2017-11-30
317
Римо-католицька церква високо оцінила вчення Фоми
Аквінського, яке дістало назву «томізм» (від лат. ТЬотаз —
Фома), проголосивши його автора святим і присвоївши йому
титул «доктора ангельського».
Політичне вчення Розвиток торгівлі й ремесла в країнах
Марсилія Західної Європи сприяв у XII—XIV ст.
Падуанського зростанню міст, формуванню в них
прошарку торговців, ремісників, банкі-
рів тощо, які прагнули до незалежності від феодалів,
подолання феодальної роздрібненості та зміцнення цент-
ральної королівської влади, заперечували втручання церкви
в державні справи. Найяскравіше інтереси бюргерства, яке
підтримувало королівську владу, відобразив у своїй праці
«Захисник миру» (1324—1326) ректор Паризького універси-
тету Марсилій Падуанський (бл. 1270—1342). Рішуче виступа-
ючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву
відповідальність за всі біди і нещастя в світі, доводив, що
втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і
позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру.
|
|
|
На думку вченого, церква має бути відокремленою від
держави, бо в них різні цілі і сфери діяльності. Розмежову-
ючи закони людські й закони божественні, він стверджував,
що до компетенції церкви належать тільки божественні
закони. Тому духовенство має право лише навчати, пропові-
дувати християнське віровчення, але не примушувати.
Карати порушників божественних законів може лише Бог,
який їх установив.
Марсилій Падуанський вважав, що держава виникла в
процесі поступового ускладнення форм людського спів-
життя. Спочатку сім'ї об'єднуються в роди, потім роди — в
племена, на базі яких виникають міста і в кінцевому
підсумку — держава, що грунтується на спільній згоді всіх її
громадян і має за мету їхнє спільне благо. Джерелом будь-
якої влади в суспільстві виступає народ, саме від нього
виходить влада як світська, так і духовна, він один є носієм
суверенітету і верховної законності. Щоправда, під народом
учений розумів не всіх громадян держави, а лише пред-
ставників впливових і заможних суспільних станів —
військових, священиків, чиновників, торговців, землевлас-
ників і ремісників.
Державна влада здійснюється за допомогою законів,
право видавати які має народ, а від його імені — обрані ним
представники. Закони є обов'язковими для всіх. Марсилій
Падуанський одним із перших в історії політичної думки
висунув та обгрунтував ідею розмежування законодавчої і
виконавчої влади держави. На його думку, законодавча влада
Становлення та розвиток політичних ідей
Основні історичні віхи пізнання політичних явищ
визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У
здійсненні влади він важливе місце відводив виборності як
засобу утворення установ і підбору посадових осіб держави
всіх рівнів. Віддаючи перевагу монархії, найкращою формою
державного правління він вважав виборну монархію, в якій
правитель обирається народом.
|
|
|
Політичне вчення Марсилія Падуанського відіграло
значну роль у формуванні уявлень про демократичний полі-
тичний устрій суспільства.
ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ ЕПОХИ
ВІДРОДЖЕННЯ
| П |
ід Відродженням, яке припадає на XIV—
XVI ст., мають на увазі період кризи у
країнах Західної і Центральної Європи римо-католицької церкви та
ортодоксальної релігії, яку вона захищала, формування антисхолас-
тичного типу мислення, гуманістичних культури, мистецтва і
світогляду. Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до
духовної спадщини античності, активно ЇЇ відроджували й
використовували.
Політичне вчення Найяскравішим представником полі-
Нікколо Макіавеллі тичної думки цього періоду був знаме-
нитий італійський мислитель і політик
Нікколо Макіавеллі (1469—1527), відомий передусім своїми
працями «Правитель» (1513), «Роздуми на першу декаду
Тита Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1532). Н. Макіавеллі
увійшов в історію політичної думки як творець нової науки
про політику. Тлумачення ним політики відокремлюється як
від теології, так і від етики.
На основі узагальнення багатовікового досвіду існування
держав минулого й сучасності мислитель доводить, що
політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої
волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний
характер. Недоречно також осягати й вирішувати політичні
проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада,
політика вже за своєю природою є позаморальними яви-
щами. Розуміння політики як об'єктивного явища закладало
міцний фундамент політичної теорії як точної, досвідної
науки, яка, на думку мислителя, пояснює минуле, керує
теперішнім і може прогнозувати майбутнє.
Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності сус-
пільно-політичних явищ, з'ясувати причини зміни однієї
форми держави іншою, визначити найкращу з них, розгля-
нути проблеми співвідношення влади правителя і народу
тощо. Аналіз і вирішення цих питань, виходячи з потреб
часу, надавали вченню мислителя значення практичної
науки про політику, управління державою. Введення самого
терміна $ІаІо, тобто «держава», в політичну науку Нового
часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі.
Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди,
виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили
розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися.
Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхороб-
рішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави
є забезпечення кожному вільного користування майном і
безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються
покарання. Але після того як влада стала спадковою, нащад-
ки вождів все більше відхилялися від справедливості і
перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, вважає
мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих.
У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має
права на існування і мусить бути знищена разом з тираном.
Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з
часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі
тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого
кругообіг форм держави повторюється.
Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народ-
не правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та
охлократія. Перші три форми правління він називає пра-
вильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими.
Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєд-
нуються елементи всіх правильних форм. Порівнюючи пере-
ваги різних форм правління, Н. Макіавеллі віддає перевагу
республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і
свободи. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона
краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і
міць держави, породжує в людей патріотизм. Народ мисли-
тель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим.
|
|
|
Ці ідеї викладені Н. Макіавеллі головним чином у його
історичних працях. Принципово іншими є його погляди,
-2-1330
Становлення та розвиток політичних ідей
Основні історичні віхи пізнання політичних явищ
подані у трактаті «Правитель» (в оригіналі ця праця має
назву «II ргіпсіре», що означає «одноосібний правитель»).
Основний зміст цієї праці складають змалювання образу
ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомен-
дації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою
владу.
Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення полі-
тичних цілей правитель може використовувати будь-які
засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману,
діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх
політичних противників тощо. Правитель має бути схожим
на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса,
щоб не втрапити в пастку. По суті справи, відмежування
політики від моралі перетворилось у проповідь Н. Макіа-
веллі аморалізму в політиці. Політика, в розумінні
мислителя, — це сфера підступності й віроломства. Відтоді
аморальна політика за принципом «мета виправдовує
засоби» дістала назву «макіавеллізм».
Чим же була зумовлена така позиція Н. Макіавеллі?
Насамперед історичними обставинами. Тогочасна Італія
була роздрібнена на кілька ворогуючих між собою князівств,
які до того ж зазнавали утисків з боку іноземних завойов-
ників. Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель
палко бажав її об'єднання в єдину міцну державу. А це, на
його думку, міг зробити лише сильний одноосібний
правитель, який для досягнення політичних цілей, головною
з яких є зміцнення держави, не нехтує ніякими засобами.
Прообраз такого правителя Н, Макіавеллі вбачав у того-
часному італійському правителі Чезаре Борджіа, відомому
своїми злодійствами. По суті справи, засуджуючи тиранію як
форму правління, мислитель виправдовував її стосовно
тогочасних італійських умов.
|
|
|
Зазначена позиція Н. Макіавеллі пояснюється також
однією з основних аксіом його політичної філософії —
думкою про те, що люди за своєю природою є порочними,
егоїстичними і злими істотами, їх турбують не благо держа-
ви, а передусім власні матеріальні інтереси. Н. Макіавеллі
наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свобо-
ди, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи й нікому не
простять втрати власного майна. Політика покликана відпо-
відати порочній природі людей. Правитель має бути переко-
наним, що знать — честолюбна, а народ — чернь, яка
захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом. Покірність
підданих найкраще гарантують примус і страх.
Щоправда, правитель має опікувати підданих і не
повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків. Свої
дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як
благодійництво. На відміну від образ, яких, за Н. Макіавел-
лі, потрібно завдавати швидко і разом, благодійництво слід
проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб
піддані відчували його якомога повніше і краще. На думку
мислителя, самозбереження і зміцнення політичної влади
будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності.
В цілому Н. Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток
політичної думки, і західна політологія вважає його осново-
положником науки про політику.
| Вчення Жана Бодена про державу |
Феодальна роздрібненість і міжконфе-
сійна релігійна ворожнеча гальмували
становлення в Західній Європі сильних
централізованих держав. У боротьбі за
формування такої держави у Франції в останній третині XVI
ст. склалося вчення видатного політичного мислителя Жана
Бодена (1530—1596). Погляди на державу, на шляхи й методи
зміцнення централізованої монархічної влади він виклав
головним чином у праці «Шість книг про республіку» (1576),
назва якої не суперечить змістові, бо під «республікою»
автор мав на увазі державу взагалі.
Ж. Боден визначає державу як управління спільним у
множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою
на основі права. Осередком держави у нього виступає сім'я
(домогосподарство). За своїм статусом глава сім'ї є прообра-
зом і відображенням державної влади. Держава як організа-
ція виникає в результаті угоди, і вища її мета полягає не в
забезпеченні зовнішнього благоденства людей, а в тому,
Щоб, гарантуючи мир у спільноті й захищаючи її від зовніш-
нього нападу, піклуватися про істинне щастя індивідів. Не
повинно бути жодних причин для виступів проти держави,
бо вона суверенна.
Розробка теорії державного суверенітету є найвагомішим
внеском Ж. Бодена у розвиток політичної думки. Суверені-
тет він розуміє як абсолютну, постійну й неподільну владу.
Абсолютність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада
Становлення та розвиток політичних ідей
Основні історичні віхи пізнання політичних явищ
не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності.
Постійність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада
існуватиме незмінно невизначено тривалий час. Неподіль-
ність суверенної влади проявляється в тому, що вона ні з
ким не ділить своїх прерогатив, не може бути ніяких органів,
які стояли б над або поряд з нею. Ж. Боден виокремлює такі
п'ять основних ознак суверенітету: видання законів,
обов'язкових для всіх; вирішення питань війни і миру;
призначення посадових осіб; дія як суду в останній інстанції;
помилування.
Проте Ж. Боден не вважає суверенітет державної влади
абсолютно необмеженим. Суверенітет є абсолютним лише у
сфері діяльності державної влади. Він не поширюється на
відносини, зумовлені божественними і природними зако-
нами, приватною власністю. А тому держава не повинна
втручатися у справи сім'ї, порушувати принцип віротер-
пимості, особливо збирати податки з підданих без їхньої
згоди і всупереч волі власників. Правитель, який посягає
на приватну власність, втручається в сім'ю, нехтує природ-
ними й божественними законами, є тираном і заслуговує на
смерть.
Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Бо-
ден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії.
На його думку, вона є найприроднішою з усіх форм.
Подібно до того, як у Всесвіті над усім панує Бог, а на
небі — Сонце, так і в людської спільноти має бути один
правитель. Проте це зовсім не означає категоричного
заперечення мислителем окремих елементів аристократич-
ного й демократичного правління за умов монархізму.
Аристократичні елементи можливі, зокрема, тоді, коли
правитель призначає на посади лише знатних і багатих.
Демократичні елементи з'являються в державному управлін-
ні у разі відкриття монархом доступу до посад практично
всім вільним і розумним індивідам. Найкращою, за
Ж. Боденом, є така держава, в якій суверенітет належить
монархові, а управління має аристократичний і демокра-
тичний характер. Таку державу він називає королівською
монархією.
Таким чином, доводячи необхідність державного сувере-
нітету, сильної монархічної влади, Ж. Боден водночас
накреслював межі діяльності державної влади.
Політичні ідеї На відміну від Ж. Бодена, який захищав
утопічного абсолютизм і приватну власність, пред-
соціалізму ставники так званого утопічного соціа-
лізму Т. Мор і Т. Кампанелла обстою-
вали ідею соціальної рівності, головним ворогом якої вони
вважали приватну власність. До проблематики держави
мислителі-соціалісти звертались у пошуках відповіді на
питання про те, якою має бути держава, щоб забезпечити
рівність і справедливість, покінчити з тиранічними формами
правління.
Родоначальником утопічного соціалізму як системи
теоретичних уявлень про справедливий суспільний устрій є
видатний англійський мислитель і політичний діяч Томас
Мор (1478—1535). Свої погляди він виклав у праці «Утопія»
(1516), в якій різко засудив тогочасні англійські соціальні і
політичні порядки — злиденність мас, нерівність і неспра-
ведливість, злочинність тощо, головною причиною яких
вважав приватну власність. На думку Т. Мора, суспільство є
результатом змови багатих проти бідних, а держава виступає
лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою
пригнічення простого народу й захисту своїх матеріальних
інтересів. Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою,
хитрістю та обманом, так і з допомогою законів, які
нав'язують народу від імені держави.
Існуючим соціальним і політичним порядкам Т. Мор
протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі
Утопія. Там немає приватної власності, а засоби вироб-
ництва та його результати є суспільним надбанням. Праця
обов'язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин,
населення забезпечується всім необхідним. Панування
суспільної і відсутність приватної власності виключають
злочини, пов'язані з жадібністю та егоїзмом людей, їхнім
прагненням попри все збільшити власне багатство.
Утопія є державно-організованим суспільством, її полі-
тичний устрій, який Т. Мор вважає ідеальним, грунтується
на засадах свободи, рівності й демократизму. Всі основні
посадові особи держави, у тому числі верховний правитель
(принцепс), обираються народом, звітують перед ним і
зобов'язані діяти в його інтересах. Правитель обирається
пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнен-
ня до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який
складається зі старших за віком і досвідчених громадян,
Становлення та розвиток політичних ідей
Основні історичні віхи пізнання політичних явищ
обираються щорічно. Найважливіші справи в Утопії вирішу-
ються правителем з участю сенату і народних зборів. Як
бачимо, симпатії Т. Мора на боці своєрідної змішаної форми
державного правління, яка поєднує в собі монархічний,
аристократичний і демократичний елементи.
В Італії ідеї утопічного соціалізму розвивав філософ, поет
і політичний діяч Томмазо Кампанелла (1568—1639). У своїй
праці «Місто Сонця» (1602 р., надрукована в 1623 р.), наслі-
дуючи Т. Мора, він стверджував, що причиною всіх
суспільних бід є приватна власність. Ідеальним суспільним
ладом, який відповідає інтересам простого народу, автор
вважає такий, що заснований на суспільній власності.
Подібний лад встановлено у місті Сонця. Там відсутня
приватна власність, праця має обов'язковий характер,
громадяни забезпечені всім необхідним. Причому, на відміну
від Т. Мора, Т. Кампанелла вводить суспільну власність
навіть на предмети особистого вжитку. У місті Сонця все
детально регламентується, навіть особисте життя кожного
громадянина.
Система публічної влади у місті Сонця складається з
трьох гілок: військової, наукової і відтворення населення
(шляхом створення необхідних предметів споживання і
виховання громадян). Кожною з гілок влади керує окремий
правитель. Цих трьох правителів називають відповідно Сила,
Мудрість і Любов. Увінчує управлінську піраміду верховний
правитель, якого іменують Сонцем, або Метафізиком. Він
вирізняється вченістю, досвідом і вмінням. Посаду верхов-
ного правителя він обіймає не пожиттєво, а лише до того
часу, доки серед громадян не з'явиться більш достойний.
Тоді верховний правитель зобов'язаний сам відмовитися від
влади на користь достойнішого. Верховний правитель міста
Сонця та його найближчі помічники — Сила, Мудрість і
Любов — не можуть бути усунуті з посад з волі народу,
решта посадових осіб обираються громадянами.
Теоретично започатковані представниками раннього
утопічного соціалізму Т. Мором і Т. Кампанеллою колекти-
вістські принципи організації суспільного життя — запере-
чення приватної власності, суспільна організація вироб-
ництва й розподілу, обов'язковість праці, детальна регла-
ментація суспільного та особистого життя, недооцінка прав
і свобод індивіда — знайшли подальше теоретичне
обгрунтування і в кінцевому підсумку були покладені
в основу організації суспільного життя в країнах соціа-
лізму.
СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК
ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ
НОВОГО ЧАСУ
Настання Нового часу пов'язане з розвит-
Іком капіталізму і ранніми буржуазними
революціями в країнах Західної Європи, насамперед у Голландії та
Англії (XVII ст.). У цей час буржуазія вимагала ліквідації станового ладу
і встановлення юридичної рівності, забезпечення свободи й безпеки
особи і приватної власності шляхом створення необхідних політичних і
правових гарантій. У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства й
церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання політики,
держави і права від релігії. З цією метою вони зверталися до ідей
природного права і договірного походження держави.
Згідно з теорією природного права, держава і право створені не
Богом, а суспільним договором людей відповідно до законів людського
розуму. Вимоги людського розуму випливають з природи людей і
складають приписи «природного права», якому має відповідати «пози-
тивне право», тобто закони, встановлені державою.
Політичні вчення Вагомий внесок у розробку ранньобур-
в Голландії жуазної політико-правової ідеології
зробили видатні голландські мислителі
Г. Гроцій і Б. Спіноза.
Гуго Гроцій (1583—1645) — один із засновників ранньо-
буржуазного вчення про державу і право. Серед його числен-
них праць з цієї проблематики чільне місце посідає трактат
«Три книги про право війни і миру» (1625). Згідно з теорією
Г. Гроція, існує право природне і право волевстановлене.
Джерелом першого є природа людини, людський розум, у
якому закладено прагнення людей до спокійного і раціо-
нального спілкування. Це право вимагає, зокрема, непоруш-
ності приватної власності. Волевстановлене право автор
поділяє на «божественне» і «людське». Волевстановлене
право, у тому числі «людське», до якого належать сімейне,
Цивільне й міжнародне право, має відповідати вимогам
природного права. Протиставлення Г. Гроцієм вимог при-
родного права, в яке вкладався певний буржуазний зміст,
Становлення та розвиток політичних ідей
Основні історичні віхи пізнання політичних явищ
нормам волевстановленого права, тобто реальним феодаль-
ним правовим інститутам, було своєрідним знаряддям
критики феодалізму.
Властиве людській природі і представлене у природному
праві розумне спілкування, а також поєднання у волевста-
новленому праві справедливості й користі, за Г. Гроцієм,
знаходить свій необхідний прояв у державі, яку він визначає
як «досконалий союз вільних людей, укладений заради
дотримання права і спільної користі».
Додержавна стадія життя людей характеризується Г. Гро-
цієм як «природний стан», за якого не було не лише держа-
ви, а й приватної власності. Але розвиток людства і втрата
ним першопочаткової «простоти» привели до поділу майна,
появи приватної власності та утворення за взаємною згодою
людей держави, метою якої є охорона власності кожного.
Ознакою держави Г. Гроцій вважав верховну владу, дії
якої не підпорядковані ніякій іншій владі і не можуть бути
відмінені на розсуд чужої влади. Атрибутами верховної влади
є прийняття законів, правосуддя, призначення й керівницт-
во діяльністю посадових осіб, збирання податків, вирішення
питань війни і миру, укладення міжнародних угод.
На думку Г. Гроція, форма державного правління не має
суттєвого значення, оскільки джерелом будь-якої форми є
суспільний договір. При створенні держави народ міг обрати
ту чи іншу форму правління. Водночас мислитель негативно
ставився до тиранії і віддавав перевагу одноособовій та
аристократичній формам правління.
Особливу увагу Г. Гроцій приділяв питанню про право
підданих чинити опір верховній владі. На його думку,
піддані повинні підкорятися владі, оскільки її джерелом е
суспільний договір, який мусить виконуватись і не може
бути розірваний без згоди сторін. Із цього правила він
.робить виняток на «крайню необхідність», коли підданим
загрожує велика і явна небезпека. Та й навіть тоді озброєний
опір припустимий лише за умови, що він не завдасть вели-
кого лиха державі й не призведе до загибелі багатьох
невинних людей.
Теорії природного права і суспільного договору знайшли
свій подальший розвиток у творчості великого голландського
філософа й політичного мислителя Баруха (Бенедикта)
Спінози (1632—1677), зокрема у його працях «Богословсько-
політичний трактат» (1670) і «Політичний трактат» (1677).
У природному стані, вважав Б. Спіноза, люди мали право
робити все на власний розсуд, однак реалізація цього права
залежала від фактичної сили кожної людини. За відсутності
у природному стані будь-якого спільного для всіх права
неможливі самозбереження людей, їх безпечне існування,
досягнення ними своїх бажань. Необхідність у самозбере-
женні штовхає людей до переходу з допомогою спільного
договору від природного до громадянського стану, тобто до
суспільства й держави, які Б. Спіноза не розрізняв.
Укладенням договору право і сила кожної людини були
перенесені на суспільство й державу, яка приборкує при-
страсті та непомірні устремління людей і примушує їх жити
за «законами розуму» — у мирі й безпеці.
Відмітною ознакою громадянського стану Б. Спіноза
вважає наявність верховної влади, втіленням якої є держава.
Верховна влада не пов'язана ніякими законами, і всі повинні
їй у всьому підкорятись. До її відання належать прийняття,
тлумачення і відміна законів, правосуддя, призначення
посадових осіб, вирішення питань війни і миру та інші
державні справи.
Водночас влада держави не безмежна, вона не поши-
рюється на природне право, яке піддані зберігають і після
укладення суспільного договору. Так, у громадянському
стані зберігається свобода совісті і слова, бо держава не в
змозі примусити громадян думати й говорити саме так, а не
інакше. Відмінність між природним і громадянським станом
полягає в тому, що в останньому на додаток до природного
права людей з'являється ще й природне право держави,
тобто загальне для всіх право, спільний гарант і захисник
безпеки.
Б. Спіноза заперечував право підданих на опір верховній
владі, на зміну чи порушення конституюючих державу дого-
ворів і законів. Однак він вважав, що порушення державою
умов суспільного договору руйнує сам договір, викликає у
підданих обурення й виправдовує їхнє природне право на
опір владі.
Форми держави Б. Спіноза оцінював залежно від ступеня
досягнення в них мети громадянського стану — забезпечення
миру й безпеки життя. Він розрізняє три основних форми
держави: монархію, аристократію і демократію. Мислитель
рішуче засуджує абсолютну монархію, зазначаючи, що одна
.....-'..... V,,..„...•...,.-.-...-...,-.....•.«•...,*.™...*...>.™-.,*Яч^ -Л-Л** ^ £
Становлення та розвиток політичних ідей
людина не може володіти вищим правом і всією могутністю
держави, вона користується допомогою радників і набли-
жених, яким довіряє своє й загальне благополуччя. Монар-
хічна форма правління насправді виявляється прихованою
аристократичною формою, а тому й найгіршою.
За аристократії влада належить певній кількості вибраних
осіб. На думку Б. Спінози, ця форма правління краща від
монархії, оскільки більшою мірою пристосована до збере-
ження свободи. Народ не має права голосу, але, вселяючи
страх можновладцям, зберігає за собою певну свободу.
Найкращою формою держави Б. Спіноза вважав демократію,
за якої найповніше забезпечуються спільне благо, панування
розуму і свободи. Відмінність демократії від аристократії, за
Б. Спінозою, полягає в тому, що в аристократії правителі
обираються радою достойних громадян, а в демократії вони
визначаються законом, установленим самим народом.
Б. Спіноза розробив проект монархії, згідно з яким
верховна влада має належати представницькій установі,
що приймає закони і контролює їх виконання посадовими
особами. Влада монарха, за цим проектом, є досить
обмеженою і зводиться до розв'язання можливих конфліктів
у представницькому зібранні й виконання рішень. По суті
справи, це був своєрідний проект майбутньої парламен-
тарної монархії як однієї з демократичних форм дер-
жавного правління.
Політичні вчення На відміну від Б. Спінози видатний
в Англії англійський філософ Томас Гоббс
(1588—1679) ідеї природного права і
суспільного договору використовував для захисту абсолютної
монархії і засудження революцій. Найвідомішою його
працею з цього питання є «Левіафан, або Матерія, форма і
влада держави церковної і громадянської» (1651).
Т. Гоббс вважав, що всі люди були створені рівними
щодо фізичних і розумових здібностей і мали однакові на все
права. Та оскільки людина за своєю природою є істотою
егоїстичною, жадібною і честолюбною, то в додержавному
стані панував принцип «людина людині — вовк» і велася
«війна всіх проти всіх». Водночас людям властиві страх
смерті та інстинкт самозбереження, який домінує над
іншими пристрастями, а також природний розум, тобто
здатність кожного тверезо міркувати про позитивні й
Основні історичні віхи пізнання політичних явищ
