупацію Чехословаччини, фактично не зустрівши ніякої протидії з боку світового співтовариства. Шлях до війни було відкрито.

Другу світову війку можна поділити на декілька етапів*:

Перший етап – з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. Гітлер окупував центральну й західну Європу та встановив тут «новий порядок». Вільними залишилися тільки нейтральні та союзницькі держави, а також Англія – єдина європейська держава, що продовжувала збройну боротьбу з Німеччиною.

Другий етап – з 22.06.41 р. до грудня 1941 р. Гітлер напав на СРСР і швидко просунувся аж до Москви, де ідея «бліц крігу» зазнала краху.

Третій етап – охоплює, період між битвами під Москвою (5.12.41 р. – 20.04.42 р.) та на Курській дузі (5 липня – початок серпня 1943 р.). Удари, нанесені вермахту, радянською армією під Москвою, Сталінградом і Курськом підірвали його боєздатність і змусили відступити. Відбувся корінний перелом у ході війни.

Четвертий етап – початок серпня 1943 р. – 9 травня 1945 р. Визволення Радянського Союзу, розгром фашизму в Європі.

П’ятий етап – з травня до 2 вересня 1945 р. Розгром Японії та завершення війки в Азії.

1. Проблеми української державності напередодні та
на першому етапі Другої світової війни (1938–1941 рр.)

Українські землі між двома світовими війнами були поділені між чотирма державами:

- близько 85% входило до складу СРСР, маючи національне державне утворення – УРСР, з усіма державними інститутами, щоправда з вихолощеною суттю;

- Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина, Підляшшя належали Польщі на правах звичайної провінції;

- Північна Буковина і Хотинський, Ізмаїльський та Акерманський повіти Бессарабії (сучасний Ізмаїльський район Одеської області) були загарбані Румунією та позбавлені будь-яких національно-державних прав;

- Закарпаття входило до складу Чехословаччини. Передбачену спочатку автономію воно так і не отримало.

Перша із зазначених держав зіткнулася з гітлерівською агресією Чехословаччина. Це була унітарна за формою правління держава з багатонаціональним складом населення, що проживало тут споконвічно. Навесні
1938 р. у Чехословаччині загострилися національні суперечності. Провідну роль у конфлікті відігравали судетські німці, підтримувані ззовні. З середині вересня у Судетах розпочалися воєнні дії між чехословацькою армією та німецькими повстанцями. Німеччина висунула вимогу Празі: повернути їй Судетську область. Її підтримали Англія і Франція. Слідом висунула свої вимоги до Чехословаччини Угорщина – вона претендувала на Словаччину й Закарпаття. Одночасно Німеччина, Угорщина і Польща (також мала територіальні претензії), зорганізували економічну блокаду Чехословаччини. Світ опинився на межі війни.

Залагодити конфлікт взялися керівники Англії, Франції, Німеччини та Італії, що зібралися 29–30 вересня у Мюнхені. Конференція санкціонувала передачу Судетської області Німеччині, а натомість гарантувала недоторканість нових кордонів Чехословаччини. Невдовзі після цього Англія і Франція підписали з Німеччиною угоди про ненапад.

1 жовтня І939 р. вермахт зайняв Судети – район, що включав 20% території (найбільш промислово розвиненої) та 25% населення Чехословаччини. Але це не зупинило, а ще більше поглибило політичну кризу в середині Чехословаччини та навколо неї. Держава швидко перетворювалася на федерацію: 6 жовтня проголосила автономію Словаччина, а 11 жовтня – Закарпаття. Польща домоглася Трешина, а Угорщина – південних частин Словаччини й Закарпаття, з Ужгородом та Мукачевим.

Протягом наступних 5 місяців на закарпатській землі відбувався процес будівництва української національної держави – Карпатської України. Відразу ж було створено уряд автономії, який спочатку очолив проугорські налаштований Андрій Бродій, а наприкінці жовтня його замінив українофіл німецької орієнтації Августин Волошин, 3 вересня почалося формування воєнізованих загонів «Карпатської Січі». У березні 1939 р. вона нараховувала 10–12 тисяч. 12 лютого відбулися вибори до сейму. 92,4% голосів виборців отримали депутати від списку Українського Національного Об'єднання.

Державне будівництво у Карпатській Україні відбувалося у дуже складних міжнародних умовах. Існувала реальна загроза окупації з боку Угорщини, яку підтримувала Польща. Остання непокоїлася можливим впливом політичних процесів у Закарпаття на піднесення українського національного руху на Галичині.

Українці, угорці, поляки зверталися зі своїми проблемами й пропозиціями до Гітлера, який вже фактично був господарем Європи. Проте у нього були інші плани стосовно цього регіону. 6 березня 1939 р. він вирішив ліквідувати залишки Чехословаччини: 14 березня розпочалася анексія Чехії та дана згода на окупацію Угорщиною Карпатської України.

15 березня 1939 р. сейм проголосив державну незалежність Карпатської України і в цей же день угорська армія перешила український кордон. Уряд прийняв рішення про загальну мобілізацію. Карпатська Січ перетворилася на національну армію. Але, погано озброєна, вона була розбита протягом 5 днів.

Після знищення Чехословаччини загроза загальної війни стала ще більш реальною. Тому для великих європейських держав – Англії, Франції та СРСР настав час вибору: з ким бути. СРСР шукав союзників і вів переговори з Англією, Францією та Німеччиною одночасно, віддаючи перевагу першим двом державам. Англія і Франція, не зважаючи на суперечності, виступали спільно. Вони також вели переговори на двох напрямках: з Радянським Союзом та Німеччиною (з останньою таємно, підштовхуючи її до агресії на схід). Німеччина після деяких вагань вибрала для тактичного союзу СРСР.

З серпня 1939 р. міністри зовнішніх справ Молотов та Ріббентроп підписали радянсько-німецький Договір про ненапад і нейтралітет, а також додаткові таємні протоколи про розмежування сфер інтересів у Східній Європі на випадок територіальних і політичних змін у цьому регіоні. До радянської сфери впливу були включені польські землі по ріки Нарев–Вісла–Сан, Фінляндія, Латвія, Литва, Естонія та Бессарабія*.

У СРСР були серйозні причини для укладення цієї угоди:

- необхідність відтягнути початок війни через непідготовленість до неї;

- потреба уникнути війни на два фронти за відсутністю союзників.

Поставлена мета була досягнута – війну відстрочили, Японію, що загрожувала східним кордонам, нейтралізували, але при цьому дезорієнтували радянський народ і світовий комуністичний рух.

У Гітлера, заклопотаного ідеєю світового панування, також були причини для підписання договору з Радянським Союзом. У стратегічному плані він вважав, що проблему «життєвого простору» для Німеччини можна вирішити тільки за рахунок СРСР. Але починати війну відразу ж на два фронти було б самогубством. Тому, прийнявши рішення про захоплення Польщі (3 квітня 1939 р.), він повинен був унеможливити вірогідне втручання СРСР у польську війну, а пізніше у європейську, на боці ворогів Німеччини. Пакт Молотова–Ріббентропа вирішив це питання і розв’язав Гітлеру руки для великої війни.

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу. Англія і Франція, що гарантували Польщі безпеку, 3 вересня проголосили війну агресору, але воєнних дій не почали. Їхній приклад наслідували Індія, Канада, Австралія та інші, країни. 5 вересня США ввели в дію Закон про нейтралітет та заборонили продаж зброї воюючим державам.

А тим часом німці швидко і без перешкод просувались на схід. 15 вересня вони взяли Люблін і вийшли до Бресту. Доля Польщі фактично була вирішена за 10 днів: армія була розгромлена, а уряд втік.

17 вересня польсько-радянський кордон перейшла Червона Армія, як було офіційно заявлено, щоб захистити життя та майно західних українців і білорусів. Не зустрівши майже ніякого опору, вона просунулась на 250–300 км і, вийшовши на так звану лінію Керзона, зупинилася. Українське населення Галичини радо вітало радянських воїнів. А німці відступили назад, звільнивши території, що за секретними домовленостями визнавалися сферою впливу СРСР.

28 вересня 1939 р. наступного дня після капітуляції Варшави, між Німеччиною та Радянським Союзом було підписано Договір про дружбу і кордони. Новий кордон між двома державами було закріплено на лінії рік Нарев–Буг–Сан, що майже співпадала з лінією Керзона. Після цього радянське керівництво оформило новий політичний статус новоприєднаних територій внутрішніми законодавчими актами.

22 жовтня 1939 р. у Західній Україні відбулися вибори до Народних Зборів. Збори працювали 26–28 жовтня у Львові. Вони прийняли рішення про встановлення Радянської влади в Західній Україні, ухвалили Декларацію до Верховної Ради СРСР про включення Західної України до складу Української РСР, а також Декларації про націоналізацію банків, великої промисловості, поміщицьких та монастирських земель. 1 листопада 1939 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про прийняття Західної України до складу Радянського союзу із включенням її до УРСР. А 15 листопада Верховна Рада УРСР ухвалила цей Закон. На території Західної України було створено 6 областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську та Тернопільську,

Почалася політика перетворень, яку іноді називають радянізацією:

- на всіх адміністративних рівнях були створені органи радянської влади і партійні структури;

- заборонені усі політичні партії, культурні організації, економічні товариства;

- ліквідовані українська і польська преса, приватні школи, просвіти;

- проведена націоналізація банків, великих підприємств, землі великих землевласників були конфісковані і роздані селянам;

- створені нові школи і бібліотеки, відкриті нові лікарні. Кадри для цих установ приїхали із Східної України, бо своїх тут не вистачало.

Усі ці перетворення супроводжувалися репресіями щодо української культурної й політичної еліти, проти греко-католицької церкви тощо. А навесні 1940 р. почалася колективізація з усіма перегинами і насильствами, які Радянська Україна пережила на початку 30-х років. Опору соціально-економічним перетворенням нової влади спочатку не було. Він почався з колективізацією. Його організатором виступила Організація Українських Націоналістів (ОУН) – єдина, що продовжила працювати у підпіллі.

У нових політичних умовах ОУН переживала важкі часи. Розбіжності між старими керівниками організації, що тривалий час перебували за кордоном, та новим поколінням, що боролося з ворогами на власній землі, призвели до відкритого конфлікту. 10 лютого 1940 р. ОУН розкололася на 2 частини: одну з них, як і раніше очолював Андрій Мельник (ОУН-М), а другу – Степан Бандера (ОУН-Б). Вони мали одну мету – незалежна соборна Україна, але шляхи досягнення її пропонували різні. Мельниківці були більш поміркованими й орієнтованими на співробітництво з Німеччиною.
А навколо Бандери об'єдналася революційно налаштована молодь, що спиралася на власні національні сили й готова була співпрацювали з будь-ким заради досягнення цілі. В грудні 1940 р. ОУН-Б прийняла Маніфест, у якому були сформульовані цілі та завдання Організації на поточному етапі. Документ визнавав головний ворогом українців і всіх інших народів СРСР Москву й закликав їх до спільної боротьби.

Проте, організувати масовий збройний опір радянській владі в західноукраїнських областях оунівці не змогли, оскільки більшість з них подалась на польські території, окуповані німцями. І лише деякі продовжили боротьбу на українській землі.

Влітку 1940 р. було «мирно» розв’язане бессарабське, питання. 25 червня радянський уряд звернувся до керівництва Румунії з ультиматумом, вимагаючи негайного звільнення Бессарабії та Північної Буковини. Румуни звернулися за підтримкою до Німеччини й не найшовши її вивели свої війська і адміністрацію з названих територій. 2 серпня Верховна Рада СРСР включила ці землі до складу Радянського Союзу: Північна Буковина і три південних повіти Бессарабії були приєднані до Української РСР, а з більшої частини Бессарабії та Молдавської автономної республіки (сучасне Молдавське Придністров’я) була створена Молдавська РСР.

Таким чином, більшість західноукраїнських земель увійшла до складу єдиного національного державного утворення – УРСР. За межами його залишилося тільки Закарпаття, окуповане Угорщиною й перетворене на провінцію цієї держави.

Протягом першрго періоду Другої світової війни Німеччина повністю змінила політичну карту Європи. Вона захопила Польщу, Данію, Норвегію, Бельгію, Голландію, Люксембург, Францію, Грецію, Югославію. Частина завойованих територій була включена до складу Рейху, на інших відновлена державність і встановлені маріонеткові режими. Всі інші європейські держави, стали союзниками Німеччини. Виняток становили нейтральні Швеція, Швейцар я а також Англія, яка залишалася вільною й продовжувала боротися проти фашистської агресії. На шляху до повного панування в Європі у Гітлера стояв лише Радянський Союз.

Керівництво СРСР не обманювалося щодо домовленостей про мир з Німеччиною і готувало країну до війни, яка очікувалася у 1942 р. У плані підготовки до неї були здійснені такі заходи:

- 1 вересня 1939 р. був прийнятий Закон про загальну військову повинність. Призивний вік було знижено з 24 до 18 років. У результаті цього за З роки армія збільшилася у 2,8 разів і досягла 5,7 млн чоловік.

- Задля підвищення боєздатності армії було створено низку нових воєнних училищ і академію. З кінця 1940 р. почалася реорганізація і переозброєння, армії, а також відновлювалися розформовані у 1939 р, танкові з'єднання.

- На 200–300 км був відсунутий західний кордон СРСР, шляхом приєднання Бессарабії, Буковини, Східної Галичини, Західної Волині, Західної Білорусії, Латвії, Литви, Естонії та фінських земель поблизу Ленінграду. Всю Фінляндію захопити не вдалось.

- Економіка країни прискореними темпами переводилася на воєнні рейки. Промислова зона переносилася за Урал. На початку Великої Вітчизняної війни там вже було розташовано 1/5 усіх воєнних об'єктів.
У виробництво була запроваджена нова воєнна техніка: МІГ-3, ЯК-1, ІЛ-2, ПЕ-2, Т-34 та ін.

Але часу, щоб довести все це до кінця не вистачило. 22 червня 1941 р. Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. Почалася Велика Вітчизняна війна.

Отже, в умовах назрівання Другої світової війни в одному із західноукраїнських регіонів – у Закарпатті склалися сприятливі умови для боротьби за національну державність. Тут, 11 жовтня 1938 р. була проголошена автономія Карпатської України у складі Чехословаччини, а 15 березня
1939 р. – державна незалежність. Зберегти державність Карпатської України не вдалось – почалася угорська окупація, а потім Друга світова війна.

Важливою сторінкою в історії українського народу стало об'єднання західноукраїнських земель – Східної Галичини, Західної Волині, Північної Буковини з наддніпрянськими українськими землями у складі Української Радянської Соціалістичної Республіки.

2. Напад Німеччини на СРСР. Україна на початку
Великої Вітчизняної війни

Велика Вітчизняна війна, що почалася 22 червня 1941 р. була складовою частиною Другої світової війни. За характером вона була для всіх народів СРСР справедливою, визвольною, вітчизняною. Її ціллю було визволення Батьківщини та Європи від загарбників та знищення фашизму і націонал-соціалізму.

Перший період Великої Вітчизняної війни – це час поразок і відступу Червоної Армії. Німецький план воєнної операції «Барбаросса» передбачав захоплення СРСР до Уралу протягом 1,5–2 місяців. Основний удар мав бути нанесений на кордоні.

Німці розгорнули наступ вздовж всього західного кордону Радянського Союзу в трьох основних напрямках: на Ленінград, Москву та Київ. На Україну вдерлися армії групи «Південь». Армія вторгнення нараховувала 5,5 млн чоловік, близько 4300 танків і штурмової зброї, 4980 бойових літаків, 47200 гармат і мінометів. Червона Армія мала майже вдвічі менше людей, трохи поступалася в артилерії, але переважала в танках і літаках, здебільшого застарілих зразків.

Вже у 1-й день війни ворог просунувся на 25–30 км. Червона Армія, яка не чекала нападу, не змогла організувати гідний опір агресору. Відступаючи вона несла численні втрати в живій силі й техніці. Тільки за перші три тижні війни вона втратила близько 1 млн військовослужбовців (у т. ч. 2/3 – полоненими), 6 тисяч танків, 3,5 тисяч літаків (у 1-й день ворог знищив 1200 літаків, у т. ч. 800 на аеродромах), тисячі артилерійських снарядів. Німецькі втрати на цьому етапі були незрівнянно меншими: близько 100 тисяч чоловік, понад 1700 танків і штурмової зброї, 950 літаків.

Такий перебіг подій дозволив начальнику генштабу штабу Гарольду записати 3 липня 1941 р. у своєму щоденнику: «Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що похід проти Росії було виграно протягом 14 днів».

Чому це стало можливим? Адже керівництво СРСР чекало війни і готувалося до неї. Існувало чимало причин, які пояснюють поразки Червоної Армії на першому етапі Великої Вітчизняної війни. Найбільш важливими були такі:

1. Несподіваний в тактичному плані й дуже міцний удар німців. Сталін знав і про план "Барбаросса", і про концентрацію військ на кордоні, і про донесення розвідників, що напад на СРСР готується на 22 червня. Але він вважав, що не розгромивши Англії Гітлер не почне великої війни на сході.

2. Розосередженість радянських військ вздовж всього кордону СРСР – цього вимагала нестабільна політична ситуація на Далекому Сході та в Азії.

3. Кадровий склад Червоної Армії на початку війни був дуже поганий. Наприкінці 30-х – на початку 40-х років було репресовано близько 50 тисяч командирів різного рівня. Тим, хто прийшов їм на зміну бракувало досвіду й освіти: тільки 7% командирів мали вишу освіту, а 37% не закінчили навіть повного курсу середніх військових училищ.

4. Некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, що призвело до того, що:

- головний удар ворога очікувався на півдні західного кордону (на Україну), а прийшовся на центр;

- сподівалися мати час на мобілізацію, а його не виявилося, в результаті чого у прикордонних областях мобілізація була просто зірвана;

- радянська воєнна доктрина не передбачала оборони та організованого відступу. Внаслідок цього сотні тисяч червоноармійців потрапили у полон: 665 тис. під Києвом у вересні 1941 р., 240 тис. під Харковом,
149 тис. в Керчі у травні 1942 р.

5. Незавершеність підготовки до війни виявилася у тому, що:

- не були укріплені нові кордони, в той час, як старі укріплення демонтували;

- не перенесена за Урал промислова зона;

- не завершено реорганізацію та переозброєння армії.

У таких складних умовах Україна разом з усією країною мобілізовувала всі сили й ресурси на відсіч агресії. З перших днів війни почалася мобілізація. Вона носила масовий і добровільний характер. Протягом трьох місяців до армії та флоту з України пішло 2,5 млн чоловік та 1,3 млн – до лав народного ополчення.

Прискорилася евакуація на схід промисловості й людей. З України було вивезено близько 550 підприємств та сотні наукових і культурних установ. Але багато матеріальних цінностей залишилося, незважаючи на наказ знищувати все, що не можна вивезти. Евакуйовані підприємства розташовували за Уралом – близько половини промислових потужностей цього регіону працювало на українському обладнанні. На початку 1942р. ці підприємства почали давати продукцію, а в середині року запрацювали на повну потужність.

Для перетворення СРСР на єдиний воєнний табір була проведена реорганізація центральної влади у напрямку подальшого посилення централізації та одновладдя. Сталін зосередив у своїх руках більшість владних повноважень у державі. Він очолив Ставку Верховного Головнокомандування та Наркомат оборони, а з довоєнних часів він обіймав посади Голови Раднаркому і Генерального секретаря ЦК ВКП(б). Для покращення керівництва країною в умовах війни 30.06.41 р. було створено Державний Комітет Оборони. Будь-які прояви демократії та навіть її видимість у суспільстві були згорнуті.

Першочергову увагу керівництво держави приділяло суто військовим питанням. З метою зміцнення армії в червні 1941 р. було запроваджено інститут воєнних комісарів. 16.08.41 р. вийшов наказ Ставки ВГ, який вимагав боротися до останнього. Всі полонені проголошувалися зрадниками, а їхні родини позбавлялися пільг і репресовувалися.

Однак усі ці заходи не змогли зупинити німецького наступу. Армії Південного та Південно-західного фронтів, створених на початку війни для захисту України, не зважаючи на накази, швидко відступали. Героїчна оборона Одеси, що, тривала 78 днів, оборона Керчі (до травня 1942 р.) та Севастополя (до червня 1942 р.) хоч і відволікала значні сили противника, але його просуванню на схід перешкодити не могла. Наприкінці серпня 1941 р. німці вийшли до Дніпра. 24 жовтня вони захопили Харків. А на кінець року вся Україна за винятком східних районів Харківської та Ворошиловградської (нині Луганської) областей була окупована. 22 липня 1942 р. радянські війська залишили останнє українське місто Свердловськ Ворошиловградської області.

Дещо інакше складалася ситуація на Західній Україні. Зазнавши політики радянізації (сконцентрована в часі, вона відвернула галичан від радянської влади), її населення вітало прихід гітлерівців. Поширенню таких настроїв сприяла активна антикомуністична антирадянська пропаганда ОУН.

Українські націоналісти розуміли, що зіткнення між СРСР та Німеччиною неминуче. Вони готувалися до війни, сподіваючись за допомогою німців здійснити свою мету – створити незалежну соборну Україну. Найбільшу активність проявляла ОУН-Б. Для організаційної роботи на захопленій німцями території Радянської України ще навесні 1941 р. нею були підготовлені похідні групи. А у квітні за її ініціативою німці створили два батальйони: «Роланд» і «Нахтігаль», Перший в боях участі не приймав. «Нахтігаль» (командир Р. Шухевич) разом з вермахтом воював у Галичині проти Червоної Армії 29–30 червня увійшов до Львова. Слідом підійшла й похідна група, що мала спеціальне завдання.

30 червня 1941 р. похідна група ОУН-Б скликала зібрання активістів українського руху, назване Національними Зборами. Національні Збори прийняли Акт відновлення Української Держави й призначили головою її уряду Ярослава Стецька. У цьому документі зазначалося також, що «відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації».

Проте, подібних намірів у німців не було. Вони попервах просто розгубилися, оскільки проголошення незалежності України не було з ними узгоджено. А як тільки в Берліні усвідомили, що відбувається в Україні, були негайно здійснені заходи з винищення небажаного явища. 5 липня у Кракові та Львові почалися арешти активістів ОУН. Були заарештовані й депортовані у Берлін С. Бандера та Я. Стецько. В серпні-вересні 1941 р. були розформовані українські батальйони. Із їх вояків у жовтні цього ж року на контрактних засадах було створено 201-й батальйон охоронної поліції, який діяв у Білорусії до грудня 1942 року.

Таким чином, перший період Великої Вітчизняної війни став часом великих випробувань для України. В результаті допущених керівництвом СРСР помилок і незавершеності підготовки країни до війни майже вся УРСР до кінця 1941 р. була окупована німцями. Розв’язана Німеччиною війна активізувала боротьбу ОУН за відновлення української державності.
З0 червня 1941 р. у Львові була проголошена незалежність України. Спираючись на цей Акт ОУН-Б продовжила боротьбу за Суверенну Соборну Українську Державу в нових умовах.