Криза грецької філософії

Характер грецької філософії значно змінився після завоювань Олександра Македонського. Грецька культура вийшла за межі колоній-полісів, поширившись у Передній Азії та Північній Африці. Становище громадян полісів змінилося. Якщо раніше вони брали активну участь в управлінні, що було не тільки їхнім правом, але вважалося обов'язком громадянина, то у великих військово-монархічних державах вплив окремої людини значно зменшився, що знайшло відображення у зміні характеру мислення. Освальд Шпенглер називає цей процес переходом від культури до цивілізації. За нових обставин філософія стала шукати визначення таких принципів особистої поведінки, які могли б надати мислителю найвище доступне йому благо. Міркування грецьких філософів усе ще опиралися на космологічні уявлення, але тепер на перше місце вийшли питання етики. Для нового періоду властивий сумнів у можливості людини пізнати природу й саму себе, що призвело до поширення філософського скептицизму. З поширенням християнства грецьким філософам довелося вступити в полеміку з християнською апологетикою періоду патристики.

Стоїцизм.

З виниклих у ІV -ІІІ ст. філософських шкіл переважний вплив отримали стоїцизм (засновник Зенон з Кітіона), школа Епікура і скептицизм. У центрі вчення стоїків (у систематичній формі воно викладене Хрісіппом, ІІІ ст. до н. е.) — етичний принцип підкорення світовому закону. Єдину світову силу, якою є бог, але за своїм внутрішнім законом перетворюється на світ, стоїки слідом за Гераклітом шукають у вогні. Вогонь є і першоречовина, і світова душа, розум, якому підвладні будь-який рух і будь-яке творіння. Людина включена у розумну єдність природи, і її чеснота полягає в підпорядкуванні своєї волі пізнанню законів природи. Поведінка людини має визначатися благом світового цілого, але піднятися до його пізнання можна лише за умови стриманості і самовладання.

Епікурейство.

Вчення Епікура також характеризується переважно увагою до проблем етики. Розвиваючи матеріалістичний атомізм Демокріта, Епікур висунув гіпотезу про самовільне відхилення руху атомів від прямих траєкторій і використовував її не тільки у космології і фізиці, але і в етиці, розглядаючи це відхилення як мінімум свободи в рамках причинного зв'язку природних явищ. На цій основі Епікур побудував вчення про людину, її душу, а також етику, ідеалом якої є незворушність мудреця, який задовольняє тільки ті потреби, які є необхідними і природними. Найзначнішим із послідовників Епікура був римський філософ Лукрецій Кар.

Скептицизм.

Для давньогрецького скептицизму (Аркесілай, Карнеад, ІІІ - ІІ ст. до н. е., пізніше Енесідем і Секст Емпірик) характерні ідеї сумніву в достовірності відчуттів, однакової доказовості протилежних думок, з чого випливає утримання від будь-яких суджень (див. далі (с. 126) – більш докладно про скептицизмі).

Римський період.

У період римського панування в Греції відроджувались стародавні філософські вчення, набуваючи релігійного і містичного забарвлення. З'являються також спроби поєднати різні напрями у філософії, тілесне та духовне (Калліфон). Містицизм характерний для гностицизму неопіфагорійців. Філософія неопіфагорейства приймає дуалізм Бога і матерії. Спробами подолання такого дуалізму шляхом введення посередніх начал були вчення Філона Александрійського (І ст. до н. е. — І століття н. е.), а також філософія останньої школи давньогрецької філософії — неоплатонізму (ІІІ- VІ ст. нашої ери — Плотін, Порфирій, Ямвліх, Прокл). Система Плотіна — діалектика сходження від першоєдиногоо невимовного божества через посередні ланки: Розум, Світову душу, душі окремих людей — до небуття, або матерії, і зворотного руху людської душі, що з'єднується з Богом в екстазі, що досягається шляхом вправ і аскези.

У VІ ст. н. е. давньогрецька філософія припинила свій самостійний розвиток, але її ідеї продовжували впливати на філософську думку усіх наступних періодів. Давньогрецька філософія стала вихідною основою всього подальшого розвитку західноєвропейської філософії, надавши визначальний вплив на становлення та формування середньовічної філософії (традиції платонізму та аристотелізму); надалі її ідеї засвоювалися і відтворювалися в різноманітних напрямах новоєвропейської філософії — як матеріалістичних, так і ідеалістичних.