2017-11-30
299
Детально аналізуючи джерела формування української
національної ідеї в її етнічному, соціальному й геополітич-
ному вимірах, В. Старосольський робить висновок про те,
що ця ідея завжди була пов'язана з синтезом національного
та соціального визволення. Широкі маси народу, які брали
участь у боротьбі за національне визволення, пов'язували з
ним і своє соціальне визволення. Поразки в національно-
визвольній боротьбі траплялися саме тому, що сили, які
очолювали цю боротьбу, у вирішальний момент ігнорували
котрусь із складових української національної ідеї заради
здобуття власних вигод і привілеїв. У результаті вони
втрачали довіру й підтримку всього народу, і чергова
визвольна війна ставала «кінцем великого титанічного
розмаху і початком нової руїни». Через втрату народної
підтримки українські правлячі верстви ставали зденаціона-
лізованими й починали служити загарбникові.
Проте В. Старосольський не абсолютизував значення
класового чинника в суспільному розвиткові, як це робили
марксисти. Він виокремлював три шляхи побудови держави:
на основі економічних інтересів, політичних інтересів і
національної єдності. У першому випадку утворення держа-
ви відбувається шляхом економічного відокремлення її від
метрополії (США). Утворення держави на основі політичних
інтересів передбачає захоплення політичної влади партією,
яка виступає від імені одного суспільного класу (СРСР).
Найкращим і єдино прийнятним для України шляхом
утвердження державності є утворення її на основі національ-
ної єдності (наприклад, як у Чехії на початку XX ст.).
|
|
|
Ідея В. Старосольського про необхідність урахування
соціально-класового чинника, інтересів усіх суспільних
класів і верств у розбудові державності є особливо актуальною
Для сучасної України. Ігнорування цього чинника є однією з
основних причин незначного впливу в Україні політичних
організацій націонал-демократичного і особливо націонал-
Радикального спрямування.
«•««««„^^^ 143
Становлення та розвиток політичних ідей
Відомим представником націонал-демократичного на-
пряму української політичної думки був соціолог і політолог
Ольгерд Бочковський (1885—1939). У своїх працях «Боротьба
народів за національне визволення» (1932), «Народження
нації» (1939), «Життя нації» (1939) та інших він приділяє
багато уваги розробці національно-державницької концепції
стосовно національного самовизначення українського народу.
Як і В. Старосольський, О. Бочковський розуміє націю
як духовну спільність, що грунтується на національній свідо-
мості та прагненні до волі. Національна свідомість форму-
ється з попередніх підсвідомих національних почувань.
Вольовий момент у своєму житті нація найповніше виявляє
у прагненні до утворення власної державності, поширеному
серед найбільшої частини ЇЇ представників. Підсвідомі
почуття і прагнення до волі та створення держави характери-
зують націю як органічну спільність, що сформувалася на
грунті природних сил і потреб, на відміну від спілки як
статутне організованого об'єднання на основі розуму.
|
|
|
О. Бочковський з'ясовує роль органічних і механічних |
чинників у процесі формування нації. На його думку, каста,
церква, клас, партія, держава є механічними формами
суспільного об'єднання людства порівняно з нацією. Нації є }
найбільш пізніми та органічними формами об'єднання
людей. Це — продукт природного розвитку суспільства.
Можливе створення націй і механічним шляхом — за
допомогою держави. Так відбувається тоді, коли спочатку
виникає держава, а вже потім у її межах формується нація
(як це було, наприклад, в Англії, Франції чи Іспанії).
Процеси формування нації у народів державних і недер-
жавних, або історичних і неісторичних, за О. Бочковським,
визначаються трьома чинниками: хронологічним, географіч-
ним і суспільним. Дія хронологічного чинника виявляється
в тому, що процеси творення недержавних народів є значно
пізнішими і припадають на кінець XVIII — середину XIX ст.
Історичні процеси творення недержавних народів неодна-
ково відбувалися і стосовно їхнього географічного поло-
ження: у Середній Європі вони проходили швидше, ніж на
Сході. Суспільний чинник пов'язаний із розвитком капіта-
лізму й демократії. Завдяки демократії, вважає О. Боч-
ковський, нижчі верстви суспільства стають повноправними
членами національної спільноти. Неісторичні, недержавні
Зародження і розвиток української політичної думки
народи починають формуватися в сучасні демократичні
нації.
У процесах утворення націй в історичних і неісторичних
народів О. Бочковський розрізняє пробудження, відродження
й самовизначення народів. Відроджуватися може лише те,
що вже історично існувало, але занепало. Відроджувалися
напівісторичні народи — чехи, провансальці, каталонці,
фламандці та ін. А пробуджується те, що раніше не
витворило своїх історичних форм, як це сталося, наприклад,
у фінів, латишів чи естонців. Самовизначення йде слідом за
пробудженням і відродженням і передбачає утворення
національної державності. Сучасна нація, доводив О. Боч-
ковський, не може існувати без політичної самостійності у
формі власної держави. Наявність держави є запорукою
повного і всебічного розвитку нації.
Український народ О. Бочковський вважав напівісторич-
ним. Перед самовизначенням він має пройти дві попередні
стадії національного розвитку — пробудження та відрод-
ження. На думку вченого, український народ у своїй
національно-визвольній боротьбі нерідко діяв навмання,
мало використовував досвід інших народів. Тому одним із
основних завдань своєї національно-державницької концепції
автор вважав всебічний аналіз такого досвіду з метою
застосування його в Україні. У зв'язку з цим він детально
аналізує національно-визвольну боротьбу інших народів.
Націонал-демократичний напрям української політичної
думки, таким чином, уникає крайнощів марксистського
соціалізму з його абсолютизацією класового чинника
суспільного розвитку й націоналізму, який абсолютизує
чинник національний, розуміючи націю лише як етнічну
спільність. У сучасній Україні носіями націонал-демокра-
тичних ідей тією чи іншою мірою виступають правоцент-
ристські партії — Українська республіканська партія,
Народний рух України, Український народний рух, Демо-
кратична партія України, Християнсько-демократична
партія України та деякі ін.
|
|
|
Викладаючи тут історію української політичної думки, ми
розглянули тільки основні її етапи та ключові постаті.
Насправді політична думка України значно багатоманіт-
ніша як за своїми ідеями й концепціями, так і за їхніми
творцями.
| 2-1330 |
Становлення та розвиток політичних ідей
Зародження і розвиток української політичної думки
| ю* |
Бочковський О. І.
Наука про націю та її життя. Львів, 1939.
Вивід прав України: Збірник. Львів, 1991.
Винниченко В. К.
Відродження нації: У 3 т. К., 1991. Т. 1—3.
Винниченко В. К.
Заповіт борцям за визволення. К., 1991.
Воронкова В. Г., Ясир Н. Д.
Зарождение й зволюция либерализма в Украине в XIX — начале
XX в. Донецк, 1993.
Гелей С. Д.
Консервативна течія в політичній думці України XIX ст. Львів,
1996.
Гелей С. Д.
Українська консервативна політологічна думка першої половини
XX ст. Львів, 1998.
Грушевський М. С.
На порозі Нової України: Гадки і мрії. К., 1991.
Грушевский М. С.
Очерк истории украинского народа. К., 1990.
Грушевський М. С.
Початки громадянства. Генетична соціологія. Прага, 1921.
Грушевський М. С.
Хто такі українці і чого вони хочуть? К., 1991.
Дністрянський С.
Погляд на теорії права та держави. Львів, 1925.
Донцов Д. І.
Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991.
Донцов Д. І.
Історія розвитку української державної ідеї. К., 1993.
Донцов Д. І.
Націоналізм. Дрогобич, 1992.
Донцов Д. І.
Підстави нашої політики. Відень, 1921.
Драгоманов М. П.
Чудацькі думки про українську національну справу // Літературно-
публіцистичні праці: У 2 т. К., 1970. Т. 2.
Замалеев А. Ф., Зоц В. А.
Мьіслители Киевской Руси. К., 1987.
Замалеев А. Ф., Зоц. В. А.
Отечественньїе мнслители позднего средневековья: конец XIV —
первая треть XVII в. К., 1990.
Історія філософії України: Хрестоматія / Кер. авт. кол. М. Ф. Тара-
сенко, М. Ю. Русин. К., 1993.
Костомаров М. І.
«Закон Божий» (Книги буття українського народу). К., 1991.
Кухта Б. Л.
З історії української політичної думки: Тексти лекцій. К., 1994.
Кучабський В.
Україна і Польща. Львів, 1993.
Липинський В. К.
Листи до братів-хліборобів // Твори: У 6 т. К.; Філадельфія, 1995. Т. 6.
Міхновський М. І.
|
|
|
Самостійна Україна. Київ; Львів, 1991.
Огородник І. В., Русин М. Ю.
Українська філософія в іменах: Навчальний посібник / За ред.
М. Ф. Тарасенка. К., 1997.
Оріховський С.
Напучення польському королю Сигизмунду Августу // Українські
гуманісти епохи Відродження: Антологія: К., 1995.
Орлик П.
Вивід прав України // Апанович О. М. Гетьмани України і кошові
отамани Запорозької Січі. К., 1993.
Основи політичної науки: Курс лекцій. Ч. 1. З історії політичної
думки: від стародавності до наших днів / За ред. Б. Кухти. Львів, 1996.
Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького
// Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції.
К., 1993.
Повість врем'яних літ: Літопис. К., 1990.
Політологічний енциклопедичний словник / Відп. ред. Ю. С. Шем-
шученко, В. Д. Бабкін. К., 1997.
Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія /
За ред. О. І. Семківа. Львів, 1996.
Потульницький В. А.
Історія української політології (Концепція державності в українській
зарубіжній істерико-політичній науці). К., 1992.
Становлення та розвиток політичних ідей
Потульницький В. А.
Нариси з української політології (1819—1991). К., 1994.
Потульницький В. А.
Теорія української політології: Курс лекцій. К., 1993.
Ситник О. І.
Консерватизм: генеза ідей. Луцьк, 2000.
Скакун О. Ф.
Политическая й правовая мьісль на Украине (1861 — 1917). Харьков,
1987.
Скакун О. Ф.
Прогресивна політико-правова думка на Україні (IX ст. — 1917 р.).
К., 1990.
Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В.
Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки
/ За заг. ред. В. Й. Скиби. К., 1998.
Слово о полку Ігоревім. К., 1989.
Старосольський В. Й.
Теорія нації. Відень, 1922.
Сціборський М.
Націократія. Прага, 1942.
Томашівський С. Т.
Під колесами історії. Берлін, 1922.
Томашівський С. Т.
Про ідеї, героїв і політику. Львів, 1929.
Українська державність у XX сторіччі: Історико-політологічний
аналіз / Кер. авт. кол. О. П. Дергачов. К., 1996.
Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф. М. Кири-
люка. К., 1995.
Українська суспільно-політична думка у XX ст.: документи і
матеріали / Упоряд. Т. Гунчак, Р, Солганик. К., 1994.
Филалет X.
Апокрисис // Памятники полемической литературьі в Западной
Руси. СПб., 1992.
Франка І. Я.
Філософські праці //Зібр. творів: У 50 т. К., 1986. Т. 45.
Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий
політологічний словник/ За ред. Б. Кухти. Львів, 1997.
Шевчук В. П., Тараненко М. Г.
Історія української державності: Курс лекцій. К., 1999.
Яворський С.
Філософські твори. У 3 т. К., 1992. Т. 1—3.
| Природа політики |
ПРИРОДА ПОЛІТИКИ
| В |
икладення змісту політології як нав-
чальної дисципліни полягає у посту-
повому й послідовному розкритті
змісту її основних понять і категорій. Базо-
вою і вихідною при цьому є категорія
«політика». Вона імпліцитно містить решту
найважливіших понять політології. Водночас
це одне із найменш визначених понять
науки, що зумовлено як його багатозначніс-
тю, так і наявністю різноманітних дослід-
ницьких підходів.
ПОНЯТТЯ, СУБ'ЄКТИ І ФУНКЦІЇ
ПОЛІТИКИ
Походження Через невизначеність поняття «подіти-
і сутність політики ка>> розкриття його змісту доцільно
розпочати з етимології цього слова,
тобто із пояснення його походження та спорідненості з
іншими словами.
Слово «політика» як науковий термін відоме завдяки
праці давньогрецького філософа Арістотеля «Політика» («Та
роїіііка»), що буквально означає «те, що стосується держа-
ви». Воно є похідним від іншого давньогрецького слова —
«роїіз», що означає «місто-держава». Стародавня Греція
складалася із багатьох міст, які разом із прилеглою до них
сільською місцевістю були окремими державами — мали
чітко визначену територію, населення, органи управління,
законодавство тощо. Політикою тоді називалося все, що
мало стосунок до такого міста-держави: державні й сус-
пільні справи, мистецтво управління суспільством і держа-
вою тощо.
Сама ж політика як певний вид людської діяльності з'явилася
значно раніше. Існує декілька парадигм — логічних моделей
постановки і вирішення пізнавальної проблеми — її походження та
сутності. Відповідно до однієї з них, на ранніх ступенях розвитку
суспільство не знало ніякої соціальної диференціації, окрім статево-
вікової та сімейно-родинної. Відсутнім було і протиставлення
соціальних інтересів, оскільки переважав загальний інтерес, який
полягав у тому, щоб вижити в боротьбі за існування зі стихійними
силами природи. За цих умов у суспільстві, а точніше, у людській
спільноті, яка ще не набула характерних для суспільства ознак
цивілізованості, в процесі виробництва й розподілу продуктів,
організації спільного життя діяли механізми саморегуляції у вигляді
звичаїв, релігійних догматів, міфологічних уявлень тощо. Вони
природним шляхом регулювали процес задоволення потреб і підтри-
мували цілісність наявної спільноти.
З часом поступове ускладнення матеріального виробництва,
наростання соціальної мобільності, культурний прогрес та інші
чинники сприяли посиленню класової, етнічної, виробничо-професій-
ної, територіальної, релігійної диференціації суспільства. В результаті
цих об'єктивних процесів сформувалися специфічні інтереси різнома-
нітних соціальних спільностей, між якими стали виникати конфлікти.
За цих умов механізми обміну й розподілу продуктів виробництва,
якими були звичаї і традиції, догмати релігійної віри та інші регулятори
людських відносин, виявилися нездатними ефективно регулювати
наявні суперечності, погоджувати інтереси, субординувати їх певним
чином і знаходити спільний інтерес. У суспільстві виникла потреба в
утворенні соціальної сили, здатної реалізувати багатоманітні соціальні
інтереси й забезпечити цілісність самого суспільства. Така потреба була
реалізована у процесі становлення специфічних суспільних інститутів,
які завдяки використанню засобів владного примусу забезпечували
необхідні загальнообов'язкові форми поведінки в суспільстві та його
цілісність. Головним таким інститутом стала держава — офіційний
носій публічної влади, який узгоджує соціальні інтереси й за допомо-
гою засобів примусу регулює суспільні відносини.
З появою суспільних інститутів як носіїв публічної влади, держави
виникла й політика як відповідна владна діяльність людей і таких
інститутів. Соціальне призначення політики, отже, полягає в узгоджен-
ні багатоманітних інтересів і потреб людей, їх різноманітних спільностей
1 забезпеченні таким чином цілісності суспільства. Виконує це
соціальне призначення політики держава як офіційний носій публічної
влади. Саме так розуміли політику античні філософи. Скажімо, Платон
визначав ЇЇ як «мистецтво жити разом». Арістотель виходив з того, що
людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її
природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в
Державі.
Зазначене розуміння політики можна назвати консенсусним,
оскільки воно грунтується на тому, що політика є засобом узгодження
соціальних інтересів. Однак міркування Платона та Арістотеля, як й
| Політика як суспільне явище |
| Природа політики |
інших античних філософів, щодо політики і держави торкалися лише
частини суспільства. Річ у тому, що поліс складали тільки повноправні
громадяни, кожен з яких мав право на земельну власність і політичні
права.
Значна частина населення міста в поліс не входила і не мала прав
громадян. Це були, зокрема, вільновідпущеники та позбавлені будь-
яких прав раби. Антична держава за своєю класовою природою була
рабовласницькою і використовувалась для пригнічення та експлуатації
рабів. Наочним підтвердженням цього є численні повстання рабів,
якими наповнена вся історія стародавнього світу.
Згідно з іншою — марксистською — парадигмою політика і держава
виникли як знаряддя не узгодження соціальних інтересів, а класового
панування. «Держава, — наголошував В. І. Ленін. — є продукт і прояв
непримиримості класових суперечностей»1. Таке розуміння сутності
політики можна назвати конфліктологічним. Воно розкриває класовий
аспект політики і має таке ж право на існування, як і консенсусне.
Відповідно до започаткованої ще в античності традиції під
політикою тривалий час розуміли діяльність держави. В англосаксон-
ській і французькій політологічній літературі термін «політика» до
цього часу однозначно пов'язується з діяльністю держави, особливо з її
урядовими органами та особами, шо здійснюють політичні функції. Тут
«політична наука» — це наука про характер і функції держави, а також
її уряду як органу, через який держава реалізує свою владу.
Таке розуміння політики є виправданим з огляду на те, що держава
виступає головним суб'єктом політики і тривалий час залишалася, по
суті, єдиним власне політичним інститутом і носієм публічної влади.
Однак ситуація істотно змінилася з появою у другій половині XIX ст.
масових політичних партій і рухів, які почали справляти все відчутні-
ший вплив на політику, здійснення державної влади. З урахуванням
розширення кола політичних інститутів, процесу формування
політичної системи суспільства політика стала трактуватись як функ-
ціонування політичної системи. За визначенням російського дослід-
ника Г. В. Полуніної, «політика є функція політичної системи, а також
засіб і механізм її функціонування»2. З формального боку визначення
політики через політичну систему є тавтологічними, оскільки визнача-
ють політику через саму ж політику, але як систему.
Інший підхід до визначення політики грунтується на її
органічному зв'язку з владою, на що вказував іще М. Вебер:
«...„Політика", судячи з усього, означає прагнення до участі
у владі або до здійснення впливу на розподіл влади чи то між
державами, чи то всередині держави між групами людей, які
вона в собі обіймає»3.
Визначення політики через владу найбільш поширені в
політологічній літературі. Типовим, наприклад, є тверджен-
ня, що політика — це «діяльність осіб, мікро- і макрогруп,
що спрямована на встановлення й утримування політичної
влади»4. Іноді в подібних визначеннях політики наголошу-
ється на державній владі як найголовнішій формі публічної
влади: «Політика — це особливий вид людської діяльності,
пов'язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед
державної»5.
Проте такі визначення не відображають сутності й со-
ціального призначення політики. Влада, через яку визнача-
ється політика, є не метою, а лише засобом політики, за
допомогою якого досягаються певні суспільні цілі. Найбільш
загальною із таких цілей є задоволення інтересів і потреб
індивідів та соціальних спільностей. Тому точнішими є ті
визначення політики, в яких указується на використання
влади з метою задоволення інтересів і потреб. Так, в
українському політологічному енциклопедичному словнику
політика визначається як «організаційна, регулятивна і
контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється
соціальна діяльність, спрямована головним чином на
досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й
соціальними групами задля здійснення власних запитів і
потреб»6.
На відміну від попередніх це визначення політики вказує
на її певну соціальну спрямованість — вона є соціальною
діяльністю «задля здійснення власних запитів і потреб».
Проте таке визначення соціального призначення політики
надто абстрактне, адже будь-яка людська діяльність спрямо-
вана на задоволення певних інтересів, запитів і потреб.
Головна ж особливість політики у цьому відношенні полягає
в тому, що вона заторкує задоволення інтересів і потреб
передусім стосовно керівництва та управління суспільством,
забезпечення його існування як цілісності на основі
узгодження тією чи іншою мірою — на засадах консенсусу
чи панування — соціальних інтересів.
1 Ленін В. 1. Держава і революція // Повне зібр. творів. Т. 33. С. 7.
2 Политология / Под ред. Г. В. Полуниной. М., 1998. С. 23—24.
3 Вебер М. Политика как призвание й профессия // Избр.
произведения. М., 1990. С. 646.
4 Політологія: історія та методологія / За ред. Ф. М. Кирилюка. К.,
2000. С. 14.
5 Політологія / За ред. О. І. Семківа. Львів, 1993. С. 7.
6 Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшу-
ченка, В. Д. Бабкіна. К., 1997. С. 258.
| Політика як суспільне явище |
| Природа політики |
М. Вебер писав, що поняття політики «має надзвичайно
широкий сенс і охоплює всі види діяльності щодо самостій-
ного керівництва. Говорять про валютну політику банків,
про дисконтну політику Імперського банку, про політику
профспілки під час страйку; можна говорити про шкільну
політику міської або сільської громади, про політику
правління, яке керує корпорацією, нарешті, навіть про полі-
тику розумної дружини, яка прагне управляти своїм чоло-
віком»7.
| 3 урахуванням соціального призначення політики вона
| може бути визначена як діяльність з керівництва та управ-
1 ління суспільством на основі публічної влади.
Сутністю політики є не влада, а управління. Саме політика
визначає стратегічні цілі й завдання розвитку суспільства в
межах кожної окремої країни, людської спільноти в цілому.
Вона є діяльністю з керівництва та управління як суспіль-
ством у цілому, так і його окремими ланками.
Свої особливості має марксистське розуміння політики.
Такими особливостями є, зокрема, наголошення на класо-
вому характері політики й на державній владі як головному
інструменті її здійснення. В. І. Ленін зазначав, що політи-
ка — це «галузь відносин усіх класів і верств до держави і
уряду, галузь взаємовідносин між усіма класами»8, що «у
політиці... найістотніше: устрій державної влади»9, «політика
є участь у справах держави, напрям держави, визначення
форм, завдань, змісту діяльності держави»10. Слідом за
В. І. Леніним сучасний російський марксист С. С. Андреєв
визначає політику як «спосіб взаємовідносин класів через
державну владу»І'.
Класовий аспект політики, безперечно, є одним із
визначальних. Вся людська історія наповнена класовою
боротьбою як політичними зіткненнями великих груп
7 Вебер М. Политика как призвание й профессия. С. 646.
8 Ленін В. 1. Що робити? Наболілі питання нашого руху // Повне зібр.
творів. Т. 6. С. 74.
9 Ленін В. І. Про ліберальне і марксистське поняття класової боротьби
// Там само. Т. 23. С. 228.
10 Ленін В. 1. Матеріали до ненаписаної статті «До питання про роль
держави» // Там само. Т. 33. С. 326.
п Андреєв С. С. Политика как социальное явление // Социально-полит.
науки. 1991. № 4. С. 93.
людей, котрі по-різному ставляться до власності на засоби
виробництва.
Проте класовий чинник у політиці не є єдино визначаль-
ним. Не менш важливу роль може відігравати, наприклад,
етнічний чинник. Марксистський підхід зберігає свою
цінність щодо дослідження походження й сутності політики
в контексті історичних міжформаційних процесів, а також у
ситуаціях соціальних зіткнень, коли політична боротьба має
тенденцію до загострення, політичні позиції індивідів і
соціальних спільностей діаметрально протиставляються в
результаті різного усвідомлення класової приналежності та
класового інтересу. В сучасному суспільстві в політиці все
більше проявляється спільний інтерес, домінування
загальнолюдських інтересів над класовими, а сама політика
внаслідок реального співвідношення класових сил виступає
засобом досягнення балансу соціальних інтересів, а не
класового панування. Не можна заперечувати класову
природу політики, однак не можна і зводити її зміст до
відображення тільки класових інтересів і тим самим спрощу-
вати розуміння сутності державної політики.
Отже, політика є багатоманітним суспільним явищем:
однією зі сфер суспільного життя; особливим видом суспіль-
них відносин, передусім великих соціальних груп, пов'яза-
них із реалізацією влади в суспільстві; засобом узгодження
соціальних інтересів; боротьбою за оволодіння державною
владою та участю у її здійсненні; організацією та функціо-
нуванням держави й політичної системи в цілому тощо. У
найзагальнішому вигляді політика є діяльністю з керівництва
та управління суспільством на основі публічної влади.
Суб'єкти політики До числа суб'єктів політики належить
кожен, хто так або інакше, прямо чи
опосередковано бере участь у політичному житті. Ними
можуть бути громадянин та організація, суспільний клас і
партія, етнос і держава. Існує думка, що суб'єктами політики
є лише активні її учасники, які свідомо висувають політичні
Цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення. Така позиція, по суті
справи, обмежує коло суб'єктів політики лише політичними
інститутами, елітами й лідерами, залишаючи поза його
межами абсолютну більшість рядових виборців, особливо
тих, хто з різних причин узагалі не бере участі в голосуванні.
Проте й у такій неучасті проявляється політична суб'єктність
| Політика як суспільне явище |
| Природа політики |
громадян, яка може полягати в пасивній протидії офіційно
здійснюваній політиці.
Від участі в політиці у будь-яких її формах не може
відмовитися ніхто. По досягненні певного виборчого віку
кожний громадянин так чи інакше стає її суб'єктом. Інша
справа — ступінь участі в політиці, наділення владними
повноваженнями. Вона може коливатися в межах від
рядового виборця до наділеного величезними повноважен-
нями глави держави.
В англійській політичній мові слово «суб'єкт» (шЬіесІ)
стосовно політики не вживається, оскільки там воно позна-
чає підданого. Натомість використовується слово «актор»
(асгог), що латинською мовою означає «діяч». Робиться це за
аналогією політики з театральною сценою, на якій кожен із
учасників грає свою роль. Причому такими акторами як
учасниками політики є не тільки індивіди, а й різні групи
людей і політичні інститути.
