Медицина Західної Європи. Монастирська медицина та фармація

Феодальний устрій західної Європи характеризувався натуральним господарством, роздрібленістю окремих феодальних держав та їхніх складових частин – князівств, графств тощо. Єдиним і водночас могутнім об’єднуючим фактором була християнська церква, яка вела небезуспішну боротьбу за володарювання над цивільним життям. Спроби порушити церковні канони придушувались з допомогою спеціального суду – інквізиції, яка, зазвичай, порушників цих канонів засуджувала до єдиної ефективної міри покарання – спалювання на вогнищі.

В епоху раннього середньовіччя в Західній Європі виникають монастирі зі шпиталями та медичними школами при них. В монастирях переписувались древні праці Гіппократа і Галена. Ідея створення стаціонарних установ при монастирях для лікування хворих і піклування людей похилого віку та інвалідів була запозичена, мабуть, з Візантії. Проте перші монастирські лікарні Західної Європи за рівнем лікування та догляду за хворими істотно поступалися лікарням Візантії і араб. Сходу. Якщо не вважати Салерно, де до часу відкриття госпіталю була корпорація лікарів, лікувальна допомога в цих лікарнях надавали ченці, медична підготовка яких була вкрай недостатньою. На думку багатьох істориків медицини, ченці лікували головним чином «постом і молитвою», хоча не виключено, що в монастирських лікарнях використовувалися і раціональні засоби, почерпнуті з народної медицини та робіт античних авторів. При монастирях стали складатися медичні школи, підготовка в яких, на думку В. Розанова (1936), спочатку обмежувалася навчанням методам надання першої допомоги при пораненнях і догляду за пораненими та хворими.

В епоху середнього середньовіччя життя поступово пожвавлювалось. Цьому сприяв розвиток міст, а в них ремесел. В містах, які відзначались щільною забудовою, вузькими вулицями і зовнішніми мурами, бо феодалам потрібно було платити за землю, поширювались епідемії. Окрім чуми, величезною проблемою була проказа. Міста запроваджують посади міських лікарів, основним завданням яких була боротьба із заносом інфекцій. В портових містах вводиться карантин (40днів), під час якого корабель стоїть на рейді, а його персонал в місто не допускається.

Окрім медичних шкіл при монастирях виникають цивільні медичні школи – в Салерно (IX ст), в Болонії (1156), Парижі (1180), Падуї (1222). Окрім медичних існували філософські і юридичні школи.

До початку 13 ст. слава Салернскої школи була настільки велика, що в 1224 р. імператор Фрідріх II (1212 - 1250) надав їй виняткове право присвоювати звання лікаря і видавати ліцензії на право лікарської практики на території його імперії. Була затверджена постійна навчальна програма: навчання в школі передував трирічний підготовчий курс, потім 5 років вивчалася медицина, після чого йшло річне стажування у досвідченого лікаря.

Навчання в Салерно носило переважно практичний характер, студенти старших курсів супроводжували своїх викладачів під час обходів у госпіталі, брали участь в оглядах хворих; стажисти виконували функції помічників лікаря; багато уваги приділялося гігієни і диететике. Анатомія подавалася за малюнками або на трупах свині. Лише в 1238 р. Салернский професорам були дозволено! анатомічні демонстрації - публічне розтин трупа людини! один раз на п'ять років (одна демонстрація за весь курс навчання).

Традиції Салернської школи частково продовжувала медична школа Монпельє, на діяльність якої позитивний вплив справила спадщина арабської медицини. Медична школа при домініканському монастирі в Монпельє була заснована в 768 р. Наприкінці 11 - початку 12 ст. для викладання в Монпельє почали залучати випускників Салернської школи. У 1137 р. школа відокремилася від монастиря, а в 1180 р. в ній було надано право навчатися і навіть викладати євреям і сарацинами.

В 1145 р. в Монпельє був відкритий міський шпиталь, на базі якого проводилося практичне навчання студентів школи. У 1220г. був затверджений статут школи: залишаючись формально підпорядкованої єпископу, школа отримала право мати власну виборну адміністрацію на чолі з канцлером - світська особа, обрання якого стверджувалося єпископом. Одним з перших канцлерів школи в Монпельє був Роджер Салернский. Відповідно до статуту в школі вводилися вчені ступені: бакалавра для здали полукурсовие іспити, ліценціата для пройшли повний курс навчання (звання давало право на лікарську практику) і магістра для осіб, яких запрошують до корпорації викладачів школи.

Викладання велося по тій же системі, що і в Салерно. У 1289 р. школа увійшла до складу відкритого в Монпельє університету.

На рубежі 13-14 ст. в Монпельє близько 10 років викладав Арнальдо де Вілланова - вихованець Салерно і Монпельє, один з прославлених лікарів Середньовіччя. Коло його інтересів був виключно широкий: він займався токсикологією (наукою про отрути і противоядиях), пошуком коштів для продовження життя і боротьби зі старістю, написав книгу про лікувальні властивості вина, склав «Бревіарій» - стислий нарис практичної терапії.

Особливо багато зроблено ним для розробки питань диететики та гігієни. На початку 14 ст. він, вивчаючи праці Салернской школи, виклав у віршах медичне кредо цієї школи в області диететики, здорового способу життя та методів попередження захворювань «Салернский медичний кодекс". Ця праця, виданий вперше в 1480 р., потім багато разів виходив на багатьох європейських мовах (за даними В. М. Тернівського, до 1970 р. «Салернский кодекс здоров'я» (див.) перевидавався понад 300 разів). У цілому рівень практичної медицини в середньовічній Європі був значно нижче, ніж у Візантії і страхах араб. Сходу.

В 1200 році в Парижі під протекторатом короля відбулось об’єднання трьох шкіл в загальну школу (studium generale). Управлялась школа земляцтвом студентів і викладачів “Universitas”. Окремі школи або фахи оформились у факультети (від facultas –здатність викладати той чи інший фах). Члени факультету обирали голову – декана (decanus – десятник). Учні, що навчались в Studium generale, яка невдовзі отримала назву університету, отримували послідовно такі вчені ступені – бакалавр, ліцензіат, доктор.

Bacca laurei – студент, що провчився два роки, після чого увінчувався вінком з ягодами, медичною практикою займатись не мав права. Це право він отримував після п’яти років навчання, коли здобував ступінь licentiatus in medicinаm, тобто обізнаного з медициною. Doctor (учитель) – це найвище звання, яке присуджувалось після диспуту. Претендент на здобуття вченого ступеня доктора подавав клопотання до факультету, який визначав тему диспуту, наприклад, “Про корисність вживання кислої капусти для п’яничок”, або “Вплив розміщення небесних тіл на перебіг хвороби”. Диспут тривав декілька днів, після чого новоспечений доктор влаштовував для членів факультету гостину і дарував їм дарунки. Під час навчання учні називались студентами (від studere – вчити, вивчати). Студенти обирали з-поміж себе правителя або rectora.

Університети користувались великою автономією, проте знаходились під невсипущим наглядом церкви. Характерною особливістю викладання в середньовічних університетах було те, що всі знання необхідні учню, містяться в працях визнаних авторитетів і суть навчання полягала в тому, щоби кожне явище пояснити аргументами, знайденими в працях авторитетів. Такими авторитетами, канонізованими церквою, стали праці Гіппократа, Галена і Авіценни. Такий спосіб навчання отримав назву схоластичного. У 1300 році папа Боніфацій VIII, під страхом відлучення від церкви, заборонив розтинати трупи, що, звісно, не сприяло розвитку медичних знань.


Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями:  



double arrow
Сейчас читают про: