2015-10-22
749
Доки мешканці Русі опановували ази християнської цивілізації, на гігантських степових просторах, що підступали до руських земель з півдня і сходу, текло своє, інакше життя. Немов у припливах і відпливах, по степах перекочувалися хвилі нових і нових народів, від яких до нашого часу іноді не дійде нічого, окрім загадкової назви, виникали й щезали царства, вибухали криваві війни за кочів'я і владу. Рівнинну приазовсько-причорноморську смугу
– найзахідніший відтинок Великого Азійського Степу – саме географічне положення перетворювало на своєрідний коридор, що вів з Європи до Азії. За вхідні ворота правив Дон, а за вихідні – Дунай, і розділяла їх відстань усього в чотири місяці шляху для витривалих степових коней. Гуни, котрі першими 370 р. перейшли Дон, і, змітаючи все на своєму шляху, рушили до Дунаю і за Дунай, неначе зруйнували шлюз, який доти невидимо відділяв азійські простори. З V ст., поволі всмоктуючи в себе місцеві іранські племена, приазовсько-причорноморськими теренами заволоділи тюрки, і власне їм судитиметься протягом більш, ніж тисячоліття (до кінця ХVІІІ ст.) зоставатися тут господарями.
Першою тюркською державою на території сучасної України був Хозарський каганат, який проіснував з середини VІІ до кінця Х ст., займаючи степи і підгір'я Дагестану та Прикубання, нинішній приазовський і почасти причорноморський степ, а також більшу частину Криму. Данниками хозарів були північнокавказькі, мордовські приволзькі та слов'янські племена –
сіверяни, в'ятичі, радимичі, певний час – поляни (у 80-х роках ІХ ст. конунҐ русів Олег, як уже згадувалося, перепідпорядкував їх собі).
У самій Хозарії досить швидко довкола укріплених зимовищ кочовиків, особливо коли ті опинялися на торгових шляхах, почали виникати поселення міського типу, заселені етнічно строкатим ремісничим та купецьким людом. Зокрема, власне так, із зимовища-фортеці кагана, виросло й столичне місто Ітиль у гирлі Волги,а в нижній течії Дону великим населеним пунктом став Саркел. З другої половиниVІІІ ст.відродилися і зруйновані гунами старігрецькі міста на чорноморському узбережжі – Керч (грецьк. Пантікапей), Самкерц (грецьк. Таматарха, руськ. Тьмуторокань), ФанаҐорія. Мешканці каганату були невдовзі втягнуті у міжнародну транзитну торгівлю, оскільки контролювали шляхи, які зі Сходу і Візантії вели на землі балтів, фінів та слов'ян. Водночас у містах інтенсивно розвивалося ремісництво, а в провінціях
– землеробсько-скотарське господарство.
За віруваннями населення Хозарії було строкатим: поряд з язичниками в одних і тих самих містах мешкали християни, мусульмани та іудаїсти (в межі каганату переселилося чимало євреїв з Ірану та Візантії, тікаючи від утисків з боку мусульман і християн). Особливо багато євреїв мешкало в столиці краю – Ітилі, і це відіграло чи не вирішальну роль, коли централізаційні процеси підштовхнули до заміни язичництва єдиною для всіх племен вірою: на початку ІХ ст. нею був оголошений іудаїзм. Однак цей крок виявився фатальним для майбутнього Хозарії. Прийняття іудаїзму каганом та столичною ітильською знаттю протиставляло їх решті аристократії, що мешкала у далеких кочів'ях. Тож невдовзі розпочалася внутрішня війна, в якій провінціали об'єдналися з мусульманами та християнами. Ці усобиці призвели до загального замішання, і в країні один за одним стали спалахувати локальні міжродові конфлікти*.
Скориставшись хаосом, у хозарський степ зі сходу увійшли нові кочові племена – мадяри, мішаний союз племен, який виник близько 830 р., охоплюючи народи фіно-угорського і тюркського кореня. Мадяри затрималися в хозарському степу ненадовго – вже близько 850 р. їх примушують відкочувати на захід приаральські степові племена печенігів (тюркськ. беченек),ймовірно–тюркізованих іранців.За даними середини Х ст.,протяжність кочовищ восьми печенізьких племен охоплювала простір від
* Як уже згадувалося, з другої половини ІХ ст. на ослаблений усобицями каганат розпочали наступ і руси, яким випало нанести останній удар Хозарії: 60-80-ми роками ІХ ст. датуються перші походи Олега на Каспій і перепідкорення Києву данників-слов'ян; повторні напади руських дружин на каспійське узбережжя зафіксовані під 909, 910, 91 3, 943 рр., а у 965 р. князь Святослав захопив і зруйнував столицю каганату Ітиль. Довершив падіння Хозарії похід Володимира Святославича, який наприкінці Х ст. наклав на хозарів данину.
Дунаю до Дону, а стосовно Києва знаходилась на відстані денного кінного переходу.
Перша згадка про печенігів у руських літописах датується 915 р. Впродовж 915-1036 рр. Русь воювала зі своїми степовими сусідами 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок; у 968, 1017 і 1036 рр. печенізькі орди підходили до самого Києва, а 972 р. хан Куря у засідці біля порогів розбив загін Святослава і, як уже оповідалося, зробив з княжого черепа окуту золотом чашу для пиття (такий вияв торжества над переможеним суперником знали і германські народи).
Воюючи з печенігами, Русь почала поволі набувати навичок опору набігам людей Степу, передовсім – характерній лише для них тактиці ведення війни. Легка кіннота кочовиків, які не вживали ні щитів, ні списів, користуючись переважно луками, тобто зброєю дальнього бою, головну ставку робила на ефект раптовості. Про стрімкість пересування поділеного на невеликі групи степового війська нераз згадують візантійські автори, називаючи його кінноту летючими людьми. Відтак традиційними методами відкритого зустрічного бою рейди стрімкої кінноти печенігів зупинити було неможливо. Тож наприкінці Х ст. зароджується нова форма захисту – спорудження високих і довгих деревоземляних стін-укріплень, які тяглися кількома смугами, відділяючи руське порубіжжя від Степу.
У набагато пізніші часи фрагменти таємничих насипів, що оточували Київську землю з боку степу, спричинили появу легенди про Змійові вали. Згідно з нею, ковалі-святі Кузьма і Дем'ян приборкали величезного Змія, який пожирав місцевий люд, і, викувавши плуг та запрягши в нього чудовисько, примусили його проорати межу, за яку він не смів переступати; Ґрунт, вивернутий з-під лемеша, нібито й витворив вали, що кількома півкружжями обіймають Київ та прилеглі до нього терени. Насправді ж, досліджуючи численні рештки валів, збережені донині, фахівці датують їх спорудження кінцем Х – ХІІ ст., а саму появу пов'язують з потребами захисту порубіжжя від печенігів, а згодом – і від половців. Вали насипалися, як правило, або вздовж річок, або на їх перетині, і оточувалися внутрішніми та зовнішніми ровами, чим витворювалася кількаступенева лінія перешкод, нездоланна для кінноти. Сам же насип являв собою стіну заввишки і завширшки до 3-3,5 м з перекладених навхрест колод або чотиригранних зрубів, засипаних землею.
Втім, взаємини Русі з печенігами не зводилися до самої тільки конфронтації. Наприклад, у 943-944 рр. Ігор Старий використовував печенізький загін під час походу на Візантію, а в самому Києві вже наприкінці
Х ст. мешкали вихідці з Печенігії. Про це свідчить згаданий у літописі епізод облоги Києва 968 р., коли якийсь київський юнак, аби повідомити дружину, що перебувала за Дніпром, про критичний стан обложених, вийшов з міста і ходив серед печенігів, запитуючи: "Чи ніхто не бачив коня?", – бо він умів по-печенізькому, і вони вважали його [за одного з] своїх. У 1036р.печенігизазнали нищівної поразки від Ярослава Мудрого під стінами Києва, після чого частина з них відкочувала за Дунай і звідти – на Балкани, де згодом змішалася з місцевою людністю, а решта, що лишилася на своїх попередніх кочів'ях, через два десятилітя змушена була звернутися за допомогою до Києва, бо в приазовсько-причорноморський степ вступили нові господарі – половці.
* *
*
Словом половець у руських джерелах позначали тюркські племена
кипчаків,інакше куманів (куман дослівно перекладається як білий, жовтий,
звідси руське – половий, половець)*. Вийшовши у ІХ ст. з теренів сучасної Киргизії та Казахстану, вони спершу витіснили печенігів з Приаралля, а в першій половині ХІ ст. розпочали наступ на Причорномор'я. Відступаючи, печеніги та зближені з ними племена торків і берендеїв попросили захисту київського князя. Тож після 1060 р. їх було прийнято на поселення в прикордоннях Київської та Переяславської земель, причому чоловіча частина людності збройно служила київському князю. За цією своєрідною захисною лінією зі "своїх" кочовиків пролягало безмежне Половецьке поле [ Дешт-и-Кипчак ],розтягнуте від Волги до Дунаю.Ця територія,відома у європейськихсредньовічних джерелах під назвою Куманії, була розподілена між окремими родами, кожен з яких кочував у визначених межах, облаштовуючи тут постійні укріплені зимовища.
Перший удар половців на Русь припадає на 60-і роки ХІ ст.: у 1061 р. вони вступили в Переяславську землю, завдавши поразки князю Всеволоду Ярославичу, а в 1068 р. Всеволод та його брати зазнали повторного розгрому на р.Альті. В цілому ж до початку ХІІІ ст. степовики здійснили 46 більших походів на Русь, під час яких руські землі зазнавали нещадних господарських розорень і людських втрат, оскільки щоразу половці забирали з собою великі полони. Тож не дивно, що половецька тема дуже швидко перетворилася на
* Припускають, що кипчаки, серед яких був доволі поширеним європоїдний антропологічний тип – це тюркізований сако-іранський етнос.
одну з центральних у руському письменстві, де раз у раз згадуються лиха і спустошення від безбожних ізмаїльтян, окаянних агарян, нечистих виплодків диявола. Походи проти степовиків,що регулярно повторювалися впродовжмайже двохсот років, стали головним тлом героїчних діянь князів, які здобували собі славу, переломивши копіє об землю Половецьку. Тоді ж, у
потребах узгодженої колективної оборони, зародилися перші патріотичні гасла
з закликом спільної боротьби за землю Руську.
З іншого боку, територіальна близкість половецького світу, торгові контакти, а особливо – регулярні перехресні шлюби, якими скріплювалися перемирні угоди між князями і тими чи іншими ханами, призводили до поступового пом'якшення гостроти протистояння, нераз перетворюючи взаємні вилазки на своєрідний рицарський герць. За характерний приклад може слугувати честолюбний похід у Половецьке поле Ігоря Святославича, оспіваний у "Слові о полку Ігоревім": адже і мати, і бабуся Ігоря були, ймовірно, половчанками, а свого власного сина Володимира він (уже після походу) одружив з донькою хана Кончака, проти якого бився. За умов такого інтенсивного родичання не дивно, що вже з ХІІ ст. половецькі хани на запрошення своїх руських двоюрідних братів, свояків і родичів беруть активну участь у міжкнязівських усобицях, усе ближче переймаючись внутрішніми проблемами Русі. Відтак невідомо, чим би в перспективі могло обернутися це 200-літнє протистояння, яке поволі переростало в партнерство, коли б на східних околицях Половецького поля не з'явилася нова грізна сила – монголи, що стало зловісним прологом до крутих перемін і в долі Куманії, і в історії Русі.
Походи Батия і створення Золотої Орди
Хронологія та перебіг нищівних монгольських походів у Європу 1237-1242 рр. добре задокументовані і в руських, і в західноєвропейських хроніках. Початок їм поклало обвальне падіння міст Рязанського та Володимиро-Суздальського князівств. 21 грудня 1237 р., на сьомий день облоги, Батий здобув Рязань, через місяць, у січні 1238 р., після п'ятиденного штурму впала Москва, а 7 лютого стінобитні тарани розбили мури Володимира-на-Клязьмі, тодішньої столиці Володимиро-Суздальського князівства. Замалим не дійшовши до Новгорода, Батий повернув на південь і, простуючи вздовж східних меж Смоленської та Чернігівської земель, спустився в Половецький степ між Доном і Волгою, де розбив тутешнього хана Котяна.
Через рік, навесні 1239 р., наступ на Русь було поновлено. На цей раз надійшла черга київських околиць: у березні впав Переяслав, у жовтні – Чернігів та ряд менших міст, розташованих побіч Десни і Сейму. Ще через рік, у листопаді 1240 р., монгольська армія підступила до Києва:
І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. І не було чути [ нічого ] од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руська ворогами... І поставив Батий пороки [ тарани ] під город коло воріт Лядських,.. і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [ а ] стріли затьмарили світ переможеним...
6 грудня 1240 р. Київ був здобутий. Останні захисники замкнулися в Десятинній церкві і навіть пробували прокопати підземний хід до Дніпрових круч, однак під ударами монгольських таранів стіни храму обвалилися, поховавши під собою людей.
З-під розграбованого Києва головні сили Батия, змітаючи все на своєму шляху, рушили на Волинь і Галичину. Навесні 1241 р. одна частина війська під командуванням темника [воєводи] Бурундая перейшла кордони Польщі і, завдавши поразки сандомирському та краківському князям, розорила Люблін, Сандомир, Краків та ін., а друга, керована самим Батиєм, попрямувала через Карпати в Угорщину. Король Бела ІV був розгромлений, тож кіннота Батия, не зазнавши жодної поразки і смерчем пройшовши по території Словаччини, Чехії та Угорщини, навесні 1242 р. вийшла до Адріатичного узбережжя, де почала штурмувати тутешні міста.
Проте знайомство мешканців Адріатики з монголами на цьому, на щастя, скінчилося. У березні 1242 р. Батий, отримавши звістку про смерть каана Угедея, через Боснію, Сербію, Болгарію та причорноморські степи завернув додому – царевичі-чингізиди мусили бути присутніми на курілтаї для виборів нового володаря. Втім, імперії монголів як єдиному цілому не судилося проіснувати набагато довше від цих подій. Батий, вважаючи свій рід скривдженим у виборах, не присягнув новому каану Гуюку. Отаборившись наприкінці 1242 – на початку 1243 рр. в пониззі Волги, він фактично засновує власну державу (в руських джерелах вона згодом отримає назву Золота Орда) зі столицею у місті Сарай у Нижньому Поволжі поблизу сучасного Волгограда, де розташувався управлінський апарат хана. За площею це була одна з найкрупніших держав середньовіччя, що широко розтяглась по Великому Степу Азії та Європи. Монголів-кочовиків, творців цього величезного політичного утворення, мало цікавили регіони, непридатні для
їхнього звичного способу життя. Тож у безпосередні кордони Орди включалися лише землі степових народів – башкирів, волзьких булгар, кипчаків тощо. Натомість мешканці інших ландшафтних зон – лісових, лісостепових та гірських, зберігаючи територіальну відособленість, були обернуті на данників чи політичних васалів ординського хана. Відтак походи Батия мали різні наслідки для колишніх ворогів-сусідів – русичів і половців, оскільки Куманія, припинивши самостійне існування, увійшла до складу Орди, в той час як руські землі не цікавили ханів з точки зору розширення власної території. Їм розходилося про отримання данини з населення і допоміжну військову силу у вигляді дружин князів-васалів, а також про полонених, котрих монголи брали в неволю під час стрімких грабіжницьких рейдів, що періодично повторювалися або з метою покарати "неслухняного" князя, або для підтримки котрогось із руських правителів у внутрішніх конфліктах. При цьому вже в другій половині ХІІІ ст. намітилася різниця в становищі окремих князівств, яка визначить їхні долі в майбутньому. Так, не зачеплені монгольським завоюванням Новгород, Псков та Полоцька земля почали все виразніше схилятися до зближення зі своїми литовськими сусідами. Через тяжкі випробування довелося пройти Володимиро-Суздальському та Рязанському князівствам, де через територіальну близькість до Орди склалися особливо принизливі форми васальної залежності, а саме ординське панування виявилося найбільш тривалим. Що ж до князівств українських теренів – Київського, Переяславського, Чернігівського та Галицько-Волинського, то їхнє становище значною мірою обумовлювалося ще передмонгольськими подіями. Сорокалітня війна "за галицьку спадщину", що точилася тут впродовж 1205-1245 рр. (про це детальніше піде мова у наступному параграфі), до краю виснажила сили суперників якраз напередодні монгольського нашестя. Це зробило пограничні Київщину, Переяславщину та Чернігово-Сіверщину безборонною здобиччю Батия. І хоча апокаліптичні масштаби руйнувань, заподіяних його походами 1239-1240 рр., про які з пафосом оповідають тогочасні джерела, історики та археологи вже давно поставили під сумнів, встановлення тут монгольської зверхності стало без перебільшення катастрофою. Паралізовані монгольським втручанням у внутрішнє життя, знекровлені економічно, найстаріші руські князівства втратили головне – однаковий темп еволюції порівняно із західними сусідами. Доки в Польщі, Угорщині та Чехії впродовж ХІІІ-ХІV ст. вдосконалювалися політичні інститути, виникали перші університети, усталювалися самоврядні корпоративні форми організації суспільства, підносилася роль міста та
супутньої йому міської культури, Києву і Чернігову понад сто років не вдавалося просунутися ані на крок уперед. Навпаки – морально деградувала тероризована монголами княжа еліта, занепало міське життя, інтенсифікувалося безупинне дроблення земель-князівств (наприклад, на Чернігово-Сіверщині на початку ХІV ст. їх уже було не менше десяти), перетворилася на дивну аномалію позбавлена власної династії столиця Русі – Київ, де за монгольськими ярликами "володарювали" князі, що ніколи й ногою сюди не ступали. На противагу цьому, галицько-волинській княжій гілці, яка вийшла переможцем з війни "за галицьку спадщину", вдалося закласти підвалини власної потужної держави, котра на ціле століття затримає зникнення з історичної арени останніх уламків Київської Русі.
§3. Галицько-Волинське князівство, або Королівство Руське
Формування території
У 981 р. Володимир Святославич, як оповідає літопис, здійснив похід на терени у верхів'ях Прип'яті та вздовж річок Західний Буг, Сян і Верхній Дністер, заселені слов'янськими племенами, ідентифікація яких залишається дискусійною:
Пішов Володимир до Ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Червен та інші городи, які є й досьогодні під Руссю.
Щоправда, не зовсім ясно, кого слід розуміти під Ляхами: у 981 р. Краків перебував під чеською зверхністю, тож одні дослідники припускають, ніби Ляхи –це чехи,а інші вважають,що згадане свідчення є взагалі пізнішоювставкою. Так чи інакше, однак саме в часи Володимира доля майбутньої Галичини та Волині була вперше поєднана з Руською землею, тобто Середньою Наддніпрянщиною. Тоді ж, наприкінці Х ст., київський князь заклав во имя своє місто Володимир на р.Луга,передане разом з новоприєднаними землямив управління синам – Борисові, а пізніше Всеволоду.
До кінця ХІ ст. волинські і прикарпатські землі утворювали суцільну адміністративну одиницю, підпорядковану безпосередньо київському княжому столові. Проте 1084 р. ця система залежності вперше була порушена, і в Прикарпатті самочинно вокняжилися троє братів – Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі, сини тмутороканського князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого. За підтримкою місцевих бояр, діючи в тісній злагоді
між собою, Ростиславичі швидко зуміли закріпитися в Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі настільки, що після кількаразових спроб великого князя вибити їх з Галичини силою княжий з'їзд у Любечі (1097) визнав за ними право на ці землі як на отчину.
Після смерті 1124 р. Василька і Володаря (Рюрик умер раніше, 1094 р.) між їхніми спадкоємцями спалахнула війна, переможцем з якої вдалося вийти Володимиру Володаровичу, або, як його іноді називають – Володимиркові (помер 1153). Чоловік енергійний і розумний, Володимирко став справжнім творцем Галицького князівства. У 1141 р. він переніс столицю з Перемишля до Галича, де зумів увійти в добре порозуміння з місцевими боярами, а у війні 1149-1152 рр. вкотре відбив походи на Галичину київського князя та його союзників-угорців.
Володимирів син Ярослав Осмомисл (1153-1187) розвинув здобутки батька. Діючи де з дипломатичною обережністю, де рішуче, Ярослав перетворив Галицьке князівство на одне з найсильніших на Русі. Піднесено оспівує потугу прикарпатського володаря автор "Слова о полку Ігоревім":
Галичкы Осмомыслђ Ярославе! Высоко сђдиши на своем златокованнђм столђ. Подпер горы Угорскыи своими желђзными плæки. Заступив королеви путь. Затворив Дунаю ворота...
У своєму славослів'ї поет, звичайно ж, не згадує кризи, котра з 1170-х років лихоманила владну верхівку Галичини. Зовні вона здавалася родинними негараздами, хоча в підтексті приховувала конфлікт між Ярославом, який впевнено утверджував своє самовластя, і незадоволеними боярами. Приводом до відкритого спалаху стали сімейні чвари: бояри, нібито обурені аморальністю князя, у 1171 р. спалили його коханку – боярівну Настаську і урочисто повернули з вигнання шлюбну дружину Ярослава Ольгу, доньку Юрія Долгорукого (з нею разом втекли свого часу до Польщі многі бояри, і це додатково підтверджує далеко не інтимну причину зіткнення). Проте Ярослав вирішив цю дилему по-своєму: помираючи, він передав верховну владу позашлюбному синові Олегу Настасьчичу, а Ольжиного сина Володимира, нелюбого і непокірного, посадив на уділ у Перемишлі.
Заповіт князя не був проведений у життя. Як скаже літописець, по смерті Ярославовій був заколот великий в Галицькій землі, бо галицькі мужі...
переступивши хресне цілування, вигнали Олега з Галича... Проте швидковиявилося, що і Володимир не задовольняє бояр – думи не любив із мужами своїми. Розпочалася дворічна громадянська війна,у якій і Володимир,іворогуючі між собою боярські партії запрошували на допомогу то угорців, то
поляків, то сусідніх руських князів. Врешті у 1189 р. Володимиру за підтримкою німецького імператора Фрідріха І Барбаросси і польського короля вдалося повторно утвердитися в Галичі. Оскільки ж він не мав синів, то з його смертю (1199) династія Ростиславичів припинялася. Найініціативнішим серед сусідів виявився волинський князь Роман Мстиславич: цього ж року, спираючись на здавна прихильну до нього місцеву боярську групу, він оволодів Галичем. Так після понадстолітньої перерви Волинь, Забужжя, Подністров'я і Прикарпаття знову об'єдналися в один політичний організм.
Протягом століття, доки Галичиною правили Ростиславичі, на Волині текло своє, не менш напружене життя. До 1170-х років волинські волості підпорядковувалися або прямо Києву, або передаючись у тимчасове держання ставленикам київських правителів. Проте за Ізяслава Мстиславича, онука Володимира Мономаха, ця традиція була змінена: Ізяслав разом з родиною переїхав до Володимира і оселився там, немов у власній спадковій отчині. У 1148, 1150 та 1153 рр. йому довелося збройно захищатися, а після Ізяславової смерті (1154) спроба повернути Волинь під владу Києва повторилася ще раз, проте й син Ізяслава Мстислав зумів її відбити.
Після смерті Мстислава його сини поділили Волинську землю на уділи, однак старшому з них – Роману Мстиславичу – вдалося об'єднати братів під власною зверхністю, а з приєднанням у 1199 р. Галичини стати володарем одного з найбільших князівств тогочасної Русі. Галицько-Волинський літопис,
називаючи Романа самодержцем і переможцем усіх поганських народів (князь справді здійснив ряд успішних походів на ятвягів, що непокоїли набігами Волинь, і на половців), описує його з пишномовною піднесеністю:
Бо він кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись і губив [ їх ], як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур...
На авторитет Романа вказує те, що саме в його володіннях знайшов притулок вигнаний 1204 р. з Константинополя хрестоносцями візантійський імператор Олексій ІІІ Ангел. У 1203 р. галицько-волинський князь, як оповідає, спираючись на якесь нині не збережене джерело В.М. Татіщев, нібито висував власний проект доброго порядку, тобто реорганізації владної моделі Русі. У шести найбільших князівствах – Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському, Полоцькому, Чернігівському, Смоленському і Рязанському – пропонувалося запровадити майорат, тобто обов'язкову передачу княжого столу старшому синові, і лише ці шість володарів, подібно до князів-курфюрстів Німецької імперії, мусили обирати верховного
київського правителя. Якою була б доля цього проекту (коли він насправді існував), сказати важко – у червні 1205 р. Роман, здійснюючи один з багатьох пограничних походів у Польщу, був разом з невеликим загоном раптово оточений і вбитий у бою.
Війни за "за галицьку спадщину". Данило Галицький
Помираючи, Роман лишив двох малолітніх синів – чотирирічного Данила і дворічного Василька. Його вдова, княгиня Анна (гіпотетично – дочка візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела), заручившись підтримкою угорського короля Ендре ІІ Арпада, була визнана боярами реҐентшею при малолітньому Данилові, але втримати владу не змогла. Восени 1205 – навесні 1206 р. удільний белзький князь Олександр Всеволодович, племінник Романа, за допомогою краківського князя Лешка Білого зайняв місто Володимир, а в Галичі утвердилися сини Ігоря Чернігівського (героя "Слова о полку Ігоревім") Володимир, Роман і Святослав, котрі по матері доводилися онуками Ярославу Осмомислу, тобто могли законно претендувати на галицьку спадщину. Княгині Анні довелося утікати в Ляхи спершу з Галича, а далі й з Володимира. Відтак Данилове дитинство пройшло при дворі його дядька, угорського короля, а самій Анні з Васильком вдалося через деякий час повернутися на Волинь, щоправда не до Володимира, а до провінційного Белза.
Брати Ігоревичі, осівши в Галицькому князівстві, швидко увійшли в конфлікт зі свавільними галицькими боярами. Про гостроту протистояння свідчить те, що, подавляючи якусь змову, чернігівці ризикнули вдатися до репресій, під час яких за неясних обставин було вбито 500 бояр, а інші розбіглися –утекли до Угорщини.Саме тут під королівською протекцієюмешкав малий Данило, тож галичани оголосили королеві про бажання повернути його на княжий стіл. Протягом 1210 р. з'єднані сили угорців і місцевої знаті взяли з боями Перемишль, Звенигород і Галич, і дев'ятилітній Данило був урочисто посаджений на престол, проте ненадовго: в сум'яттях заколоту 1213 р. один з наймогутніших галицьких бояр Володислав Кормильчич в'їхав у Галич і вокняжився, і сів на столі, а Данила відвезли до матері на Волинь. Князем на Русі міг бути тільки син князя, тож цей ексцес став прологом до нової колотнечі, в підсумку якої Ендре ІІ передав галицьке княжіння своєму п'ятирічному синові Коломану [Кальману]. За санкцією папи Кальман у 1217 р. був офіційно коронований на Королівство Галицьке.
Опорою ж малолітнього короля мали стати проугорськи настроєні бояри на чолі з одним з найбагатших людей Галичини Судиславом.
Такий поворот подій здався небажаним краківському князю Лешкові Білому, котрий, як уже згадувалося, взяв під свій контроль розчленовану на дрібні уділи Волинь. Намагаючись позбутися надто сильного сусіда, Лешко звернувся до свого двоюрідного брата (по Олені Ростиславні), одного зі смоленських Мономаховичів Мстислава Удатного [ Удалого ]*, який у той час княжив у Новгороді: " Ти брат мені єси. Піди і сядь у Галич! " Використавши перебування Ендре ІІ у хрестовому поході, Мстислав 1219 р. вибив угорців з Галича.
У цих перипетіях безпосередні спадкоємці Романа Мстиславича, Данило
і Василько, ролі ще не відігравали. Лешко Білий, який розпоряджався Волинню, помістив їх матір спершу в Белзі, пізніше в Бересті, а з 1213 р. – у маленькому Кам'янці над р. Горинню. Проте ні Романова вдова, ні юні княжичі не втрачали надії повернути ба´тьківщину. Як каже літописець, вони,
на Володимир приглядаючись,говорили: " Чи сяк, чи так, а буде Володимир наш з Божою поміччю ".Певності додавало й те,що волинська знать,навідміну від галицької, залишалася вірною Романовичам, а Лешко Білий повівся стосовно племінників лояльно: у 1215 р., коли Данилові виповнилося 14 років, Лешко змусив Олександра Всеволодовича Белзького повернути княжичу батьківський стіл у Володимирі.
Впродовж наступних 15 років брати "збирали" батькову спадщину, діючи в тісній злагоді між собою і витримавши кілька воєн, до яких були втягнуті краківські, київські, чернігівські та пінські князі, аж врешті зуміли підпорядкувати собі втрачені уділи.
Коли в Галичі вокняжився Мстислав Удатний, Данило спробував увійти з ним у союз, одружившись 1219 р. на старшій Мстиславовій дочці Анні. Проте багато користі це не принесло, тим більше, що Мстислав за порадою могутнього галицького боярина Судислава у 1222 р. пошлюбив свою дочку Марію з молодшим сином Ендре ІІ королевичем Ендре, і тоді ж передав йому в держання Перемишль. Це підштовхнуло до нових конфліктів, тож врешті Мстислав, остаточно заплутавшись і не почуваючи себе в Галичині впевнено, 1227 р. виїхав звідси назавжди. Від'їжджаючи, він заповідав галицький стіл не Данилові, а молодшому зятю – королевичу Ендре. Городяни, вороже настроєні проти іноплемінника, закликали 1230 р. на княжіння Данила. Після тривалих
* Матір'ю Мстислава, ймовірно, була одна з дочок Ярослава Осмомисла, що давало право претендувати на галицький княжий стіл..
боїв, в яких союзниками волинців виступали загони мазовецького правителя Конрада і половці, місто вдалося здобути. Проте до закінчення війни було ще далеко. Тривожний проміжок 1230-1245 рр. літописець характеризує як наповнений многими заколотами, і великими обманами, і незчисленними битвами. Остаточна розв'язка цього виснажливого суперництва припала вжена післябатиєві часи. 17 серпня 1245 р. під м. Ярославом на р. Сян відбулася вирішальна битва, до якої виявилися втягнутими всі найближчі сусіди: угорці, половці, литовці (прислані Міндовґом), поляки. Ця битва, виграна Романовичами, підсумувавши сорокалітню боротьбу "за галицьку спадщину", стала ніби стартовою відміткою, з якої розпочиналося фінальне століття у житті княжої Русі – вже не Київської, а Галицько-Волинської.
* *
*
Героєм-творцем Галицько-Волинської держави був, без сумніву, Данило Галицький, настільки ідеальний володар і правитель в очах літописця. Літопис наділяє його повним комплексом княжих чеснот: він не тільки мудрий і відважний, але й вродливий, пишний, щедрий. Втім, цей ореол вмотивований: Данилові вдалося здійснити два головні завдання правителя – встановити внутрішний мир у своїх володіннях і забезпечити їх авторитет в очах сусідів. На довгі часи зійшли у тінь свавільні галицькі бояри, перетворені на слухняних васалів, а княжу родину не роздирали криваві усобиці (хоча без певних міжособистісних тертів не обходилося, проте навіть за наступників Данила вони залагоджувалися без взаємних воєн). Серед зовнішніх проблем найскладнішою залишалася монгольська, проте завдяки дипломатичним зусиллям Данила Галицько-Волинському князівству пощастило досягнути м'якшої форми залежності від Золотої Орди, ніж на Київщині та Чернігівщині. Так, володарі Галичини і Волині після поїздки Данила 1245 р. на поклін у Сарай вважалися федератами хана: вони мусили висилати власне військо до монгольських походів, але регулярної данини, супроводжуваної переписом населення, не платили.
Віддалене від Орди географічно і досить благополучне в економічному відношенні, Галицько-Волинське князівство приваблювало біженців з інших теренів Русі. Цьому сприяла і протекційна політика Данила, котрий, як оповідає літописець про розбудову Холма, закладеного 1237 р.,
став прикликати приходнів – німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали [ сюди ] од татар – сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села.
Наслідком економічної стабілізації стало те, що у 1250-х роках (з очевидним прицілом на можливі конфлікти з Ордою) розгорнулися масштабні фортифікаційні роботи, зокрема – були перебудовані й укріплені Володимирський та Кременецький замки і ряд інших фортець.
Проте хани пильно стежили за "благонадійністю" своїх окраїнних васалів, організовуючи на випадок підозри каральні акції. Саме так обернулися події 1258-1259 рр., коли темник Бурундай, простуючи із силою великою через володіння Данила на Литву, наказав розібрати щойно збудовані міські укріплення. Сил для масштабної війни з монголами не вистачало, тож восени 1259 р. під особистим наглядом Бурундая було розкопано і спалено фортецю у Володимирі, розібрано укріплення Луцька, Крем'янця, Львова та ряду інших замків.
Це зайвий раз показало, що в о´порі Золотій Орді сподіватися на власні сили чи на допомогу руських князів, заклопотаних власними проблемами, не доводилося. Відтак уже за княжіння Данила почалася помітна переорієнтація зовнішніх контактів Галицько-Волинського князівства. Його партнерами (чи противниками) віднині стають західні сусіди: угорські королі, краківські, мазовецькі і силезькі князі, австрійські правителі, а також литовські володарі, чия щойно створена держава енергійно виступила на історичну арену. Тоді ж, із середини ХІІІ ст., Галичина і Волинь вперше стали об'єктом зацікавлень Римської курії. Безпосередньо руських справ торкалися сім папських послань травня 1246 р., у тому числі адресованих безпосередньо найсвітлішому королю Русі –Данилові Галицькому:папа пропонував опіку Святого Престолу іпереговори про з'єднання Руської церкви з Римом з метою організації спільної боротьби проти монголів. На початку 1247 р. до Ліона, де перебував Іннокентій ІV, вирушило руське посольство, а відповіддю на нього стала серія листів Курії серпня-вересня 1247 р., в яких папа визнавав суверенність прав галицько-волинських князів, а якби дійшло до з'єднанння церков – підтверджував згоду на збереження особливостей Грецького обряду і слов'янської літургії (очевидно, це висувалося серед умов порозуміння).
Як відомо, плани Римської курії щодо створення всеєвропейської коаліції для війни з монголами реалізувати не вдалося, тож і проект поєднання церков втратив в очах Данила політичний інтерес і в життя запроваджений не
був. Проте наслідком контактів зі Святим Престолом стала урочиста коронація галицько-волинського правителя, який цим самим неначе приймався під опіку папи, як і решта володарів християнської Європи. Сталося це в Дорогичині в грудні 1253 р. (пізніша легендарна традиція перенесе цю подію до Києва), а королівські регалії – вінець, скипетр, і корону вручив Данилові посланець Іннокентія ІV, абат бенедиктинського монастиря з сицілійського міста Мессіни Опізо.
Заглядаючи наперед, залишається додати, що титул король Русі [ rex Russiae00 ] * востаннє вживав онук Данила Юрій Львович (помер 1308). Юрійові сини Лев та Андрій як співправителі Галичини і Волині іменувались відповідно dux Galiciae і dux Ladimiriae **, тобто князями, а не королями. Врешті, саме в ці часи, згідно з усталеним формуляром латинського акта сусідніх Чехії, Угорщини та Польщі, у руській княжій титулатурі вперше з'являється формула
Dei gratia [з ласки Божої]
Нові претенденти на "галицьку спадщину". Розпад Руського князівства
Близько 1323 р. за невідомих обставин (припускають – у поході проти Орди) загинули обидва останніх представники роду Романовичів – брати Андрій та Лев Юрійовичі, перший з яких був волинським, а другий галицьким князем (після смерті Данила, що сталася 1264 р., Галичина і Волинь формально витворювали одну державу, хоча частіше управлялися двома правителями). Претендентів на спадщину загиблих не бракувало, проте показово, що серед них уже не було жодного з-поміж династів-Рюриковичів – так далеко зайшло відчуження колишньої руської княжої братії. Між 1324-1325 рр. в ролі галицького і волинського правителів епізодично згадуються двоє братів-князів із Силезії, нібито запрошених боярами, а на початку 1325 р. княжий стіл обійняв обраний волинськими боярами Болеслав Тройденович, син мазовецького князя і сестри покійних Романовичів Марії Юріївни.
Охрещений за руським обрядом під іменем Юрія, Болеслав з титулом
природженого князя і володаря Русі · [natus dux et dominus Russiae] осів уВолодимирі, обравши його за свою столицю. Проте міцної опори серед місцевої знаті його правління не знайшло. Князю закидали надмірну протекцію городянам-іноземцям – чехам та німцям, потурання католицькому
* З канцелярій галицько-волинських правителів збереглися переважно акти, написані по-латині, і саме вони використані тут для прикладів.
** Ladimiria – досл.Володимирія, тобто Володимирська (ширше – Волинська) земля..
духівництву, що слідом за ними простувало на Русь, а також якісь докладніше невідомі утиски в правах волинської верхівки. Тож щодалі дужче міцнішала пролитовськи настроєна партія бояр, яка орієнтувалася на Любарта (сина великого князя литовського Ґедиміна), одруженого з дочкою котрогось із загиблих Юрійовичів. Врешті 7 квітня 1340 р. Юрія-Болеслава було отруєно, а на княжий стіл запрошено Любарта Ґедиміновича, охрещеного під іменем Дмитрій. Реально влада Любарта-Дмитрія обмежувалася Волинню,а столицямістилася в Луцьку, номінально ж у його підпорядкуванні перебувала спочатку і Галичина. Проте дуже швидко обом половинам держави Романовичів судилося розійтися остаточно.
За певними свідченнями (втім, доволі сумнівними), Юрій-Болеслав перед смертю визнав своїм наступником польського короля Казимира ІІІ. Чи було це, чи ні – але вже за кілька днів після смерті галицько-волинського правителя Казимир оволодів Львовом, проте втримати його не зміг, наразившись на сильний опір городян. Тож фактичним розпорядником Галичини впродовж 1340-х років став один з найближчих радників покійного Юрія-Болеслава боярин Дмитро Дядько [ Дедко ]. Під титулом управителя, або старости Руської землі він провадив по суті незалежні від Любарта маневри,визнаючи себе васалом одночасно трьох сусідних володарів – Любарта, Казимира ІІІ і тодішнього короля Угорщини Лайоша Великого*. Проте дипломатичних талантів галицького самозванця вистачило ненадовго. У 1344-1345 рр. Казимир зумів відторгнути від теренів, контрольованих Дядьком, Сяноцьку землю, а 1349 р. здійснив масштабний похід на Русь, захопивши Львів, Белз, Холм, Берестя та Володимир. Наступного року Володимир, Берестейщину і Белзьку та Холмську землі волинцям вдалося відбити*, а боротьба за Галичину продовжувала з перервами тривати аж до 1382 р.
Так завершився розтягнутий більш, як на півстоліття другий цикл воєн "за галицьку спадщину". Про несхожі долі обох половин Галицько-Волинського князівства – польської і тієї, що відійшла до Литви, мова піде в наступних розділах цього нарису. Тут же варто підкреслити, що власне в ці неспокійні часи остаточно окреслилась переорієнтація життя галичан на Захід, на взірці, запозичені від угорських, чеських та польських сусідів. Так, з середини ХІV ст. у містах почало розповсюджуватись маҐдебурзьке право,
* В українській історіографії його звичніше називають Людвіком Анжуйським. Після смерті Юрія-Болеслава король Лайош заявив претензії угорського трону на Русь, відштовхуючись від прецедента правління в Галичині у першій половині ХІІІ ст. королевича Коломана
** У повторних війнах 1365-1366 та 1376-1377 рр. Холм і Белз перейшли до Польщі, і саме такий розподіл територій між нею і Великим князівством Литовським усталився аж до Люблінської унії.
занесене іноземцями-ремісниками; в княжих канцеляріях під впливом юридичної практики латинського акта оформилися канони руської актової мови; у вжиток увійшло безліч нових реалій соціального життя і супутніх їм деталей побуту. Їхний зміст і еволюція детальніше будуть показані далі, узагальнено ж можна сказати, що на момент розпаду Галицько-Волинське князівство являло собою перший місток між русько-візантійским Сходом і
латинським Заходом.
В цілому ж для Русі-України візантійська епоха скінчилася в жорстоких сум'яттях переділу території сильнішими сусідами. Цій катастрофі, на жаль, не передувало об'єднання, тому в свідомість українців Київська Русь на довгі віки увійшла у вигляді двох, різних для українських сходу й заходу, історичних спогадів. Перший з них уособлювали величні руїни Києва, а другий – пам'ять про королів галицьких. Погляду на те, як поволі зближувалися ці дві українські Русі,ніби заново"впізнаючи"одна одну,будуть присвячені наступні розділи.
