Основні принципи проведення перепису населення

Науково-організований перепис населення ґрунтується на таких принципах:

1. загальний перепис охоплює населення країни повністю без будь-якого виключення (загальність переписів);

2. усе населення країни реєструється за одними й тими ж самими ознаками, тобто слід дотримуватися єдності програми перепису для всього населення;

3. індивідуалізація відомостей перепису, оскільки основою відомостей про населення в цілому є відомості про кожну особу;

4. безпосереднє одержання відомостей від осіб, яких переписують, а не за документами або списками, тобто витримується принцип самостійного вирішення опитуваним питання про віднесення його до певної групи населення (принцип самовизначення);

5. однозначне тлумачення питань та відповідей перепису, єдність зведення та обробки зібраного матеріалу;

6. одномоментність перепису. Перепис орієнтований на певний момент, який називається критичним моментом перепису;

7. відомості перепису одержують за місцем проживання (постійного або тимчасового) на критичний момент;

8. застосування експедиційного способу спостереження. Ці дані збирають спеціальні працівники-реєстратори, які обходять всі приміщення, де проживають люди і збирають дані про кожну людину шляхом особистої бесіди з кожним.

3.2. Організація перепису. Підготовка до перепису триває місяцями, часто роками. Вона починається зі складання його програми, до чого залучаються представники відомств, зацікавлених у одержанні тих чи інших матеріалів.

У декількох районах може бути проведений пробний перепис, що дає можливість перевірити методи організації роботи, навантаження на одного обліковця, передбачити труднощі, які можуть виникнути при перепису.

Необхідно попередньо скласти список місць проживання населення: у містах – домоволодінь, у сільській місцевості – сіл, хуторів, польових станів, лісових сторожок і т. п. Попередньо визначається приблизна чисельність населення, на яку орієнтуються в організації перепису.

Коли списків місць проживання готові, територія розбивається на дільниці, які становлять ланку організації і приймання матеріалів перепису (тобто проводиться переписне районування). Крім списків, використовуються картографічні матеріали, схематичні плани. Найдрібніший підрозділ утворює лічильну дільницю, яка обслуговується обліковцем. Кілька лічильних дільниць (4-5) об‘єднуються в одну інструкторську дільницю. Переписний відділ об‘єднує 6-8 інструкторських дільниць. Кілька переписних відділів утворюють район, що співпадає з адміністративним районом як у сільській місцевості, так і у містах.

Переписні працівники підбираються з інтелігенції (учителів, студентів, учнів старших класів, службовців).

Важлива справа – друкування і розподіл необхідних для перепису листів, інструкцій та інших документів.

Для успіху перепису слід підготувати саме населення, пояснити, як дати правильні відповіді на запитання. Пропагують перепис за допомогою преси, радіо, телебачення, випускають фільми, плакати, листівки, брошури тощо.

Такі, які стали відомими переписному персоналу при опитуванні, повинні залишатися таємницею, збереження якої гарантовано.

Програма перепису.

Перелік фіксованих при перепису ознак окремих осіб, або сімей, називається його програмою. Оскільки ці ознаки фіксуються на основі відповідей на запитання, звернуті до населення, то часто програмою перепису називають також перелік цих питань.

Програму перепису умовно можна поділити на три частини: адресну частину, власне програму перепису та ознаки зумовлені зв‘язком перепису з іншими обстеженнями.

І. Адресна частина включає назву області, міста, населеного пункту, назву вулиці, номер будинку і квартири, тобто власне адресу; прізвище, ім’я, по-батькові; відношення до глави сім‘ї.

ІІ. Питання програми власне демографічного перепису, можна поділити на кілька груп:

1. Питання щодо обліку певної категорії населення: хто проживав у критичний момент перепису у даному будинку чи квартирі;постійно чи тимчасово; враховується тимчасово відсутні з числа постійних жителів.

2. Особисті (демографічні) характеристики – стать, вік, шлюбний стан. Для дітей до одного року враховується кількість місяців життя.

3. Соціально-економічні характеристики. Відповіді повинні дати можливість виділити групи осіб, які мають заняття, що приносять доход; осіб які мають інші самостійні джерела доходу; осіб, які перебувають на утриманні інших осіб, чи держави, чи громадських організацій. Тут одержують інформацію про об‘єктивне заняття (місце роботи) та суб‘єктивне заняття (професії).

4. Освіта і грамотність.

5. Етнічні характеристики: національність, рідна мова, віросповідання.

6. Шлюбність і народжуваність (дата взяття шлюбу; число народжених жінкою дітей).

7. Міграція (тривалість життя у даному місці, попереднє місце проживання).

Тема 4. ВІДТВОРЕННЯ НАСЕЛЕННЯ ТА ЙОГО ІСТОРИЧНІ ТИПИ

План

1. Поняття і суть відтворення населення. Основні теоретичні підходи до закономірностей відтворення населення.

2. Історичні типи відтворення населення: архетип, традиційний, сучасний (раціональний).

3. Демографічні революції та їх зміст.

4. Демографічне старіння населення.

5. Поняття режиму відтворення населення.

1. Поняття і суть відтворення населення. Основні теоретичні підходи до закономірностей відтворення населення. Відтворення населення – це постійне оновлення його чисельності і структури в процесі зміни поколінь людей через народження і смерті. Сукупність параметрів, що визначають цей процес, називають режимом відтворення населення.

Демографія як наука про закономірності відтворення населення у суспільно-історичній зумовленості цього процесу, пояснює зміну типів відтворення, використовуючи концепцію демографічного переходу. Проте питання це не зовсім однозначне і донедавна ще тривали широкі дискусії щодо двох теоретичних підходів.

Наприклад, один підхід ґрунтується на системі законів народонаселення різних суспільно-економічних формацій. Особливі розробки щодо цього підходу були зроблені у радянські часи. У працях К.Маркс обґрунтував економічний зміст закону народонаселення капіталізму, суть якого зводилася до відтворення робочої сили. Закономірності розвитку населення докапіталістичних формацій опрацьовані лише в монографії М.С. Авербуха. Закон народонаселення соціалізму так і не був сформульованим: одні вчені вважали, що минуло недостатньо часу для визначення тенденцій відтворення населення при соціалізмі, інші – просто не могли його сформулювати, виділити його сутнісні характеристики.

Певні погляди на динаміку чисельності населення висловив Томас Мальтус (18 ст.), який дійшов висновку, що люди розмножуються швидше, ніж зростають засоби існування. Висновки: плідність бідняків – головна причина їхнього жалюгідного стану в суспільстві; чисельність населення зростає у геометричній прогресії, харчові ресурси – в арифметичній.

Коли лінія росту чисельності населення перетнеться з прямою харчових ресурсів, то загальмувати його зростання можуть тільки війни, убогість, хвороби тощо.

Перенаселення в ідеї Мальтуса – не тільки лихо людства, але й певне благо, що змушує численних і ледачих від природи робітників через конкуренцію якісно трудитися за невисоку плату.

Сучасні погляди на динаміку чисельності населення відбиває концепція демографічного переходу, що пов’язує особливості демографічного стану з економічним розвитком і соціальним прогресом залежно від 4-х стадій демографічного розвитку, що країни і регіони світу проходять у різний час. Існують різні версії стосовно авторства цієї концепції. Підвалини концепції демографічного переходу були закладені американськими демографами Уорреном С.Томпсоном та Франком У.Ноутстайном. Проте «Демографический энциклопедический словарь» віддає пріоритет французькому демографу Адольфу Ландрі, який увів у науковий обіг поняття «демографічного типу», поєднавши його з історичним контекстом.

У різні часи до концепції демографічного переходу зверталися Е.Россет (Польща), З.Павлик (Чехословаччина), П.Калабарі (Німеччина), Л.Леві та Л.Андерсон (Швеція), з-поміж демографів колишнього СРСР – А.Вишневський, О.Кваша, Я.Гузеватий. Єдність думок з питань демографічного переходу нині відсутня.

Спільним елементом різних модифікацій концепції демографічного переходу є періодизація демографічного розвитку, відповідна трьом найбільшим історичним етапам суспільного розвитку – суспільству привласнювальної економіки, аграрному та індустріальному.

Найбільш поширена у зарубіжній літературі концепція раціоналізму (А.Ландрі, Ж.Буржуа-Піша (Франція), Ф.Ноутстайн, Д.Каугілла, С.Енке (США). Її прихильники протиставляють свідоме обмеження кількості дітей у сім’ї, властиве міському індустріальному суспільству, ірраціональності репродуктивної поведінки індивідів у традиційному аграрному суспільстві.

Індустріалізація істотно знижує рівень смертності, що підриває суспільну доцільність багатодітності й створює передумови для зниження народжуваності. Народження дітей стає цариною свідомого, раціонального вибору, а автономізація особистості визначає орієнтацію на малодітність. Як ключові чинники розглядаються також урбанізація, емансипація жінок, зростання доходів та рівня освіти тощо.

Важливим елементом концепції раціоналізму є уявлення про гомеостатичне регулювання відтворення населення, відповідно до якого рівень народжуваності в кінцевому підсумку визначений рівнем смертності. З цього випливає висновок про універсальність демографічного переходу та його принципово єдину схему.

Для суспільства з привласнювальною економікою (1 етап демографічного розвитку) характерні однаково високі коефіцієнти народжуваності і смертності і дуже незначне зростання чисельності населення. Висока народжуваність була природною реакцією на високу смертність.

У другій половині 20 ст. подібна ситуація була характерна для племен мисливців і збирачів, що проживають у вологих екваторіальних лісах Амазоніт та басейну р. Конго.

2-й етап – стадія початкового зростання високого коефіцієнта народжуваності – характеризується збереженням високого коефіцієнта народжуваності, зниженням коефіцієнта смертності, зростанням тривалості життя і деяким збільшенням загальної чисельності населення.

Зниження смертності пов’язане з переходом від полювання і збирання до землеробства і скотарства, тобто до виробничого господарства, що ж дозволило створювати запаси продовольства для екстремальних ситуацій – посух, повеней. Поліпшення продовольчого забезпечення створило умови для приросту населення. Головними факторами високої смертності були епідемії і численні війни. Багатодітність заохочувалася релігіями. Чисельність населення до початку нашої ери складала близько 200 млн. чол. Велика частина його жила на території сучасних Китаю й Індії, які і дотепер утримують першість за цим показником. Північ і захід Європи були заселені незначною мірою. На сьогодні демографічні показники 2 етапу характерні для ряду країн Африки і Латинської Америки.

3 етап. Стадія сучасного зростання населення – визначається стабілізацією коефіцієнта смертності на низькому рівні і певним зниженням коефіцієнта народжуваності. Останнє пов’язане з індустріалізацією й урбанізацією, підвищенням рівня життя, зростанням витрат на виховання дітей, включенням жінок у суспільне виробництво, а також поширенням медичних засобів регулювання народжуваності. Проте, у цей період тенденція росту чисельності населення зберігається, що пов’язано зі вступом у дітородний вік поколінь, що народилися при високому коефіцієнті народжуваності. Сьогодні це країни Латинської Америки.

4 етап – низький ступінь стійкості – характеризується зниженням і стабілізацією народжуваності та смертності, а також і чисельністю населення.

Першим регіоном, що вступив у цей етап, була Європа. З 1990-х років вона стала характерною для США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, а також Аргентини й Уругваю. Країни Південно-Східної Азії, у яких проводиться успішна демографічна політика, досягнуть цього у найближчі десятиліття 21 ст.

Другий теоретичний напрямок в інтерпретації демографічного переходу ґрунтується на припущенні про відносну незалежність еволюції народжуваності від динаміки смертності, Він пов’язаний з іменами американських демографів К.Девіса і Дж. Блейка та австралійського демографа Дж.Колдуелла: вони вважали, що і народжуваність, і смертність детерміновані соціально-економічними умовами, проте механізм цієї детермінації для них різний.

У країнах Східної Європи найпоширенішою є концепція демографічного переходу як соціально зумовленого процесу зміни типів гомеостатичного регулювання відтворення населення (З.Павлик, А.Вишневський, П.Калатбарі): продовження роду є одним з головних аспектів життєдіяльності будь-якого біологічного виду. Неперервність процесу відновлення генерацій передбачає тривале збереження відносно усталеної рівноваги між видом та довкіллям. Останнє забезпечується в рамках природних біологічних систем, до яких належать популяції цього виду. Щоб людське суспільство могло існувати й розвиватися, має постійно підтримуватися внутрішня узгодженість різних аспектів його життєдіяльності, рівновага кожного з них з усіма іншими. Завжди існують об’єктивно визначені умови рівноваги між процесом відновлення й зміни генерацій людей та рештою процесів, що перебігають у суспільстві. Це – умови демографічної рівноваги.

Кожному рівневі розвитку суспільства відповідають певні типи демографічної рівноваги, які відображають міру контролю людини над природним і соціальним середовищем.

Процес відтворення населення завжди відбувається на підставі самоорганізації, яка забезпечує додержання демографічної рівноваги.

Сукупність соціально-культурних регуляторів, під впливом яких демографічна поведінка людей забезпечує підтримання демографічної рівноваги, називають демографічним механізмом.

У своїй єдності типи демографічної рівноваги та демографічного механізму визначають історичні типи відтворення населення, адекватні історично конкретним економічним, соціальним та культурним умовам життя суспільства.

2. Історичні типи відтворення населення. Подібно до того, як відтворення населення не існує поза певними історичними формами, не існує воно й постійною взаємодією двох конкретних демографічних процесів: народжуваності та смертності. Відтворення населення — це єдність цих двох процесів. Розвиток цих протилежних за сенсом процесів, за всієї їхньої відносної самостійності, можливий тільки в рамках такої єдності. Й якщо народжуваність та смертність — об'єктивно існуючі процеси, складені з безлічі конкретні демографічних подій — народжень і смертей, відтворення населення вияв себе завжди як готовий підсумок їх взаємодії.

Саме у народжуваності та смертності знаходять відображення результати взаємодії демографічного процесу з усіма іншими процесами, що перебігають у суспільстві, й тільки через взаємну узгодженість народжуваності та смертності реалізується демографічна рівновага загалом. У ході взаємодії народжуваності та смертності з недемографічними царинами життєдіяльності людей та між собою формуються головні якісні риси й кількісні параметри цих двох процесів, тією, зрозуміло, мірою, якою ці риси й параметри залежать не від біологічних, а від економічних і соціально-культурних чинників. Але оскільки народжуваність і смертність інтегровані у відтворенні населення, то історичні типи цих демографічних процесів визначають у кінцевому підсумку й історичний тип відтворення населення.

Отже, за історичного підходу до типології відтворення населення якісна специфіка його типів виводиться з соціально-економічних умов життя суспільства, які, у свою чергу, визначають об'єктивні передумови досягнення демографічної рівноваги, тобто збалансованості рівнів народжуваності та смертності у відповідності до вимог функціонування суспільства як єдиного цілого, а також демографічних відносин — специфічних соціальних відносин, що постають між людьми з приводу створення й збереження людського життя. Історично певний тип демографічної рівноваги в єдності з відповідним йому типом демографічних відносин і характеризують історичні типи відтворення вселення.

А.Г. Вишневський, автор двох монографій, присвячених проблемам відтворення населення в історичному контексті, розглядає різні типи відтворення населення як послідовні етапи демографічної історії людства. Ці етапи відповідають збільшеному членуванню історичного процесу, трьом головним етапам людської історії: суспільству привласнювальної економіки, аграрному та індустріальному суспільствам. Доступні спостереженню й тому відносно добре вивчені два головних типи відтворення населення — традиційний та сучасний, або раціональний. У демографічній літературі іноді використовують для позначення цих двох типів відтворення населення інші терміни: відповідно екстенсивний та інтенсивний типи відтворення населення.

Крім них, існував, ймовірно, ще один, вихідний тип, що передував традиційному, — архетип відтворення населення, характерний для докласового суспільства, яке існувало за умов привласнювальної економіки. На цій стадії людської історії зміна генерацій людей вже перебувала під соціальним контролем, але царина дії останнього була істотно обмежена, демографічний механізм приводив відтворення населення у відповідність до можливостей природних екологічних систем, до яких усе ще належали первісні людські популяції.

На зміну архетипу прийшов другий історичний тип відтворення населення — традиційний, що його іноді називають примітивним або до індустріальним. Він панував у докапіталістичних класових суспільствах, господарчою підвалиною яких була аграрна економіка. Цей тривалий період історії характеризували низький рівень розвитку продуктивних сил, залежність людини від стихійних сил природи, незліченні епідемії, війни й спалахи голоду.

Виникнення й розвиток сільського господарства та ґрунтованих на ньому економіки й форм суспільного життя істотно змінили умови народжуваності та смертності людей, розширили можливості зростання населення, зробивши водночас численніше населення необхідним відповідно до об'єктивної суспільної потреби.

Аграрному типу демографічної рівноваги відповідала своя система культурних регуляторів, що забезпечували підтримання цієї рівноваги. У порівнянні з демографічним механізмом часів архетипу ці регулятори стали більш витонченими й досконалими. Проте з позицій вищих форм демографічного механізму вони були вельми примітивними, позаяк можливості їх розвитку обмежувалися відносною нерозвиненістю всіх суспільних відносин, властивих аграрним суспільствам. Поведінка людей, в тому числі й демографічна, їхні сосунки між собою та все їхнє життя загалом регламентувалися традицією, зорієнтованою на незмінні, успадковані за давніх-давен зразки, що не вимасли раціонального пояснення.

Упродовж усього періоду панування аграрної економіки умови демографічної рівноваги залишалися незмінними. Залишався переважно однотипним і соціально-культурний механізм, що регулював демографічну поведінку людей. Традиційний тип відтворення населення панував не тільки в докапіталістичних аграрних суспільствах, але й на ранніх стадіях капіталізму коли все ще зберігалася панівна роль аграрної економіки. Його характеризували низька економічність та неусталеність.

З переходом від аграрної до індустріальної економіки й радикальною зміною характеру залежності людини від природи виникають передумови для формування сучасного або раціонального типу відтворення населення. Стрибок у розвитку продуктивних сил створив матеріальне підґрунтя для становлення нового типу демографічної рівноваги й зумовив необхідність приведення демографічного механізму у відповідність до нього.

Традиційні екзогенні чинники смертності відходять у минуле, формується її новий історичний тип, установлюється принципово інший, ніж раніше порядок вимирання популяцій. Це докорінно змінює умови підтримання демографічної рівноваги й спричинює трансформацію типу народжуваності. Докорінно змінюється вся система демографічних відносин, вони набувають активного й гнучкого характеру, який допускає широку свободу індивідуального вибору. Зростає економічність і усталеність демографічного процесу.

3. Демографічні революції та їх зміст. Перехід від старого типу відтворення населення до нового охоплює тривалий історичний період, упродовж якого формуються умови нової демографічної рівноваги, а стара система демографічного регулювання переживає кризу. В цей час усередині суспільства визрівають елементи його нової системи, й суспільство, примірюючи себе до них, заперечуючи або схвалюючи їх, стає на шлях демографічного переходу. Доки він триває, в тому самому населенні співіснують елементи старого й нового типів відтворення населення. Вони можуть бути присутніми як у чистому вигляді - у одних груп населення — ще старі, у інших — уже нові, так і у вигляді проміжних, паліативних форм, невідомих до початку демографічного переходу й таких, що не доживають до його кінця.

Сам демографічний перехід складений з різних стадій. На ранніх його стадіях елементи старої системи демографічного регулювання зазнають лише деякої трансформації, але не замінюються повністю. Модифіковані форми й норми демографічних відносин дозволяють упродовж певного часу розв'язувати проблеми, з якими вже не в змозі впоратися старий демографічний механізм, їх поширення й зміцнення поступово розхитують стару систему демографічного регулювання, проте усунути її повністю не можуть, позаяк самі модифіковані демографічні відносини ще не утворюють цілісної нової системи, здатної замінити попередню.

Елементи нової системи демографічного регулювання й модифіковані норми демографічних відносин несуть з собою переважно кількісні зміни, в якісному ж аспекті вони належать радше минулому, ніж майбутньому, й діють у рамках старої системи управління поведінкою людей. Разом з нею вони рухаються від однієї кризи до іншої, виявляючи дедалі більшу невідповідність новим історичним завданням, доки не наблизяться до кульмінаційного пункту демографічного переходу — демографічної революції або демографічного перевороту.

Демографічна революція являє собою докорінну якісну стрибкоподібну зміну процесу відтворення населення, розрив із старими методами демографічного регулювання. Нових якісних рис відтворення населення набуває тільки після демографічної революції. В процесі еволюції демографічних відносин людство пережило дві демографічні революції.

Перша демографічна революція, що знаменувала зміну архетипу на традиційний тип відтворення населення, була нерозривно пов'язана з грандіозним соціально-економічним переворотом, відомим під назвою неолітичної революції. В його ході відбулася заміна системи відносин, притаманної привласнювальній економіці, на нові виробничі відносини, характерні для економіки продукуючої. Соціально-економічний прогрес підточував підвалини демографічної рівноваги, властивої суспільству, ґрунтованому на привласнювальній економіці. Демографічна стабільність поволі поступилася місцем дуже повільному, але необоротному зростанню чисельності, а головне, густоти палеолітичних населень. Зростання густоти населення виявилося одним з найпотужніших стимулів переходу від привласнювальної економіки до продукуючої.

Виникнення сільського господарства, нові методи його ведення й відповідні форми суспільного життя вимагали іншої, ніж раніше, просторової концентрації людей, а значить, і значно більшої їх чисельності. Відбулися доглибні зміни і в організації приватного життя людей, їхньої праці, побуту, навчання, спілкування, а отже — і в умовах, за яких відбувалося народження й виховання дітей.

Сьогодні якісні й кількісні відмінності у народжуваності та смертності до й після неолітичної революції вивчені недостатньо, й гіпотезу про архетип як особливий історичний тип відтворення населення зарано вважати науково підтвердженою. Вона потребує ретельної перевірки на вже наявному археологічному та етнографічному матеріалі. Але, як і будь-яка гіпотеза, вона має право на існування, доки не буде спростована науковими фактами.

Факт неолітичного „демографічного вибуху” не викликає сумнівів. Його можна розглядати й як вагомий доказ на користь викладеної гіпотези: різке прискорення зростання населення було кількісним результатом якісних змін У відтворенні населення, зміни його історичного типу, першої демографічної революції.

Друга демографічна революція забезпечила перехід від традиційного типу відтворення населення до його сучасного типу. Вона визрівала кілька сторіч у процесі демографічного переходу, розпочатого в Західній Європі за доби зародження капіталістичних відносин у надрах феодального суспільства. Попервах демографічні зміни були неістотними й торкнулися лише нечисленного прошарку соціальної верхівки. Поступово поглиблюючись, вони поширилися на інші соціальні групи, дедалі більше змінюючи демографічну свідомість і поведінку людей і дедалі щільніше переплітаючись з іншими — економічними та соціальними — змінами в їхньому житті.

Доба між Великими географічними відкриттями та промисловою революцією в Англії була перехідною і в суспільно-історичній, і в демографічній площині. Відкриття Америки Колумбом 1492 року, відкриття морського шляху з Європи в Індію у 1497–1499 роках Васко да Гама, перше навколосвітнє плавання Ф.Магеллана у 1519–1522 роках, подорожі російських землепрохідців у XVI–XVII сторіччях сприяли загарбанню й пограбуванню відкритих земель, первинному нагромадженню капіталу та зародженню світового ринку. Англійська промислова революція у XVII сторіччі, перша революція європейського масштабу, започаткувала зміну феодальних відносин капіталістичними. Цей історичний період підготував перехід західноєвропейського суспільства з переважно аграрного й сільського у переважно індустріальне й міське. Таку саму роль він відіграв і в підготовці переходу до повсюдного й всезагального поширення сучасного типу відтворення населення.

Цей перехід почався приблизно наприкінці XVII – в середині XIX сторіччя й не завершився на більшій частині планети ще й досі. Відбулися радикальні зміни в структурі причин смерті і в структурі демографічної поведінки, стрімко почала спадати неконтрольована екзогенна смертність і неконтрольована „зсередини”, тобто самою сім'єю, народжуваність, що й знаменувало початок другої демографічної революції.

Оскільки в механізмі регулювання відтворення населення традиційного типу ключова роль належала смертності, саме ранні зміни в структурі причин смерті повинні були стати (й стали) тим внутрішнім імпульсом, з якого почалася перебудова всього демографічного механізму. Впродовж тривалого часу зміни в смертності випереджали зміни в народжуваності, й у всіх країнах уже на початок демографічної революції виявилося більш швидке, у порівнянні з минулим часом, зростання населення.

З початком демографічної революції несинхронність демографічного розвитку посилилася. Щоб відобразити цю несинхронність, у літературі іноді пишуть про перехід до нового типу смертності та нового типу народжуваності як про різні етапи або фази демографічної революції. Швидкість проходження населення через кожну з цих фаз, їх взаємодія між собою, послідовність їх поширення на різні соціальні групи в суспільстві залежать від багатьом конкретних історичних умов. Тому й сама демографічна революція відбувалася й відбувається в різних країнах і в різні періоди часу неоднаково.

Отже, перша фаза демографічної революції — переворот у смертності, друга — переворот у народжуваності. Кожна з них відображає принципові якісні зрушення у системі соціального контролю над смертністю та народжуваністю й знаходить вираження у відповідних кількісних змінах — у зниженні рівня обох цих процесів. Як правило, друга фаза настає по деякому більш-менш тривалому часі після першої. Впродовж цього самого часу дедалі меншій смертності відповідає так само висока народжуваність, у результаті чого зростання населення різко прискорюється навіть у порівнянні з тим пришвидшеним зростанням, яке часто-густо передує настанню демографічної революції. Це прискорення триває, доки не настане друга фаза демографічної революції. Тоді прискорення зростання населення припиняється, й мірою того, як зниження народжуваності "наздоганяє" зниження смертності, а іноді навіть "обганяє" його, зростання населення вповільнюється. По завершенні демографічної революції динаміка чисельності населення залежить уже від чинників, не пов'язаних з переходом до відтворення населення сучасного типу, вона починає підкорятися законам, іманентним новому історичному типу відтворення людей.

Різночасність початку та несинхронність розвитку обох фаз демографічної революції призводить до того, що впродовж відносно короткого часу назріває демографічний вибух, і населення переживає небувале швидке зростання чисельності, яка може збільшитися за сторіччя значно більшою мірою, ніж за всю попередню історії. Потужність такого вибуху може бути різною й залежить від конкретної ситуації, в якій здійснюється демографічна революція. Так, населення зарубіжної Європи збільшилося за XIX сторіччя від 160 до 295 млн. чоловік (на 135 млн., або на 85%) і дало ще кілька десятків мільйонів емігрантів у Новий Світ. Демографічний вибух у Західній Європі припинився дуже швидко — на початку XX сторіччя — у результаті стрімкого падіння народжуваності. Проте сучасний світовий демографічний вибух, пов'язаний із здійсненням демографічної революції у країнах третього світу, досяг небувалої сили й перетворився на проблему глобального значення.

Опублікована наприкінці квітня 1994 року Бюро Сполучених Штатів Америки з перепису населення світу доповідь показала, що найбільший внесок у збільшення чисельності населення планети на 2020 рік зроблять країни, що розвиваються: через 35 років світ, що розвивається, налічуватиме 6,5 млрд. чоловік. Нагадаємо, що нині на Землі проживають 5,75 млрд. чоловік. А згідно з гіпотезою, яка є засадовою стосовно розрахунків майбутньої чисельності планетарного населення, воно досягне на 2020 рік 7,9 млрд. чоловік.

Країни, що розвиваються, не знали ранніх стадій демографічного переходу.

Він почався одразу, стрімким стрибком від старого типу смертності до нового, й у багатьох з цих країн рівень смертності сьогодні значно нижчий, ніж будь-де у ХІХ сторіччі. Друга ж фаза демографічної революції у цих країнах у кращому разі тільки почалася, та й то не скрізь. Тому перевищення народжуваності над смертністю досягає величезних розмірів.

І якщо прискорення зростання населення у другій половині минулого сторіччя було відносно помірним і незначно вплинуло на темпи зростання світового населення, то у другій половині поточного сторіччя демографічний вибух у країнах "третього світу" супроводжувався темпами динаміки їх жителів, які у 5—6 разів перевищували швидкість збільшення населення у минулому сторіччі. Якщо ж урахувати, що у країнах, що розвиваються, проживає до 70% мешканців планети, стає зрозумілим, що весь сучасний світовий демографічний вибух пояснюється процесами, які відбуваються в світі, що розвивається.

Демографічний вибух, породжений демографічною революцією, все-таки не адекватний їй. Вибухоподібне зростання населення — лишень один з наслідків демографічного перевороту, причому не найголовніший. Він випливає не із сутності самого перевороту, а із специфіки тих історичних умов, за яких він здійснюється в тій чи тій країні. В окремих випадках демографічного вибуху може й не бути. Вибухові темпи зростання населення — явище тимчасове, вони зникають по завершенні демографічної революції, натомість інші її наслідки залишаються з людством назавжди. До них належить демографічне старішання населення

4. Демографічне старішання. Найбільший внесок у дослідження проблеми демографічного старішання зробив польський демограф Едвард Россет. В одній із своїх праць він порушив питання про те, якими будуть демографічні відносини у суспільствах по завершенні процесу демографічного переходу. Цей процес Е.Россет умовно поділяє на чотири послідовні фази. Перша — демографічна рівновага примітивного типу (високий рівень народжуваності й такий самий рівень смертності); друга — зниження смертності; третя — зниження народжуваності; четверта — демографічна рівновага сучасного типу (низький рівень народжуваності й такий самий рівень смертності). На думку Е.Россета, за четвертою фазою має настати п'ята, характерна перевищенням смертності над народжуваністю, тобто депопуляція. Таку логіку подій Е.Россет вважав дуже й дуже ймовірною. Довгострокове панування п'ятої фази, стверджує він, загрожує загибеллю націям, ураженим цим процесом.

У процесі переходу до сучасного типу відтворення населення доглибинних змін зазнає його вікова структура: частка молодших вікових груп неухильно скорочується, а частка старших збільшується. Цей феномен і називають демографічним старішанням. Його головною причиною є зниження народжуваності.

Зниження смертності тією мірою, якою воно торкається молодші вікові групи, протидіє старішанню. Понад те, позаяк зниження смертності передує зниженню народжуваності й поширюється передусім на дітей, які найчастіше бувають жертвами екзогенної смертності, воно може на ранніх етапах демографічного переходу призвести до омолодження населення. Деяке омолодження може бути також результатом зростання народжуваності ще до початку змін у демографічній поведінці людей. Проте з початком демографічної революції тенденція старішання населення неминуче виявляється визначальною. Як зауважив Е.Россет, "демографічна революція навстіж відчинила двері розвиткові процесу постарішання Європи".

Старішання населення — одна з тих необоротних змін, які сполучені з переходом до нового типу відтворення населення. Населення, яке пережило демографічну революцію, ніколи не повернеться до тієї вікової структури, за якої людство жило впродовж усієї своєї історії.

Масштаби демографічного старішання й необоротність цього процесу недостатньо усвідомлені в суспільстві. Як правило, його оцінюють негативно, а з негативною оцінкою, як правило, пов'язані заклики зупинити цей процес. Слід пам'ятати, проте, що демографічне старішання — об'єктивний, історично зумовлений процес, його наслідки необоротні, й єдине, що можна й треба зробити, це усвідомити його неминучість та історичний характер і враховувати це у суспільній практиці, зокрема при розробці заходів демографічної політики.

Кількісним мірилом старості є такі співвідношення: кількості осіб віком понад 60 років та всього населення (з розрахунку на 100 чоловік); кількості осіб віком понад 60 років з розрахунку на 100 дорослих; кількості дорослих з розрахунку на одну людину віком понад 60 років; кількості дітей з розрахунку на одну людину віком понад 60 років.

У міжнародних порівняннях за рекомендацією ООН використовується також ще один коефіцієнт старіння, що визначається як: частка осіб у віці 65 років і старші, для якого встановлено такі градації:

молоде населення до 4 %;

на порозі старості 4–7 %;

старе населення 7 % і більше.

5. Поняття режиму відтворення населення. Режим відтворення населення — це демографічна категорія, яка позначає сукупність конкретних кількісних характеристик процесу відтворення населення, розглядуваного у фіксований момент часу. Кількісну міру відтворення населення дають показники режиму відтворення населення. До них належать показники режиму і народжуваності, описуваного функцією народжуваності f(х), та режиму смертності, описуваного функцією доживання I(x), де х — вік. Узагальненим вираженням цих функцій є відповідно брутто-коефіцієнт відтворення населення R та середня тривалість життя E_o.

Функція народжуваності f(х) та функція доживання І(х) — екзогенні параметри відтворення населення. Вони однозначно визначають його ендогенні параметри — вікову структуру населення С(х), а також мірила зростання чисельності населення — нетто-коефіцієнт відтворення населення R_o та істинний коефіцієнт природного приросту г. Обидва ці коефіцієнти характеризують ті самі зміни, співвіднесені з різними одиницями часу: y першому випадку з довжиною генерації Т, у другому — із звичайними календарними мірилами часу, як правило, роком. Отже, режим відтворення населення описують набором екзогенних та ендогенних параметрів, послідовно інтерпретованих у рамках теорії стабільного населення. Тільки у зв'язку із створенням цієї теорії з'явилася можливість побачити процес відтворення населення як щось цілісне, збагнути притаманні йому внутрішні кількісні залежності.

У зв'язку з вивченням режиму відтворення населення слід відзначити праці Роберта Рене Кучинського, німецького демографа, котрий емігрував на початку 30-х років у Англію. 1914 року він уперше висловив думку, що для узагальненої оцінки режиму відтворення населення недостатньо маніпулювати нетто-коефіцієнтом, розробленим його вчителем Р.Беком, професором Берлінського університету. Р.Кучинський запропонував новий розрахунковий показник — брутто-коефіцієнт відтворення населення. Спираючись на ідеї Р.Бека, Р.Кучинський широко популяризував коефіцієнти відтворення населення, які дістали згодом строге витлумачення у рамках моделі стабільного населення А.Лоткі. Праці Р.Кучинського показали недостатність відокремленого аналізу народжуваності та смертності й необхідність їх осмислення як аспектів двоєдиного процесу.

Нетто-коефіцієнт відтворення населення, або чистий коефіцієнт відтворення населення, обчислюють на підставі вікових коефіцієнтів народжуваності та коефіцієнтів доживання, тобто показників, протилежних рівню смертності. Він не залежить від особливостей статево-вікової структури, а є однією з узагальнених характеристик режиму відтворення населення й показує, в якому співвідношенні генерація батьків заміщується генерацією дітей. Нетто-коефіцієнт обчислюють окремо для кожної статі, проте на практиці використовують, як правило, тільки показники відтворення жіночого населення. Отже, нетто-коефіцієнт відтворення населення являє собою кількісне мірило заміщення материнської генерації дочірньою, іншими словами, показує середню кількість дівчат, які народжені жінкою за весь період плідності й які дожили до того віку, в якому була жінка під час народження кожної з цих дівчат.

Брутто-коефіцієнт відтворення населення, або загальний коефіцієнт відтворення населення, або валовий коефіцієнт відтворення населення, також є однією з узагальнених характеристик режиму відтворення населення й зведеною характеристикою народжуваності. Він показує середню кількість дівчат, яку народила б одна жінка, що прожила до кінця репродуктивного періоду, за збереження впродовж її життя сучасних умов народжуваності у кожному віці. Позаяк брутто-коефіцієнт не враховує смертності дочок до досягнення ними віку матері, то, на відміну від нетто-коефіцієнта відтворення населення, його не можна розглядати як показник реального заміщення материнської генерації дочірньою.

Тема 5. НАРОДЖУВАНІСТЬ НАСЕЛЕННЯ ТА РЕПРОДУКТИВНА ПОВЕДІНКА

План

1. Народжуваність у демографічному вимірі

2. Репродуктивна поведінка, репродуктивна установка, репродуктивна мотивація

3. Потреба в дітях як соціальна потреба особистості

4. Вимірювання народжуваності. Таблиці народжуваності

5. Динаміка народжуваності в Україні

1. Народжуваність у демографічному вимірі. Народжуваність у демографічному контексті — це процес дітонародження у сукупності людей, що складають генерацію, або сукупності генерацій — населенні. Взаємодіючи зі смертністю, народжуваність зумовлює неперервність процесу відтворення населення. Строго кажучи, народжуваність у демографічному розумінні, як один з компонентів відтворення населення, — це частота дітонародження у тій чи тій сукупності населення. Тут береться до розрахунку й проміжок часу, до якого ця частота належить, — звичайно календарний рік. Отже, народжуваність — поняття перш за все статистичне. Вона виражена завжди тільки відношенням кількості народжених дітей (звичайно народжених живими) до тієї чи тієї чисельності населення: його загальної чисельності, або тільки жінок, або жінок певного віку, або пошлюблених тощо.

Біологічним підґрунтям народжуваності є здатність людини до відтворення потомства: запліднення, зачаття й виношування плоду. Потенційна можливість дітонародження — плідність — реалізується у сукупності жінок у результаті репродуктивної поведінки, яка в суспільстві детермінована системою соціальне зумовлених потреб і регульована соціальними й культурними нормами, традиціями, громадською думкою.

Плідність являє собою біологічну здатність жінки, чоловіка (або шлюбної пари) до зачаття й народження живих дітей. Здатність до дітонародження необхідно відрізняти від фактичного дітонародження, яке характеризує кількість народжених дітей. Плідність залежить від генетичних особливостей і стану здоров'я членів подружжя, від поєднання їхніх властивостей у шлюбі. Жіночу плідність характеризує здатність до зачаття, виношування плоду й народження живої дитини, чоловічу плідність — здатність до запліднення. Оскільки через біологічну несумісність членів подружжя, які поодинці мають нормальну плідність, остання не може бути реалізована, доцільніше говорити про плідність шлюбу або шлюбної пари.

Індивідуальна плідність може широко варіювати від майже повної неплідності до 35 живонароджень за все життя (в одноплідних пологах). Проте її рідко реалізують повністю. Середня плідність людини як біологічного виду становить 10—12 живонароджень за все життя, або 12—15 вагітностей з урахуванням мертвонароджень та спонтанних абортів.

Для характеристики народжуваності на підставі остаточної кількості народжень у шлюбної пари використовують показник продуктивності шлюбу, який обчислюють як середню кількість народжених дітей на один шлюб у шлюбній когорті — реальній або гіпотетичній. Значення продуктивності шлюбу коливаються від 11–12 народжень на один шлюб у ранніх шлюбах за відсутності внутрішньосімейного обмеження дітонародження та низького рівня неплідності до дуже низьких величин для пізніх шлюбів. Фактично середні показники продуктивності шлюбу дуже рідко перевищують 8 живонароджень за все життя в шлюбі від 15 до 50 років. Виняток становлять представники релігійної секти гуттеритів, які відрізняються надзвичайно високою плідністю й народжуваністю. В історичній демографії зафіксовані приклади невеликих груп населення, які унікальне поєднували добре здоров'я, відносно високий рівень життя й відсутність обмежень дітонародження. У демографічних дослідженнях плідність вивчають як один з чинників народжуваності й репродуктивної поведінки. Звичайно її оцінюють побічно — за показниками народжуваності у групах населення, які не обмежують дітонародження, й за показниками поширеності неплідності.

Проте оцінки, ґрунтовані на будь-яких фактичних показниках народжуваності, применшують справжній рівень плідності: в усіх народів здавна існують закони та звичаї, що регулюють статеву, шлюбну й репродуктивну поведінку. Знижують її і деякі ендемічні хвороби, й, нарешті, в усіх народів застосовують бодай малою мірою методи контрацепції або штучні аборти.

До середини 70-х років XX сторіччя у вітчизняній демографічній літературі чіткої різниці між поняттями " народжуваність" та "плідність" не робили, а тому однойменні терміни використовували як синоніми. Інтерес демографів до плідності пов'язаний з розширенням соціолого-демографічних досліджень внутрішньо сімейного обмеження народжуваності.

Поворот від традиційних статистико-демографічних досліджень чинників народжуваності до вивчення репродуктивної поведінки сім'ї та особистості відбувся порівняно нещодавно — в середині 60-х років, коли стало ясно, що головною причиною зниження шлюбної народжуваності є її внутрішньосімейне обмеження, а не структурні чинники, як це було раніше. Безперечно, структура населення за статтю, віком, шлюбним станом та станом плідності як і раніше впливала на розміри та інтенсивність дітонародження, проте вплив цей вже не був визначальним. Першорядного значення набули репродуктивні установки, мотиви, плани та їх реалізація у практиці внутрішньосімейного регулювання дітонародження самими членами подружжя.

2. Репродуктивна поведінка, репродуктивна установка, репродуктивна мотивація. Під репродуктивною поведінкою у демографії розуміють систему дій та відносин, які опосередковують народження або відмову від народження дитини у шлюбі або поза шлюбом. Автором цього визначення є російський демограф і соціолог В.О.Борисов, котрий запропонував його 1970 року. Деякі дослідники використовують для позначення репродуктивної поведінки та її змісту інші терміни: генеративна поведінка та прокреативна поведінка.

Репродуктивна поведінка охоплює, з одного боку, дії та відносини, пов'язані із здійсненням повного репродуктивного циклу й послідовною зміною репродуктивних подій, а з іншого — дії та відносини, що перешкоджають настанню кожної ланки репродуктивного циклу. Для позначення останніх використовують поняття "регулювання народжуваності", "внутрішньосімейний контроль за народжуваністю", "планування сім'ї". В теорії репродуктивної поведінки всі вони об'єднані поняттям "контрацептивна поведінка". Застосування контрацепції та штучного аборту, знижена плідність або неплідність шлюбної пари є причинами неповноти репродуктивного циклу. За нормальної плідності та відсутності внутрішньосімейного контролю за народжуваністю репродуктивний цикл розгортається послідовно й завершується живонародженням.

Народження дітей у шлюбі пов'язане з чергуванням повних та часткових репродуктивних циклів, при цьому кількість повних циклів визначена кількістю живонароджень. Чим нижчий рівень потреби сім'ї в дітях, тим більша частина репродуктивного періоду життя жінки (він становить у середньому 25 років - від 18 до 43 років) буде пов'язаною з частковими репродуктивними циклами.

Розрізняють три головних типи репродуктивної поведінки — багатодітну (потреба у 5 і більше дітях), середньодітну (потреба у 3-4 дітях) та малодітну (потреба у 1-2 дітях). Для багатодітної репродуктивної поведінки часткові цикли зумовлені переважно біологічними чинниками — особливостями плідності; для малодітного типу репродуктивної поведінки вони пов'язані з попередженням та перериванням вагітності. 3 точки зору соціально-психологічної зумовленості репродуктивної поведінки всі три її типи мають спільну структуру регуляції поведінки. Як головний результат репродуктивної поведінки особистості та сім'ї розглядають підсумкову кількість народжень наприкінці репродуктивного періоду життя. Середня кількість дітей у сім'ї як індикатор інтенсивності дітонародження дає можливість оцінити рівень народжуваності у країні загалом. Схема регуляції репродуктивної поведінки особистості розкриває взаємозв'язок головних елементів її структури й провідну роль потреби в дітях, яка детермінує їх кількість.

В останні 20 років демографи значно просунулися в розумінні механізму впливу соціально-економічних умов на народжуваність та причин її зниження до надто низького рівня. Важливим досягненням стало усвідомлення того, що соціально-економічні умови впливають на народжуваність не безпосередньо, а через репродуктивну поведінку, через зміни у структурі потреб, цінностей, норм. І тоді як найважливіше методологічне завдання постала необхідність емпіричного дослідження репродуктивних установок.

Репродуктивна установка є ніщо інше, як психічний регулятор поведінки, схильність особистості, яка визначає узгодженість різного роду дій, зумовлених позитивним або негативним ставленням до народження певної кількості дітей. Репродуктивна установка означає готовність до певного результату репродуктивної поведінки, прийнятність для особистості народження тієї чи тієї кількості дітей, в тому числі синів та дочок.

Репродуктивних установок може бути скільки завгодно багато. Як правило, їх поділяють на дві головних групи: установки дітності, які регулюють досягнення головного результату репродуктивної поведінки, та установки, так чи так пов'язані з практикою контрацепції. Про наявність репродуктивної установки можна говорити, якщо індивід має нормальну плідність. У противному разі, за неплідності, збережена готовність мати дітей розцінюється як установка до всиновлення (удочеріння).

Репродуктивна установка складена з трьох компонентів: когнітивного (пізнавального), афективного (емоційного) та поведінкового (спонукального). Сутність репродуктивної установки виявляє себе у взаємодії всіх трьох компонентів і не звідна до якогось одного з них. Когнітивний компонент відображає орієнтації на ту чи ту кількість дітей, на інтервали між їх народженнями, установку на бажану стать дитини, на вагітність та її щасливе завершення. Емоційний компонент репродуктивної установки складають позитивні та негативні почуття, пов'язані з народженням тієї чи тієї кількості дітей. Поведінковий компонент репродуктивної установки характеризує інтенсивність спонук до народження, потужність або слабкість репродуктивної установки.

Відомості про репродуктивні установки отримують звичайно при опитуваннях виключно жінок. У процесі їх вивчення з'ясувалося, що у 30—50% сімей наявний незбіг репродуктивних установок членів подружжя. Крім того, було виявлено, що репродуктивні установки формуються, як правило, ще у дитячому віці: на це вказують виявлені при опитуваннях дітей чіткі орієнтації щодо їхньої кількості у сім'ї. Найбільше поширення у демографії дістали показники, що вимірюють когнітивний компонент репродуктивної установки. Серед них — бажана кількість дітей, очікувана кількість дітей, планована кількість дітей. Найнадійніший серед них — показник очікуваної кількості дітей. Емоції вимірюють, як правило, при вивченні репродуктивної мотивації, яка розкриває якісний бік потреби в дітях, її зміст і виражає спонукальний компонент репродуктивної установки.

Репродуктивна мотивація, або репродуктивні мотиви, або мотиви народження дітей, — це психічний стан особистості, який спонукає її до досягнення особистих цілей економічного, соціального й психологічного характеру через народження певної кількості дітей. Мотив народжування характеризує сенс появи дитини будь-якої черговості, а також певної статі. Розрізняють економічні, соціальні та психологічні мотиви народження дітей.

Економічні репродуктивні мотиви пов'язані з прагненням особистості зміцнити добробут сім'ї та економічний статус батьків, з різними пільгами, надаваними при народженні певної кількості дітей. Соціальні репродуктивні мотиви сприяють збереженню або підвищенню соціального статусу батьків та їх суспільного авторитету й престижу, спадковості роду й сім'ї. Психологічні репродуктивні мотиви поділяють на три групи.

До першої з них ввіходять мотиви, зумовлені потребою у наповненні свого життя сенсом, потребою у синівській або дочірній любові, повазі, прагненням продовжити себе в дітях, відкрити через спілкування з ними раніше незнані аспекти життя. Друга група мотивів зумовлена потребою у піклуванні про малу дитину та любові до неї, бажанням виховати в ній особистість, передати їй свій життєвий досвід. У третій групі умовно об'єднують решту різновидів репродуктивних мотивів — бажання уникнути самотності на старість, бажання членів подружжя зміцнити шлюб тощо.

У різні історичні періоди пріоритетними були ті чи ті групи мотивів. Різними можуть виявитися й просторові складники репродуктивної мотивації. У минулому, коли в суспільстві переважала потреба у багатодітності й перевагу віддавали синам, пріоритетними були економічні репродуктивні мотиви. Сьогодні ж, за установки на одну-єдину дитину, для батьків прийнятні однаковою мірою діти будь-якої статі. За умов малодітності народження однієї або двох дитин пов'язане передусім з психологічними мотивами. Слід також зазначити, що мотиви народження дітей значною мірою диференційовані етнічною приналежністю батьків, національною традицією, релігійними нормами.

3. Потреба в дітях. Потреба в дітях являє собою одну з істотних соціальних потреб особистості, яка визначає специфіку репродуктивної поведінки. В усіх класифікаціях потреб людини, розроблюваних недемографами (економістами, соціологами, біологами, психологами тощо), потреба в дітях відсутня. Мабуть, це пояснюється тим, що потребу в дітях відносять, як правило, до фізіологічних потреб людини. Достатньо широко розповсюджене уявлення про "інстинкт розмноження", який розуміють як дію материнського та статевого інстинктів.

Між тим потреба в дітях — це цілком соціальна потреба. Вона належить найвищому рівню потреб особистості, куди ввіходять також потреби у творчості, освіті, вільному часі, й конкурує з потребами інших рівнів — потребами соціально-психологічного рівня: у спілкуванні, повазі й любові, прояві піклування та опіки; потребами в безпеці й самозбереженні й, нарешті, фізіологічними потребами в сні, їжі, воді.

Емпіричне вивчення репродуктивних установок і мотивів свідчить, що для потреби у 5 та більше дітях провідними є економічні мотиви народжуваності;

для потреби у 3–4 дітях — соціальні, а для потреби в 1–2 дітях — психологічні. Історичне зменшення потреби в дітях виявляє себе при зміні генерацій через механізм часткової, неповної реалізації наявного рівня потреби в дітях.

Будь-яка поведінка людини, включаючи репродуктивну, пов'язана з її потребами й керована ними. Тому зрозуміти й пояснити поведінку — значить зрозуміти й пояснити систему потреб індивіда та зміни, які в ній відбуваються. У свою чергу, кожній потребі відповідає певна цінність або система цінностей, яка репрезентує значущі для людини предмети або явища. Зміни у структурі потреб зумовлені змінами у структурі цінностей і соціальних норм. Тому вивчення репродуктивної поведінки неминуче сполучене з дослідженням ціннісних орієнтацій, соціальних норм, установок і мотивів. Соціолого-демографічні дослідження репродуктивної поведінки в останнє десятиріччя спрямовані переважно на з'ясування місця дітей у структурі потреб особистості шлюбної пари, сім'ї загалом.

Потреба в дітях — найбільш інерційна частина репродуктивної поведінки. Будучи результатом засвоєння репродуктивного досвіду попередніх генерацій і відповідних репродуктивних норм, потреба в дітях змінюється вкрай повільно. Репродуктивні норми, які детермінують репродуктивну поведінку особистості або сім'ї, являють собою принципи й зразки поведінки, пов'язані з народженням певної кількості дітей у різних соціальних групах. Репродуктивні нормі мають властивість трансформуватися в звичаї та традиції з причини їх усталеності в низці генерацій, зберігаючись тривалий час після того, як обставини та умови життя, що викликали їх, вичерпають себе.

Історичний перебіг подій аж до XX сторіччя сприяв ефективному функціонуванню системи норм багатодітності. Її усталеність забезпечувалась еволюційні створеною структурою соціально-нормативної регуляції репродуктивної поведінки. Стрижнем цієї системи, її засадовим принципом була сувора заборона на втручання людини у неперервність репродуктивного циклу: попередження та переривання вагітності супроводжувалися правовими та суспільними санкціями. Соціальній регламентації також підлягали дошлюбні стосунки та доступ до шлюбу.

Структура соціально-нормативної регуляції народжуваності у своєму історичному становленні й функціонуванні являла собою унікальний соціальний феномен. Вона постала як ефективна й гнучка система, що сприяла виживанні роду людського. У ній були гармонійно поєднана самоохоронна, шлюбно-сексуальна й репродуктивна поведінка особистості.

Тенденція скорочення народжуваності аж до малодітності — явище не випадкове й не тимчасове. Вона має історичний, об'єктивний характер. Причини зміни репродуктивної поведінки й поширення малодітності слід шукати у змінах взаємовідносин сім'ї та суспільного виробництва мірою розвитку науково-технічного прогресу, у змінах функцій сім'ї та ролі дітей у ній.

У зменшенні потреби в дітях величезну роль відіграла економічна незалежність жінок, їх професійна зайнятість, позасімейні орієнтації та інтереси. Проте емансипація жінок супроводжувалася й шерегом негативних наслідків, які також прискорили перехід до малодітності. У першу чергу — це перевантаження жінок хатнім господарством і недооцінка у громадській думці соціальні значимості сімейних функцій як жінок, так і чоловіків. Неабияку роль зниженні дітності сім'ї відіграли нерозвиненість сфери обслуговування й вкрай складні житлові умови.

Нагадаємо, що відтворення населення — це єдність процесів народжуваності та смертності, і що за всієї їх відносної самостійності розвиток цих протилежних за сенсом процесів можливий тільки у рамках цієї єдності. Так точка зору зобов'язує нас розглянути вплив еволюції смертності на репродуктивну поведінку, зокрема, на трансформацію народжуваності у більш широкому розумінні.

Ефективний контроль за смертністю тривалий час був недоступний людині. Поліпшення санітарно-гігієнічних умов життя, прогрес медицини й розвиток охорони здоров'я здійснили революційний переворот у тенденціях смертності різко знизили її рівень і радикальним чином змінили структуру захворювань, які призводять до смерті. Доглибинність змін, що відбулися, й стрімкість, з якою вони відбулися, не могли не справити вплив на процес народжуваності. Людство, діставши здатність безпосередньо впливати на зниження смертності й, отже, самозбереження й виживання людей, перестає потребувати забезпечення незмінно високої народжуваності, яка компенсує високу смертність.

Ця обставина завдала нищівного удару по системі соціально-нормативної регуляції народжуваності, що існувала впродовж тисячоліть, і перш за все - по системі норм багатодітності. Поширення заходів контрацепції та аборту робить зайвим побічне обмеження народжуваності до та після репродуктивного циклу. Тому починається відмирання норм пожиттєвого й суцільного шлюбу, норм укладання шлюбу й доступу до нього, пом'якшується процедура розлучення, зникає інфантицид, проте множаться відмови від дітей, допускаються дошлюбні й позашлюбні відносини. Як продовження цих тенденцій відбувається сексуальна й контрацептивна революція. Тепер сексуальна насолода, доступна за допомоги контрацепції, ізолюється, відокремлюється від народжуваності, активізуються різні форми сексуальної поведінки, які не ведуть до зачаття. Порушена опосередковуюча роль сім'ї в протистоянні особистості та суспільства, загострилася невідповідність особистої потреби в дітях економічній потребі суспільства в працівниках, навзамін колишньої гармонії "особистості — сім'ї — суспільства", яка знаходила вияв у взаємному прагненні багатодітності, ми дістали право на індивідуальну репродуктивну поведінку з гіпертрофованими позасімейними орієнтаціями.

Свідоме обмеження народжуваності й малодітність до нещодавнього часу асоціювали з високим рівнем культури, а багатодітність — з її низьким рівнем і "стихійністю розмноження". Така кваліфікація сама по собі є невіглаством, позаяк свідчить про нерозуміння сутності демографічного переходу як історичного процесу.

Як показують дані соціолого-демографічних досліджень, для малодітної репродуктивної поведінки характерне раннє укладання шлюбу, подовження репродуктивного періоду й задоволення потреби в дітях упродовж перших років шлюбу, в також інтенсивне застосування контрацепції та штучного аборту. Потреба у бездітності — явище вкрай рідкісне. Сучасна бездітність, як правило, є результатом первинної або вторинної неплідності, або ж смерті єдиної дитини.

Вивченню репродуктивної поведінки в усіх країнах передували десятиріччя досліджень так званої диференційної народжуваності — соціальних відмінностей у дітності сімей залежно від їх соціального становища та матеріальних умов життя.

4. Вимірювання народжуваності. Сучасні методи кількісного аналізу та вимірювання народжуваності об'єднують безліч прийомів та вимірювальних процедур демографічної статистики й демометрії. Вихідними даними для кількісного аналізу народжуваності є, з одного боку, абсолютні кількості новонароджених, а з іншого — абсолютні чисельності груп населення, з якими перші кількості співвідносять. На базі цих вихідних величин будують усю систему показників, використовуваних при аналізі народжуваності.

Залежно від використовуваної вихідної інформації, способів її опрацювати та інтерпретації розрізняють поперечний аналіз та поздовжній аналіз народжуваності. Не слід розглядати їх як взаємовиключні методи дослідження народжуваності. Поперечний аналіз спирається на більш доступну інформацію й дозволяє судити про особливості процесу народжуваності у момент (період) спостереження, пов'язувати їх з подіями, істотними саме для цього моменту (періоду). Цей різновид аналізу безперечно збереже своє значення й у майбутньому.

Проте останнім часом демографи дедалі глибше усвідомлюють обмеженість можливостей поперечного аналізу. Неухильно зростає інтерес до поздовжнього аналізу. Він посідає дедалі значніше місце у сучасних демографічних дослідженнях. У рамках поперечного аналізу первинно найбільш доступним, а часто й єдиним доступним і тому найпоширенішим був загальний коефіцієнт народжуваності. Впродовж тривалого часу цей показник видавався настільки природним мірилом інтенсивності всього процесу, що терміни "народжуваність" та "коефіцієнт народжуваності" вважали синонімами. Сьогодні мірила народжуваності настільки розвинулися та ускладнилися, що це ототожнення втратило сенс, хоча деякі дослідники продовжують на ньому наполягати.

Загальний коефіцієнт народжуваності являє собою відношення кількості народжених до загальної чисельності населення й є важливою підсумковою характеристикою репродуктивного процесу:

де T – період (років);

S – кількість населення на середину періоду (середньорічна кількість населення);

N – кількість дітей, що народилися в цей період.

Разом з коефіцієнтом смертності він визначає темпи природного приросту населення й як такий не може бути замінений жодним іншим показником. Водночас його аналітичні можливості обмежені, позаяк він залежить не тільки від інтенсивності репродуктивного процесу, але й від статево-вікового складу населення. Тому загальний коефіцієнт народжуваності мало придатний для просторових, часових та інший порівнянь. Недоліки загального коефіцієнта народжуваності властиві й іншим показникам, які залежать від статево-вікової структури населення, наприклад загальному та спеціальному коефіцієнтам шлюбної народжуваності та низці інших.

Його величину можна використовувати для динамічних та міжтериторіальних порівнянь, орієнтуючись на шкалу величин загального коефіцієнта народжуваності, запропоновану демографами В.Борисовим і Б.Урланісом: менші 16% вважаються низькими, від 16 до 24% -середніми, від 25 до 29% - вище середніми, від 30 до 40% - високими, більш 40% - дуже високими. Вважається, що максимальній природній народжуваності відповідає загальний коефіцієнт народжуваності із значенням 50-60%.

Спеціальний коефіцієнт народжуваності розраховують стосовно лише чисельності жінок репродуктивного віку (15-49 років або, у деяких країнах, 15-44 років). Він дорівнює відношенню загального числа народжень за рік до середньорічної чисельності жінок репродуктивного віку (15-49):

де – середньорічна чисельність жінок репродуктивного віку

Часткові коефіцієнти народжуваності розраховують для усунення впливу інших демографічних і недемографічних структур, наприклад, коефіцієнти шлюбної і позашлюбної народжуваності – відношення чисел народжених дітей у шлюбі і поза шлюбом до середньорічної чисельності жінок, що перебувають і не перебувають у шлюбі.

Повікові коефіцієнти народжуваності вимірюють чисту інтенсивність народжуваності в конкретній віковій групі, розраховують для однорічних і п’ятирічних вікових інтервалів. Повікові коефіцієнти народжуваності розраховують як відношення числа народжень у жінок визначеного віку (х років) до їхньої середньорічної чисельності: