Концепції буття у Середні віки

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі та через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодостатнє та породжене, перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Для того, щоби розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введене розмежування понять субстанція та субсистенція.

Й. Зайферт. Особа як буття par excellence)

2, Поняття матерії.

Матерія — сукупність усіх існуючих у Всесвіті об'єктів і систем, всезагальна субстанція, субстрат будь-яких властивостей, зв'язків, відносин і форм руху. Матерія охоплює не тільки усі безпосередньо об'єкти і тіла природи, що спостерігаються, але й ті, що будуть пізнані у майбутньому, з допомогою удосконалення засобів спостереження та експерименту. Увесь навколишній світ людини є матерія, що рухається і має різноманітні форми прояву з усіма формами властивостей, якостей, зв'язків та відносин.

Поняття матерії не дається людині a priori, тобто поза досвідом, а формується поступово і є результат, насамперед, самостійного розуміння людиною Всесвіту. Провідну роль у формуванні поняття матерії у контексті світогляду відіграє життєвий досвід людини, її почуття, переживання, сприйняття зовнішнього світу в тісному зв'язку з власним індивідуальним буттям. Саме такий досвід проектує знання людини про світ, ставлення людини до зовнішнього світу, що створюється, формується в процесі читання, засвоєння філософської, релігійної чи художньої літератури.

Філософська категорія матерії вперше зустрічається у філософських творах філософа Стародавньої Греції Платона, який використовує поняття hyle, під якім розумів субстрат, з якого виникають різні тіла. На думку Платона, матерія не має форми, невизначена й ототожнюється з простором, що має здатність набирати форми будь-яких геометричних фігур. Пізніше в історії філософії уявлення про матерію пов'язувалися з її конкретними властивостями: масою, енергією, простором і ототожнювалися з певними конкретними її видами, наприклад речовиною, атомами корпускулами та ін. Французький філософ Франсуа Волі, тер у статті «Матерія» на запитання фанатика: «Що таке матерія?» - відповідає: «Я знаю про це небагато.

Матерія як об'єктивна реальність володіє атрибутивними властивостями. Атрибутом називається невід'ємна властивість предмета, явища, процесу, без якого вони не можуть ні існувати, ні мислитися. Атрибутивними властивостями матерії є структурна впорядкованість, рух, простір і час.

Рух являє собою суперечливу єдність абсолютного і відносного. Абсолютність руху визначається загальністю його як способу буття матерії. Рух є завжди там, де є матерія. Загальність руху матерії відбивається у свідомості (знаннях людини). Відрив руху від матерії і ототожненні його з енергією характерні для енергетізма, який заперечує наукове визначення енергії як міри руху матерії.

Руху притаманні об'єктивність, загальність, абсолютність, незнищенність і несотворімость, суперечливість. Разом з тим виділяють два типи руху. Перший пов'язаний із збереженням речовини, коли відбуваються лише кількісні зміни. Другий - з переходом речовини від однієї якості до іншого. А це і є не що інше, як розвиток, перехід від старої якості до нового через заперечення заперечення.

Простір - це філософська категорія, яка виражає протяжність, взаємне розташування матеріальних об'єктів та їх елементів.

Абсолютність простору і часу полягає в тому, що вони є загальними і необхідними формами існування матерії. Науці не відомо буття матеріальних систем поза простором і часом. Але простору і часу властива і протилежна характеристика, яка вказує на зв'язок просторових структур і ритмів часу зі станом рухомої матерії, характером взаємодії матеріальних систем.

Відносність простору і часу найбільш повно проявляється в спеціальної та загальної теорії відносності А. Енштейна. Так, спеціально теорія відносності виходить з того, що при наближенні швидкості руху тіла до швидкості світла лінійні параметри тіла зменшуються, а ритм плину часу сповільнюється. Загальна теорія відносності підтвердила філософське положення про залежність простору і часу від руху матерії і виявила, що простір і час характеризують буття матерії як просторово-часове відношення, тобто тут простежується не просто єдність простору і рухомої матерії, а залежність простору і часу від рухомої матерії і один від одного. Крім того, простір і час мають і специфічні властивості. Для простору - це тривимірність і оборотність, для часу - одномірність і незворотність. Щоб краще зрозуміти значення цих категорій, треба знати про концепції простору і вребмені, які склалися в історії філософії

3, Історичні форми діалектики

Етимологічно "діалектика" (від грец. - с-іаіектіке) означає мистецтво вести полеміку, суперечку, діалог, зіткнення полярних суджень. Сучасна матеріалістична діалектика є наукою про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства, його пізнання та мислення, що осягає світ. Це спосіб світорозуміння, теорія і метод пізнання.

Першим, хто надав поняттю "діалектика" значення методу розумного пізнання, був Гегель. Він підкреслював, що "діалектика" осягає світ ("абсолютну ідею") у єдності протилежних визначень, у саморусі, саморозвитку. Це був новий стиль мислення, який характеризувався гнучкістю й компромісністю.

Діалектика - виходить з того, що все існуюче може бути зрозумілим лише в розвитку, і що останній слід розглядати як саморозвиток, Що породжується внутрішніми імпульсами й включає в себе не лише поступові зміни, еволюцію, а й перериви поступовості, якісні стрибки, появу нового.

Теорія розвитку визнає як зовнішні, так і внутрішні суперечності, притому у внутрішніх вбачає головний імпульс, рушійну силу саморуху, саморозвитку існуючого і тому на дослідження цих суперечностей звертає головну увагу.

Метафізика вважає речі та явища само тотожними (рівними самим собі), позбавленими внутрішніх суперечностей. Нею визнаються лише зовнішні суперечності - між різними предметами, - а також формально-логічні протиріччя, що виникають внаслідок непослідовності думки.

Так, починаючи з античності різні мислителі вкладали в поняття "діалектика" різний зміст: то як теорію розвитку, то як теорію пізнання (гносеологію), а то як науку про загальні закони і форми руху мислення (діалектичну логіку). З цього можна дійти висновку, що діалектика розвитку об'єктивної та діалектика розвитку об'єктивної реальності, якщо й не збігаються, то в чомусь єдині. Згодом діалектику розвитку об'єктивної реальності стали називати об'єктивною, а діалектику розвитку суб'єктивної реальності - суб'єктивною. Г.Гегель на ідеалістичній, а В.І Ленін на матеріалістичній основах вказали, що діалектика як теорія розвитку, теорія пізнання і діалектична логіка -єдині, і що їх закони та співвідносні категорії за змістом збігаються, будучи різними за способом буття.