double arrow

ОБ'ЄКТ І ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ 6 страница



народом з часів Реформації Гегель вважав германську націю,
під якою розумів передусім німців.

Таким чином, Гегель підносить державу як ідею,
дійсність права, як правову державу — таку організацію
свободи, в якій механізм насильства та апарат політичного
панування опосередковані й обмежені правом. У цьому його
незаперечна заслуга. Водночас мислитель ставив державу над
суспільством та індивідом, заперечував самостійну цінність
прав і свобод особи, вивищував германську націю над
іншими, що складає консервативні й антидемократичні
елементи його політичного вчення.

Отже, в XVII—XVIII ст., які були періодом ранніх бур-
жуазних революцій, у Західній Європі сформувалися два
найважливіших напрями суспільно-політичної думки —
лібералізм і соціалізм. Перший із них мав антифеодальну
спрямованість, другий — анти капіталістичну. Ці основні
напрями суспільно-політичної думки набули подальшого
розвитку в наступні століття.

ОСНОВНІ НАПРЯМИ
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ
ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ
XIX - ПОЧАТКУ XX СТ.

Іелика французька революція проклала
'шлях для розвитку капіталізму в Західній
Європі. Прогрес нових суспільних відносин прискорився зі здійснен-
ням промислового перевороту — переходу від мануфактури до машин-
ного виробництва. Відбувалися докорінні зміни в політичній сфері
суспільства: утверджувалися політичні права і свободи, створювалися
інститути конституціоналізму і політичного представництва, прийма-
лися відповідні конституції. Провідним ідеологічним напрямом стає
лібералізм, який проголошує найвищою цінністю свободу, обґрунтовує
ідеї недоторканності особи і приватної власності, вільної підприєм-
ницької діяльності, невтручання держави в економіку тощо.




Класичний Найвідомішими представниками лібераль-
лібералізм ного напряму західноєвропейської політич-
ної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль,

І- Бентам, Дж. С. Мілль та ін. Розглянемо політичні концепції

Декого з них.




 


Становлення та розвиток політичних ідей


Основні історичні віхи пізнання політичних явищ


 


Французький письменник і публіцист Бенжамен Анрі
Конспгап де Ребек
(1767—1830) вважається духовним батьком
європейського лібералізму. Його політичне вчення викла-
дене в чотиритомній праці «Курс конституційної політики»
(1816-1820).

Лейтмотивом політичного вчення Б. Констана є ідея
індивідуальної свободи. Він розрізняв політичну та особисту
свободу. В античному світі люди знали лише політичну
свободу, яка полягала в можливості їхньої безпосередньої
участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя грома-
дян детально регламентувалось і контролювалось державою.
Для нових народів, тобто для народів передових країн того-
часної Західної Європи, вважав Б. Констан, політична
свобода як можливість безпосередньої участі у здійсненні
влади вже не має колишнього значення. Для них свобода —
це передусім особиста, громадянська свобода, яка полягає в
певній незалежності індивідів від державної влади.



Перехід від політичної свободи древніх до особистої,
громадянської свободи нових народів Б. Констан пов'язував
із збільшенням розмірів держав, в яких голос окремого
громадянина вже не має вирішального значення, а також
комерційним духом нових народів, які за відсутності рабства
повинні самі працювати й не терплять втручання держави у
свої справи. Особливо багато уваги він приділяв обгрунту-
ванню свободи совісті, друку і промислової діяльності.

Виходячи з такого розуміння свободи і стосунків грома-
дянина й держави, Б. Констан визнавав прийнятними лише
ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи.
Такими гарантіями він вважав громадську думку, зосеред-
жену в парламенті, а також поділ і рівновагу гілок влади.
Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони
беруть участь у виборах до законодавчого органу, який вхо-
дить до системи вищих органів влади і втілює громадську
думку.

Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого
відповідальні перед парламентом. Віддаючи перевагу кон-
ституційній монархії, Б. Констан вважав, що в державі має
існувати «нейтральна влада» в особі глави держави. Наділе-
ний відповідними повноваженнями монарх бере участь у
здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між
ними, узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокрем-




лював як самостійну. Такий поділ влади і взаємодія її різних
гілок, на його думку, забезпечують у суспільстві свободу.

Ідею індивідуальної свободи послідовно обстоював
співвітчизник Б. Констана Алексіє де Токвіль (1805—1859) —
історик, соціолог і політичний діяч. Найвідоміша його
праця — «Про демократію в Америці» (1835). В центрі уваги
вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише
як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що
не знає станового поділу і базується на принципі рівності.
Але досягнення рівності, котру мислитель розумів як рівність
суспільного становища індивідів, ще не означає встановлен-
ня свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності
перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка
можлива лише за умови єдності рівності та свободи.
Проблема, отже, полягає в тому, щоб усіляко сприяти досяг-
ненню єдності, балансу рівності і свободи, створюючи для
цього й відповідні політико-правові інститути.

Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку
Франції і США, А. Токвіль дійшов висновку, що однією з
найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно,
демократії, є надмірна централізація державної влади,
підпорядкування громадян всеохоплюючому впливу держав-
ної адміністрації. Політична централізація як зброя у
боротьбі за рівність і проти привілеїв феодальної аристо-
кратії, з'єднуючись з адміністративною централізацією і
бюрократизацією, різко посилює владу держави, яка встано-
влює контроль над усіма сферами суспільного життя і стає
душителем свободи. Для встановлення свободи і демократії
в цілому необхідні представницька форма правління, поділ
влади, місцеве самоврядування, забезпечення свободи друку,
совісті, незалежності суддів, створення суду присяжних
тощо.

Ще однією загрозою демократії А. Токвіль вважав
породжуваний рівністю індивідуалізм, який ізолює людей
одне від одного, обмежує їх рамками приватного життя і тим
самим створює сприятливий грунт для деспотизму. Проти-
вагу згубному розмежуванню людей він вбачав у наданні їм
якомога більших реальних можливостей для спільної участі
в політичному житті. На його думку, тільки в єдності
рівність і свобода забезпечують демократію і є самодостат-
німи умовами справді людського буття.




 


Становлення та розвиток політичних ідей


Основні історичні віхи пізнання політичних явищ


 


Поряд з ідеями індивідуальної свободи, недоторканності
і благодійної ролі приватної власності, вільної економічної
діяльності, незалежності від держави приватного життя
індивідів чільне місце в лібералізмі має переконання про те,
що вчинками індивіда як приватного власника керує
тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнай-
більшої особистої вигоди. Найповнішою мірою це переко-
нання знайшло обгрунтування у вченні англійського філософа
і юриста Ієремії Бентама (1748—1832), яке дістало назву
«утилітаризм» (від лат. ІІШіїаз — користь, вигода).

У своїх працях «Фрагменти про владу» (1776), «Прин-
ципи законодавства» (1789) та інших І. Бентам виходив з
того, що сенс людської діяльності складають отримання
задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим кри-
терієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто
здатність бути засобом розв'язання якого-небудь завдання.
Метою ж розвитку людства є максимізація загальної користі
шляхом досягнення гармонії індивідуальних і суспільних
інтересів. На відміну від більшості представників лібералізму
в центрі уваги І. Бентама перебували не ідея індивідуальної
свободи, а інтереси й безпека особи. Він вважав, що свобода
межує із свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто
належні йому від природи права і свободи, а дбати про себе,
про своє благополуччя. Лише він сам мусить визначати, в
чому полягають його інтереси і користь.

Заперечуючи природні права людини, І. Бентам вважав ці
права анархічними, бо їхній зміст є невизначеним і кожним
тлумачиться довільно. Не сприймав він також ідею
договірного походження держави, вважаючи її недоведеною
тезою. На його думку, держави створювалися насильством і
утверджувалися звичкою. І. Бентам визнає реальним правом
лише те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього
права є користь, а його метою — найбільше щастя найбіль-
шої кількості людей.

Погляди І. Бентама на найкращу форму правління
зазнали певної еволюції. Спочатку він підтримував консти-
туційну монархію в Англії і засуджував демократію як
«анархію». Та згодом виступив з гострою критикою монархії
і перейшов на демократичні позиції. Засуджуючи монархію,
спадкову аристократію, особливо Палату Лордів як її полі-
тичне втілення, І. Бентам обстоював республіканський


устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу й
судову гілки. Однак він був проти того, щоб ці гілки
існували самі по собі й діяли незалежно одна від одної.
Законодавча влада, на його думку, повинна здійснюватися
однопалатним парламентом, який обирається щорічно на
основі загального, рівного і таємного голосування. А вико-
навча влада має здійснюватися посадовими особами, які
підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відпові-
дальні перед нею і часто змінюються. Ці та інші ідеї
І. Бентама справили відчутний вплив на подальший розвиток
політичної науки.

Критично-утопічний Паралельно з лібералізмом і на противагу йому

соціалізм в передових країнах Західної Європи набули

подальшого розвитку соціалістичні вчення. У

першій половині XIX ст. найвідомішими представниками цього
напряму суспільно-політичної думки були А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є та
Р. Оуен. Вони були сучасниками вже більш-менш розвиненого
капіталістичного ладу з притаманними йому соціальними супереч-
ностями. Стало очевидним, що Велика французька революція
XVIII ст., яка проголосила гуманістичні гасла свободи, рівності і
братерства всіх людей, не принесла справжньої свободи трудящим.
Суперечність між гаслами революції та її фактичними результатами
стала висхідним пунктом ґрунтовної критики А. Сен-Сімоном,
Ш. Фур'є та Р. Оуеном капіталізму як суспільного ладу, була най-
сильнішою стороною їхніх учень і дала їм відповідну назву. На
противагу капіталізмові критично-утопічні соціалісти розробляли
проекти суспільства, яке, на їхню думку, не знатиме експлуатації і
гноблення й забезпечить кожному індивідові гідне існування.

Заслугою французького соціолога Клода Анрі де Рувруа
(Сен-Сімона)
(1760—1825) вважаються насамперед визнання
ним закономірностей суспільного розвитку і віра в неперерв-
ний прогрес людства. У працях «Листи женевського мешкан-
ця до сучасників» (1802), «Про реорганізацію європейського
суспільства» (1814), «Про індустріальну систему» (1821) та
інших він доводив, що суспільство закономірно розвивається
по висхідній лінії.

А. Сен-Сімон виходив з того, що тогочасне суспільство
поділяється на «непродуктивні класи» (феодалів і «посеред-
ницький клас» — юристів, військових, землевласників-
Рантьє) і «промисловий клас» (промисловців, торговців, бан-
кірів, селян, ремісників, робітників, учених, митців). Цей
поділ шляхом усунення «непродуктивних класів» буде
подолано у процесі суспільного розвитку. Рухаючись уперед




 



Становлення та розвиток політичних ідей

до свого досконалого стану — «золотого віку», суспільство
проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну.
На першій стадії — в античному і феодальному суспільст-
вах — панують релігійні уявлення. Друга стадія, яка охоп-
лює період розпаду феодалізму, що завершився Французькою
революцією, характеризується переважанням абстрактних
філософських ідей. Третя стадія позначається переважанням
позитивної науки; тут сформується справедлива суспільно-
промислова система, яка забезпечить «найбільші вигоди для
найбільшої кількості людей».

Вирішальним рушієм суспільного розвитку А. Сен-Сімон
вважав прогрес знань, науки і техніки, а на їхній основі —
виробництва. Якщо на першій стадії в суспільстві панували
священики і феодали, на другій — юристи і філософи, то на
третій пануватимуть вчені і промисловці. У новому суспіль-
стві керована ними держава буде прагнути, максимально
скорочуючи непродуктивні витрати, зосереджувати ресурси
на наданні роботи всім здоровим людям з метою забезпечен-
ня їхнього фізичного існування, а також на поширенні серед
них позитивних знань, що сприятиме розвиткові інтелекту.

А. Сен-Сімон заперечував революційний шлях перетво-
рення суспільства. Перетворення старого ладу він пропо-
нував розпочинати з часткових реформ, до яких відносив
усунення спадкової знаті, викуп землі у тих власників, які її
не обробляли, полегшення становища селян тощо. Після
цього потрібно здійснити політичні перетворення: усунути
від влади «непродуктивні класи» й передати керівництво
державою в руки талановитих представників «промислового
класу».

Введення на позитивній стадії суспільного розвитку про-
мислової системи не вимагатиме ні усуспільнення власності,
ні руйнування традиційних державних структур. Збережуться
інститут монарха, уряд, представницькі установи, але вся
повнота влади реально зосередиться в новоствореному
парламенті — Раді промисловців. Економічні й політичні
зміни перетворять суспільство в єдину, централізовано
керовану промислову асоціацію. Ця асоціація житиме відпо-
відно до розумно складеного плану комбінованої виробничої
діяльності всього суспільства. Планомірна координація
зусиль індивідів і соціальних груп, жорсткі централізація й
дисципліна дадуть можливість з максимальною ефективністю
застосувати обов'язкову для всіх працю на благо суспільства.


Основні історичні віхи пізнання політичних явищ

Ці ж чинники зроблять зайвими забезпечення свободи та
особистих прав як цілей суспільної організації. А. Сен-Сімон
скептично ставився до ліберальної ідеї індивідуальної
свободи. Істинна свобода, вважав він, полягає не в тому,
щоб байдикувати в асоціації, а в максимально широкому й
безперешкодному розвиткові матеріальних і духовних здіб-
ностей, корисних асоціації.

У промисловій системі відпаде необхідність у багатьох
обтяжливих для суспільства політичних інститутах. Ця
система, за А. Сен-Сімоном, до мінімуму обмежить політич-
не владарювання і зведе політику, діяльність державних
органів головним чином до простого адміністрування —
управління речами й виробничими процесами. Держава,
отже, перетворюватиметься із знаряддя управління людьми у
знаряддя управління речами. Політику у зв'язку з цим
А. Сен-Сімон визначав як «науку про виробництво», що має
за мету встановлення найсприятливішого для всіх видів
виробництва порядку.

Найсильнішою стороною вчення французького утопічного
соціаліста Франсуа Марі Шарля Фур'є (1772—1837) є критика
тогочасного капіталістичного суспільства. У своїх працях він
викривав притаманні цьому суспільству анархію виробницт-
ва, безробіття, нестримну конкуренцію, дух наживи, ницість
інтересів, гноблення й виродження бідноти, паразитизм
рантьє і торговців. Ш. Фур'є показував, що успіхи в
розвитку промисловості ведуть не до піднесення добробуту,
а до посилення злиденності трудящих, прирікаючи їх на
каторжну працю на капіталістичних фабриках. Сучасну йому
державу він вважав слугою і захисником привілейованих і
багатих у боротьбі проти бідних. Держава озброює невелику
кількість «бідних рабів» з тим, щоб тримати в покорі маси
беззбройних бідняків. Демократія в буржуазному суспільстві
наскрізь фальшива, а політичні права і свободи — ілюзорні.
Вони нічого не варті без забезпечення права людини на
працю.

Різко критикуючи тогочасне капіталістичне суспільство,
характеризуючи його як «тиранію індивідуальної власності
над масою», Ш. Фур'є у своїх працях «Трактат про асоціа-
цію» (1822), «Новий господарський соціетарний світ» (1829)
та інших протиставляє йому власний проект суспільного
Устрою. Основу цього устрою він вбачав у фалангах —


Становлення та розвиток політичних ідей


Основні історичні віхи пізнання політичних явищ


 


виробничо-споживчих товариствах, кожне з яких об'єдну-
ватиме близько 1600 осіб: власників, робітників, селян, людей
вільних професій тощо. Фаланги успадкують від попереднього
суспільства приватну власність, нетрудові доходи, майнову
нерівність. Проте форми промислової і землеробської праці,
розподілу, обслуговування й виховання будуть такими, що
приведуть до примноження суспільного багатства, стирання
класових антагонізмів, гармонізації інтересів індивіда і
колективу, заможного, дружного і вільного життя.

Особиста свобода кожного є найголовнішою умовою
існування фаланги. Загальнообов'язкові норми приймаються
за згодою всіх членів, тому дотримуються їх свідомо і
добровільно. Фаланги є автономними утвореннями. Вони не
зв'язані між собою в єдину цілісну систему, але координують
свою діяльність. Функції координації виконує центральна
влада з її апаратом, яка, проте, не наділена правом втручан-
ня у внутрішнє життя фаланг. Форма цієї влади не має
істотного значення. Політику Ш. Фур'є взагалі вважав
безплідним заняттям.

Як і А. Сен-Сімон, він заперечував революційні методи
боротьби за встановлення нового суспільного ладу. Перетво-
рення суспільства, на його думку, відбудеться шляхом
реформ. Мислитель вірив, що великі державні діячі, до яких
він звертався зі своїми проектами, ознайомившись з ними і
переконавшись у перевагах його системи, використають силу
державної влади для негайного втілення цієї системи в
життя.

Третій представник критично-утопічного соціалізму —
англієць Роберт Оуен (1771 — 1858); він створював своє
вчення в період промислової революції в Англії і виклика-
ного нею загострення класових суперечностей.

Центральним у поглядах Р. Оуена є вчення про характер
людини. Він виходив з того, що людський характер є
продуктом навколишнього суспільного середовища. Крити-
куючи капіталістичне суспільство за його поляризацію на
купку багатих і масу бідних, експлуатацію, безробіття,
злиденність трудівників, важкі умови їхньої праці, Р. Оуен
доводив, що саме ці та подібні чинники зовнішнього середо-
вища породжують невігластво мас, аморалізм, панування
духу наживи й ненависті, відповідають за скалічені всіляки-
ми пороками людські долі.


Щоб змінити характер індивідів і їхню поведінку, вважав
р. Оуен, необхідно створити нові, кращі і справедливі умови
існування. Головну причину соціальних бід він вбачав у
приватній власності. Тому існуючий суспільний лад має бути
замінений новим, справедливим ладом, заснованим на
суспільній власності. Р. Оуен розробив проект нового
суспільства, основним осередком якого є невелика трудова
комуна. У ній поєднуються колективна промислова й
сільськогосподарська праця, виробництво і споживання.
Члени комуни мають рівні права та обов'язки, між ними
встановлюються відносини взаємодопомоги. Виявляється
колективне піклування про непрацездатних. Вводиться
раціональна й гуманна система навчання та виховання
підростаючих поколінь тощо. Самоврядні комуни об'єдну-
ються у федерації спочатку в регіональному, а потім і в
міжнародному масштабі. Центральна влада як орган насиль-
ства з часом стане зайвою, поступившись місцем вільній
федерації самоврядних комун.

Проект такої комуни Р. Оуен намагався втілити в життя.
Він заснував кілька комуністичних колоній в Англії і США.
Як управитель і співвласник ткацької фабрики у Нью-
Ленарку створив на фабриці сприятливі умови для праці й
відпочинку робітників. Заперечуючи насильницьку револю-
цію, Р. Оуен вважав, що єдиним засобом переходу до нового
ладу є сила переконання. У зв'язку з цим він звертався зі
своїми проектами до багатьох європейських монархів та
американського президента.

Марксизм Відкидаючи революційний шлях сус-
пільних перетворень і прагнучи висту-
пати від імені всього людства, яке нібито в їх особах уперше
усвідомило свої великі завдання, соціалісти-утопісти запере-
чували класовий характер своїх учень. Спираючись на ці
вчення, видатні німецькі мислителі Карл Маркс (1818—1883)
і Фрідріх Енгельс (1820—1895), навпаки, відкрито заявили
про свою позицію захисту інтересів робітничого класу і
послідовно дотримувалися її протягом усього свого життя.
Вони поставили за мету з'ясувати умови і вказати шляхи
звільнення трудящих від будь-яких форм експлуатації та
соціального гноблення.

Виник марксизм у 40-х роках XIX ст. Ф. Енгельс зазна-
чав, що соціалізм перетворився з утопії в науку завдяки двом




 


Становлення та розвиток політичних ідей


Основні історичні віхи пізнання політичних явищ


 


великим відкриттям К. Маркса — матеріалістичному розу-
мінню історії і теорії додаткової вартості. Суть матеріаліс-
тичного розуміння історії полягає у визнанні первинності
суспільного буття і вторинності суспільної свідомості.
Суспільне буття — це сукупність матеріальних суспільних
процесів, які існують незалежно від волі і свідомості людей,
а суспільна свідомість є відображенням суспільного буття. У
процесі виробництва матеріальних благ люди вступають у
певні, незалежні від їхньої волі виробничі відносини, які
складають матеріальну основу, реальний базис суспільства,
на якому вивищується ідеологічна і політична надбудова.
Політику, право, державу марксизм, таким чином, вважає
вторинними явищами суспільного життя, похідними від
його економічного базису. Надбудова є відносно самостій-
ною стосовно економічного базису і справляє на нього
активний зворотний вплив.

За логікою матеріалістичного розуміння історії корені,
першопричини політичних та ідеологічних процесів лежать у
матеріальному виробництві, передусім у виробничих
відносинах, на основі яких воно здійснюється. Суперечність
між продуктивними силами і виробничими відносинами є
головним рушієм суспільного розвитку, причиною соціаль-
них революцій і переходу від однієї суспільно-економічної
формації до іншої.

Аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва як
єдність продуктивних сил і виробничих відносин, К. Маркс
і Ф. Енгельс створили теорію додаткової вартості, згідно з
якою додаткова вартість утворюється шляхом привласнення
капіталістами продукту неоплачуваної частини праці
найманих робітників. Звідси вони зробили висновок про
необхідність непримиренної боротьби робітничого класу
проти буржуазії і неминучість соціалістичної революції як
єдиної умови звільнення робітників і всіх трудящих від
експлуатації, ліквідації гноблення людини людиною. Так
була обгрунтована головна, за оцінкою В. І. Леніна, ідея
марксизму — ідея всесвітньо-історичної ролі робітничого
класу (пролетаріату) як могильника капіталізму і творця
соціалістичного суспільства.

Ідею класової боротьби, всесвітньо-історичної ролі
робітничого класу К. Маркс і Ф. Енгельс всебічно обгрун-
тували у спільній праці «Маніфест Комуністичної партії»


(1848), написаній як політична програма створеного ними в
1847 р. «Союзу комуністів» — першої революційної партії
робітничого класу. Автори наголошували, що розвиток
боротьби робітничого класу проти буржуазії неминуче при-
водить до соціалістичної революції. В результаті перемоги
цієї революції встановлюється політичне панування робіт-
ничого класу, яке пізніше К. Маркс назвав «диктатурою
пролетаріату».

Вчення про державу взагалі і державу диктатури пролета-
ріату, зокрема, посідає центральне місце в марксизмі.
К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю
держава — це знаряддя класового панування, «організація
для систематичного насильства одного класу над іншим».
Виникла вона в результаті появи приватної власності на
засоби виробництва і поділу суспільства на класи й існує як
знаряддя політичного панування над усім суспільством того
класу, який панує економічно, тобто володіє основними
засобами виробництва. Такою за своєю природою є й держа-
ва диктатури пролетаріату, яка приходить на зміну зламаній
старій буржуазній державній машині, її принципова відмін-
ність від буржуазної держави полягає в тому, що вона покли-
кана покінчити з поділом суспільства на класи і з державою
взагалі. З подоланням класових відмінностей, зникненням
класів у майбутньому комуністичному суспільстві поступово
відімре й держава, поступившись місцем громадському само-
врядуванню.

Проблеми походження, сутності та історичних перспектив
держави всебічно аналізуються Ф. Енгельсом у працях
«Походження сім'ї, приватної власності і держави» (1884),
«Анти-Дюрінг» (1877), «Розвиток соціалізму від утопії до
науки» (1880), К. Марксом — у працях «Класова боротьба у
Франції з 1848 по 1850 р.» (1850), «Вісімнадцяте брюмера Луї
Бонапарта» (1852), «Громадянська війна у Франції» (1871) та
ін. Критично ставлячись до буржуазної державності у будь-
яких її формах, К. Маркс у праці «Громадянська війна у
Франції» на противагу їй та як приклад держави диктатури
пролетаріату подає Паризьку Комуну. На його думку, заслуга
Комуни полягає в тому, що вона проголосила виборність і
змінюваність усіх державних службовців, порвала з принци-
пом поділу влади, з'єднавши в одному органі законодавчу і




6 — 2-і 330

 


-/І а ЩІЩ

Становлення та розвиток політичних ідей


Основні історичні віхи пізнання політичних явищ


 


виконавчу владу, і стала зразком не парламентарної, а пра-
цюючої корпорації.

Значну увагу К. Маркс і Ф. Енгельс приділяли розроб-
ленню принципів організації майбутнього соціалістичного
суспільства. Вони виходили з того, що новий суспільний лад
грунтуватиметься на суспільній власності на засоби вироб-
ництва, колективній праці, плановому розвитку виробництва,
поступовому подоланні класових відмінностей з досягнен-
ням у перспективі соціальної рівності людей, тобто рівності
за їх становищем у суспільстві.

Послідовним і впливовим марксистом у Росії наприкінці
XIX — у першій чверті XX ст. був Володимир Ілліч Ульянов
(Ленін)
(1870—1924). Він беззастережно сприйняв усі ідеї
марксистського вчення, передусім ідеї класової боротьби,
соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, і
розвивав їх стосовно нових історичних умов. Через органічну
єдність учень К. Маркса, Ф. Енгельса і В. І. Леніна вони
дістали спільну назву — «марксизм-ленінізм».

Теоретична і практична діяльність В. І. Леніна припала
на період переростання капіталізму в монополістичну стадію
його розвитку. Прискорений розвиток капіталізму в Росії він
детально проаналізував у працях «Розвиток капіталізму в
Росії» (1899), «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму»
(1916) та ін. У першій з них показано, що в промисловості й
сільському господарстві Росії останньої третини XIX ст.
швидко розвивався капіталізм, що спричинило зростання
чисельності і впливу робітничого класу, масову пролетари-
зацію селянства і таким чином створювало передумови для
революції. У другій праці автор доводив, що капіталізм
вступив у вищу й останню стадію розвитку, переріс у моно-
полістичний капіталізм — імперіалізм. В.І.Ленін дав
характеристику основних економічних ознак імперіалізму і
зробив висновок, що він є передднем соціалістичної рево-
люції.







Сейчас читают про: