Заперечення правомірності боротьби за незалежність України у ХХ столітті відтепер вважатиметься кримінальним порушенням

Жоден з законопроектів не встановлює кримінальної відповідальності за заперечення правомірності боротьби за незалежність України. Частина 2 статті 6 законопроекту «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» визначає його «протиправним», однак так само не передбачає за це кримінальної відповідальності.

Надання правового статусу учасникам боротьби за незалежність України у ХХ столітті, зокрема, членам ОУН та воякам УПА, перешкодить об’єктивному та всебічному дослідженню їх діяльності

Надання правового статусу учасникам боротьби за незалежність України, а так само визнання цієї боротьби правомірною ніяким чином не перешкоджає подальшому дослідженню діяльності борців за незалежність. Для спростування цього аргументу варто знову звернутися до досвіду країн Східної Європи. Стаття 3 чеського закону від 09.07.1993 року про протиправність комуністичного режиму та про боротьбу з ним визнає індивідуальний чи груповий опір громадян проти цього режиму «легітимним, справедливим, морально обґрунтованим» та таким, що «вартий поваги». Іншим законом про учасників боротьби з комунізмом від 20.07.2011 р. формами такого опору комуністичному режиму визнається, зокрема, «збройна або інша прирівняна до неї боротьба» та надається учасникам такої боротьби статус ветерана війни.

Польський закон від 24.01.1991 р. про комбатантів та деяких осіб, які були жертвами репресій під час війни та у повоєнний час, надає правовий статус особам, які брали участь у бойових діях та повстаннях, входили до складу військових формувань чи організацій, що боролися за суверенітет та незалежність Польщі. До переліку таких осіб віднесено, зокрема, учасників підпільних організацій та партизанських загонів часів Другої світової війни, а також осіб, які приймали участь у боротьбі з Українською повстанською армією. Цей закон вимагає «глибоко шанобливого ставлення» до комбатантів та жертв репресій.

Литовський закон від 23.01.1997 р. про правовий статус учасників руху спротиву окупації узагалі визначає період історії країни з червня 1940 по березень 1990 року як період окупації. Існуючі у цей час на території Литви радянський та нацистський режими визнаються незаконними. Цей закон також визнає одним з етапів боротьби за відновлення незалежності повстання у червні 1941 року та формування за його наслідками перехідного уряду. А до учасників руху опору окупації відносить не тільки членів офіційних структур литовської держави (від армії до поліції), але й різноманітних підпільних та партизанських формувань.

Ані у Польщі, ані у Чехії, ані у Литві надання відповідного статусу учасникам руху опору чи боротьби проти окупаційних режимів не перешкоджає дослідженню такої боротьби та її учасників. Це стосується, зокрема, і дій окремих учасників такої боротьби, які можуть мати злочинний характер. Зокрема, у тій же Польщі вимоги закону про «шанобливе ставлення» до членів підпільних і партизанських організацій не перешкоджають появі наукових досліджень, які стосуються винищення українського цивільного населення бійцями АК.

Те ж саме стосується й українського закону. Який не тільки не обмежує подібні дослідження, але навпаки зобов’язує державу забезпечувати «всебічне вивчення історії про боротьбу за незалежність України у ХХ столітті та її борців» та підтримувати діяльність неурядових органів та установ, які провадять подібну дослідницьку діяльність.

Зрештою, ст. 2 Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» визнає публічне заперечення Голодомору протиправним. Що аж ніяк не перешкоджає його всебічному дослідженню.