2017-11-30
276
Концепції влади Політична влада є багатоманітним суспільним
явищем. Розкриттю цієї багатоманітності, різ-
них сторін та аспектів політичної влади сприяють різні концепції
влади, основними з яких є телеологічна, реляціоністська, системна,
біхевіористська, психологічна.
««««««_««««_«««*««»«» 180
Телеологічна (від грец. Іеіоз, Іеіеоз — мета, результат, кінець)
концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених
цілей, одержання намічених результатів. При цьому владу розуміють
досить широко — не тільки як стосунки між людьми, а й як взаємодію
людини з довкіллям. У межах телеологічної концепції йдеться не тільки
про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою.
Ця концепція наголошує на цілеспрямованому характері влади, проте
тлумачить її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і
природу.
Реляціоністська (від франц. геїаііоп — відношення, зв'язок) концеп-
ція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один
із них — суб'єкт — справляє визначальний вплив на іншого — об'єкт.
Суб'єктом і об'єктом можуть виступати як окремі індивіди, так і
різноманітні групи та організації. Влада — це взаємодія суб'єкта і
об'єкта, яка виявляється в тому, що суб'єкт контролює об'єкт за допо-
могою певних засобів. Такі відносини є конфліктними і складають суть
політики.
Існують три основні різновиди реляціоністської концепції влади:
спротиву, обміну ресурсами й розподілу сфер впливу. Концепція спро-
тиву розглядає владні відносини як такі, за яких суб'єкт долає спротив
об'єкта. Концепція обміну ресурсами виходить із нерівномірності
розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як таке відношення,
коли суб'єкт нав'язує свою волю об'єкту в обмін на надання остан-
ньому певних ресурсів. Концепція розподілу сфер впливу має на меті
пом'якшення недемократичного характеру владних відносин як
панування і підкорення. За цією концепцією владні відносини в
кожному окремому випадку є пануванням — підкоренням. Однак у
масштабі всього суспільства наявний баланс владних відносин між
суб'єктами і об'єктами, оскільки з часом і в різних сферах впливу вони
міняються місцями: суб'єкти стають об'єктами і навпаки. Якщо, напри-
клад, наймач робочої сили диктує умови праці найманому працівникові,
то останній, у свою чергу, через профспілкову організацію може
контролювати самого наймача. Правляча партія може перетворитися на
опозиційну, а опозиційна — стати правлячою. Рядовий виборець може
стати політиком, а той — рядовим виборцем тощо.
Реляціоністська концепція влади слушно наголошує на тому, що
влада є вольовим відношенням між людьми, за якого суб'єкт тим чи
іншим чином долає спротив об'єкта, що суб'єкти та об'єкти владних
відносин можуть мінятися місцями. На базі цієї концепції визнача-
ються шляхи, методи й засоби впливу на суспільство з метою
Досягнення соціальної злагоди і забезпечення політичної стабільності.
До них належать, наприклад, стимулювання активності трудової діяль-
ності, дотримання норм громадської поведінки тощо, проте
реляціоністська концепція перебільшує можливості для об'єкта стати
суб'єктом влади. Владні відносини є результатом об'єктивно зумовленого
суспільного поділу праці, який не вирізняється динамізмом. Поділ на
владарюючих і підвладних є одним з найбільш сталих у суспільстві.
Зрештою, існує величезна різниця між, наприклад, державною владою,
| Політика як суспільне явище |
| Політична влада |
в розпорядженні якої є різноманітні ресурси, і владою тієї ж проф-
спілки, основним засобом впливу якої виступає сама організація.
Системна концепція влади розглядає владу як системоутворююче
відношення в політичній системі суспільства. Влада, що в політичній
системі виступає як політична влада, з'єднує всі елементи системи в
єдине ціле. Основне призначення політичної влади полягає в тому, щоб
забезпечувати стабільність у суспільстві, а для цього вона повинна
регулювати відносини між людьми й суспільством у цілому, в тому
числі й державно-політичними інститутами. Влада покликана
вирішувати суперечність між необхідністю організованості й порядку в
суспільстві та багатоманітністю інтересів членів суспільства, між якими
виникають конфлікти. Влада з'єднує всі елементи політичної системи
таким Чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи,
так і суспільства в цілому.
Системний підхід до розуміння влади застосовується на трьох
рівнях: політичної системи суспільства в цілому; окремих складових
системи; відносин між самими індивідами.
Якщо системна концепція в поясненні феномену влади йде від
політичної системи суспільства до індивіда, то біхевіористська (від англ.
ЬеЬауіоиг — поведінка) концепція зорієнтована у зворотному напрямі.
Біхевіоризм розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні
люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають
іще поведінковою. Подібно до реляціоністської концепції вона
розглядає владу як відношення панування і підкорення, однак головну
увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в
боротьбі за владу. При цьому прагнення до влади проголошується
домінуючою рисою природи людини, яка визначає її політичну
поведінку. Наголошується, що у прагненні до влади важливу роль
відіграють ті блага і привілеї, які отримують наділені владою люди. З
набуттям влади пов'язано отримання матеріальних благ, свободи,
престижу, безпеки тощо.
У межах біхевіористської концепції влади виокремлюються три
основні моделі трактування влади: силова, ринкова та ігрова. Силова
модель виходить з того, що головним мотивом політичної поведінки
людини є її прагнення до влади. Набута влада, у свою чергу, стає
засобом досягнення інших благ. Оскільки владні прагнення людей є
різноспрямованими, то головне завдання політичної влади полягає в
Тому, щоб забезпечити оптимальне співвідношення, баланс сил як
владних вольових прагнень.
Ринкова модель біхевіористської концепції влади грунтується на
тому, що за умов ринкової економіки влада також стає товаром. На цей
товар, як і на будь-який інший, поширюються відносини попиту і
пропозиції. В результаті виникає своєрідний ринок влади зі своїми
покупцями і продавцями та менеджерами як посередниками між ними.
Вони, зокрема, готують кандидатів на владу і забезпечують їх перемогу
на виборах. Ігрова модель влади розглядає владні відносини, боротьбу
за владу як своєрідну гру, що відбувається за певними правилами.
У частині мотивації політичної поведінки біхевіоризм є різновидом
психологічної концепції влади. Головною особливістю цієї концепції є
пояснення владних відносин психологічними мотивами. В одних
випадках, наприклад у біхевіоризмі, постулюється воля до влади як її
джерело, в інших — прагнення людини до влади, особливо володіння
владою, пов'язуються з необхідністю суб'єктивної компенсації нею
притаманних їй фізичних чи духовних вад. Деякі дослідники
психологічні основи волі до влади шукають у підсвідомих мотивах, у
тому числі сексуальних. Стверджується, зокрема, що у психіці людини
є структури, які сприяють тому, що вона підсвідомо віддає перевагу
рабству перед свободою заради уникнення відповідальності, власної
захищеності й заспокоєння за допомогою любові до володаря. Ці та
інші різновиди психологічної концепції влади допомагають з'ясувати
механізми мотивації влади, як відносин панування і підкорення.
Існують також інші концепції влади — інструменталістська,
структуралістська, функціональна, конфліктологічна тощо. Кожна з
них розкриває якусь особливість чи сторону влади.
РЕСУРСИ Й ЛЕПТИМНІСТЬ
ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ
| Н; |
[айбільш загальним джерелом влади
основою вольового відношення
між людьми є їх природна й соціальна нерівність. Фізичне,
інтелектуальне, економічне, освітнє, статусне та інше пере-
важання одних людей над іншими дає змогу першим
здійснювати свою волю стосовно других. Влада, що виникає
на основі природної нерівності, завжди персоніфікована і
має характер міжособової взаємодії. Це — підпорядкування
конкретній людині. Влада, заснована на соціальній нерівності,
втрачає свою персоніфіковану форму. Вона відтворюється в
суспільстві незалежно від її конкретних учасників і має
більш визначений і стійкий характер. Так, розпорядження
особи, що обіймає керівну посаду, є обов'язковими для
підлеглих, незалежно від особистих рис самого керівника.
| Ресурси політичної влади |
Найважливішою соціальною причиною
підпорядкування одних людей іншим є
нерівномірний розподіл ресурсів влади.
Під ресурсами влади нерідко розуміють засоби її здійснення.
Однак цей термін дещо ширший — ним позначаються не
стільки задіяні, скільки потенціальні засоби здійснення
^ЙЙЙй;.^.;.^.^,..^....,............-|ОО
| Політична влада |
| Політика як суспільне явище |
влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не
використовуються або ж використовуються недостатньо.
Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних
ресурсів владарювання є потенціалом влади. Врахування
ресурсів владарювання і ресурсів спротиву владній волі дає
можливість визначити силу влади.
Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її
суб'єкта і важливі для об'єкта цінності, наприклад предмети
споживання, кошти тощо, або засоби, здатні вплинути на
внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, — преса, радіо,
телебачення, засоби мистецтва, або знаряддя, за допомогою
яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до
життя включно, — каральні органи, зброя тощо.
Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за
різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на
утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні (від лат.
иШіїаз — користь, вигода) ресурси — це матеріальні й
соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних
інтересів і потреб людини. Це можуть бути кошти, проми-
слові та продовольчі товари, послуги у сфері охорони
здоров'я, освіти, забезпечення житлом, різноманітні пільги і
привілеї тощо. За їх допомогою влада, особливо державна,
може залучити на свій бік не тільки окремих осіб, а й цілі
верстви населення. Типовим прикладом є встановлений у
більшості країн світу особливий соціальний статус держав-
них службовців, лояльність яких стосовно влади «купується»
низкою встановлених для них пільг і привілеїв. Загальним
правилом також є привілейований соціальний статус
військовослужбовців офіцерського складу, особливо вищого,
працівників каральних органів, провідних ідеологів тощо,
які слугують опорою політичного режиму.
Примусові (силові) ресурси влади — це заходи адміністра-
тивного і кримінального впливу. Вони передбачають встано-
влення державою в законодавчому порядку адміністративної
і кримінальної відповідальності. У першому випадку йдеться
про юридичну відповідальність за адміністративне правопо-
рушення — винну дію або бездіяльність, яка порушує
громадський порядок, правила прикордонного режиму, руху
транспорту, митні правила, правила полювання, рибальства
тощо. Заходами адміністративного покарання можуть бути
попередження, штраф, адміністративний арешт, конфіскація
предметів контрабанди та ін. Кримінальна відповідальність
означає, що особа, яка здійснила злочин, зобов'язана відпо-
відати за свою дію. Заходи покарання визначаються вироком
суду. Це можуть бути позбавлення волі, примусові роботи,
конфіскація особистого майна і навіть позбавлення життя.
Силові ресурси політичної влади виконують функцію
забезпечення оборони країни, безпеки державної влади,
охорони внутрішнього правопорядку. Такими ресурсами є
армія, різні служби безпеки, поліція, прокуратура, суди, а
також належні їм техніка, озброєння, в'язниці тощо. Силові
ресурси є найбільш дійовими, оскільки їх використання
призводить до позбавлення людей власності, волі, а іноді й
самого життя. Політична влада використовує силові ресурси
тією чи іншою мірою досить часто. Найчастіше вона
вдається до них тоді, коли ЇЇ вплив на суспільство за допо-
могою інших засобів значно послаблюється, зокрема в
періоди економічних і політичних криз. Переважання силових
ресурсів у здійсненні влади буває в поліцейській державі.
Примусові ресурси влади включають у себе силові, але не
зводяться до них. Примус може бути як фізичним, спрямо-
ваним на пошкодження тіла, так і психологічним, спрямова-
ним на пошкодження психічної природи людини, чи
моральним, спрямованим на досягнення бажаної поведінки
всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда. У
примусі слід розрізняти також використання сили й насилля.
Використання сили — це примус, орієнтація на страх, які
передбачені й допускаються законом. Насилля — це
використання сили, примусу стороною, якій таке право не
надається законом. Використання сили є інституціоналізо-
ваним примусом, насилля стоїть поза законом.
Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні
норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини.
Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є
правові й політичні норми, про які йшлося вище. Політична,
у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі
таких норм, які не мають формалізованого характеру,
наприклад норми моралі, традиції, звичаї, ритуали тощо.
Розмежування утилітарних, примусових і нормативних
ресурсів політичної влади є досить умовним. Так, викори-
стання утилітарних і примусових ресурсів здебільшого теж
регулюється відповідними нормами. Дія нормативних
правових ресурсів спирається на силу державного примусу й
може підкріплюватися утилітарними ресурсами.
| Політична влада |
| Політика як суспільне явище |
Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства
виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформа-
ційні ресурси влади. Про них також мова йшла вище при
характеристиці основних видів влади.
Специфічним — демографічним — ресурсом політичної
влади є сама людина. Люди виступають універсальним
ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике
значення має також кадровий потенціал політичної влади,
який складають наділені владними повноваженнями особи.
Використання ресурсів влади перетворює її з можливої
на дійсну, яка може виявлятися в таких формах, як пану-
вання, керівництво, управління, контроль.
Панування є таким механізмом здійснення влади, який
набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ
соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію і соціальну
дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення
особливого апарату управління. Панування нерозривно по-
в'язане з владою, є формою її суспільної організації. Воно
проявляється в економічній, політичній та ідеологічній
формах. Економічне панування виступає як контроль над
засобами виробництва, самим виробництвом та розподілом
його продуктів. Політичне панування полягає в контролі над
використанням державної влади, а ідеологічне проявляється
у монопольному становищі в суспільстві тієї системи ідей і
поглядів, яка обґрунтовує справедливість існуючих еконо-
мічних, соціальних і політичних порядків.
Марксизм наголошує на класовому характері панування
у класовому суспільстві, обумовленості його соціально-еко-
номічними відносинами, передусім відносинами власності
на засоби виробництва. М. Вебер розумів панування дещо
ширше. Воно, на його думку, означає ймовірність того, що
накази викличуть підкорення у певної частини людей.
Керівництво на рівні суспільства — це діяльність щодо
визначення основних цілей соціальних систем та інститутів,
а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку.
У вузькому розумінні керівництво — це робота керівника з
підлеглими в безпосередньому контакті щодо вирішення
службових завдань. Керівництво здійснюється на основі
вертикальних зв'язків, відносин субординації і вимагає
безумовного підкорення виконавця керівникові. Воно висту-
пає передусім як відношення між різними статусами,
~———— 186
рівнями адміністративної структури, що має під собою
правову основу і проявляється у вигляді однобічної залеж-
ності одного працівника від інших. Політичне керівницт-
во — це здатність класу, групи, індивіда чи партії здійсню-
вати свою політичну лінію шляхом впливу різними методами
й засобами влади на суспільство в цілому та його різноманіт-
ні складові.
Управління — це використання повноважень влади у
формуванні цілеспрямованої поведінки об'єктів. Для
забезпечення політичного управління відповідно до потреб
суспільства важливо не тільки мати владу, а й уміти
скористатися нею. Це вміння полягає, зокрема, в приведенні
політичних відносин у відповідність до дії об'єктивних
закономірностей суспільного розвитку. Держава має цілу
систему органів, основною функцією яких є контроль за
дотриманням правових норм. Це, зокрема, суди, прокура-
тура, органи внутрішніх справ тощо. Функцію контролю
виконують також партії, громадські організації, органи
місцевого самоврядування. За допомогою контролю забезпе-
чується певна організація суспільного життя, реалізується
принцип зворотного зв'язку об'єктів і суб'єктів влади.
Контроль — це здатність суб'єктів влади постійно стежити
за тим, як реалізуються настанови влади — закони, укази,
розпорядження тощо.
Процес здійснення влади у зазначених формах упорядко-
вується й регулюється за допомогою спеціального механізму
влади — системи організацій та норм їх влаштування й
діяльності. Стосовно суспільства механізмом влади виступа-
ють державні органи, право, політична система в цілому.
Кожний із інститутів цієї системи притаманними йому
засобами у відповідних формах бере участь у здійсненні
політичної влади, прийнятті рішень з питань внутрішньої і
зовнішньої політики.
Поняття Владні, особливо політико-владні, від-
легітимності влади носини в суспільстві є виявом існуючої
у ньому нерівності, що надає цим від-
носинам у буденній свідомості певного негативного відтінку.
Прагнення людини до влади, виконання владних функцій
викликає в багатьох людей негативну реакцію також через
силові методи й засоби управління та діяльності бюрокра-
тичних структур і посадових осіб, які частіше реалізують
__ 187
| Політика як суспільне явище |
| Політична влада |
власні інтереси, ніж інтереси народу, хоча видають себе за
піклувальників про загальне благо. Примусовий характер по-
літичної влади, негативний відтінок у сприйнятті її суспіль-
ною свідомістю породжують проблему легітимності влади.
Термін «легітимний» (лат. Іе^Шпшз) означає «законний».
Однак значення цього терміна є дещо іншим. Поняття легі-
тимності й легітимізму у цьому значенні виникли на початку
XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити
владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпа-
тора Наполеона. «Легітимістами» називали після Французької
буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської
династії Бурбонів. Відповідно, легітимістами стали називати
монархістів, прибічників легітимної (законної) династії
монархів, поваленої революцією. Тоді ж легітимізм набув
також іншого значення — визнання даної державної влади і
певної території держави на міжнародному рівні.
Вимога легітимності влади виникла як реакція проти
насильницької зміни влади й насильницького перегляду
державних кордонів. Але потреба в легітимності влади
формувалася задовго до французької революції, в епоху
монархій і станів. Вона виражала усвідомлення переваги
загальновизнаного порядку над захопленням влади силою,
свавіллям і порушенням загальновизнаних норм. Поступово
склалося розуміння легітимності політичної влади як
переконання підвладних і світового співтовариства у її
правомірності, як визнання існуючої влади. Об'єктами
легітимності виступають органи державної влади, управлін-
ські структури, вищі посадові особи, політичні еліти в
цілому, правові норми.
Нині легітимність вважається обов'язковою ознакою
цивілізованої влади, визнання громадянським суспільством
у кожній країні та світовим співтовариством її правомір-
ності. Звичайно, легітимність зовсім не означає, що
абсолютно всі громадяни приймають дану владу. В будь-
якому суспільстві є опозиція здійснюваному політичному
курсові, а також різного роду правопорушники та анархісти,
що не ладнають із законом і владою. Легітимність влади
означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий
стан передбачає визнання права суб'єктів влади встановлю-
вати загальнообов'язкові правила поведінки, приймати
закони та видавати розпорядження, а також високу правову
культуру громадян.
Для характеристики політичної влади використовується
також термін «легальний» (лат. Іе§а!із, від Іе§із — закон), що
означає «законний». Легальна влада — це влада, що встанов-
лена законом і діє відповідно до нього.
Якщо легальність є формально-юридичною, то легітим-
ність — соціокультурною характеристикою влади. Це означає,
що легітимність може оцінюватися, навіть вимірюватися,
наприклад, шляхом соціологічних опитувань, але не під-
дається повній формалізації.
| Ознаки легітимності політичної влади |
Щодо головної ознаки, критерію легі-
тимності існують дві основні точки
зору. Згідно з ліберально-демократич-
ною позицією легітимною потрібно
визнавати тільки ту владу, яка сформована в результаті демо-
кратичних процедур. Влада, встановлена насильницьким
шляхом, не визнається легітимною. Згідно з позицією
політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки
у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її
здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтриму-
вати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена
незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи
воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з
часом може бути визнана громадянами та світовим співто-
вариством правомірною, тобто стати легітимною. Так було,
наприклад, у Бразилії і Чилі, де встановлена в результаті
воєнного перевороту державна влада наводила порядок у
країні, забезпечувала соціальну й політичну стабільність у
суспільстві, ^економічний прогрес і піднесення добробуту
населення. Й навпаки, встановлена демократичним шляхом
державна влада з часом може втратити підтримку громадян,
наприклад у разі проведення нею згубних для суспільства
«реформ» чи тотальної корумпованості можновладців, і
стати нелегітимною.
Основними причинами делегітимізації влади можуть бути
такі: суперечність між пануючими в суспільстві універсаль-
ними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої
еліти; суперечність між популярною в суспільстві ідеєю
демократії й недемократичною соціально-політичною прак-
тикою; відсутність у політичній системі механізмів реального
захисту інтересів народних мас та їх впливу на владу; бюро-
кратизація і корумпованість державного апарату; націоналізм
| Політична влада |
| Політика як суспільне явище |
та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які
проявляються в запереченні центральної влади; дезінтеграція
правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення
різних гілок влади; нездатність влади вирішити існуючі в
суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми тощо.
Правомірність підходу до проблеми легітимності влади з
позиції політичного реалізму виявляється як усередині тієї
чи іншої країни, так і в міжнародних відносинах. Стабільна
та ефективна влада в кінцевому підсумку визнається і
світовим співтовариством незалежно від способу її встанов-
лення. Так, встановлену в Росії насильницьким шляхом
радянську владу врешті-решт визнали всі провідні капіталіс-
тичні держави, оскільки вона виявилася спроможною
забезпечити політичну стабільність і соціально-економічний
прогрес суспільства. Стабільність соціально-економічної і
політичної системи в конкретній країні є важливою ознакою
легітимності влади.
Висновок про легітимність влади, тобто про наявність у
громадян переконання в її правомірності, можна зробити на
основі вільного вираження громадянами своєї волі щодо
влади — на виборах чи референдумах. Хоча зв'язок між
участю у виборах і легітимністю державної влади не є
прямим та однозначним у всіх випадках, загалом можна
стверджувати, що чим менша частка громадян, які беруть
участь у виборах в органи державної влади, тим нижчий
рівень ЇЇ легітимності. Державна влада, органи якої
формуються всього 10—20 відсотками виборців, узагалі
викликає сумніви у правомірності її існування. Водночас
висока частка участі громадян у виборах і референдумах сама
по собі не є гарантією легітимності влади, оскільки така
участь може бути відверто чи приховано примусовою.
Авторитарні політичні режими для підтвердження своєї
легітимності нерідко вдаються до проведення референдумів,
створюючи умови для вияву їх підтримки населенням.
Крім виборів і референдуму, показниками легітимності
влади можуть бути рівень примусу, який застосовується у
здійсненні влади, наявність спроб скинення уряду чи лідера,
вияви громадянської непокори, масовість демонстрацій на
підтримку чи проти влади тощо.
Типи легітимності Знання про легітимність політичної
політичної влади влади істотно поглиблює її типологія,
котра передбачає виокремлення і з'ясу-
вання особливостей різних типів легітимності. Найвідомішою
в політології є типологія легітимності М. Вебера, який
виокремив три основних типи легітимності політичного
панування: традиційний, харизматичний і раціонально-
легальний7.
Традиційний тип легітимності влади грунтується на
авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлю-
ється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується.
Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було
завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непо-
рушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна
легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і
звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада
спадкоємця престолу.
Харизматичний тип легітимності політичного панування
грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і
здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний
суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і
політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в
розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли
відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств
суспільства навколо особи політичного керівника для виходу
з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи
керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє
визнанню влади населенням.
Раціонально-легальний тип легітимності політичного
панування базується на переконанні підвладних у законності
(легальності) й доцільності (раціональності) встановлених
порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності
органи влади та їхні керівники обираються через демокра-
тичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять
не видатні особистості, а закони, на основі яких діють
органи влади й посадові особи. Це — основний тип легітим-
ності політичної влади в сучасних демократичних державах.
Оскільки він грунтується на довірі громадян до держави як
політичного інституту, то називається ще інституціональним,
