2015-10-22
293
2) коли відсутнє добровільне виконання зобов’язань (сплати податків, повернення боргу, дотримання умов договору);
3) коли існує перешкода на шляху реалізації суб’єктам свого права (неможливість зайняти квартиру при наявності ордера на неї, якщо вона самовільно зайнята іншою особою);
4) коли виникає спір, який має юридичне значення, з приводу відповідних фактів або відносин, і коли сторони самі не можуть виробити узгоджене рішення (розподіл майна);
5) коли відповідні юридично значимі дії в силу їх особливої ваги повинні пройти контроль з боку держави з метою перевірки їх правильності, достовірності, законності (угоди щодо купівлі продажу нерухомості; оформлення доручення на користування автомобілем);
6) коли правові відносини можуть виникнути або змінитися лише завдяки рішенню державного органу (зарахування на навчання до учбового закладу, призначення пенсії, перехід не іншу роботу);
7) коли для виникнення відповідних правовідносин потрібне офіційне затвердження наявності або відсутності конкретних фактів (визнання батьківства, визнання померлим тощо).
Застосування норм права як процес, як певна послідовність здійснення дій дає можливість вести мову про наявність відповідних стадій, а саме:
1) встановлення фактичних обставин справи;
2) вибір норм права і юридична кваліфікація справи;
3) перевірка і тлумачення норм права;
4) винесення рішення і доведення його до зацікавлених осіб та організацій;
5) конкретно-виконавча стадія.
В процесі застосування норм права діяльність компетентних органів та посадових осіб завершується виданням акта застосування права.
Акт застосування норм права – це офіційний документ, який видається компетентним органом або посадовою особою в результаті вирішення конкретної юридичної справи на основі відповідної правової норми і забезпечується примусовою силою держави.
Основні ознаки актів застосування норм права:
1) акт застосування норм права має державно-владний характер;
2) акт застосування норм права має індивідуальний характер. Він стосується чітко визначених осіб та конкретної життєвої ситуації;
3) акт застосування норм права повинен бути законним, виноситися на осн6ові відповідної норми права або їх сукупності. При його виданні повинні бути дотримані правила, які регламентують порядок, терміни його видання і форму;
4) акт застосування норм права повинен видаватися з дотриманням встановленої форми;
5) акт застосування норм права не містить в собі правової норми, а тому не є джерелом та формою права;
6) акт застосування норм права виступає в якості юридичного факту, який породжує дані правовідносини.
За формою зовнішнього вираження акти застосування норм права поділяються:
1. письмові та усні;
2. акти-документи і акти-дії.
Акти-дії, в свою чергу, можуть бути поділені на:
а) словесні (розпорядження керівника підлеглому здійснити відповідні дії);
б) конклюдентн і (різного роду сигнали, жести, символи, які чітко вказують на необхідність застосовувати норму права (зупинити автомобіль), якщо вимоги будуть порушені.
За суб’єктами прийняття правозастосовчі акти поділяються:
1. акти судових органів;
2. акти органів прокуратури;
3. акти слідчих органів;
4. акти контрольних органів;
5. акти органів представницької та виконавчої влади;
6. акти органів місцевого самоврядування;
7. акти президента;
8. акти уряду;
9. акти міністерств та відомств.
За юридичною природою:
1. правоохоронні;
2. право виконавчі;
3. правовідновлюючі;
4. правозабезпечуючі.
За юридичними наслідками:
1. правоутворюючі;
2. правоприпиняючі;
3. правозмінюючі (наприклад, наказ ректора про зарахування до вузу, про переведення з однієї форми навчання на іншу в тому ж вузі).
За галузевою ознакою:
1. кримінально-правові;
2. цивільно-правові;
3. адміністративно-правові;
4. фінансові та ін.
За змістом суспільних відносин і норм права, які до них застосовуються:
1) регулятивні, які встановлюють конкретні юридичні права і обов’язки в зв’язку з правомірною поведінкою людей (наприклад, наказ ректора учбового закладу про зарахування до вузу);
2) охоронні, видаються в зв’язку із споєнням окремими суб’єктами правопорушень (вирок суду, постанова слідчого щодо притягнення в якості звинуваченого).
За змістом і значенням в механізмі реалізації права:
1) конкретизуючи (регламентуючі акти), які підтверджують наявність права у конкретної особи, регламентують об’єм цього права, форму і порядок його реалізації. Прикладом можуть бути різні посадові інструкції, розпорядження керівника щодо виконання будь-яких робіт з визначенням виконавців і відповідальних осіб;
2) реєстраційні акти – засвідчують законність відповідних станів особи, її дій тощо. Наприклад, внесення в списки виборців, постановка на реєстраційний облік за місцем проживання і т.п.;
3) акти про визнання – визнають такі стани особи, як визнання померлим, недієздатним, визнання батьківства і т.п.
4) дозволяючі акти – виражають дозвіл компетентного органу на використання конкретним суб`єктом конкретного права з врахуванням обставин часу, місця, умов, порядка реалізації і т.д. (наприклад, прийняття органами внутрішніх справ рішення щодо дозволу на придбання мисливської зброї).
5) забороняючі акти – містять заборону щодо реалізації права, яка має чисто індивідуальний характер, тобто стосується данного права, суб`єкта його реалізації тощо. Наприклад, відмова виборчої комісії в реєстрації особи в якості кандидата в депутати, відмова у видачі закордонного паспорта і т.п.
За назвою акти застосування норм права поділяються:
1) укази;
2) постанови;
3) накази;
4) розпорядження;
5) резолюції;
6) вироки;
7) рішення іт.д.
Література
1. М.С.Кельман, О.Г.Мурашин.Загальна теорія держави і права.-К.,2006.-475 с.
2. М.В.Кравчук.Теорія держави і права (опорні конспекти).-К.,2003-286с.
3. В.В.Сухонос.Теорія держави і права.-Суми.,2005..-536 с.
4. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/За ред.О.В.Зайчука Н.М.Оніщенко.-К.: юрінком Інтер, 2006.-688 с.
5. Теория государства и права:Учебник для вузов/Под.ред.проф.В.М.Корельского и проф..В.Д.Перевалова.-2е изм..и доп.-М.:Издательство НОРМА,2003.-616 с.
Тема 13. Тлумачення норм права
Ключові поняття та терміни: тлумачення норм права, акт тлумачення норм права, буквальне тлумачення, розширене тлумачення, нормативне тлумачення, аутентичне тлумачення, легальне тлумачення, казуальне тлумачення, судове тлумачення, адміністративне тлумачення, неофіційне тлумачення, доктринальне тлумачення компетентно – юридичне тлумачення, компетентне не правове тлумачення, буденне тлумачення, способи тлумачення, граматичний спосіб, логічний спосіб, спеціально – юридичний спосіб, системний спосіб, історико – політичний спосіб, функціональний спосіб, телеологічний спосіб, функції тлумачення.
Тлумачення норм права – це складний вольовий процес діяльність різноманітних суб’єктів, спрямований на встановлення точного змісту, що міститься в нормі права.
Цей процес складається з двох стадій:
1. розкриття змісту норми права для себе;
2. роз’яснення змісту норми права всім зацікавленим особам.
Існує декілька критеріїв, за якими можна класифікувати тлумачення норм права на види, а саме:
1. тлумачення норм права за об’ємом;
2. тлумачення норм права за суб’єктами.
Види тлумачення норм права за об’ємом:
1. буквальне (адекватне)
2. розширене;
3. обмежене.
Буквальне тлумачення – це таке тлумачення,згідно з яким дійсний зміст норм права, розкритий в результаті тлумачення, відповідає буквальному тексту, тобто, „дух” і „буква” закону співпадають.
Розширене тлумачення – це таке тлумачення, згідно з яким дійсний зміст юридичних норм, розкритий в результаті тлумачення ширший, ніж буквальний зміст.
Обмежене тлумачення - це таке тлумачення, згідно з яким дійсний зміст юридичних норм, розкритий в результаті тлумачення, вужчий, ніж буквальний зміст „буква” закону.
Види тлумачення норм права за суб’єктами
Офіційне тлумачення –
1. нормативне;
2. казуальне (індивідуальне).
Нормативне тлумачення може бути: аутентичне та легальне (делеговане).
Казуальне (індивідуальне) поділяється на: судове та адміністративне.
Неофіційне тлумачення:
1. професійно – правове:
а) доктринальне;
б) компетентно – юридичне;
2. компетентне не правове;
3. буденне.
Офіційне тлумачення дається уповноваженим на те органами, формується в спеціальному акті і є формально обов’язковим для відповідного кола виконавців норми, яка підлягає тлумаченню. Наприклад, загальнообов’язковим є тлумачення,яке дає Конституційний Суд України щодо норм Конституції України.
Нормативне тлумачення – офіційне роз’яснення змісту норми права, яке має загальнообов’язковий характер і розраховане на багаторазове застосування. Це тлумачення розповсюджується на широке коло суспільних відносин і необмежену кількість випадків.
В межах офіційного нормативного тлумачення розрізняють аутентичне та легальне тлумачення.
Аутентичне тлумачення – це роз’яснення змісту норм права тим органом, що їх прийняв. Виходячи з цього, правотворчий орган може будь – коли змінити прийнятий ним нормативний акт, відмінити або ж доповнити, а також дати необхідні роз’яснення. При цьому акт тлумачення має більшу юридичну силу, оскільки він прийнятий пізніше. В ньому знаходить своє відображення норма, що підлягає тлумаченню вже в роз’ясненому вигляді.
Легальне тлумачення – це роз’яснення змісту норм права, яке здійснюється тими суб’єктами, які дану норму не приймали, але уповноважені на це законом. Таке право мають Конституційний Суд України, Верховний Суд України, Вищий господарський суд України.
Казуальне тлумачення - це роз’яснення змісту норм права для використання в конкретній ситуації. Воно є обов’язковим лише для конкретного випадку і для осіб, по відношенню до яких воно проводиться.
Судове тлумачення – це різновид казуального тлумачення,яке здійснюється судовими органами в процесі розгляду конкретних справ. Акт тлумачення, в даному випадку, є частина рішення або вироку суду, що характерно для судів першої інстанції.
Адміністративне тлумачення – це тлумачення, яке має місце в діяльності інших державних органів (міністерств, відомств, місцевої державної адміністрації), в актах адміністративного тлумачення стосовно того, як відповідні органи повинні вирішити конкретну справу.
Неофіційне тлумачення характеризується тим, що здійснюється будь – якими суб’єктами суспільних відносин. В залежності від компетентності інтерпретатора розрізняють професійно – правове і буденне тлумачення.
Характерною ознакою професійного тлумачення є те, що воно передбачає наявність спеціальних правових знань у інтерпретаторів.
Так, різновид професійно – правового тлумачення – доктринальне тлумачення передбачає те, що воно здійснюється спеціальними суб’єктами – вченими вузів та науково – дослідними установами. Зовнішню форму свого відображення цей різновид тлумачення знаходить у монографіях, статтях, різних формах обговорення нормативно – правових актів.
Компетентно – юридичне тлумачення характеризується тим, що здійснюють його юристи – практики: судді, прокурори, адвокати і.т.д. Його результатами можуть бути рекомендації, різноманітні посібники для ефективного застосування норм права, які ґрунтуються на практичному досвіді зазначених суб’єктів.
Компетентне неправове тлумачення ґрунтується на знаннях неправового характеру, тобто на знаннях тих осіб, які займаються дослідженням самих найрізноманітніших питань в таких областях знань, як економіка, історія, політика, соціологія, біологія та ін. Іноді виникає ситуація, пов’язана з необхідністю роз’яснення відповідних питань,які виходять за межі правових знань, наприклад, окремих біологічних термінів тощо. Шляхом розв’язання подібного роду проблем є звернення до фахівців, які володіють необхідною інформацією і можуть здійснити тлумачення.
Буденне тлумачення передбачає роз’яснення норм права всіма суб’єктами права досвіду, який вони набули в процесі своєї життєдіяльності.
Способи тлумачення – це прийоми, за допомогою яких відбувається аналіз норм права, розкривається їх зміст з метою практичної реалізації.
Розрізняють такі основні способи тлумачення норм права: граматичний, логічний, спеціально – юридичний, системний, історико – політичний, функціональний, телеологічний.
Граматичний спосіб тлумачення норм права – це тлумачення, яке базується на даних граматики, лексики, наук філологічного циклу. Об’єктом є текст норм, що підлягає інтеграції.
Логічний спосіб тлумачення норм права ґрунтується на законах і правилах формальної логіки, які дозволяють зробити ще один крок до розкриття змісту юридичних норм. Адже думка і воля законодавця виражаються не лише у вигляді граматичних речень, але й логічній організації, побудові змісту норм.
В процесі логічного тлумачення аналізуються не слова і речення, поняття. Логічний аналіз суджень,та їх зв’язків між собою дає можливість з’ясувати зміст, який вкладав правотворчий орган в той чи інший нормативно – правовий акт.
Інтерпретатор для досягнення своєї мети використовує такі прийоми як логічний аналіз понять, висновки за аналогією, висновки від протилежного та ін.
Спеціально – юридичний спосіб тлумачення норм права – це тлумачення, основою якого є спеціальні юридичні знання, дані юридичних наук. такі дані можуть міститись в самому тексті закону, наприклад, коли в ньому містяться визначення відповідних понять або – слідувати із роз’яснень судових інстанцій та інформації,що знаходиться в наукових коментарях. Особливого значення набувають юридичні знання тих осіб, які приймають участь в процесі застосування права.
Системний спосіб тлумачення базується на знаннях зв’язків, які існують між юридичними нормами. Його суть полягає в тому, що норма співставляється з іншими нормами, встановлюється її місце і значення в даному нормативному акті, в галузі права та всій правовій системі.
Історико – політичний спосіб тлумачення – це з’ясування змісту норм права на основі аналізу конкретних історичних умов їх прийняття, а також з’ясування мети та завдань, покладених законодавцем. Відбувається співставлення норми з існуючою ситуацією.
Телеологічний спосіб тлумачення спрямований на з’ясування мети щодо видання правових актів. Досить часто вказівка на мету, міститься в самому нормативно – правовому акті, як правило, в преамбулі. Іноді мета може логічно випливати із його змісту або із назви нормативно – правового акту, його окремих норм, статей, розділів.
Функціональний спосіб тлумачення базується на з’ясуванні функцій, які виконують відповідні норми права.
Література
1. М.С. Кельман, О.Г.Мурашин. Загальна теорія держави і права. - К., 2006.-475с.
2. В.В.Сухонос Теорія держави і права. – Суми., 2005. – 536с.
3. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник/ за ред.О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К.: Юрінком інтер, 2006. – 688с.
4. Черданцев А.Ф. Толкование права и договора: учеб. пособие для вузов. – М. ЮНИТИ – ДАНА, 2003. – 381с.
Тема 14. Правові відносини
Ключові поняття та терміни: правовідносини, суб’єкти правовідносин, об’єкти правовідносин, зміст правовідносин, суб’єктивне право, суб’єктивний обов’язок, юридичні факти, презумпція.
Правовідносини – це урегульовані нормами права вольові суспільні відносини, які знаходять своє відображення в конкретному зв’язку між різними суб’єктами – носіями суб’єктивних юридичних прав, обов’язків, повноважень і відповідальності та забезпечуються державою.
Класифікація правовідносин здійснюється за різними критеріями, а саме:
1) за галузями права (конституційні, цивільно-правові, трудові та ін.);
2) за кількістю суб’єктів, які беруть в них участь (прості, складні);
3) за змістом поведінки суб’єктів (активні, пасивні);
4) за часом (короткочасні, триваючі);
5) за урегульованістю законодавства (врегульовані законодавством, природні правовідносини);
6) за методом правового регулювання (договірні, управлінські);
7) за функціональним призначенням (регулятивні, охоронні);
8) за ступенем визначеності (абсолютні, відносні);
9) за характером відносин, які можуть регулюватися національною системою права і нормами міжнародного права (внутрішні, зовнішні (міжнародні)).
Структура правовідносин – це комплексне поняття, яке характеризує правовідносини з точки зору їх будови і включає такі елементи: суб’єкти правовідносин, об’єкти правовідносин та зміст правовідносин.
Суб’єкти правовідносин – це учасники правовідносин, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні обов’язки (індивіди, організації та об’єднання, соціальні спільності). Вони наділені державою особливою властивістю - правосуб’єктністю, тобто здатністю бути суб’єктом права, правовідносин.
Правосуб’єктність державних і громадських організацій визначається змістом їх компетенцій, тобто сукупністю їх прав та обов’язків, які закріплені в нормах права.
До складу правосуб’єктності індивідів входить правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.
Правоздатність – це визнана державою здатність суб’єкта мати суб’єктивні права і нести юридичні обов’язки.
Види правоздатності:
1) загальна правоздатність;
2) галузева правоздатність;
3) спеціальна правоздатність.
Дієздатність – це визнана державою здатність суб’єкта особисто своїми діями вступати в правовідносини, здійснювати суб’єктивні права, виконувати юридичні обов’язки. Дієздатність індивідів залежить від:
а) віку;
б) стану психічного та фізичного здоров`я;
в) рівня освіти та ряду інших обставин.
Деліктоздатність – це те, на що спрямовані суб’єктивні права, юридичні обов’язки, засоби виробництва, предмети споживання, особисті немайнові блага людини, поведінка суб’єктів та її результати, гроші та цінні папери, стан природних об’єктів).
Третім структурним елементом правовідносин є зміст правовідносин, який складають суб’єктивні; права та суб’єктивні юридичні обов’язки. Суб’єктивне право – це передбачена юридичною нормою міра можливої поведінки учасника правовідносин.
Суб’єктивний обов’язок – це передбачена юридичною нормою міра необхідної поведінки учасника правовідносин.
Процес виникнення, зміни і припинення правовідносин пов’язаний з реальними життєвими обставинами, які називаються юридичними фактами.
Юридичні факти – це такі життєві обставини, які передбачені нормами права, що зумовлюють виникнення, зміну та припинення правових відносин.
Наукою юридичні факти класифікуються за різними ознаками, а класифікуються за різними ознаками, а саме:
1.За вольовими критеріями:
а) юридичні дії (правомірні та неправомірні);
б) юридичні події (наприклад, смерть, землетрус тощо);
2. Залежно від характеру правових наслідків, які вони породжують:
а) правоутворюючі;
б) правозмінюючі;
в) правоприпиняючі.
3. За часом тривання:
а) одноактні (наприклад, купівля-продаж);
б) триваючі (наприклад, перебування у шлюбі).
4. За складом:
а) прості;
б) складні.
Юридичними фактами можуть виступати правові презумпції. Презумпції – це припущення про наявність або відсутність певних фактів, які мають юридичне значення.
Правові презумпції можуть бути:
1) презумпції, що не можуть бути спростовані (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітнього);
2) презумпції, що можуть бути спростовані (презумпція невинності).
Література
1. М.С.Кельман, О.Г.Мурашин.Загальна теорія держави і права.-К.,2006.-475 с.
2. М.В.Кравчук.Теорія держави і права (опорні конспекти).-К.,2003-286с.
3. В.В.Сухонос.Теорія держави і права.-Суми.,2005..-536 с.
4. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/За ред.О.В.Зайчука Н.М.Оніщенко.-К.: юрінком Інтер, 2006.-688 с.
5. Теория государства и права:Учебник для вузов/Под.ред.проф.В.М.Корельского и проф..В.Д.Перевалова.-2е изм..и доп.-М.:Издательство НОРМА,2003.-616 с.
Тема 15. Правова поведінка, правопорушення і юридична відповідальність
Ключові поняття та терміни: правова поведінка, правомірна поведінка, протиправна поведінка, злочин, проступок, склад правопорушення, юридична відповідальність.
Правова поведінка – це соціальна поведінка особи, яка врегульована нормами права, проявляється шляхом дій або бездіяльності, має свідомо-вольовий характер і тягне за собою юридичні наслідки.
Види правової поведінки:
1) правомірна поведінка;
2) правопорушення;
3) зловживання правом;
4) Об’єктивно-протиправне діяння.
Правомірна поведінка – це поведінка, яка відповідає приписам правових норм.
Види правомірної поведінки:
1) за суб’єктами – індивідуальна та групова;
2) за об’єктивною стороною – активна (дії), пасивна (бездіяльність);
3) за суб’єктивною стороною – соціально активна, пасивна, маргінальна, звичайна.
4) за юридичним закріпленням – об’єктивно необхідна, бажана, соціально припустима.
5) за формою реалізації норм права – дотримання заборон, виконання обов’язків, використання суб’єктивних прав.
Протилежністю правомірної поведінки є поведінка неправомірна (правопорушення).
Правопорушення – це суспільно небезпечне, винне діяння деліктоздатного суб’єкта, яке суперечить вимогам правових норм.
Види правопорушень:
1) злочини;
2) проступки.
Злочин – це передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, її політичну систему, власність, особу, політичні, трудові та інші права і свободи громадян.
Проступки – це суспільно шкідливі діяння, які не караються в кримінальному порядку.
Види проступків: конституційні, дисциплінарні, адміністративні, цивільні, процесуальні (нез’явлення свідка до суду).
Правопорушення відрізняється від порушень інших соціальних норм сукупністю ознак, які утворюють поняття „склад правопорушення”.
Склад правопорушення – це сукупність закріплених в законі ознак об’єктивного та суб’єктивного характеру, за наявності яких діяння визнається конкретним правопорушенням. До складу правопорушення входить: об’єкт правопорушення, об’єктивна сторона правопорушення, суб’єкт правопорушення, суб’єктивна сторона правопорушення.
Об’єктом правопорушення є суспільні відносини, які охороняються нормами права. Матеріальні предмети і духовні блага виступають як предмет правопорушення.
Об’єктивна сторона правопорушення – це зовнішній вияв протиправного діяння, викликані ним небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням і його наслідками.
Суб’єктом правопорушення - визнаються фізичні та юридичні особи, які мають здатність і можливість нести, які мають здатність і можливість нести юридичну відповідальність за свої протиправні діяння.
Суб’єктивна сторона правопорушення – це внутрішнє психологічне ставлення суб’єкта до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Вона включає в себе вину, мотив та мету вчинення правопорушення.
Вина – це психічне ставлення особи до скоєного нею правопорушення, яка виражається в формі умисну та необережності.
Умисел може бути прямим і непрямим, а необережність може виражатися у формі самовпевненості і недбалості.
Якщо відсутній хоча б один елемент складу правопорушення немає і самого правопорушення.
Правопорушення завжди є діянням, яке завдає шкоди інтересам громадян, соціальних груп, а іноді – й інтересами всього суспільства. Усуваючи причини та умови правопорушень, держава зобов’язана також притягувати винних до юридичної відповідальності.
Юридична відповідальність– це вид соціальної відповідальності: суть якої полягає в застосуванні уповноваженою особою до правопорушника передбачених санкцією юридичної норми міри державного примусу. Таке визначення стосується ретроспективної юридичної, тобто відповідальність, яка виникає на підставі правопорушення.
Для настання юридичної відповідальності необхідна наявність у діянні особи складу правопорушення та мотивоване рішення суб’єкта застосування норм права про притягнення особи до конкретного виду відповідальності.
Види юридичної відповідальності:
1) кримінальна (полягає у застосуванні до винної фізичної особи, яка вчинила злочин відповідного виду й міри кримінального покарання)
2) адміністративна (настає за постановою адміністративних органів на підставі Кодексу про адміністративні правопорушення за вчинення адміністративних проступків);
3) цивільно-правова (настає за рішенням суду за вчинення цивільно-правових деліктів);
4) дисциплінарна (застосовується адміністрацією підприємств, установ, організацій внаслідок вчинення дисциплінарних проступків);
5) матеріальна (наступає за майнову (матеріальну) шкоду, яка заподіяна підприємству, установі, організації робітниками та службовцями під час виконання ними своїх трудових обов’язків);
6) конституційна (настає за порушення норм Конституції України).
Видами конституційно-правових санкцій є: усунення з поста чи посади, вимушена відставка, достроковий розпуск органу державної влади тощо.
Принципи юридичної відповідальності: законність, невідворотності, своєчасність, індивідуалізація, недопустимість подвійності відповідальності за одне правопору4шення, регламентованість.
Функції юридичної відповідальності: запобіжно на, вихована, репресивна, компенсаційна, сигналізаційна та ін.
Види мети юридичної відповідальності:
1) покарання правопорушника;
2) вплив на свідомість правопорушника;
3) моральна перебудова особи;
4) формування у суб’єкта, який порушив норми права установки на правомірну поведінку в майбутньому;
5) виховний вплив на правосвідомість людей;
6) ліквідація правопорушень в державі (кінцева мета).
Підстави притягнення до юридичної відповідальності:
1) наявність норм права, яка передбачає склад правопорушення;
2) вчинення самого правопорушення (юридичний факт);
3) наявність акту застосування норм права, який набув чинності.
Підстави звільнення від юридичної відповідальності передбаченні у кримінальному, адміністративному та іншому законодавстві. Так, наприклад, підставами звільнення від кримінальної відповідальності є:
1) у зв’язку з дійовим каяттям;
2) у зв’язку з примиренням винного з потерпілим та відшкодування завданих особою, яка вперше здійснила злочин невеликої тяжкості збитків або усуненням заподіяної шкоди;
3) у зв’язку з передачею на поруки;
4) у зв’язку із зміною обстановки (ст.48 КК України);
5) у зв’язку із закінченням строків давності (ст.49 КК України).
Література
1. М.С.Кельман, О.Г.Мурашин.Загальна теорія держави і права.-К.,2006.-475 с.
2. М.В.Кравчук.Теорія держави і права (опорні конспекти).-К.,2003-286с.
3. В.В.Сухонос.Теорія держави і права.-Суми.,2005..-536 с.
4. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/За ред.О.В.Зайчука Н.М.Оніщенко.-К.: юрінком Інтер, 2006.-688 с.
5. Теория государства и права:Учебник для вузов/Под.ред.проф.В.М.Корельского и проф..В.Д.Перевалова.-2е изм..и доп.-М.:Издательство НОРМА,2003.-616 с.
Тема16. Законність і правопорядок
Ключові поняття та терміни: законність, суспільний порядок, громадянський порядок, правопорядок, державна дисципліна.
Вивчаючи цю тему необхідно звернути увагу на понятті, сутності законності, її основні ознаки.
Як стале явище суспільного життя, законність виникає і формується в умовах цивілізованого суспільства, яке здатне забезпечити реальну рівність громадян перед законом. Законність – основа нормальної життєдіяльності суспільства, всіх ланок його політичної системи.
Законність, як необхідна умова гармонійного функціонування суспільства, стає реальною силою сучасності коли суспільні відносини набирають певної якості, тобто коли із відносин пригнічення вони поступово перетворюються у відносини відносно незалежних і вільних виробників матеріальних благ.
Всебічне забезпечення законності досягається за умов демократичних форм державного і суспільного життя, коли у боротьбі із правопорушеннями беруть участь широкі маси населення, коли діяльність державного апарату перебуває під контролем народу, його представницьких органів.
Законність нерозривно пов’язана з демократією. Цей зв'язок характеризується тим, що законність є невід’ємним елементом демократії. Законність покликана охороняти суспільні відносини, загальносуспільні цінності, справедливість. Справжня демократія не можлива без законності. Всебічне забезпечення законності досягається за умов демократичних форм державного і суспільного життя.
