Авньогрецька філософія

«Якщо шлях тривалий, не дивуйся:

заради великої мети треба його пройти».

Платон

Виникнення і розвиток.давньогрецької філософії припадає на VІ ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна демократія. Вона підготувала появу вільної особи, інтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як суб’єкта філософського мислення. Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на три етапи:

1. VІ –V ст. до н. е. Філософія у формі натурфілософії (система умоглядних уявлень про природу) зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального (Фалес, Піфагор, Геракліт).

2. ІV-ІІІ ст. до н. е. Поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики (Сократ, Платон, Аристотель).

3. ІІІ ст. до н. е. – V ст. н. е. У філософії спостерігається замикання особи (одиничного) на себе, домінування етико-релігійної проблематики (Епікур, Піррон, Секст-Емпірик, Плотін).

Першою історичною формою філософії є натурфілософія. Мислителі цього періоду вдаються до вивчення природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові.

Засновником першої в історії філософської школи був Фалес. Від назви міста з якої походить мислитель вона звалась Мілетська. За

Фалес 640-562 рр. до н.е.

традицією вважається засновником філософського мислення. Його філософською метафорою виступає Вода («Все є вода»). Остання є універсальним чинником всього існуючого у чотирьох головних значеннях: 1) все виникло з води, тобто вона є генетичним початком всього, висхідним станом буття (першобуттям); 2) все складається з води, тобто вода є

субстратом всіх речей; 3) вода є життєдайною силою, якою дається життя, а відтак – утворюється і підтримується існування всього; 4) вода є фізичною основою світу, адже Земля плаває на поверхні безмежного Океану. Яким би наївним не здавалося тепер це твердження, за своєю суттю воно було революційним. Воно передбачало поділ сущого на видиму та невидиму частини, пояснення його без допомоги потойбічних сил. Головне, Фалес запропонував модель пояснення, згідно з якою одиничне має бути виведене із загального, пояснене через зазальне. Різноманітність світу він звів до єдиної основи, первня.

Значення Фалеса як фундатора філософської думки полягає передусім не в конкретних космогонічних тезах, а у відкритті нового типу мислення, основу якого складає універсальне питання цілковито умоглядної природи, що розв’язується власними, особистими (вільними від авторитету культурної традиції) міркуваннями того, хто мислить. Істина у філософському мисленні десакралізується, виводиться за межі релігійних настанов та узвичаєних, освячених культурною традицією, уявлень.

Започатковану Фалесом традицію розвинули його послідовники: Анаксімандр (611-545 до н. е.), який вважав основою світу апейрон – безкінечне, і Анаксімен (585-525 до н. е.), який стверджував, що це повітря. За субстанцію вони брали щось аморфне, яке, видозмінюючись, може набувати певних форм.

Дещо пізніше в грецьких містах-колоніях на Сицилії виникає новий філософський напрям піфагореїзм. Піфагор та його прибічники

Піфагор 580-500 рр. до н.е.

вбачали основу світу в числах, в кількісних пропорціях. Головна мета вчення і практики піфагореїзму – осягнення пануючої у світі Гармонії, розкриття її природи і слідування їй як у розумінні сущого, так і в людському житті. Виразом універсальної, всесвітньої гармонії є числа і пропорції. Піфагорійці вважали, що наука чисел

лежить в основі всього. Фізика цілком побудована на числових відносинах: вкорочування струни за відомим законом дає відповідні звуки; співвідношення одних поєднуваних кольорів дозволяють отримати інші бажані; якщо поєднати певні речовини у певних пропорціях, то отримаємо інші очікувані. Геометрія – це математика числових відносин ліній, площин і фігур. Астрономія – це математика, застосована до рухів небесних тіл.

Піфагор учив, що створенню людини передує царство духовного людства, яке керує розвитком земного людства і посилає йому потоки все нових душ, які розвивають і зміцнюють цю відважну істоту в її боротьбі із силами природи для підтримки свого існування.

Осягнення пропорційно-числової природи світоустрою є способом очищення людської душі від влади суто чуттєвих імпульсів. Людська душа проходить через низку втілень (інкарнацій) у різні живі істоти, завдяки чому вона очищається і вдосконалюється. Очищення (катарсис) душі задля її вдосконаленняє центральним завданням вчення Піфагора, що поєднує його філософські принципи, релігійні настанови, політико-моральні доктрини, наукові пошуки.

Дальший розвиток натурфілософії пов’язаний з Гераклітом. Саме

Геракліт 540-475 рр. до н.е.

він вперше вводить у філософську мову термін «логос», який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання – це пізнання логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості – це здатність

погодитися з твердженням логосу, що все єдине.

Логос у Геракліта – це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове – «все тече, все змінюється».

Першопочатком усього сущого Геракліт вважав вогонь – стихію, яка стародавнім грекам уявлялася найрухливішою, найлегшою і найтоншою (порівняно із землею, водою і повітрям). Усе, як полум’я у горінні, народжується зі смерті чогось іншого; всі речі, через ущільнення, або ж з’являються з вогню, або у нього ж, через розрідження, повертаються. Космос, за словами Геракліта, не створений ніким із богів і ніким із людей, він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який закономірно загоряється і так само згасає.

Другий етап у розвитку давньогрецької філософії позначений поворотом інтересу мислителів від космосу, світу до людини.

Сократ 469-399 рр. до н.е.

Яскравою постаттю цього періоду є Сократ. У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю».

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майєвтикою. Вміло поставленими питаннями Сократ демонстрував співрозмовнику його незнання предмета як наслідок надмірної зарозумілості. Сократ зовсім не хотів принизити співрозмовника, але хотів показати тому, що власні думки слід співвідносити з єдиною для всіх істиною. Далі Сократ продовжував розмову з утихомиреним знавцем, запитуючи, уточнюючи, досліджуючи питання з усіх боків. Він допомагав народженню істини в душі свого співрозмовника.

Мета маєвтики, на думку Сократа, у тім, щоб дискутуючи стосовно якого-небудь предмета, визначити його поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо нема поняття, то немає і знання.

Переконання Сократа в існуванні об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Значний вплив на розвиток філософії Давньої Греції здійснив Платон. До відомих праць філософа відносять «Держава», «Федр», «Тімей». Він поділяв суще на світ вічних нерухомих, неділимих,

Платон 427-347 рр. до н.е.

тотожних собі ідей і на світ мінливих, подільних чуттєвих речей. Ідеї є прообразом речей, а речі – це своєрідні матеріальні тіні ідей. Процес пізнання речей він зводив до пригадування (анамнезис). Воно ускладнюється тим, що в людині душа поєднана з тілом, для якого реальністю є чуттєві сприйняття; вони заступають

людині справжнє буття і навіюють хибні уявлення, від яких душі потрібно звільнитися.

Людська душа, на його думку, є безсмертною. До втілення в людину вона жила у світі ідей, безпосередньо споглядала ідеї. Втілена в людину, душа через відчуття сприймає, які нагадують їй ідеї. Ідеї у всіх людей однакові, оскільки живить їх одне джерело – світ вічних ідей. Платонівська ідея або, як частої називав Платон, «ейдос», - фактично об’єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність – явищу, оригінал – копії, але і як добро – злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії.

У своїй праці «Держава» Платон виклав думки стосовно ідеальної держави. Її структуру утворюють три класи: виробники (селяни і ремісники – ті, хто забезпечує суспільство необхідним статком), воїни-стражі (ті, хто боронить місто і забезпечує внутрішній порядок), політики-філософи (ті, хто володіє мистецтвом виховувати громадян і керувати ними). Кожному класу відповідає своя чеснота: стриманість – виробникам, мужність – воїнам, мудрість – філософам. Засадниче значення має четверта чеснота – справедливість. Вона притаманна усім і покликана підтримувати існуючий порядок, залишаючи кожного у межах його соціальної ролі.

Величезний вплив на подальший розвиток європейської філософської думки здійснив Аристотель. Його відомими працями є:

Аристотель 384-322 рр. до н.е.

«Метафізика», «Органон», «Афінська політія». На думку Аристотеля суть буття речі – її форм. Форма це те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форми існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. Під матерією Аристотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по друге, це те, з чого річ

складається, і те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Аристотеля справедливо вважають батьком формальної логіки. Він визначив предмет логіки, відкрив основні її закони, створив вчення про правила умовиводів.

У людині Аристотель виділяє три різні душі – рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом.

На заключному етапі давньогрецької філософії опиняються проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Значного поширення

Епікур 342-270 рр. до н.е.

в цей час набули ідеї Епікура. Оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що для пояснення можливості зіткнення атомів, які рухаються у пустоті з однаковою швидкістю, він вводить поняття спонтанного (тобто внутрішньо зумовленого) «відхилення» атома від прямої лінії. Визнання можливим спонтанного «відхилення» руху

атома від прямої лінії робить можливою випадковість у світі і розкриває природу свободи людини.

Від природи людина живе прагненням до щастя. Мета пізнання – звільнити людину від невігластва і забобонів, страху перед богами і смертю, оскільки саме вони перешкоджають щастю людини. Боги у Епікура не втручаються у справи людей. В етиці Епікур обґрунтовує розумну насолоду, в основі якої лежить уникнення страждань і досягнення спокійного і радісного стану духу. Найбільш розумним принципом поведінки людини він вважав не активну діяльність, а спокій (атараксію), невтручання у суспільне життя.

Значного поширення в цей час набув скептицизм. Скептицизм – філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів. Даний напрям започаткований Пірроном з

Піррон 360-280 рр. до н. е

Еліди. Він сформулював основні аргументи проти можливості достовірного знання, суть яких полягала в наступних тезах: одні й ті самі речі у різних людей викликають різні відчуття; одні й ті самі люди у різних станах і різними органами почуттів сприймають речі по-різному. Тому отримати достовірне знання і раціонально обґрунтувати норми

неможливо.

Він дотримувався тієї думки за якою ніщо в дійсності не є ні прекрасним, ні потворним і огидним, ні справедливим, ні несправедливим, так як в собі все однакове, безлике. Все неоднакове, різне є людською установкою, традицією. Речі недоступні для нашого пізнання; на цьому оснований метод утримання від висловлювання суджень. В ролі практично-морального ідеального метода звідси виводиться незворушність, байдужість (атараксія).

Дещо осібно від розглянутих шкіл перебуває неоплатонізм. Найвідомішим представником цієї течії є Плотін. На його думку,

Плотін 204/205 - 270 рр.

буття має ієрархічну структуру. Вищими субстанція ми постають «Благо» (або «Єдине»), Розум і Душа. «Єдине» є неподільним, позбавленим меж, йому притаманна найбільша повнота буття. Це «Єдине» від надлишку буття через витікання, випромінювання (еманацію) творить Розум. Розум у Плотіна – це платонівський світ ідей, тобто сукупність, цілісність

ідей. Він через повноту свого буття творить Душу, яка упорядковує весь видимий матеріальний світ, надає гармонії руху небесних тіл, створює живі істоти. Душа надала матеріальному світу сенс, цінність і красу, без чого він є мертвим. Видимий світ – тільки викривлена копія ідей Розуму. Цей світ є сумішшю породженого розумом Добра і зла, джерелом якого є неоформлена матерія.

Концепція неоплатоніків мала великий вплив на філософію Середньовіччя і Відродження.