2015-10-22
392
Соціальний простір та час як об’єктивні форми буття суспільної реальності характеризують послідовність, тривалість, ритми і темпи становлення і розвитку її співіснуючих матеріальних сторін і об’єктів в історичній системі соціальних зв’язків і відносин.
Особливе значення для єдиного просторово-часового параметра історії є структурна організація суспільних процесів, їх зв'язність в єдиному соціальному цілому. Для більш глибокого вивчення цього питання джерела [1, 2, 4, 5].
У четвертому питанні необхідно розглянути поняття «свідомість», тому що філософія ставить у центр своєї уваги як основне питання: ставлення матерії і свідомості, а тим самим і проблему свідомості. Значення цієї проблеми виявляється вже в тому, що вид, до якого належимо ми, люди, позначають як людина розумна. Виходячи з цього, можна упевнено сказати, що філософський аналіз сутності свідомості виключно важливий для правильного розуміння місця і ролі людини у світі.
Дефініція поняття «свідомість» — вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньою психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачуванням результатів останньої. Свідомість людини — складне і багатогранне явище. З погляду психології, свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе у собі ступінь освоєння людиною буття.
Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення реальності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), такою формою відображення реальності, для якої властиве узагальнення, і в якій з найбільшою повнотою відображено те, що є специфічним для людини порівняно з тваринами.
У сучасних умовах поглиблена розробка філософських питань свідомості диктується розвитком інформатики та комп'ютеризацією людської діяльності, загостренням низку аспектів взаємодії людини і техніки, техносфери і природи, ускладненням завдань виховання і розвитку спілкування людей.
Мабуть, немає більш складного питання, ніж питання про те, що таке свідомість, що таке розум, яка їхня природа, їхня сутність. Сам цей феномен настільки складний, що його досліджує ціла низка наук - психологія, логіка, фізіологія вищої нервової діяльності, психіатрія, кібернетика, інформатика та ін.При цьому розгляд окремих аспектів свідомості як специфічно людської форми регуляції взаємодії людини з дійсністю в рамках різних дисциплін завжди спирається на певну філософсько-світоглядну установку в підході і свідомості. Це дає можливість вирішення питання про природу свідомості з філософських позицій особливий, додатковий сенс і значення.
Філософія, на відміну від інших наук, досліджує загальну природу свідомості, вивчає її насамперед під кутом зору свого основного питання. І тут, при такому підході до свідомості стикаються дві альтернативні позиції - матеріалістична й ідеалістична, а також близька до останньої - релігійна.
Ідеалістичний підхід фактично містифікує свідомість, оскільки розглядає її як продукт душі, перетворюючи свідомість у щось таємниче та незрозуміле раціональному. Матеріалізм, навпаки, знімає зі свідомості покрив таємничості і виходить з того, що воно є функція мозку; по-друге, розглядає свідомість як відображення матерії, відображення зовнішнього світу і, нарешті, з матеріалістичної точки зору воно є продуктом розвитку матеріального світу.
При подібному підході виявляється, що свідомість при всій її складності зовсім не є чимось абсолютно незбагненним і непізнаванним. Дійсно, значний матеріал про фізіологічні основи свідомості можуть дати дослідження фізіології вищої нервової діяльності, оскільки свідомість органічно пов'язана з матеріальними, фізіологічними процесами в мозку, виступає як специфічна сторона.
Багато данних для розуміння свідомості дає дослідження людської діяльності та її продуктів, оскільки в них реалізовані, запечатані знання, думки і почуття людей. Поряд з цим свідомість проявляється в пізнанні, внаслідок чого і це джерело, вивчення пізнавального процесу, відкриває різні сторони свідомості.
Нарешті, дуже тісно можна сказати, органічно пов'язані між собою свідомість і мова, через що і науковий аналіз такого явища, як мова в усій її багатогранності, важливий для осмислення сутності, природи свідомості.
При цьому головне, про що слід постійно пам'ятати, полягає в тому, що "не можна відокремити мислення від матерії, яка мислить".
Свідомість, як і матерія - це реальність. Але, якщо матерія це об'єктивна реальність, що характеризується самодостатністю і самообгрунтованністю, то свідомість - це реальність суб'єктивна, це суб'єктивний образ об'єктивного світу. Вона не існує само по собі, а має основу в іншому, в матерії.
Еволюція форм відображення визначається не зсередини, а на основі певних взаємин носіїв відбиття із навколишнім середовищем. У людини ця взаємодія реалізується в практично-перетворюючій діяльності, що здійснюється в рамках певних спільнот.
Тому свідомість - не просто функція мозку, вона - суспільний продукт. Громадську природу свідомості виразно бачимо в її органічному зв'язку з мовою і особливо - з практичною діяльністю, яка надає свідомості об'єктивний характер, спрямованість на зовнішній світ з метою не тільки його відображення, пізнання, але і його зміни.
Назвемо властивості свідомості:
1) ідеальність відображення;
2) універсальність відображення;
3) об'єктивність відображення;
4) предметність відображення;
5) цілеспрямованість;
6) активність свідомості;
7) суспільність свідомості;
8) знарядність свідомості.
Свідомість має функції:
1. пізнавальну, яка реалізується в придбанні і накопиченні знань про природу, суспільство і саму людину;
2. творчо-конструктивну, що виявляється у випереджаючому відображенні, в уявному моделюванні майбутнього і в цілеспрямованому перетворенні на цій основі дійсності, у створенні, зокрема, предметних форм, не існуючих у природі. Природа не будує літаків, не пече хліб, не пише романи. Все це продукти людського розуму і людських рук. Інколи, окремо виділяють прогностичну (людина до певної межі з деякою вірогідністю може передбачати майбутнє, прогнозувати свої дії, будувати плани і здійснювати їх), проте це не доцільно;
3. регулятивно-управлінську, що забезпечує розумне регулювання і самоконтроль поведінки і діяльності людини, її взаємини із зовнішнім світом.
Нарешті, найважливішою складовою свідомості, що ставить всі інші її компоненти начебто за одну дужку, є самосвідомість.
Самосвідомість - це усвідомлення людиною свого тіла, своїх думок і почуттів, своїх дій, свого місця у суспільстві, простіше кажучи, усвідомлення себе як особливої і єдиної особистості.
Самосвідомість - історичний продукт, вона формується лише на певній, притому досить високій стадії розвитку первісного суспільства. А поряд з цим вона є і продуктом індивідуального розвитку: у дитини її заснування закладаються приблизно у віці 2-4-х років.
У розвитку, динаміці самосвідомості можна виділити три рівні. Перший - рівень самопочуття, зводиться до елементарного усвідомлення свого тіла і його включеності у систему навколишніх людини речей. Саме завдяки цьому людина не тільки виділяє себе з предметного світу, а й має можливості вільно орієнтуватися в ньому.
Другий рівень самосвідомості реалізується в усвідомленні своєї приналежності до того або іншого співтовариства, до тієї чи іншої культури та соціальної групи.
Найвищий рівень розвитку самосвідомості - виникнення свідомості "Я" як такої освіти, яка хоч і подібна на "Я" інших людей, але одночасно неповторна, причому здатна не лише здійснювати вчинки, але і нести відповідальність за них, що передбачає необхідність і можливість як контролю за своїми діями, так і їхньої самооцінки.
Таким чином, самосвідомість характеризує не тільки самопізнання, а й зіставлення себе з деяким ідеалом "Я", а значить, контроль і самооцінку, а також виникнення на цій основі почуття задоволення або незадоволення собою. При цьому саме усвідомлення людиною свого "Я" знов-таки може реалізуватися лише через порівняння себе з іншими людьми.
Свідомість - найважливіша сфера людської психіки, але не єдина, оскільки остання включає у себе і несвідоме. Особливу увагу питанню про природу несвідомого приділяв у свій час австрійський лікар-психіатр і філософ З. Фрейд. Він висловив низку важливих положень про сферу несвідомого. Разом з тим З. Фрейд перебільшив його значення, віддав несвідомому першорядну роль, стверджуючи, що нібито воно визначає і свідомість, і всю поведінку людини, причому особливе значення він надавав вродженим інстинктам і нахилам, ядром яких вважав статевий інстинкт.
Лекція № 2
ТЕМА 2. ГНОСЕОЛОГІЯ: ПІЗНАННЯ, МЕТОДИ ТА ФОРМИ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ
Семінар № 2
Структура наукового пізнання
1. Пізнання як відображення дійсності. Агностицизм, його сутність,
гносеологічні, психологічні та соціальні корені.
2. Діалектичний шлях пізнання об'єктивної дійсності. Чуттєве та логічне
пізнання.
3. Філософські вчення про істину.
4. Роль практики у пізнанні.
РЕФЕРАТИ
1. Засоби і методи наукового дослідження у сфері зв'язку.
2. Віра та наукове пізнання.
3. Розуміння творчості і її види.
4. Філософські питання техніки.
5. Моделювання як метод наукового пізнання.
ЛІТЕРАТУРА
1. Введение в философию. - Ч.ІІ. - М.: Политиздат, 1990.
2. Жданов Г. В. Физика и общество /Жданов Г. В. // Вопросы философии.
- 1993. - № 8.
3. Ленин В. И. Материализм и эмпириокритицизм /Ленин В. И. // Полн. собр. соч. - Т. 18.
4. Ленин В. И. Философские тетради /Ленин В. И. Полн. собр. соч., Т 29.
5. Слемнев М. А. Лабиринтн познания /Слемнев М. А. – Минск:
Университетское, 1988.
6. Філософія: курс лекцій. – К.: Либідь, 1991.
7. Философия: навч. посіб. – К.: Фіта, 1994.
8. Шептулин А. П. Диалектический метод познания /Шептулин А. П. - М.:
Политиздат, 1983.
9. Енгельс Ф. Анти - Дюринг /Отдел первый, гл. IX. //Маркс К., Энгельс Ф.
Соч.- [2 - изд.]. - Т. 20.
10. Енгельс Ф. Диалектика природы /Маркс К., Энгельс Ф., [2 - изд]. - Т.20.
11. Интернет –ресурс: http://subject.com.ua/philosophy/osnovi/126.html
12. Интернет –ресурс: http://daviscountydaycare.com/svdomst--sutnst--genezis/24-
problema-svdomost-ta--mscze-u-flosof.html
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРУ
ТА ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ
Перед тим як відповідати на перше питання потрібно пригадати, як розуміли процес пізнання з наївно-матеріалістичної позиції Демокріт, з позиції ідеалізму - Платон, як зароджувався сумнів про можливість певного знання про світ у представників скептицизму (Піррон, Енесідем, Діоген, Агріпп, Секст - Емпірик). Порівнюючи різні точки зору, бачимо, що існують крайності у цьому питанні. Одна з них - агностицизм. Його прибічники намагаються теоретично довести неможливість пізнання світу.
Завершується перше питання розглядом того, які існують типи агностицизму (агностицизм Берклі, Юма, Канта).
Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина — це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає настільки, наскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання.
Об'єкт пізнання — предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання.
Крім поняття об'єкта пізнання, існує також поняття «предмет пізнання». Хоча ці поняття споріднені, але їх не можна ототожнювати. Предмет пізнання — це більш-менш широкий фрагмент дійсності, виділеної з певної сукупності об'єктів у процесі пізнання. Один і той самий об'єкт пізнання може бути предметом дослідження різних наук. Мислення, наприклад, як об'єкт пізнання є предметом дослідження таких наук, як логіка, теорія пізнання, психологія, фізіологія вищої нервової діяльності та ін. Проте, протиставлення предмета й об'єкта пізнання гносеологічно відносне. Структурно предмет пізнання відрізняється від об'єкта тим, що в предмет пізнання входять лише основні, суттєві властивості об'єкта, що вивчається з точки зору мети і завдання наукового дослідження.
У сучасній філософії існують й інші точки зору на проблему гносеології. В умовах філософського плюралізму можна констатувати прагнення так чи інакше до синтезу гносеологічних ідей і концепцій, сформованих у руслі різних (у тому числі і прямо протилежних) напрямів, течій, шкіл та ін. Проте, питома вага гносеологічних досліджень, що орієнтувалися на науку, значно більша, аніж тих, що орієнтовані на позанаукові форми ставлення людини до світу. В першому випадку йдеться про так звані сцієнтистські течії неореалізм, постпозитивізм (особливо філософія науки), аналітична філософія, структуралізм і постструктуралізм та ін. У другому випадку мають на увазі антисцієнтистські течії: екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, еволюційна епістемологія, феноменологія, різноманітні філософсько-релігійні напрями.
В намаганні відповісти на питання пізнання людиною світу в історії філософії виділяються два напрямки. Перший: філософи визнають пізнаванність світу. Другий: філософи, які заперечують (або піддають сумніву) принципову пізнаванність природної або соціальної реальності. Другий напрям, незважаючи на широкий спектр вчень, можна охарактеризувати як філософський (гносеологічний) скептицизм (так здебільшого їх називали в стародавності), або агностицизм. Поняття «агностицизм» введено в 1869 році англійським природодослідником Томасом Гекслі для визначення філософської позиції, що обмежує сферу компетенції філософії межами позитивного знання.
Ще в Стародавній Греції філософи Піррон, Карнеад, Енесідем висловлювали ідеї філософського скептицизму, посилаючись на той факт, що по кожному обговорюваному теоретичному питанню висловлюються протилежні, взаємовиключаючі думки, античні скептики робили висновок, що істина принципово недосяжна, доводили, що ані чуттєві сприймання, ані правила логіки не забезпечують можливості пізнання речей, що всяке знання є не більш ніж вірування. Аргументи античного скептицизму пізніше у XVIII — XIX ст. відроджені і розвиваються рядом філософів. Англійський філософ XVIII ст. Девід Юм твердив, що всяке знання є, по суті, незнанням. Основою для практичної дії рекомендував брати не знання, а віру і звичку. Німецький філософ Іммануїл Кант детально аналізує процес пізнання, окремі елементи — почуття, розум. Кантіанство - наступний різновид агностицизму. Іммануїл Кант виявив складний і суперечливий світ пізнання, але відірвав пізнання від речей реального світу. «...Про те, які речі самі по собі, людина нічого не знає, — говорив Іммануїл Кант, - а знає тільки їх явища, тобто уявлення, які речі виробляють в людині, впливаючи на її почуття». Іммануїл Кант правий, що пізнання починається з досвіду, з відчуттів. Але досвід, в його розумінні, замість того, щоб з'єднувати людину зі світом «речей у собі», розгороджує їх, оскільки допускається наявність у свідомості існуючих до і незалежних від досвіду форм чуттєвості і розуму (апріорне, додосвідне знання). Знання складається, за Іммануїлом Кантом, з того, що дає достатній досвід і з таких апріорних форм.
У другому питанні треба виявити суть сенсуалізму і раціоналізму, показати помилковість їх крайніх форм. Сенсуалізм – напрямок у теорії пізнання, відповідно до якого чуттєвість виступає як основний ступінь пізнання. Представники: Д. Локк, Т. Гоббс, К. Гельвецій та ін. Раціоналізм – напрямок у філософії, що визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналісти – це Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Лейбніц та ін.
Студентам треба знати, що діалектичний матеріалізм розглядає чуттєве і логічне пізнання як дві сторони єдиного процесу. Чуттєве пізнання існує у формах відчуття, сприймання, уявлення. Воно складає базу для логічного пізнання. Формами логічного пізнання виступають поняття, судження, умовиводи (див. джерела [1, 3, 4, 5, 8]). Пізнання починається з відчуття, сприймання і уявлення, продовжуючи свій розвиток у формах абстрактного мислення, а також в емоціях та інтуїції, і веде суб’єкта до осягнення істини.
Розкриваючи закони дійсності, пізнання в ідеальній формі відтворює предмети і явища в усій різноманітності їх властивостей. Це виявляється можливим тому, що пізнавальна діяльність людини ґрунтується на її предметно-чуттєвій, матеріальній практиці — діянні. Людина нічого не може знати про предмети і явища зовнішнього світу без того матеріалу, який отримує від органів чуття, тому чуттєве пізнання є необхідною умовою і невід'ємним аспектом пізнання. Це чуттєве пізнання проявляється в трьох формах: відчуття, сприймання й уявлення.
Відчуття - це відображення окремих властивостей предметів або явищ матеріального світу, що безпосередньо впливають на органи чуття: кольори, форми, запахи, смаки та ін.
Сприймання - це цілісний образ матеріального предмета, що безпосередньо впливає на органи чуття. Так, зорове сприймання дерева, що росте під вікном, або книги, що лежить на столі, слухове сприймання музичної мелодії тощо.
Уявлення — це чуттєвий образ предмета, що в даний момент не сприймається, але сприйнятий раніше в тій чи іншій формі. Так, уявлення про людину, з якою доводилося зустрічатися раніше, або про предмет, що є в приміщенні.
Роль чуттєвого відображення дійсності в забезпеченні всього людського пізнання надто значна: по-перше, органи чуття є єдиним каналом, що безпосередньо зв'язує людину із зовнішнім предметним світом; по-друге, без органів чуття людина не здатна взагалі ані до пізнання, ані до мислення. Втрата частини органів чуття утруднює, ускладнює пізнання, але не перекриває можливостей (це пояснюється взаємною компенсацією одних органів чуття іншими, мобілізацією резервів у діючих органах чуття спроможністю індивіда концентрувати увагу, волю тощо). По-третє, раціональне базується на аналізі того матеріалу, що дають органи чуття. Регулювання предметної діяльності здійснюється, насамперед, за допомогою інформації, яку отримують органи чуття. Органи чуття дають той мінімум первинної інформації, що виявляється необхідною для різностороннього пізнання об'єкта, щоб розвивати наукове знання. Однак чуттєве пізнання дає знання лише про зовнішні властивості предметів, про окремі конкретні речі. Практична ж діяльність зіштовхує людину з різноманітними властивостями предметів. Людина прагне до узагальнення сприйнять і уявлень, до проникнення в суть речей, до пізнання законів природи і суспільства. А це неможливо без абстрактного мислення.
На відміну від чуттєвого пізнання, мислення відображає зовнішній світ в абстракціях. Абстрактне раціональне мислення здатне узагальнювати безліч однорідних предметів (меблі, будинок, овочі, війна, політика тощо), виділяти найважливіші властивості, розкривати закономірні зв'язки, відображати дійсність в узагальнених образах шляхом оцінки. Особливостями абстрактного мислення є: по-перше, те, що мислення відображає дійсність в узагальнених образах. На відміну від чуттєвого пізнання, мислення абстрагується від одиничного (окремого), виділяє в предметі загальне, що повторюється, істотне. Виділяючи загальні ознаки, притаманні всім студентам, молоді, створюємо абстрактний образ студента з притаманними узагальненими якостями (професіоналізм, висока загальна культура, мужність, рішучість, принциповість тощо). Узагальнюючи отримані знання, люди шляхом абстрактного мислення відкривають закони природи, суспільства і пізнання, проникають в суть явища, встановлюють закономірний зв'язок між ними. По-друге, те, що мислення — процес опосередненого відображення дійсності. За допомогою живого споглядання пізнаємо лише те, що безпосередньо впливає на органи чуття. Людина бачить березовий гай, чує спів птахів, вдихає пахощі квітів. Завдяки абстрактному мисленню отримуємо нові знання не безпосередньо, а на основі вже наявних знань, тобто опосередковано. Знання, отримане з уже наявних знань, без звернення в кожному конкретному випадку до досвіду, до практики, називається вивідним, а сам процес отримання — виведенням. Отримання нових знань шляхом виведення значно застосовується в пізнавальній діяльності людини.
Мислення нерозривно зв'язане з мовою. Яка б думка не виникла в голові людини, може виникнути й існувати лише на базі мовного процесу, у словах і реченнях. За допомогою мови люди висловлюють і закріплюють результати розумової праці, обмінюються думками, домагаються взаємного розуміння. Мислення — процес активного відображення дійсності. Активність характеризує весь процес пізнання, але, насамперед, абстрактне мислення. Створюючи абстракції, людина перетворює знання про предмети дійсності, відволікається від них, оперує ідеальними образами, висловлюючи їх не тільки засобами природної мови, але й символами формалізованої мови, яка відіграє особливу роль у сучасній науці. Отже, узагальнений і опосередкований характер відображення дійсності, безперервний зв'язок з мовою, активний характер відображення - такі основні особливості абстрактного мислення.
Існують і форми абстрактного мислення: поняття, судження, умовивід.
При розгляді третього питання слід нагадати, що істина є адекватне відображення дійсності у свідомості людини. Це стан певного знання про річ, про відповідність з нею самою. Істина може бути тільки об'єктивною. Це потрібно розуміти так, що у нашому знанні є такий зміст, який не залежить ні від людини, ні від людства. Об'єктивна істина здобувається не відразу цілком і повністю. Отже, тому виникає проблема співвідношення абсолютної і відносної істини.
Семінар необхідно завершити розглядом того, чим відрізняється наукове осягнення дійсності від буденного пізнання, аналізом форм наукового пізнання (факти, питання, проблема, гіпотеза, теорія), методів емпіричного та теоретичного пізнання (сходження від абстрактного до конкретного, формалізація, моделювання, аналіз і синтез, індукція, логічне та історичне, вимірювання, експеримент). (Див. джерела [1, 6]).
Проблема відповідності знань об'єктивної реальності відома у філософії як проблема істини. Питання: що таке істина є, по суті, питанням про те, як взаємодіє знання із зовнішнім світом, як встановлюється і перевіряється відповідність знань і об'єктивної реальності. Проблема істини є проблема достовірного, правильного, адекватного (від лат. adaequatus — прирівняний) знання, сформульована й усвідомлена ще у Стародавній Греції. В чому ж суть істини? Елеати і софісти сумнівалися в тому, що знання людини, особливо чуттєві, дають вірні відомості про навколишній світ, правильно відображають. Платон наполягав, що можливі лише знання про вічні і незмінні ідеї, а відомості про чуттєвий світ, тобто думки, недостовірні. Тому і виникла проблема встановлення відповідності між знаннями і об'єктивними явищами. Така відповідність одержала у філософії назву істини. Арістотель писав: «Істину говорить той, хто вважає роз'єднане роз'єднаним і зв'язане - зв'язаним, а неправдиве — той, хто думає протилежне тому, як стоїть справа з речами». Арістотель сформулював класичну концепцію істини, що збереглася до сучасності. За концепцією, істина — це відповідність не між окремими поняттями і об'єктивними явищами і процесами, а між певними твердженнями, тобто судженнями і висловлюваннями, і об'єктивним станом справ. Справді, поняття «парне число», «закон тяжіння», «тюфтельки», «спин» самі собою не неправдиві і неістинні. Проте твердження, включаючи ці поняття, наприклад, «всі парні числа діляться на п'ять без залишку», «закон тяжіння не перешкоджає польоту реактивних літаків», «спин — особлива фізична характеристика деяких елементарних часток», «тюфтельки виготовляються з легованої сталі», можуть бути неправдивими або істинними. Так, парні числа і тюфтельки твердження неправдиві, тоді як закон тяжіння і спин істинні.
Поняття, судження й умовиводи, за допомогою яких висловлюються знання про навколишній світ і про самих себе, є не тільки відображенням навколишнього світу, але й продуктом діяльності. Отже, в знаннях є щось, що залежить від людини, що їх виробляє, тобто суб'єкта пізнання. Оскільки ж знання відображають об'єктивний світ, є в них і такий зміст, що ані від людини, ані від людства не залежить, і, отже, залежить лише від об'єктивного світу. Тут можна ввести поняття «об'єктивна істина», під якою розуміється зміст людських знань, незалежних від свідомості і волі людей, і відповідно відображуваним предметам, явищам матеріального світу. Твердження, що вода при нормальному тиску і температурі +100° за Цельсієм кипить і перетворюється на пар, є об'єктивною істиною. Хоча те, що вимірюємо температуру кипіння за шкалою Цельсія, а не за шкалою Фаренгейта або Реомюра, залежить від людини, тоді як сам факт кипіння і перетворення води на пар ані від людини, ані від людства не залежить.
Істинне знання і сам об'єктивний світ розвиваються. У Середньовіччі люди вважали, що Сонце і планети обертаються навколо Землі. Це неправда чи істина? Те, що людина спостерігала рух світила з єдиного «спостережного пункту» — Землі, приводило до неправдивого висновку про те, що Сонце і планети обертаються навколо неї. Тут видима залежність знань від суб'єкта пізнання, але в такому твердженні і зміст, незалежний ані від людини, ані від людства, а саме знання про те, що планети Сонячної системи рухаються, полягало зерно об'єктивної істини. В ученні Миколи Коперніка стверджувалося що центром планетарної системи є Сонце, а планети і Земля обертаються навколо Сонця концентричними колами. Тут уже частка об'єктивного змісту значно вища, аніж в колишніх уявленнях, але далеко не все повністю відповідало об'єктивній реальності, бо не вистачало астрономічних спостережень. Кеплер, спираючись на спостереження свого вчителя Тіхо Браге, показав, що планети обертаються навколо Сонця не колами, а еліпсами. Це ще істинніше, ще вірніше знання. Сучасна астрономія обчислила траєкторії і закони обертання планет ще точніше. Отже, об'єктивна істина історично розвивається. З кожним відкриттям її повнота зростає.
Форму вираження об'єктивної істини, залежну від конкретних історичних умов, що характеризують ступінь її точності, суворості і повноти, що досягнута на такому рівні пізнання, називають відносною істиною. Отже, весь розвиток людського пізнання, в тому числі і науки, є постійна зміна одних відносних істин іншими, що повніше і точніше висловлюють об'єктивну істину. Процес пізнання є дедалі більш і більш повне і точне пізнання об'єктивної істини. Повне, точне, всебічне, вичерпне знання про будь-яке явище називають абсолютною істиною.
Виникає питання: «чи можна досягти і сформулювати абсолютну істину?». Агностики на це питання відповідають негативно, посилаються на те, що в процесі пізнання справу мають лише з відносними істинами. Кожна з них, розмірковують агностики, виявляється іноді не повністю точною і повною, як в прикладі із Сонячною системою. Отже, вичерпне знання недосяжне. Метафізики вважають, що абсолютну істину можна пізнати і висловити в якийсь момент діяльності раз і назавжди. Часто здається, що в дуже простих випадках досягти абсолютного знання можна. Хіба не абсолютна істина твердження: Київ — столиця України! Але чи дасть це твердження вичерпне знання про чисельність населення Києва, про площу, кількість будинків, про те, коли Київ став столицею України тощо? Навіть якщо такі відомості вказати на якусь конкретну дату, через певний період дані виявляться неточними. От і виходить, що абсолютна на перший погляд істина насправді є істиною відносною, бо не має повного, вичерпного, раз і назавжди вірного знання про столицю. Чим складніше те чи інше явище, тим важче досягти абсолютної істини, тобто повного, вичерпного знання про явище. І все ж таки абсолютна істина існує, її треба розуміти як ту межу, до якої прагне людське пізнання. Кожна відносна істина — це сходинка, крок, що наближає до певної мети.
Отже, відносна й абсолютна істини — це лише різні рівні, або форми, об'єктивної істини. Знання завжди відносне, бо залежить від рівня розвитку суспільства, техніки, стану науки тощо. Чим вище рівень пізнання, тим повніше наближаються до абсолютної істини. Але процес може тривати нескінченно, бо на кожному етапі історичного розвитку відкриваються нові сторони і властивості в навколишньому світі і створюються дедалі повніші і точніші знання. Такий постійний процес переходу від одних відносних форм об'єктивної істини до інших - найважливіший прояв діалектики в процесі пізнання. Кожна відносна істина містить у собі частку абсолютної. І навпаки, абсолютна істина — це межа нескінченної послідовності істин відносних, тобто можна сказати, що будь-яка істина абсолютно-відносна.
Точне врахування всіх умов, в яких перебуває об'єкт пізнання, допускає конкретність істини. Конкретність - це властивість істини, основана на знанні реальних зв'язків, взаємодії всіх сторін об'єкта, головних суттєвих властивостей, тенденцій розвитку. Так, істинність або хибність тих чи інших суджень не може бути встановлена, якщо не відомі умови місця, часу і т. п., в яких сформульовані. Судження, що вірно відображає об'єкт в таких умовах, стає неправдивим до того ж об'єкта в інших обставинах. Наприклад, судження «вода кипить при 100 ° за Цельсієм» істинне лише за умови, що йдеться про звичайну воду і нормальний тиск. Це положення втратить істинність, якщо взяти так звану важку воду або змінити тиск. Що дає людям гарантію істинності їх знань, служить підставою для відокремлення істини від обману і помилок? Ще Іммануїл Кант писав: «... все питання в тому, щоб знайти загальний і вірний критерій істини для всякого значення». Кожний об'єкт поряд із загальними рисами наділений і індивідуальними особливостями, має свій унікальний контекст життя. За таких умов поряд з узагальненим потрібен і конкретний підхід до об'єкта: немає абстрактної істини, істина завжди конкретна. Чи істинні, наприклад, принципи класичної механіки? Так, істинні стосовно до макротіл і порівняно невеликих швидкостей руху. За такими межами принципи механіки перестають бути істинними. Принцип конкретності істини вимагає підходити до фактів не з загальними формулами і схемами, а з урахуванням конкретної обстановки, реальних умов.
