2017-11-30
261
7 Вебер М. Политика как призвание й профессия // Избр. произведе-
ния. М., 1990. С. 646-647.
| Політична влада |
| Політика як суспільне явище |
на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'я-
заного з довірою до осіб керівників.
Названі типи легітимності політичної влади реально не
існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням
різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось
одного. Здійснюючи типологію різновидів легітимності,
М. Вебер використав розроблену ним методологію так
званого чистого, або ідеального, типу, яка в подальшому
стала широко використовуватись у політології при класифі-
кації різноманітних політичних явищ і процесів.
На відміну від звичайної класифікації, яка передбачає
розподіл усіх предметів сукупності за спільними ознаками з
утворенням певної системи класів даної сукупності, мета
типології полягає в тому, щоб відобразити в сукупності
найважливіше, типове. При цьому використовується особлива
абстракція — тип, яка надає змогу відобразити найважливіші
складові сукупності у «чистому» вигляді, без другорядних
деталей. Класифікація «чистих», або «ідеальних», типів і
позначається терміном «типологія». Термін «ідеальний тип»
увів до наукового вжитку М. Вебер. «Ідеальний» у нього
означає не «досконалий», як це випливає з етимології цього
слова, а «чистий», «простий», позбавлений другорядностей.
|
|
|
Типологія є важливим методом наукового пізнання. Вона
використовується з метою порівняльного вивчення істотних
ознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів.
Реальний світ політики значно багатоманітніший, ніж
знання про нього, набуті в результаті типології. Проте типо-
логія дає можливість з'ясувати найважливіше, типове у
цьому світі, опускаючи другорядне.
В політології виокремлюються також ідеологічний,
структурний і персоналізований типи легітимності політич-
ної влади.
Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й
виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в
масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути
класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб'єктом,
до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях грунтується.
Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної
рівності, формує тип легітимності влади, пов'язаний з
очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ.
Ліберальна ідеологія, що грунтується на ідеї індивідуальної
свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає
людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її
особисті справи. Різновидом ідеологічної легітимності є
ідентифікація об'єкта влади з її суб'єктом. Такий вид легі-
тимності притаманний тоталітарному суспільству й досяга-
ється завдяки інтенсивній пропаганді з використанням гасел
типу «Держава — це ми, трудящі», «Народ і партія єдині»,
«Плани партії — плани народу» тощо.
|
|
|
Одним із різновидів ідеологічної легітимності влади є
етнічна легітимність, яка проявляється у формуванні влад-
них структур, політичної еліти за національною ознакою.
Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб
корінної національності, маніпуляції ідеєю національної
держави, неспротиві осіб некорінних національностей і веде
до утвердження етнократії — влади націоналістичне налаш-
тованої етнічної еліти. Феномен етнократії тією чи іншою
мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних країнах
та колишніх радянських республіках8. Не уникла цього
явища й незалежна Україна, про що свідчать, зокрема,
заклики й намагання деяких політичних сил призначати на
державні посади «патріотів», «свідомих українців» тощо.
Етнічна легітимність не має історичної перспективи, бо
провідною тенденцією світового розвитку є утвердження
раціонально-легального типу легітимності. На відміну від
раціонально-легальної легітимності, розрахованої на
свідомість, розум людей, ідеологічна легітимність грунту-
ється на впливі не тільки на свідомість, а й на підсвідомість
людей за допомогою методів переконання й навіювання.
Вона є результатом односпрямованого процесу впливу влади
на маси, який не передбачає зворотних зв'язків, активної
участі мас у розробці тієї ж ідеології.
Структурна легітимність пов'язана з раціонально-
легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де
заведений порядок формування владних структур став звич-
ним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на
основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності
наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично
поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній
керівні посади.
8 Див.: Волков В. К. Зтнократия — непредвиденньїй феномен
посттоталитарного мира // Полит. исследования. 1993. № 2.
—2-1330
| Політика як суспільне явище |
| Політична влада |
Персоналізована легітимність грунтується на довірі до
конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до
харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо
харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з
персоналізованою легітимністю переважає раціональний
підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплю-
ється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як
харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам
та існуючим владним структурам.
Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за
джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну
і примусу. Перша грунтується на залученні громадян до
участі в управлінні суспільними справами, що створює
обстановку причетності їх до політики, дає змогу грома-
дянам відчувати відповідальність за її проведення і резуль-
тати. Технократична легітимність грунтується на високій
ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими
фахівцями. Легітимність через примус виявляється в сило-
вому примушуванні громадян до визнання й виконання
настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за
допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність.
Чим сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності.
Легітимність влади проявляється не лише в загально-
державному масштабі, а й на регіональному та місцевому
рівнях. Визнаючи центральні органи державної влади, люди
можуть не довіряти окремим органам публічної влади на
місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких
від демократії.
|
|
|
З легітимністю політичної влади тісно пов'язана її
ефективність як ступінь здійснення владою тих функцій та
очікувань, які покладає на неї більшість населення.
Головним об'єктивним виявом ефективності державної
влади є ступінь забезпечення нею прав і свобод громадян.
Чим ефективніша влада, тим більшу підтримку населення
вона має. Легітимність влади, підтримка її населенням, у
свою чергу, сприяє підвищенню ефективності влади. Влада
як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим вищий
є її авторитет і чим більшими ресурсами вона володіє.
Здатність влади забезпечити підкорення є її силою. Сила
влади може грунтуватися на страхові або інтересі. Сила
влади, заснованої на боязні покарання за непідкорення,
нестійка й нетривала. Такій владі притаманна тенденція до
ослаблення внаслідок природного прагнення людей позбу-
тися постійного відчуття страху. Влада, яка базується на
інтересі, є сильнішою. Особиста заінтересованість людей у
владі спонукає їх до добровільного виконання владних
розпоряджень. Така влада стабільна й довготривала.
Влада є засобом здійснення політики. Боротьба за оволо-
діння владою, її утримання й використання є найважливішим
аспектом і змістом політики. Політичні сили, що приходять
до влади, формують її різноманітні конкретні матеріалізовані
структури — парламент, уряд, главу держави тощо. Ці
структури починають здійснювати власну політику, яка стає
вже засобом даної влади. Іншими словами, влада виявля-
ється наслідком політики, а політика — наслідком влади. Це
дає підстави вважати, що політика і влада пов'язані при-
чиново-наслідковою взаємозалежністю.
Амелин В. Н.
Власть как общественное явление // Социально-полит. науки. 1991.
№ 2.
Аникевич А. Г.
Политическая вдасть; Волрош методологии исследодания. Красно-
ярск, 1986.
Болл Т.
Вдасть // Полит. исследования. 1993. № 5.
Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А.
Современньїй Лев.иафан: Очерки политической социологии капи-
тализма. М., 1985.
Власть: Очерки еовременной политической философии Запада /
В. В. Мшвениерадзе, Й. Й. Кравченко, Е. В. Осипова й др. М., 1989.
|
|
|
Дмитриев Ю. А.
Соотношение понятий политической й государственной власти в
условиях формирования гражданского общества // Государство й
право. 1994, № 7.
Завершинский К. Ф.
Легатимность: генезис, становленив й развитие концепта // Полит.
исследования. 2001. № 2.
| Політична влада |
| Політика як суспільне явище |
Зуев В. Й.
Власть в системе политических категорий // Государство и право.
1992. № 5.
Иванов О. И.
Общественное мнение и власть // Социально-полит, журн. 1993.
№ 7.
Каверин С. Б.
Потребность власти. М., 1991.
Коваль Б. И., Ильин М. В.
Власть уегзиз политика // Полит, исследования. 1991. № 5.
Кравченко Ю., Чечель В.
Легітимність політичної влади й можливість її досягення // Політол.
читання. 1993. № 2.
Краснов Б. Й.
Власть как явление общественной жизни // Социально-полит.
науки. 1991. № 11.
Краснов Б. И.
Теория власти и властных отношений // Социально-полит, журн.
1994. № 3-6...
Ледяев В. Г.
Власть: концептуальный анализ // Полит, исследования. 2000. № 1.
Ледяев В. Г.
Формы власти: типологический анализ // Полит, исследования.
2000. № 2.
Мурадян А. А.
Двуликий Янус. Введение в политологию. М., 1994.
Налимов В. В.
Власть и противостояние ей // Полит, исследования. 1992. № 3.
Пушкарева Г. В.
Власть как социальный институт // Социально-полит, журн. 1995.
№ 2.
Рябов А. В.
Легальность и легитимность власти // Полит, исследования. 1994.
№ 2.
Рябов С. Г.
Державна влада: проблеми авторитету й легітимності. К., 1996.
Славный Б. И.
Проблема власти: новое измерение // Полит, исследования. 1991.
№ 5.
Славный Б. И.
Человек и власть // Полит, исследования. 1992. № 6.
Технологии политической власти: Зарубежный опыт. Книга-
дайджест / В. Н. Иванов, В. Я. Матвиенко, В. И. Патрушев,
И. В. Молодых. К., 1994.
Тиковенко А. Г.
Авторитет власти: прошлое и настоящее. Минск, 1992.
Фетисов А. С.
Политическая власть: проблемы легитимности // Социально-полит.
журн. 1995. № 3.
Философия власти / Под общ. ред. В. В. Ильина. М., 1998.
Халипов В. Ф.
Власть: Основы кратологии. М., 1995.
Черданцев А. Ф.
Государственная власть и ее обоснование // Правоведение. 1992.
№ 2.
Чиркин В. Е.
Основы государственной власти. М., 1996.
Чиркин В. Е.
Политическая и государственная власть // Совет, государство и
право. 1988. № 1.
| Соціальні засади політики |
СОЦІАЛЬНІ ЗАСАДИ
ПОЛІТИКИ
| С |
оціальне призначення політики поля-
гає в тому, що вона виступає засо-
бом вираження,задоволення та узгод-
ження соціальних інтересів, розв'язання
соціальних суперечностей і конфліктів,
забезпечення цілісності та стабільності
функціонування суспільства. Для розуміння
сутності та змісту політики в суспільстві
необхідно з'ясувати, з яких саме спільнос-
тей, передусім соціальних, вона склада-
ється,в чому полягають корінні інтереси цих
спільностей, як розв'язуються суперечності
між ними.
СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ
СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН
| С |
успільство, як будь-яка складна й
багатопланова система — це сукуп-
ність зв'язків між певними елементами. Для того щоб
з'ясувати, хто виступає соціальними елементами цієї системи
й, відповідно, соціальними суб'єктами політики, необхідно
спочатку визначити значення терміна «соціальний» та зміст
поняття «соціальні відносини».
Термін «соціальний» (від лат. §осіа1і§) означає «суспіль-
ний», тобто такий, що належить до суспільства. Проте в
науковій літературі обидва ці терміни вживаються для позна-
чення не лише одних і тих самих, а й різних суспільних
явищ і процесів. В одному разі соціальне ототожнюється з
суспільним. Звичайно це робиться тоді, коли характеризу-
ються ті явища і процеси, які наявні в суспільстві, коли
наголошується на відмінності суспільних явищ І процесів від
природних і техніко-технологічних. За такого — широкого —
підходу соціальними називаються і економічні, і політичні,
й ідеологічні явища і процеси, а соціальними відносинами
вважаються всі суспільні відносини.
В іншому разі поняття «соціальне» тлумачиться вужче —
соціальне вважається лише частиною суспільного, а соціаль-
ні відносини виокремлюються як особливі в системі
суспільних відносин, що існують поряд з економічними,
політичними, ідеологічними та іншими видами.
У політології поряд із соціальними розрізняють ще й інші
суб'єкти політики, наприклад інституціональні та функці-
ональні, а це означає, що соціальне тут розуміють у вузькому
значенні — як частину суспільного. Завдання, отже, полягає
в тому, щоб визначити, хто ж саме є соціальними суб'єктами
політики у цьому розумінні. Зробити це можна шляхом
з'ясування сутності та особливостей соціальних відносин.
Суспільні відносини багатоманітні і можуть класифіку-
ватись за їх об'єктами, суб'єктами та характером відносин
між ними. Першою особливістю соціальних відносин як
виду суспільних відносин є те, що вони виокремлюються на
основі їх суб'єктів. Якщо основою виокремлення, наприклад
політичних чи економічних відносин, є їх об'єкти (відпо-
відно — політична влада і власність на засоби виробництва),
то основою виокремлення соціальних відносин є їх
суб'єкти — соціальні спільності людей. Однак щодо цих
спільностей як суб'єктів соціальних відносин серед науков-
ців немає однозначної думки.
В одному разі соціальними вважаються всі спільності
людей: як ті, що виникли об'єктивно в процесі історичного
розвитку (суспільні класи, соціальні верстви і групи, нації,
народності тощо), так і ті, що є результатом свідомої ціле-
спрямованої діяльності людей (політичні партії, громадські
організації та ін.). В іншому разі під соціальними спільнос-
тями і відповідно — суб'єктами соціальних відносин
розуміють лише історичні спільності людей, тобто ті, що
виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку.
Очевидно, що для політології прийнятий саме другий підхід,
який надає змогу розмежовувати соціальні (суспільні класи,
соціальні верстви і групи, нації, народності тощо) та
Інституціональні (політичні партії, громадські організації і
| Політика як суспільне явище |
| Соціальні засади політики |
рухи) суб'єкти політики, які відіграють неоднакову роль у
політичному житті.
Отже, другою особливістю соціальних відносин є те, що
їх суб'єктами виступають не всі спільності людей, а лише ті,
які виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку.
Саме ці спільності є соціальними й відповідно — соціаль-
ними суб'єктами політики. Є п'ять основних груп со-
ціальних спільностей:
1) соціально-класові (суспільні класи, внутрікласові та
міжкласові соціальні верстви і групи);
2) соціально-етнічні (племена, народності, нації);
3) соціально-демографічні (сім'я, чоловіки, жінки, молодь,
особи пенсійного віку та ін.);
4) соціально-професійні (робітники, селяни, підприємці,
спеціалісти, службовці та ін.);
5) соціально-територіальні (населення окремих адміні-
стративно-територіальних одиниць, регіонів, жителі окремих
міст і сіл, міське й сільське населення).
Суб'єктом соціальних відносин, отже, і соціальним
суб'єктом політики, виступає й окрема людина — як індивід
чи особа — представник тієї чи іншої соціальної спільнос-
ті (класу, верстви, нації, міський чи сільський житель
тощо).
Третя особливість соціальних відносин полягає в тому,
що вони мають двоїстий характер. Між соціальними спіль-
ностями людей вони складаються з приводу якихось об'єктів
і проявляються як інші види суспільних відносин. Так,
складаючись із приводу політичної влади, вони проявляються
як політичні відносини, з приводу власності, виробництва —
як економічні тощо. Відповідно, їх так і називають: со-
ціально-політичні, соціально-економічні, сощокультурні від-
носини.
| Таким чином, соціальні відносини — це відносини між
| історично і об'єктивно сформованими спільностями людей.
Суб'єктами соціальних відносин, відповідно соціальними
суб'єктами політики, є класові, етнічні, демографічні,
професійні, територіальні спільності людей. Інтереси цих
спільностей є соціальними засадами політики, а відносини
між ними визначають сутність політики і складають її
основний зміст.
СОЦІАЛЬНІ СПІЛЬНОСТІ
ЯК СУБ'ЄКТИ ПОЛІТИЧНИХ
ВІДНОСИН
| Р \^/Е |
Сукупність соціальних спільностей і
'відносин між ними — це соціальна
структура суспільства. В соціології є два основних підходи до
аналізу соціальної структури суспільства — класовий (марк-
систський) і стратифікаційний. В основі класового підходу
лежить виокремлення в соціальній структурі передусім
класів і визнання класового поділу головним соціальним
розмежуванням, яке визначає характер усіх інших відносин
у суспільстві. Стратифікаційний підхід (від лат. зігаШт —
верства) акцентує увагу на багатоманітності соціального
поділу суспільства, виокремлюючи в ньому найрізноманіт-
ніші верстви й не наголошуючи на визначальній ролі
суспільних класів.
Соціально-класові Основою класової диференціації сус-
спільності пільства марксисти вважають відмін-
ності у відношенні великих груп людей
до власності на засоби виробництва. Відповідно, суспільний
клас розуміють як велику групу людей, яка характеризується
особливим відношенням до власності на засоби вироб-
ництва, посідає певне місце в системі суспільного поділу
праці, має особливі засоби отримання і розмір доходу1.
В західній соціології немає однозначного розуміння
суспільного класу; він може розрізнятися на основі таких
показників, як професія, рівень освіти й доходу, характер
наявної власності тощо (залежно від позиції того чи іншого
дослідника). Такий підхід дає змогу розрізняти скільки
завгодно будь-яких класів, однак характерним для нього є
виокремлення так званих вищого, середнього і нижчого
класів.
Відповідно до марксистського підходу класову структуру
суспільства з ринковою економікою (капіталістичного) скла-
дають три суспільних класи:
найманих робітників, які не мають у власності засобів
виробництва й живуть за рахунок продажу своєї робочої
сили (робітничий клас або пролетаріат);
Див.: Ленін В. І. Великий почин // Повне зібр. творів. Т. 39. С. 14—15.
201
| Соціальні засади політики |
| Політика як суспільне явище |
середні і великі власники засобів виробництва, які мають
головним джерелом доходу додаткову вартість, отриману в
результаті використання найманої робочої сили (клас
капіталістів або буржуазія);
дрібні власники засобів виробництва, які живуть ви-
ключно або головним чином власною працею (дрібна
буржуазія). У класовій структурі суспільства цей клас посідає
проміжне становище між двома іншими класами, оскільки
поєднує в собі ознаки кожного з них, тому він вважається
середнім і неосновним класом.
Наявність таких трьох великих груп людей у суспільстві
очевидна й не потребує спеціальних доведень. Інша річ, як
тлумачити роль, особливо політичну, того чи іншого класу.
Не варто також прагнути уникати вживання немодних нині
слів «пролетаріат» і «буржуазія». Хоча вони й мають ідеоло-
гічний відтінок, але виникли задовго до появи самого
марксизму. «Пролетаріями» (лат. ргоіеіагіиз) у Стародавньому
Римі називали тих, хто належав до вільного, але незамож-
ного стану, а «буржуа» в епоху феодалізму в країнах Західної
Європи називали вільних жителів міст (від лат. Вищиз —
укріплене місто).
Для порівняння з марксистською наведемо модель класової
структури суспільства з ринковою економікою одного з найвідоміших
сучасних західних соціологів — професора Кембриджського універси-
тету Е. Гідденса. «Ми можемо визначити класи, — пише він, — як
великі групи людей, що відрізняються за своїми загальними
економічними можливостями, які значно впливають на типи їхнього
стилю життя. Власне багатство разом із заняттям складає головну
основу відмінностей. Основні класи, що існують у західних суспіль-
ствах: вищий клас (ті, хто володіє або прямо контролює виробничі
ресурси, багаті, великі промисловці, верхівка керівництва); середній
клас (який включає більшість «білих комірців» і професіоналів);
робітничий клас («сині комірці», або зайняті ручною працею)»2.
Е. Гідденс конкретизує поняття середнього класу, виокремлюючи в
ньому три «сектори»: старий, вищий і нижчий. «Старий середній
клас, — зазначає він, — включає власників невеликого бізнесу, власни-
ків приватних магазинів і маленьких фермерських господарств...
Вищий середній клас складається в основному з менеджерів і профе-
сіоналів... Нижчий середній клас є більш гетерогенною категорією і
включає конторський персонал, продавців, учителів, медсестер
та ін.»3.
2 Гидденс 3. Стратификация й классовая структура // Социол. иссле-
дования. 1992. № 9. С. 115.
3Там же. С. 122.
Як бачимо, запропонована таким відомим соціологом, як Е. Гід-
денс, модель класової структури суспільства принципово не відрізня-
ється від марксистської, що є ще одним підтвердженням правомірності
класового підходу до аналізу соціальної структури і свідчить про те, що
класовий і стратифікаційний підходи не виключають, а, навпаки,
доповнюють один одного.
За своїм соціальним складом суспільні класи не є
однорідними спільностями. Так, робітничий клас склада-
ється з різних галузевих, професійних, кваліфікаційних та
інших верств і груп. У складі класу середніх і великих
власників засобів виробництва вирізняються, наприклад,
промислова, фінансова, торговельна буржуазія. Своя со-
ціальна градація властива й класові дрібної буржуазії. В її
складі розрізняють, наприклад, міську й сільську (селянство)
дрібну буржуазію, різні галузеві групи.
У тому разі, коли внутрікласові та міжкласові соціальні
утворення виокремлюються на основі особливостей їх місця
в системі суспільного поділу праці, ми говоримо про со-
ціальні групи чи верстви. Такими групами є, наприклад,
промисловий і сільськогосподарський загони робітничого
класу, висококваліфіковані та некваліфіковані робітники,
промислова, торговельна та фінансова буржуазія тощо.
Політична суб'єктність суспільних класів найповніше
проявляється у класовій боротьбі, яка відбувається в еконо-
мічній, політичній та ідеологічній формах. Економічна
боротьба спрямована на зміцнення й поліпшення економіч-
ного становища класів. Головною метою політичної бороть-
би для кожного класу є завоювання, утримання й викори-
стання державної влади, встановлення політичного панування
в суспільстві. Ідеологічна боротьба має на меті теоретичне
обгрунтування економічних і політичних інтересів суспіль-
них класів.
Безпосередньо в політичній сфері боротьба класів прояв-
ляється в боротьбі їхніх організацій — політичних партій,
громадських об'єднань. Кожен із суспільних класів створює
такі організації для захисту власних інтересів.
| Соціально-етнічні спільності |
Ще одна група соціальних суб'єктів по-
літики — це соціально-етнічні спільності.
Ними є племена, народності, нації.
Плем'я — це тип етнічної спільності й соціальної організації
докласового суспільства.
| Політика як суспільне явище |
| Соціальні засади політики |
Головна відмінна риса племені полягає в існуванні
кровнородинних зв'язків між його членами, поділі на роди.
Для племені характерні також наявність племінної території,
певна економічна спільність, єдина племінна мова чи діалект,
племінна самосвідомість і самоназва. Племінні спільності
характерні головним чином для докласового суспільства. В
результаті майнового розшарування племені, появи племінної
знаті відбувається перехід до класового суспільства.
У пережиткових формах племена можуть зберігатися на
периферії рабовласницького, феодального і навіть капіталіс-
тичного суспільства. В наш час родоплемінні відносини
збереглись, зокрема, в багатьох країнах Африки, де вони
справляють відчутний вплив на політику.
В поняття «нації» в науковій літературі та політичному
вжитку вкладається різний зміст. Спочатку латинське слово
паїіо мало в основному етнічне забарвлення і тлумачилось як
«рід», «плем'я», «народ». Етнічне розуміння цих спільностей
грунтувалось на спільності таких об'єднуючих людей ознак,
як мова, культура, традиції, побут, звичаї, особливості
свідомості тощо. Поступово слово «нація» почало набувати
також іншого — державно-політичного — сенсу. Ним стали
позначати сукупність громадян тієї чи іншої держави.
Особливо наочно це проявилось під час Великої французь-
кої революції XVIII ст., коли терміном «нація» позначали все
населення Франції. Державно-політичне значення слова
«нація» відтоді стає переважним у французькій, а згодом і
англійській мовах. У німецькій та російській мовах, як і в
більшості мов інших східноєвропейських народів, переваж-
ним залишилось первинне — етнічне значення цього
слова.
Отже, націю можна розуміти як етнічну і як державно-
політичну спільність. Як державно-політична спільність
нація — це сукупність усіх громадян держави, незалежно від
їхньої етнічної приналежності. Визначення нації як етнічної
спільності дав Й. В. Сталін: «Нація — це історично
сформована стійка спільність людей, яка виникла на основі
спільності мови, території, економічного життя та психіч-
ного складу, що виявляється в спільності культури»4.
Як бачимо, таке визначення поєднує низку об'єктивних
ознак нації (спільність території, економічного життя) з її
4 Сталий Й. В. Марксизм й национальньїй вопрос. М., 1936. С. 6.
204
етнічними ознаками (мова, психічний склад, культура). Це
визначення є домінуючим у марксизмі. Щоправда, дослід-
ники доповнюють його ще й іншими ознаками, як-то:
соціальна структура, самосвідомість та самоназва.
