Феномен давньогрецької філософії. 5 страница

РЕФЕРАТИ

1. Філософія Києво-Могилянської академії.

2. Філософія Д. Чижевського.

3. Філософія А. Потебні.

4. Філософія Т. Шевченка.

ЛІТЕРАТУРА

1. Філософія: курс лекцій. – К.: Либідь, 1991.

2. Философия: навч. посіб. – К.: Фіта, 1994.

3. Юркевич П. Д. Философские произведения / П. Д. Юркевич. - М., 1990.

4. Сковорода Г. Избранные философские произведения / Г. К. Сковорода, 1992.

5. Лосский Н. О. История русской философии / Н. О. Лосский. - М., 1991.

6. История украинской философии: учеб. пособ. - К.: Киевский университет,

2008. (http://banauka.ru/51.html)

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ

ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ

В першому питанні на семінарському занятті студент має надати загальну характеристику філософської думки в Україні, приклади ідейного походження головних представників української філософії. Студент повине орієнтуватися в історії філософії України. Джерела надані у списку літератури.

Закономірно, що процес становлення тієї чи іншої національної ментальності передбачає наявність протофілософського (міфологічного) періоду. Логіка розвитку філософської думки розпочинається з міфу і завершується становленням "логосу".

Людина, її внутрішній світ, духовність були пріоритетами української філософії. В їх контексті розроблюється вся філософська проблематика, що визнає перевагу серця над разумом. Ця риса є сутєвою для української філософії взагалі.

Східна візантійська (платонівсько-християнська) традиція тлумачення мудрості знайшла подальший розвиток у філософському просторі Київської Русі. Філосовське знання спрямоване на осягнення божественної істини, яка є таємницею людського буття. Але чарез пізнання зовнішнього світу відкривається таємниця божественної істини. Мудрість у тому й полягає, що вона є своєрідним розгадуванням власного "Я".

Уже з цього періоду в києво-руській філософській думці стає помітною тенденція кордоцентризму. Органом розуміння, осягнення істини виступає серце.

Українська філософська думка настійливо веде пошук шляхів єдності духовного і природного світів, творця з "тваринним", створеним Богом, і речово-предметним світом. На відміну від західноєврепейської філософської думки, українська не абсолютизує розрив між тілом і душею, не протиставляє їх як несумісні сутності, а йде іншим, перспективнішим шляхом. Так, К. Туровський проголошує органічну єдність "плоті й душі в тілі". На його думку, тіло може протистояти духові, але не душі.

Києво-руські мислителі активно розробляли теорію суспільного примирення та загальної згоди на засадах моралі. Можна стверджувати, що філософія Київської Русі не знає етично нейтральних проблем. Філософська думка переломлюється через призму глобального конфлікту добра і зла, а відповідно до цього вирішуються і всі суспільні проблеми. Такий тип філософствування зберігся до середини XV ст.

Філософія представників Києво-Могилянської академії безпосередньо пов'язана з людиною, її прагненнями, переживаннями та практичними інтересами. Їх антропоцентризм споріднений з гуманістичною спрямованістю. "Повнотою досконалостей, рівною цілій природі" вважав людину Ф. Прокопович. Активна діяльність людини, боротьба із суспільним злом, пороками, злочинами та печаллю і негодою проповідувалися їх філософією.

Класична доба української філософії та її розвиток пов'язаний з ім'ям

Г. Сковороди (1722 - 1794).

Антикріпосницькі ідеї, протест проти політики царизму висловлювали також І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко,

Є. Гребінка, Л. Глібов та ін.

Для поширення та популярізації німецької класичної філософії на українському грунті доклали значних зусиль С. Гогоцький, П. Лодій, О. Новицький, Я. Рубан, Й. Шад, Л. Якоб. Вони здийснили критичний аналіз філософії І. Канта, И. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха, перекладаючи їх праці російською.

Філософські аспекти соціально-політичної думки знайшли своє відображення і у творчості Т. Шевченка. Проблеми людини, їх прагнень і переживань, інтересів і потреб, сенсу життя та щастя розглядаються ним у контексті засудження кріпосницького ладу, монархічної влади, тиранії та сваволі панства. У своїх творах він закликає до знищення кріпацтва, до боротьби проти соціального та національного гноблення. Національному визволенню, зміцненню незалежної української держави Шевченко надавав виняткового значення.

Антимонархічні, антиклерикальні, просвітницькі ідеї поширюються і серед учасників Південного товариства декабристів. П. Пестель, С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, брати П. і А. Борисови, Ю. Люблінський та інші ставили за мету повалення самодержавства і створення федерації слов'янських республік. Їхні ідеї вплинули на теоретичну і практичну діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства. М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Гулак, В. Білозерський та інші захищали народну мову, вважаючи її виявом "глибини" людського єства, безпосереднім "голосом серця".

По другому питанню студент має засвоїти філософськи ідеї видатного мислителя Г. Сковороди.

Григорій Савович Сковорода (1722 - 1794) є перший філософ в Україні - Русі у точному значенні цього слова, який створив оригінальну і самостійну систему. Отримавши прекрасну освіту, Г. Сковорода значну частину життя провів у мандрівках. На його могилі є епітафія, яку він сам склав: "Світ ловив мене, але не зловив".

Таким чином, характерною особливістю філософії Г. Сковороди є її символізм. Хоч і треба розрізняти символізм як спосіб мислення, як певну образність мислення, від символізму в онтологічному його розумінні.

У Г. Сковороди має місце й одне й друге тлумачення цього поняття. Але онтологічний символізм не є у Сковороди достатньо глибоким, внаслідок пантеїстичного спрямування його метафізики [ 1, 2, 4].

У центрі уваги філософствування Григорія Савовича Сковороди — релігійна і моральна проблематика. Він створив практичну філософію, не дбаючи про формальну систематизованість своїх ідей. Сковорода багато разів звертав увагу на те, що він належить до тієї традиції, яка вважає гідним для філософії лише вивчення людини. Універсальний алегоризм, в якому предмети і явища осмислюються не в усій сукупності об'єктивних властивостей (натурфілософськи), а лише в абстрактно-схематичному образі, як символи, притаманний філософії Сковороди. Символ у нього не має усталеного, чітко визначеного, обмеженого значення. Символіка для Сковороди — це світ, в якому приховується потрібна людині істина, вона може розумітися як світло, за допомогою якого можна цю істину висвітлити, знайти конкретній людині своє особисте щастя.

Як випускник Києво-Могилянської академії Сковорода продовжує її просвітницькі традиції. З академії він виніс знання античної спадщини, розуміння проблематики Середньовіччя та Ренесансу. Проте Сковорода не наслідує повністю академічну традицію, розбіжність починається вже в загально філософській орієнтації. В академії провідною тенденцією була аристотелівська орієнтація, а у Сковороди знаходимо тяжіння до платонізму, який в академії був головним предметом критики. Якщо в центрі уваги академічних професорів є зовнішній світ та проблеми його пізнання, то у Сковороди на першому плані — етико-гуманістичні проблеми, внутрішній світ людини.

Перший основоположний принцип філософії Сковороди — вчення про двонатурність світу: зовнішню, видиму та внутрішню, невидиму натури. "В цьому світі — два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадаючий. Цей — риза, а той — тіло. Цей — тінь, а той — дерево. Цей — матерія, а той — іпостась, себто основа, що утримує матеріальний бруд, тому що малюнок тримає свій колір. Отже, світ у світі то є вічність у тлінні, життя в смерті, пробудження у сні, світло у тьмі, у брехні правда, у печалі радість, у відчаї надія", — писав Сковорода. Невидиму натуру, або вічність, дух, істину, початок називає він Богом. Бог постає як нематеріальна основа всіх речей, вічна і незмінна першопричина всього існуючого і самого себе. Поняттям, протилежним за своїм змістом до поняття Бога, виступає видима натура, або твар — цим терміном позначається усе матеріальне. Як рівнозначні, вживаються поняття "речовина", "матерія", "стихія", "земля", "плоть", "тінь". Кожна з цих двох натур сама у собі є антитетичною. Матерія характеризується виразами та означеннями, що, подібно до платонівського вчення про матерію, характеризують її як "небуття", "неіснуюче місце", "видимість". Одночасно з такими визначеннями матерії для неї притаманні: "вічність", вона "існує і лише уявляється", "гине і ніколи не може загинути". Антитетична і друга натура — Бог. Так, Бог є тотожним з природою. "Чи не він є буття усьому? Він у дереві є правдиве дерево, у траві — травою, у музиці — музикою, у будинку — будинком, у тілі нашім земним новим є тілом і осередком, або головою його. Він усяким є в усьому". Але, разом із цим, світ безмежно протилежний Богові, який є "джерелом", "сонцем", "серцем" світу.

Згідно з вченням про існування невидимого (божого) та видимого (речовинного) слід визнати, що неможливе зникнення, загибель будь-чого. Творець намалював оленя, потім стер фарби. Малюнки зникли, але образи їх не можуть зникнути. Матеріальні фарби та нематеріальні образи, ідеї мають різну форму існування. Перші є мінливими, перетворюються постійно з одних в інші, а другі — вічні та незмінні. Про своє тіло людина повинна міркувати так само. Усе тілесне слід вважати фарбою, а вічну міру невидимої натури, що утримує всю плоть, — його основою. Змішування в уяві людей в одне ціле цих двох натур Сковорода називав ідолопоклонством, а не філософією.

Філософська система Г. Сковороди виходить із ідеї трьох "світів": макрокосмосу (Всесвіт), мікрокосмосу (людина) і "символічної" реальності, яка зв'язує дві перші, ідеально їх у собі відображує. Це є Біблія. Бог розуміється Г.Сковородою як абсолютна умова реальності, безособова, умоглядна форма, що законовпорядковує матерію.

Другим центральним принципом філософії Сковороди є ідея існування трьох світів. Використовуючи традицію натурфілософії XVI-XVII ст. (М.Кузанський, Дж. Бруно), він поділяє світ на макрокосм і мікрокосм, великий світ і людину, яка у менш досконалій формі повторює у собі макрокосм. Разом з цим Сковорода висуває ідею третього світу як певної сукупності символів, які сповішчають нас про невидиму натуру, невидиму сутність світу, про Бога. Увесь світ речей, Всесвіт є світом символів, який Сковорода часто називав "Старим світом", "усезагальним світом", "світом-світів", "все-на-все". Макрокосм розглядається Сковородою як нескінченний і такий, що складається з нескінченної кількості світів, наче "вінок з віночків". Сутність малого світу, людину філософ пояснює, спираючись на концепцію двох натур. Осягнувши невидимість, людина наче народжується вдруге. Вона стає духовною людиною, вільною, вічною — бо невидиме не виникає і не зникає.

При вивченні третього питання потрібно знати, що П. Юркевич за своїми поглядами є філософ - ідеаліст, богослов.

Він відкидав матеріалістичне розуміння психічного життя людини, протиставляв йому християнське розуміння душі і тіла.Людина, на його думку, пізнається двояко: тіло пізнається зовнішніми, а душа внутрішніми почуттями, вірою. Наука не повинна втручатися в пояснення духовного життя, оскільки не має для цього засобів пізнання. При цьому П. Д. Юркевич намагався в постійній зміні явищ природи знайти незмінну ідею об'єкта. В цій ідеї мислення та буття тотожні. В процесі досягнення істини знання поєднується з вірою, яка більш визначна, ніж звичайне емпірично орієнтоване мислення. Без любові не можна пізнати Бога; найвища ступінь сходження до абсолюту, є вже містичним спогляданням.

З цього питання див. літературу [1, 2, 3, 6].

Філософія П. Юркевича багатогранна й не підпадає під якесь одне усталене визначення. У ній простежуються глибокі й оригінальні думки з проблем історії філософії, філософської антропології, гносеології, етики, філософії релігії. Проте центральною проблемою є проблема людини.

Основним в усіх працях Юркевича є поняття «ідея», що несе як гносеологічне, так і онтологічне навантаження. Мислитель розглядає ідею, з одного боку, як одну з форм людського пізнання, з іншого — як основу, закон і норму явища. Ідея — це справжнє місце речі, справжня річ, тобто річ як така. «Ми говоримо про ідею там, — зазначав філософ, — де предмет, який нами вивчається, перебуває у розвитку із внутрішнього стану в зовнішній, адже розвиток предмета передбачає закон і тип, які ми усвідомлюємо в ідеї».

Юркевич орієнтується на те, що людина пізнає світ за допомогою уявлень, понять та ідей. Уявлення має характер випадкового образу, в якому відображається не стільки предмет, скільки людина, яка його сприймає, бо воно утворюється за суб´єктивною асоціацією. У такому разі йдеться про суб´єктивно зумовлену, психічну необхідність. Цей суб´єктивізм долається в понятті, в якому людина усвідомлює необхідний зв´язок і співвідношення елементів, що утворюють явища. Якщо в уявленні, як зауважив Юркевич, людина визнає суттєвим те, що значуще для споглядання, то в понятті — те, що значуще для буття речі. Коли ж від явища, пізнаного в його необхідності, людина прямує до пізнання його сутності чи коли, досліджуючи далі цю загальну необхідність явища, знаходить в ній і під нею необхідність розумну, яка дає явищу внутрішню єдність, життя й душу, то людина переходить від поняття до ідеї. В уявленні ніби випадково стикаються мислення й буття, й уявлення окреслює граничний незбіг думки й предмета.

Мислення виступає байдужим спостерігачем явища, воно пізнає й усвідомлює подію, яка є для нього чимось чужим, зовнішнім за змістом і формою. І тільки в ідеї мислення і буття збігаються, ототожнюються. Якщо розум, як наголошував Юркевич, визнається об´єктивною сутністю речей, то ідея пізнається як їх основа, закон і норма, тобто розум вважається дійсним, а дійсність розумною. В уявленні людина ще не виходить із психічних обмеженостей у сферу досвіду; в понятті — рухається лише у сфері досвіду; в ідеї — виходить за межі досвіду. Якщо уявлення визначає, що таке річ стосовно нас чи річ як психічний стан людини, якщо поняття виражає річ згідно з її дійсною, наявною натурою, то ідея показує, що таке річ стосовно безумовної основи явищ. Ось чому, на думку Юркевича, передбачення ідеї окреслює переважно філософський погляд на предмети, оскільки саме філософія прагне зрозуміти явища зовнішнього і внутрішнього досвіду в їх залежності від безумовної основи дійсності. Вона піднімається до начала не зумовленого, до начала всього, не користуючись при цьому нічим чуттєвим, а рухаючись тільки від ідеї через ідеї до ідей. Лише в ідеї розум споглядає внутрішній склад і будову тих явищ, наявна, очевидна сторона яких усвідомлюється за допомогою поняття, і в ній він осягає явища (в поняттях розсудку вони поділяються на багато різних галузей знання) в цілісному образі, в гармонії і повноті як вияв одного начала, як види й ступені одного безконечного життя.

У цьому зв´язку Юркевич поставив слушне питання: на чому ґрунтується право філософії як науки вважати або допускати ідею як начало, що пояснює хід явищ для нашої свідомості й водночас пояснює й розвиває їх у дійсності. Відповідаючи на нього, він показував, що навіть буденна свідомість не настільки обмежена досвідом, не так міцно прив´язана до пояснення явищ в емпіричний спосіб, щоб у ній не знайшлося місця ідеальному світоспогляданню та відповідної йому практичної діяльності. Юркевич не заперечував того факту, що у своїй діяльності й пізнанні людина керується переважно явищами матеріального порядку. Духовне начало виступає в ній як несамостійне, залежне, як таке, що отримує свої визначення ззовні. І коли людині радять, як зауважував філософ, співвідносити свої потреби й бажання з дійсністю як правилом волі, перевіряти поняття й пізнання предметом як критерієм істини, то ці поради не тільки мають достатню підставу у властивостях людського духу, не лише виправдовуються життєвими інтересами, а й не перебувають у суперечності з вищими духовними прагненнями, тому що навряд чи повинен людський дух зраджувати вказаним вимогам емпіричного знання та відповідної йому діяльності, щоб виступити діячем вільним, який у собі самому знаходить вище духовне законодавство знання та діяльності.

Юркевич вважав можливим те, що саме у явищі й силою явища людський дух виховується до тієї духовної самосвідомості, яка несе у собі основи будь-якого феноменального життя. Коли люди говорять, що їхні душевні стани, нахили, почуття й бажання, як і зовнішні явища, що викликали їх, несумісні з найчистішими вимогами морального закону, усвідомлення якого вони носять у глибині свого духу, коли говорять, що це явище, ця подія не відповідають своїй ідеї, а їх розвиток відбувається неправильно й ненормально, то в цих тривіальних висловлюваннях ідея є об´єктивним поняттям, яке не саме визначається предметом, а навпаки, визначає предмет, мислиться як його закон і умова правильного розвитку. Юркевич апелював до психології, яка, за його переконанням, легко могла б довести, що світ явищ відкривається спершу людській свідомості як її власний психічний стан, як отримане нею задоволення чи незадоволення, як приємне або неприємне відчуття. Якщо особистість все-таки усвідомлює світ ідей як щось протилежне її духові, як систему істот, підпорядкованих порядку й закону, то це підтверджує, що навколишній світ підкоряється духовному законодавству самосвідомості раніше, ніж людина абстрактним мисленням робить спробу вказати на присутність у ньому духовних чи ідеальних зв´язків.

За словами Юркевича, пояснення світу явищ на основі ідеї є простим продовженням тієї роботи, яку здійснює дух безперервно впродовж свого розвитку в часі. У будь-якому разі ідея є фактом загальнолюдської свідомості, фактом, необхідність якого так само зрозуміла, як зрозуміле нездоланне прагнення людського духу підніматися від людської вседозволеності до моральної свободи, від випадкових уявлень до необхідних пізнань, від емпірично-визначеної свідомості до духовної, наповненої невипадковим змістом самосвідомості. Подібно до того, як два стани людського духу — визначення ззовні і самовизначення — передбачають один одного, нероздільні в діяльному дусі, так і ідея відкривається в плоті й крові, в життєвій взаємодії з тим середовищем, у якому виховується людський дух до її усвідомлення.

Отже, по-перше, згідно з Юркевичем, істинна сутність предмета пізнається не у спогляданні, не у понятті про нього, а в його ідеї. Тому він віддавав перевагу вченню Платона про розум, а не вченню Канта про досвід, вважаючи, що істина Кантового вчення про досвід можлива лише внаслідок істини Платонового вчення про розум. По-друге, вирішення питань про основу та цілі світу, про ставлення світу й людини до Бога передбачає допущення ідеї, адже божественне і розумне в космосі також є ідея. По-третє, якщо філософія прагне пояснити явища навколишньої дійсності на основі ідеї й за допомогою ідеї (а це може зробити лише вона і ніяка інша наука), якщо вона розглядає явища світу як одкровення чи втілення думки, якщо для неї ідея є джерелом, основою, законом і типом явищ дійсності, то вона з´ясовує й обґрунтовує те світоспоглядання, початки якого містяться в будь-якій людській душі й яке є прийнятним з погляду релігійного і морального життя людства. По-четверте, без допущення ідеї неможливо розкрити й сутність самої людини, осягнути сенс її буття.

Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де подано цілісну філософсько-антропологічну концепцію про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Мислитель запропонував оригінальний і нетиповий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, який не вписувався ні в матеріалістичні, ні ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце у філософії Юркевича — це скарбник і носій усіх тілесних сил людини, центр її душевного й духовного життя, усіх пізнавальних дій душі, морального життя, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Ця праця спрямована проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, адже у такому разі нівелюється проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, яка ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я». За такого підходу сутність душі уявляється відкритою, прозорою, ясною. Її легко пояснити, як це роблять у царині природознавства. Йдеться про те, що сутності не надається значнішого змісту, ніж явищу. Проте якби людина володіла лише мисленням, то багатогранний світ відкривався б її свідомості як правильна, але безжиттєва математична величина. Вона бачила б цю величину наскрізь, проте не зустріла б буття істинного, живого, яке вражало б її красою форм, таємничістю потягів і повнотою змісту. У справжній душі, за переконанням Юркевича, такого однобічного мислення не існує. Якби мислення людини не мало іншого призначення, крім відображення сторонніх для духу явищ, людина у своєму знанні речей не могла б проникати в глибину.