2015-10-22
512
Із учення Фоми Аквінського про матерію і форму випливає і його вчення про одиничне й загальне (універсалії). З його точки зору, універсалії, по-перше, існують як ідеальний прообраз предметів і істот у божественному розумі; по-друге, вони існують як сутнісна форма в одиничних речах і, по-третє, існують у людському розумі як результат абстрагування від одиничного.
Наявність в одиничних предметах того, що перед тим було в божественному розумі, відкриває шлях пізнання Бога через вивчення природи, людини, тобто через вивчення творінь Божих. У пізнанні людина образно сприймає реальність. Якщо образ відповідає дійсності, пізнання правильне (як у Арістотеля). Джерело пізнання, як і в Арістотеля, не згадування божественних ідей (як у Платона), а досвід, чуттєве сприйняття. Діяльний інтелект обробляє дані органів чуття далі. Об`єктом розуму є сутність, що міститься в окремих речах і пізнається за допомогою абстракції. Отже, є можливим досягнення об’єктивного, вірного знання. Проте, пізнання не може охопити все. Існують такі речі, які підвладні лише вірі. Віра й розум відмінні одне від одного, але й єдині, узгоджуються між собою. Між наукою й вірою немає суперечності, а коли вона й виникає, то першість слід віддати вірі, бо вона заснована на божественному одкровенні, а воно є непомилкованим. Християнська істина, таким чином, стоїть вище розуму, але не суперечить йому. Аргументи, висловлені проти істин Святого писання з позицій людського розуму, не осягають божественного розуму. Звідси Фома Аквінський виводить і роль філософії. Вона повинна служити вірі. Хоч філософія й неспроможна довести істинність догм Святого писання, вона все ж може послабити аргументи, виставлені проти цих догм. Вона також повинна намагатися представити ці догми у максимально раціоналізованій формі, у вигляді понять.
Вважаючи розум певною мірою дієздатним і ефективним, Фома Аквінський подає свої п`ять шляхів доведення існування Бога, що носять назву космологічного доведення існування Бога. Вони такі:
1. (Цей шлях бере за основу розуміння руху). Усе, що рухається, має своєю причиною щось інше, оскільки ніщо не може бути одночасно й у тому ж самому відношенні тим, що рухається, і тим, що призводить до руху. Проте нескінченна передача руху від одного предмета до іншого неможлива, бо тоді не було б першодвигуна, а отже, й ніякого двигуна взагалі. Рух у цьому разі був би неможливим. Щоб пояснити причину руху в цілому, треба ввести поняття якогось першодвигуна, який рухає все, не дістаючи руху ні від кого, а це є Бог.
2. (Цей шлях бере за основу поняття про дійову причину). В усіх речах простежується послідовність дійових причин, але не виявлено нічого, що б було своєю власною причиною. Така річ повинна була б передувати сама собі. Якби ряд причин ішов у нескінченність, не було б причини взагалі, а, отже, й наслідків, що суперечить станові речей. Отже, необхідним є припустити якусь первинну дійову причину, яка називається Богом.
3. (Цей шлях бере за основу поняття можливості й необхідності). Жодна річ, для якої є можливим і бути, і не бути, не може мати вічне буття, адже якщо щось має можливість перейти до небуття, рано чи пізно зробить це, а відтак у світі перестане існувати все. Якби не було нічого сущого, то нічого не могло б перейти до буття й нічого б не існувало. Отже, не все суще є випадковим, у світі є також і щось необхідне. Між тим неможливо, щоб ряд необхідних сутностей ішов у нескінченність. Тому слід припустити якусь необхідну сутність, що не має зовнішньої причини своєї необхідності і складає причину необхідності усього іншого, а це є Бог.
4. (Цей шлях спирається на різні ступені, що виявляються в речах). Усі предмети мають різну міру досконалості, наближаючись до чогось найдосконалішого. Те, що є найдосконалішим, є причиною досконалості інших. Отже, існує якась сутність, що є для всіх сутностей причиною їхньої досконалості, а така сутність називається Богом.
5. (Цей шлях бере за основу розпорядок природи). Предмети, позбавлені розуму (природні тіла), підпорядковуються якійсь доцільності. Проте вони не можуть досягнути мети випадково, отже, ними керує чиясь свідома воля. Отже, існує розумна істота, яка покладає мету для всього, що відбувається в природі, а ця істота називається Богом.
Ці шляхи доведення існування Бога дуже близькі до міркувань Арістотеля (і Августина) і лежать в основі також сучасного неотомістського вчення.
Цілком у дусі Арістотеля й учення Фоми Аквінського про душу. У багатьох трактатах Фома, виходячи з уявлень про пасивну матерію й активну форму, розмірковує про почуття, пам`ять, душевні здібності. Людська душа безтілесна, вона є чиста форма без матерії, незалежна від неї духовна субстанція й тому не може бути знищена, зруйнована, вона безсмертна (Ібн Рошд вважав безсмертним лише надіндивідуальний дух). Фома Аквінський, як і Арістотель, розрізняє душу вегетативну (рослинну), сенситивну (тваринну) й людську (розумну). Людина має розумну душу, а розум за Фомою стоїть над волею. Томістське вчення про душу й пізнання є раціоналістичним.
Характеристичними є й етичні погляди Фоми Аквінського. Усупереч Августину він вважає передумовою моральної поведінки "свободу волі" людини. Проте, над волею підноситься розум і керує волею, ведучи її до морального порядку, в основі якого лежить божественний закон. Сенс життя Фома Аквінський бачить у щасті, яке полягає в пізнанні й спогляданні Бога. Причому, пізнання розглядається ним як вища функція людини, а Бог для пізнання виступає як невичерпне джерело. До чотирьох традиційних грецьких доброчесностей (мудрість, відвага, помірність і справедливість) Фома додає ще три християнські: віру, надію, любов. Його вчення про доброчесність також є раціоналістичним.
Заслуговують на увагу також погляди Фоми Аквінського на суспільство. Як і Арістотель, він розглядав людину у зв`язку з державою. Держава, на його думку, повинна існувати для того, щоб піклуватися про мир і добробут громадян, вести їх до доброчесного життя, а громадяни, у свою чергу, повинні коритися тим, хто стоїть над ними, покірність є їхньою основною доброчесністю. Фома не висловлювався на користь рівності громадян у державі, а станові відмінності вважав вічними. Найкращою формою державного правління вважав монархію. Монарх повинен бути відображенням Бога на землі. Проте, добре життя в державі не є найголовним. Найголовним є досягнення царства небесного, а воно досягається завдяки церкві. Так Фома Аквінський відстоює зверхність церковної влади, влади папи Римського над владою політичною. За це й за те, що він відвернув від церкви небезпеку арістотелізму, поставивши його на службу християнському вченню, католицька церква залишилася йому вдячна. У 1323 році Фома Аквінський був проголошений святим, у 1567 році визнаний п`ятим учителем церкви, а в 1879 році його вчення стало обов`язковим для всієї католицької церкви. У XIX-ХХ ст. учення Фоми Аквінського стає основою для офіційної філософії Ватикану - неотомізму.
Лекція № 4
ТЕМА 4. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ ТА РЕФОРМАЦІЇ
Семінар № 4
Філософська думка епохи Відродження та Реформації
1. Гуманізм, антропоцентризм епохи Відродження.
2. Ідеї пантеїзму у філософії Відродження.
3. Становлення геоліоцентричної картини світу.
4. Натурфілософський, реформаційний, політичний та утопічно-соціалістичний напрями у філософії Відродження.
РЕФЕРАТИ
1. Від теоцентризму Середньовіччя до антропоцентризму в епоху
Відродження.
2. Поборники науки у боротьбі з релігійним обскурантизмом.
3. Людина як творча натура в ідеях філософії Відродження.
ЛІТЕРАТУРА
1. Введение в философию. Ч. І. - М.: Политиздат, 1989.
2. Соколов В. В. Европейская философия ХV - ХVІІ векав: учеб.пособ. /
В. В. Соколов. - М.: Высш. шк., 1984.
3. Філософія: курс лекцій. – К.: Либідь, 1991.
4. Философия: учеб.пособ. для студентов вузов. – К.: Фіта, 1994.
5. Брагина Л. М. Итальянский гуманизм. Этические учения XIV—XV векав
/ Брагина Л. М. - М., 1977.
6. Сочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения (XV век); под ред. Л. М. Брагиной. - М., 1985.
7. Андрущенко В. Філософія: підручник / [В. Андрущенко, В. Волович, М. Горлач та ін.]/ - Харків: Консум, 2000.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ
ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
При вивченні першого питання студентам слід усвідомити, що Відродження, Ренесанс являв собою соціальний та ідейний рух XIV - XVI ст. в ряді європейських країн, насамперед в Італії, який був спрямований проти християнської культури Середньовіччя і став перехідним етапом від останньої до культури Нового часу. Антифеодальна за своею основою культура Відродження характеризувалася гуманістичним світоглядом, яскравим антропоцентризмом.
Центром світу проголошувалася людина, яка вважалася найдосконалішим витвором природи. На протилежність феодально-церковному геоцентризму і аскетизму, проповіді пасивності, гуманістична культура Відродження звеличувала людську діяльність, намагалася звільнити людину від залежності до Бога.
Для ґрунтового оволодіння змістом першого питання треба звернутися до джерел, зазначених у списку літератури [1; 2; 3].
Поняття "гуманізм" (лат. «humanism» — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це найвища цінність; це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники.
Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.
Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується різноманітний світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.
Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що являє саму себе.
Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція,з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру.
Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступаєтепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям,суспільству, а не Богу.
Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні у середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і над самою собою, не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).
В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього — потреба в божій благодаті для свого спасіння.
Визначний мислитель епохи Відродження Пікоделла Мірандола (1463-1494)саме так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".
Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина.
Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою у суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального удосконалення шляхом прилучення до культури.
Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного, але в той самий час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстично (грецьке "пантеізм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський бог приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним.
Характерними є погляди з цього приводу відомого німецького натурфілософа Парацельса (1493— 1541), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало — архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, увійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти.
Вивчаючи друге питання, студентам слід зважити на те, що філософія в період Відродження перестала бути служницею теології. Природа в цей час тлумачилася пантеїстично на противагу античному космоцентризму. Християнський Бог, втративши свою трансцендентність, нібито зливався з природою, а остання тим самим обожнювалась.
Німецький філософ М. Кузанський (XV ст.) з позицій пантеїзму намагався зблизити безконечного Бога з конечним світом. Він визнавав пізнаванність матеріального світу. Людина пізнає світ, вважав Кузанський, за допомогою органів чуттів, уяви, розсудку і розуму. Лише останній здатний осмислити протилежності, притаманні речам і явищам світу.
Для більш ретельного вивчення другого питання студентам треба використати такі джерела, зазначені у списку літератури [1, 2, 3]. Засновником неоплатонівського напряму епохи Відродження вважають Миколу Кузанського, одного з найвідоміших оригінальних тогочасних мислителів. Микола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу дарована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнанною. Наше знання є конечним, а Бог — безкінечним, конечний світ природи людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати неможливо. Пізнання без Божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Бог є найвищою істотою, максимумом Всесвіту. Бог є в усьому, а отже, водночас він є й мінімумом Всесвіту. Оскільки людина є творінням Бога, то вона об'єднує у собі як максимум, так і мінімум задля єднання з Богом. Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога. І навпаки, активний спосіб життя наближає до Бога через прагнення пізнати його в повсякденному житті й індивідуальній творчості.
При вивченні третього питання студентам треба усвідомити суть перевороту, здійсненного в природознавстві XV - XVI ст. у зв'язку з переходом від геоцентричної до геліоцентричної картини світу.
Обґрунтування геліоцентричної системи світу було здійснено видатним польським вченим М. Коперніком. Його вчення розвивали італійські мислителі Г. Галілей, Дж. Бруно та ін. Вони обгрунтували висновок про множинність світів, про безконечність природи.
На закінчення слід підкреслити, що безпосередніми спадкоємцями багатьох ідей Відродження стали діячі Реформації та Просвітительства.
Зокрема в Україні деякі ідеї епохи Відродження мали вплив на діячів Києво- Могилянської академії та на Г. Сковороду.
Для більш докладного осмислення третього питання студенти повинні звернутися до рекомендованої літератури [1; 2; 3].
Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473—1543) та Джордано Бруно (1548—1600).
Геліоцентрична теорія, створена й обґрунтована М. Коперником, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.
Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.
Діалектичні тенденції у філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському (1401—1464) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо (1509—1588) (все у світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж.Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі). Але пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів Відродження стихійно діалектично. Хоча вони переносили причину руху у саму матерію, але вважали, що вона є невід'ємним від матерії розумним началом. Це "архей" у Парацельса, "світова душа" у Дж.Бруно і Франческо Патриці (1529—1597).
Гносеологія висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття якнайважливіший, перший крок у процесі пізнання.
Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився у вченні Телезіо. Меншою мірою — у Казанського і Бруно. Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином розглядав процес пізнання Дж. Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, у цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання ("дух" — у Бруно, інтуїція — у Казанського). Тобто сенсуалізм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані.
Четверте питання. Натурфілософський напрям (XVI-XVII століття).
Натурфілософський напрям репрезентований насамперед геніальним представником епохи Відродження Леонардо да Вінчі. Одним з головних своїх завдань Леонардо да Вінчі вважав створення нового методу пізнання, в основі якого лежали досвід і практика. Він критично ставився до релігійного фанатизму, магії та містики, які заперечували закони природи. Але попри все Бог для Леонардо да Вінчі був «великим художником», творцем прекрасного барвистого світу. Створена Богом людина має душу, яка прагне через красу й гармонію поєднатися з Богом. Згідно з Леонардо да Вінчі, гармонія світу існує поряд з дисгармонією (темрявою і трагізмом), що віддзеркалюються в суперечностях людського життя. Бог дає людині свободу волевиявлення,щоб вона самотужки обирала шлях до ангельського існування всупереч повсякденному примітивному (тваринному) способу життя.
Політичний напрям (XV-XVI століття).
Політичний напрям філософії Відродження репрезентував Нікколо Макіавеллі. На думку вченого, філософія соціального життя повинна доповнюватися філософією людини. Він уважав, що держава в процесі управління суспільством головним об'єктом обирає людину (конкретну особу), яка має низку негативних якостей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику. На думку Макіавеллі, вирішення проблем політики не повинно лежати в площині релігійного права та моральних норм. Завдяки Макіавеллі, політика набула права самостійного існування й вивчення як окремий предмет небогословського дослідження.
Реформаційний напрям (XVI-XVII століття).
Широкий антикатолицький та політичний рух, який охопив майже всі країни Європи. Реформація віддзеркалила глибоку кризу католіцизму й стала показником того, що феодальне суспільство не досягло соціальної мети — подолати надмірну гріховність людей і підготувати їх до приходу Царства Небесного. Реформаційний напрям мав на меті здійснити якісні перетворення в консервативній католицькій ідеології згідно з потребами капіталізації суспільства й створити новий рівень взаємовідносин між віруючими, церквою, державою й суспільством загалом.
Утопічно-соціалістичний напрям (XV-XVII століття).
Утопічно-соціалістичний напрям репрезентували Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Осмислюючи трагічну долю обездолених англійських селян, Т.Мор як альтернативу пропонує фантастичну модель створення ідеального суспільства, в якому всі його громадяни мають право на працю й можливість усім однаковою мірою користуватися результатами цієї праці. У цьому суспільстві не повинно бути влади грошей і золота. Мета життя утопійців — створити у суспільстві рівні умови для всіх людей в отриманні задоволення від життя. В Утопії дозволені будь-які релігії, але забороняється атеїзм, який призводить до занепаду моралі. Головна модель способу життя утопістів — це повна уніфікація поведінки, цінностей, одягу тощо.
Лекція № 5
ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ ТА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА
Семінар № 5
Філософія Нового часу
1. Становлення механістичного матеріалізму, його особливості.
2. Ідеалістичні погляди Лейбніца, Берклі, Юма.
3. Дуалізм філософії Декарта.
РЕФЕРАТИ
1. Моністичне спрямування філософії Спінози.
2. Проблема існування у філософії Берклі.
3. Проблематичність існування зовнішнього світу у філософії Юма.
ЛІТЕРАТУРА
1. Желнов М. В. Предмет философии в истории философии / М. В. Желнов.
- М.: МГУ, 1981.
2. Краткий очерк истории философии / - М.: Соцэклит, 1960.
3. Філософія: курс лекцій. Лекція 6. – К.: Либідь, 1991.
4. Философия: навч. посіб. – К.: Фіта, 1994.
5. Бойченко І. Філософія історії: підручник [для студ. вищ. навч. закладів]
/ І. Бойченко. - К.: Знання, 2000. – 724с.
6. Буслинський В. А. Філософія: навч. посібник [для студ. і аспірантів
вищ. навч. закладів] / В. А. Буслинський.- К.: Київський славістичний
ун-т., 2002. – 315 с.
7. Воронкова В. Філософія: навч. посіб. / В. Воронкова: -К.: Професіонал,
2004. - 460 с.
8. Губерський Л. Філософія: навч. посіб. [для студентів і аспірантів вищих
навч. закл.]. [5-е. вид.]. / Л. Губерський. - К.: Вікар, 2005. – 516 с.
9. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції.: підручник. /
В. Кремень В.: - К.: Книга, 2005. – 525 с.
10. Петрушенко В. Філософія: навч. посіб. для вузів [4-е вид., перероб. і доп.].
/ В. Петрушенко. - Львів: Новий Світ, 2000, 2006. - 503 с.
11. Сморж Л. Філософія: навч. посіб. / Леонід Сморж. - К.: Кондор
2004. - 414 с.
12. Філософія: підручник [для студентів вищих закладів освіти]. [-2-е вид.,
стер.]. / І. Бичко, І. Бойченко, В. Табачковський та ін.. - К.: Либідь, 2002.
- 405 с.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ
ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
При "підготовці першого питання необхідно показати, що становлення буржуазного суспільства пов'язане з прискореним розвитком системи наукового знання. Успіхи природознавства прямо відбилися на розвитку філософії. В матеріалізмі виникає нова історична форма - механістична.
Студенту необхідно усвідомити, що за змістом механіцизм, був метафізичним, однобоким. Це виявилось і у визначенні матерії (Гольбах), яка полягаэ тільки до почуттєво пізнаванних предметах; і в сенсуалізмі (Локк), згідно з яким знання суб'єкт отримуэ через органи чуття: і в гілозоїзмі (Кондільяк, Ламетрі), який вважає, що вся матерія має здатність до мислення; й у розвитку філософії як методологічного знання (Бекон). Філософія цього часу мала яскраво виражену практичну спрямованість, займалася критикою релігії, [1, 3, 4, 5, 6, 7, 8].
Джон Локк (1632-1704) відомий як творець класичного сенсуалізму, творець трактату "Досвід про людський розум" (1690). За своєю сутністю філософія Локка має антидекартівське спрямування. Локку першому вдалося довести, що мислення загального ґрунтується на чуттєвому сприйнятті сущого та сутності, що знання загального та істина побудовані на досвіді. Сенсуалізм у теорії пізнання Локка тісно пов'язаний з методологічним емпіризмом: він визнає роль розуму, проте обмежує його значення. Функція розуму полягає, за Локком, у комбінуванні емпірично створених суджень. Він заперечує існування "вроджених ідей" і стверджує поняття "рефлексу". Продуктивним методом створення наукових знань визнається індуктивний метод Декарта.
Поширення сенсуалістської методології Локком на пізнання суспільних явищ дає змогу внести зміни у поняття "природного стану людей", яке запропонував Гоббс. Локк стверджує, що природний стан — це не війна усіх проти всіх, а стан рівності між людьми, що забезпечується необмеженою свободою особи робити із собою та своїм майном усе, що завгодно. Обмеження накладається лише на право обмежувати свободу іншої людини. Тому і влада, яка дається суспільною угодою володарю, не є абсолютною. Вона завжди обмежена — іноді більше, іноді менше — природними законами. Таке поняття природного стану людей дає змогу створити поняття доцільності розподілу влади, яке стало базовим для усіх сучасних демократичних конституцій, на "законодавчу", "виконавчу" та "федеральну". Відношення між ними будуються на системі противаг, зумовлених суспільною угодою обмежень однієї влади іншою. В основі угоди лежить право обох сторін, у випадку невиконання тих чи інших положень, розірвати її.
Вплив Локка на світову філософську думку визначається тим, що після нього філософія, відокремлена від здорового глузду, який спирається на дані чуттів, визнається схоластичною і не вартою уваги.
Філософія Френсіса Бекона (1561-1626) підкорена свідомій спробі формування науки та наукового пізнання. Трактат у вигляді проекту (який не був завершений повністю) "Великого відродження наук", доповнений 1620 p. трактатом "Новий Органон", є найбільш популярним у філософії минулого та сьогодення.
Бекон послідовно піддає критиці філософію як форму споглядання і пропагує філософію як науку про реальний світ, яка базується на дослідному пізнанні. Такою позицією він, власне, висловлює нову фундаментальну ідею, що є фундаментом сучасного природознавства, об'єктивного пізнання дійсності. Його творчість у багатьох місцях пронизана компромісністю концепції "двоїстої істини", тобто істини "одкровення", істини про Бога (теологічної істини) та істини філософської, тобто істини, відкритої в науковому пізнанні.
Місце науки Бекон вбачав у вирішенні суспільних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. Визначаючи місце науки, Бекон визначає цілі наукового пізнання: "Істинні цілі науки, щоб не займалися нею ні задля свого духу, ні задля вчених дискусій, ні задля приниження інших, ні задля користі та слави, ні задля влади, а задля того, щоб мати від неї користь та успіх самого життя суспільства". Цьому спрямуванню науки підкоряє Бекон і наукові методи, завдання яких він вбачає у пізнанні об'єктивного, реально існуючого світу. Незалежним від суб'єктивних спрямувань людини знаряддям такого пізнання він визнає експеримент та його наслідки. Ідеалом наукового знання визнається відсутність розбіжності між думками та речами. Саме для подолання такої розбіжності Бекон формулює принципи наукового методу в "Новому Органоні".
Згідно з теорією двоїстої істини Бекон, здійснює розподіл чуттєвої та розумної душі людини. Розумна душа входить у людину за божественним провидінням, вона є предметом теології, а чуттєва душа має всі характеристики тілесності, вона є предметом філософських досліджень. Таким розподілом він створює для науки концепцію, яка дає змогу вивчати людину, її вчинки. Вихідним моментом пізнавальної діяльності він визнає чуттєвість. Тому Бекона часто називають засновником емпіризму — філософського напряму, що будує свою гносеологію, аналізуючи чуттєве пізнання і досвід. Головна теза емпіризму полягає в такому трактуванні: "немає нічого в розумі, що до цього не пройшло через чуття". Теоретичне обґрунтування емпіризму, дане Беконом, визнається найдовершенішим серед різних напрямів філософії та серед природознавців.
Використання дедуктивного методу (дедуктивної форми побудови думки) часто призводить до випадків, коли незначна помилка в загальному судженні, під час створення визначення властивостей одиничного, стає вирішальною в уявленні людини. Тому мислення від загального до особливого та одиничного, згідно з висновком Ф. Бекона, не можна визнати чітким у науковому пізнанні. Знання різних перешкод, що виникають під час дослідження природи, запобігає виникненню деяких помилок. Проте, це знання лише негативне, а не позитивне, таке, що спрямовує пізнання. Вивчаючи історію науки, Бекон дійшов висновку, що існує два шляхи дослідження: метод догматичний (дедуктивний) та метод емпіричний (індуктивний). Саме емпіризм уможливлює звільнити пізнання від суб'єктивізму догматики, робить пізнання позитивним, незалежним від уяви. Вчений, який керується індукцією, підкоряє свою суб'єктивність властивостям дійсності, тому має знання, які не залежать від особистих уподобань, авторитету та інших ідолів пізнання. Об'єктивне знання природи проголошується ідеалом науки. Проте і чистий емпіризм не дає змоги піти далі фактів, явища до пізнання суті. Тому потрібна інтелектуальна переробка емпіричного матеріалу. Істинний метод пізнання складається з інтелектуальних дій щодо переробки матеріалу, який отримано через досвід. Вчений, що керується таким методом, схожий на бджолу, що збирає нектар, та не залишає його у первинному вигляді, а переробляє нектар на мед.
