Міжетнічні (етнополітичні) конфлікти. 12 страница

25 26 27 28 29 30 31

Переваги пропорційного представництва найповніше
виявляються у великих багатомандатних виборчих округах.

Інституціоналізовані форми політики

Політичні партії! партійні системи

Ідеальним варіантом вважається той, коли вся країна висту-
пає єдиним виборчим округом.

Взаємозв'язок Виборча система відіграє надзвичайно
форм правління, велику роль у політичному житті сус-

парпиних пільства. Вона справляє значний вплив
І виборчих систем, *

на формування партійної системи,

парламенту, уряду, його стабільність,
політичну стабільність у суспільстві в цілому. Існує певна
залежність між типами наявних у країні виборчої і партійної
систем. Обидві системи перебувають у тісному зв'язку з
прийнятою в країні формою державного правління.

Залежність між типами наявних у країні виборчої і
партійної систем уперше була з'ясована М. Дюверже. До-
сліджуючи зв'язок між виборчими й партійними системами,
він сформулював такі «три соціологічні закони» їх взаємодії:

1. Пропорційна виборча система веде до формування
партійної системи з багатьма партіями, які мають досить
жорстку внутрішню структуру і незалежні одна від одної.

2. Мажоритарна виборча система абсолютної більшості
(з голосуванням у два тури) зумовлює появу партійної
системи, яка складається з кількох партій, що прагнуть до
взаємних контактів і компромісів та об'єднання в коаліції.

3. Мажоритарна виборча система відносної більшості (з
голосуванням в один тур) сприяє становленню двопартійної
системи.

Сформульовані М. Дюверже закони свідчать, що виборча
система впливає не тільки на кількість партій у країні, а й на
відносини між ними. Як показує історичний досвід,
двопартійна система формується здебільшого в країнах з
мажоритарною виборчою системою відносної більшості.
Цьому сприяє, зокрема, те, що виборець вважає за краще
віддати свій голос в єдиному турі голосування за пред-
ставника тієї партії, яка має найреальніші шанси на успіх,
він втрачає інтерес до слабких партій. Голосування у два
тури, тобто мажоритарна система абсолютної більшості,
породжує політику електоральних союзів, які потім знахо-
дять своє продовження у створенні єдиної парламентської
фракції, формуванні парламентської більшості та утворенні
урядової коаліції. Голосування в один тур, тобто мажори-
тарна система відносної більшості, не спричиняє потреби в

електоральних союзах. Кожна партія прагне самостійно
використати свій шанс. У межах мажоритарної системи
відносної більшості не виключається приєднання слабкої
партії до сильної, шо примушує першу приймати правила
гри останньої.

Пропорційна система також не сприяє утворенню
електоральних союзів; кожна партія прагне самостійно
використати свій шанс. Однак вона неминуче ставить партії
перед необхідністю формування урядових коаліцій, оскільки,
як правило, жодна з них не має змоги здобути більшість
парламентських місць і самостійно сформувати уряд. Пошук
компромісів у формуванні уряду ускладнюється тим, що
депутати вже пов'язані передвиборними обіцянками,
прагнуть зберегти обличчя партії, щоб мати підтримку своїх
виборців і на наступних виборах. Труднощі у формуванні
парламентських коаліцій і нестабільність уряду є характер-
ними рисами політичного життя держав з пропорційною
виборчою системою і породжуваною нею багатопартійною
системою.

Зворотний вплив партійної системи на виборчу прояв-
ляється, зокрема, в тому, що та чи інша конфігурація прав-
лячих партій приймає виборче законодавство, намагаючись
пристосувати його до власних потреб. Вплив виборчої
системи на формування партійної не є жорстко однознач-
ним. Дія законів взаємодії виборчих і партійних систем, як і
будь-яких інших законів суспільного розвитку, виявляється
лише як тенденція. Вона модифікується низкою історичних,
соціальних, політичних, культурних та інших чинників, що
впливають на формування партійних систем. Одним із них є
прийнята в країні форма державного правління.

Особливість зв'язку форми державного правління з
певним типом виборчої системи полягає в тому, що останній
може послаблювати, або, навпаки, посилювати недоліки,
потенційно притаманні тій чи іншій формі правління.
Вважається, що президентській формі правління краще
відповідає мажоритарна виборча система, а парламентар-
ній — пропорційна. У президентській республіці мажоритарна
виборча система робить главу держави та уряд відносно
незалежними від політичних партій і парламенту, дає
президентові змогу проводити значною мірою незалежну
політику. Пропорційна виборча система за президентської

Політичні партії і партійні системи

Інституціоналізовані форми політики

форми правління, навпаки, ставить главу держави та уряд у
залежність від політичних партій, сприяє протистоянню
президента й парламенту.

З огляду на його важливість розглянемо це питання
докладніше. Оскільки за президентської чи президентсько-
парламентарної форми державного правління уряд форму-
ється позапарламентським шляхом, то представленим у
парламенті партіям немає необхідності об'єднуватися з
метою формування парламентської більшості та урядової
коаліції. А за відсутності парламентської більшості немає
чіткої структурованості парламенту на більшість і опозицію,
ускладнюється прийняття парламентом рішень.

За пропорційного представництва в парламенті й багато-
партійної системи партія, яку представляє президент, най-
частіше отримує відносно невелику кількість депутатських
мандатів. А це означає, що президент може не мати підтрим-
ки парламенту. Отже, президент не може управляти без
підтримки парламенту, а останній не несе відповідальності
за діяльність уряду й тому не зобов'язаний його підтриму-
вати. У цьому полягає причина постійного конфлікту між
президентом і парламентом, який стає особливо гострим
тоді, коли президент і парламентська більшість представляють
не просто різні, а протилежні за своїми позиціями політичні
сили.

Аналізуючи чотири можливих варіанти поєднання двох
основних форм державного правління (президентської і
парламентарної) та двох основних типів виборчих систем
(мажоритарної і пропорційної), американський політолог
М. Уоллерстайн зазначає, що найоптимальнішими варіанта-
ми є поєднання президентської форми правління з мажори-
тарною виборчою системою відносної більшості, а парла-
ментарної форми правління — з пропорційною виборчою
системою. Останній варіант існує у більшості країн Західної
Європи, крім Великобританії і Франції. Поєднання прези-
дентської форми правління з пропорційною виборчою
системою є найменш вдалим. У цьому разі існує досить
значна небезпека політичного тупика й паралічу демокра-
тичних інститутів⁴.

У демократичному суспільстві єдиним джерелом влади
визнається народ, а вибори є легітимним засобом передання

⁴ Уоллерстайн М. Избирательньїе системи, партии й политическая
стабильность // Полит. исследования. 1992. № 5—6.

---...,...,.............,. ₍....,--., О ГСҐЧ

влади від нього до правлячої еліти. Якісний склад правлячої
еліти, а отже якість самої політики, перебуває у прямій
залежності від досконалості виборів. У зв'язку з цим надзви-
чайно важливо забезпечити досконалість і демократизм
самих виборів. Це важливо і з огляду на те, що участь у
виборах для абсолютної більшості громадян є не тільки
основною, а й єдиною формою участі в політиці. Тому в
демократичних суспільствах виборам приділяється надзви-
чайно велика увага.

В основі правової регламентації виборчих кампаній
лежать три найважливіших принципи: по-перше, забезпе-
чення рівності можливостей для всіх кандидатів і партій, які
беруть участь у виборах; по-друге, принцип лояльності,
відповідно до якого кандидати зобов'язані лояльно пово-
дитись стосовно своїх суперників: не вдаватись до образ,
приниження гідності, фальсифікацій тощо; по-третє, невтру-
чання державного апарату в хід передвиборчої боротьби.

У більшості країн законодавчими нормами детально
регламентуються процес і порядок проведення виборчих
кампаній. В Японії, наприклад, забороняється робити по-
дарунки виборцям, відвідувати їхнє житло з метою перед-
виборчої агітації, залучати виборців на свій бік обіцянками
просування по службі тощо. У ФРН заборонено публікувати
результати опитувань громадської думки за два тижні до
виборів, у Великобританії — в день виборів. Докладно
регламентується використання в передвиборчих цілях
засобів масової інформації, особливо телебачення й радіо-
мовлення. Зокрема, законодавчо встановлюється загальний
обсяг часу, який відводиться для проведення виборчих
кампаній; усім партіям і кандидатам надається однаковий
час для передвиборчої агітації тощо.

Однак вибори як засіб легітимізації влади і формування
правлячої еліти не варто ідеалізувати. Навіть найдосконаліше
виборче законодавство, найоптимальніша виборча система
не забезпечують прихід до влади найпридатніших для цього
осіб — людей професійно підготовлених, з високими
моральними якостями. В політиці часто буває так, що на
виборах перемагають не найкращі, не найбільш гідні, а
найбагатші й найвпливовіші — ті, хто користується під-
тримкою фінансових кіл, політичних партій, громадських
організацій, владних структур, засобів масової інформації,

Інституціоналізовані форми політики

Політичні партії і партійні системи

хто має можливість використати для перемоги на виборах
своє службове становище тощо. Напевне, на сьогодні це не-
минучий недолік демократії, бо рівноцінної зміни виборам
поки що немає.

Вивчення й запозичення набутого в інших країнах
досвіду організації і проведення виборів, його законодавче
закріплення є одним із актуальних завдань становлення
демократії в Україні.

ПАРТІЙНА Й ВИБОРЧА
СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

Становлення Витоки сучасної багатопартійності в Україні
багатопартійності можна віднести до підписання СРСР у 1975 р.
в Україні Заключного акта гельсінської Наради з безпе-
ки і співробітництва в Європі, що спонукало

діячів правозахисного руху до легалізації своєї діяльності у вигляді
Української гельсінської групи. Однак діяльність цієї групи переслі-
дувалась правлячими колами, а її члени зазнали репресій.

Процес становлення багатопартійності в Україні поступово відно-
вився з початком перебудови. З'являються альтернативні офіційній
політиці так звані неформальні рухи, які не мали фіксованого членства,
не ставили перед собою чітко сформульованих політичних завдань. Це
були насамперед організації захисників природи та різноманітні
культурологічні об'єднання, наприклад Український культурологічний
клуб, Товариство Лева, Меморіал, Товариство української мови імені
Т. Г. Шевченка та ін. Створені для вирішення питань, на перший
погляд, далеких від політики, вони швидко проявили себе як політичні
організації.

Після амністії політв'язнів-правозахисників у 1988 р. з'явилися
відверто антикомуністичного характеру Українська гельсінська спілка
та Українська демократична спілка як відділення московського
Демократичного союзу, який проголосив себе опозиційною політич-
ною партією. У подальшому на базі демократичних організацій,
передусім Українського культурологічного клубу та Товариства Лева,
навколо національно-демократичної ідеї духовного відродження
України виник Народний рух України за перебудову. Сама ідея Руху
вийшла зі Спілки письменників України, насамперед її київської
організації. 13 лютого 1989 р. в газеті «Літературна Україна» був
опублікований проект програми Руху, а у вересні цього року відбувся
його установчий з'їзд. Виступаючи спочатку на підтримку перебудови,
Рух згодом перетворився в опозиційну антикомуністичну організацію.

З самого початку виникнення Рух намагався всіляко заперечувати
надання йому рис політичної партії, вводячи можливість колективного

членства в організації. Поступово з нього почали виокремлюватися
політичні об'єднання з більш жорсткою структурою й чіткіше сформу-
льованою доктриною. Цей процес особливо прискорився після
прийняття закону «Про об'єднання громадян», в якому визначено
правові основи діяльності політичних партій і громадських організацій
в Україні. Поряд з партіями, шо певний час прилягали до рухівської
коаліції, почали виникати організації, які не вписувалися в це
об'єднання чи то внаслідок радикалізму власних політичних програм,
чи то не поділяючи його основні цілі. Відбулися установчі з'їзди
перших політичних партій республіки. Першою партією, яка 1990 р.
(ще за умов монополії КПРС на владу) зареєструвалась у Міністерстві
юстиції, була Українська республіканська партія.

У 1991 р. було зареєстровано вже 7 партій: Українську селянську
демократичну партію, Партію зелених України, Демократичну партію
України, Партію демократичного відродження України, Ліберальну
партію України, Українську християнсько-демократичну партію, Со-
ціалістичну партію України.

Процес становлення багатопартійності особливо прискорився з
прийняттям 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності Украї-
ни і проведенням у грудні цього року референдуму з питання державної
незалежності України. У 1992 р. було зареєстровано 6 політичних
партій, у тому числі Селянську партію України, Українську консерва-
тивну республіканську партію, Християнсько-демократичну партію
України та ін. Особливо «врожайним» на нові партії був 1993 р., коли
зареєструвалися 15 партій, у тому числі Партія праці, Українська партія
справедливості, Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнське
політичне об'єднання «Державна самостійність України», Громадян-
ський конгрес України, Українська партія солідарності і соціальної
справедливості, Трудовий конгрес України, Комуністична партія
України, Організація українських націоналістів в Україні та ін. Народ-
ний рух після виходу з нього ряду партій сам перетворився на
|політичну партію і також зареєструвався.

Нові політичні партії утворювалися і в наступні роки. На початок
11996 р. в Україні було зареєстровано 37 партій, а станом на вересень
12001 р. — більш як 120. Щоправда, реальна кількість політичних партій
Іє дещо меншою, оскільки деякі з них припинили своє існування або
{"об'єдналися з іншими партіями.

Особливості На сьогодні найчисленнішими і най-

партійної і виборчої впливовіш йми політичними партіями

систем України України є Комуністична, Соціал-демо-

кратична (об'єднана), Соціалістична,

¹Народно-демократична, Партія зелених, поки що обидва
Рухи. Решта політичних партій нечисленні, мало користу-
ються широкою підтримкою населення і не справляють
відчутного впливу на політику держави. Більшість із них
виникли не з ініціативи знизу у відповідь на потребу в

23 — 2-1330

Інституціоналізовані форми політики

Політичні партії і партійні системи

самоорганізації тих чи інших соціальних спільностей, а з
ініціативи їхніх лідерів, як об'єднання порівняно невеликих
груп людей. Багато з політичних об'єднань фактично є
клієнтелістськими групами, що обслуговують інтереси їхніх
засновників і натхненників, а не політичними партіями.
Наочним підтвердженням того є наявність багатьох партій
однакової або близької ідейно-політичної орієнтації, чис-
ленні розколи в партіях та конфлікти в їхньому керівництві.

Партійна система України, таким чином, не стільки
багатопартійна, скільки дрібнопартійна. Цьому сприяла й
чинна раніше виборча система. Спочатку в незалежній
Україні, як і в багатьох колишніх соціалістичних країнах та
більшості республік колишнього СРСР, зберігалася тради-
ційна мажоритарна виборча система. Вона не сприяла
становленню впливових політичних партій, підвищенню їх
ролі в суспільстві, політичній структурованості парламенту,
у складі якого були представники десятків політичних
партій. У них не було потреби об'єднуватися в парламент-
ську більшість з метою формування уряду, оскільки останній
утворювався на позапартійній і позапарламентській основі.
За цих умов партійна система України була атомізованою, з
усіма притаманними такій системі недоліками. До того ж за
чинною мажоритарною системою абсолютної більшості
вибори здебільшого проводилися у два тури, а нерідко вони
взагалі не відбувалися через низьку явку виборців. Гострою
була проблема формування кількісного складу Верховної
Ради України.

З метою уникнення цих негативних явищ у політичному
житті суспільства Законом України «Про вибори народних
депутатів України» від 24 вересня 1997 р. натомість мажо-
ритарної виборчої системи була введена змішана —
мажоритарно-пропорційна виборча система. За цим законом
з 450 народних депутатів України 225 депутатів обираються
в одномандатних виборчих округах за мажоритарною
системою відносної більшості, а ще 225 депутатів — за
списками кандидатів у депутати від політичних партій у
багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на
основі пропорційного представництва. Партії, що отримали
менш як 4 відсотки голосів виборців, які взяли участь у
голосуванні, не мають права на участь у розподілі депутат-
ських мандатів. Якщо попередній закон визнавав вибори

такими, що відбулися, за умови участі в них не менш як
50 відсотків виборців, то новий закон не передбачає вста-
новлення обов'язкової мінімальної кількості учасників
виборів, що означає проведення їх за будь-якої явки виборців.

29 березня 1998 р. за новим законом відбулися чергові
вибори до Верховної Ради. З 51 наявної в країні на кінець
жовтня 1997 р., коли закінчувалося висування до списків
кандидатів у депутати, політичної партії до виборчого бюле-
теня для голосування в багатомандатному загальнодержавному
виборчому окрузі було занесено ЗО партій і виборчих блоків
партій. За результатами виборів подолали 4-відсотковий
бар'єр і пройшли до Верховної Ради лише 8 претендентів:
Комуністична партія (24,7 відсотка голосів виборців),
Народний рух (9,4 відсотка), виборчий блок Соціалістичної
і Селянської партій (8,6 відсотка), Партія зелених (5,4 від-
сотка), Народно-демократична партія (5 відсотків), Все-
українське об'єднання «Громада» (4,7 відсотка), Прогресивна
соціалістична партія (4 відсотки), Соціал-демократична
партія (об'єднана) (4 відсотки).

Вибори змінили партійну систему України з атомізованої
на систему поляризованого плюралізму. Цю систему скла-
дають лише ті політичні партії, котрі увійшли до Верховної
Ради як такі, що справляють істотний вплив на здійснення
державної влади. Решта політичних партій не відіграють
більш-менш помітної ролі в українській політиці, хоча
декотрі з них є досить активними, а швидше — галасливими.

Партійна система поляризованого плюралізму більш
ефективна, ніж атомізована, проте і їй притаманна низка
недоліків: присутність позасистемних партій, тобто таких,
які взагалі виступають проти існуючої соціально-економіч-
ної і політичної системи; гостре ідеологічне розмежування
між партіями; наявність деструктивної опозиції; нестабіль-
ність та ін. У подальшому ця система може еволюціонувати
до системи поміркованого плюралізму. Однак така еволюція,
як і взагалі тип партійної системи, залежатимуть від низки
обставин, головними з яких є тип виборчої системи і спосіб
формування уряду. Становленню в Україні політичних
партій як виразників соціальних, а не вузькогрупових і
персональних інтересів, з'ясуванню реальної ваги кожної
політичної партії в суспільстві і формуванню більш ефектив-
ної партійної системи сприяли б уведення суто пропорційної

23 <

Інституціоналізовані форми політики

Політичні партії і партійні системи

виборчої системи натомість змішаної і перехід до парла-
ментського способу формування уряду, тобто зміна прези-
дентсько-парламентарної форми державного правління на
парламентарно-президентську чи й взагалі на суто
парламентарну.

Новий Закон України «Про вибори народних депутатів
України» від 18 жовтня 2001 р. зберіг змішану виборчу
систему, дещо вдосконаливши окремі її деталі. Це, крім
усього іншого, означатиме, що 225 народних депутатів,
обраних в одномандатних виборчих округах, маючи вільний
мандат, і надалі не знатимуть у Верховній Раді ні партійної,
ні фракційної дисципліни і обстоюватимуть там не стільки
суспільні, скільки власні інтереси. Відповідно, проблематич-
ним залишиться формування у Верховній Раді стабільної
більшості, без якої ні вона, ні Кабінет Міністрів України не
зможуть ефективно працювати.

Становленню багатопартійності в Україні, підвищенню
ролі партій у політичній системі суспільства сприятиме
Закон України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня
2001 р., який конкретизує конституційне положення про
право громадян України на свободу об'єднання у політичні
партії.

Отже, політичні партії є важливими елементами політич-
ної системи суспільства, інститутами здійснення політики.
Виражаючи інтереси різних спільностей людей, вони висту-
пають тією ланкою, що з'єднує громадянське суспільство з
державою, забезпечує представництво на державному рівні
всієї багатоманітності соціальних інтересів. Партії є
важливою частиною механізму демократичного вирішення
соціально-політичних конфліктів. Від рівня розвитку партій,
їхнього ідейно-політичного спрямування, методів та засобів
діяльності значною мірою залежить рівень соціальної злаго-
ди в суспільстві, розвитку демократії.

Базовкін Є., Кремень В.

Партії та громадські об'єднання України. К., 1994.

Бекназар-Юзбашев Т. В.

Партии в буржуазних политико-правовшх ученнях. М., 1988.

Білоус А. О.

Політичні об'єднання України. К., 1993.

Бьюзлл 3.

АрхаичньІ, но адаптивньї. О политических партиях США (Сверяясь

с «классическими» оценками) // Полит. исследования. 1996. № 1.

Васильєв М. Й.

Партии, движения, политические сильї // Полит. исследования.

1992. № 5-6.

Вебер М.

Политика как призвание й профессия // Избр. произведения. М.,

1990.

Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики. К.,
2001.

Вятр Е.

Социология политических отношений. М., 1979.

Гарань О. В.

Убити дракона (3 історії Руху та нових партій України). К., 1993.

Голосов В. В.

ФорматьІ партийньїх систем в новьіх демократиях: институциональ-
ньте факторьі неустойчивости й фрагментации // Полит. иссле-
дования. 1998. № 1.

Дюверже М.

Политические партии. М., 2000.

Евдокимов В. В.

Партии в политической системе буржуазного общества. Сверд-

ловск, 1990.

Закон України про вибори народних депутатів України // Голос

України. 1997. 25 жовт.

Закон України про політичні партії в Україні // Голос України.

2001. 12 трав.

Коломейцев В. Ф.

Партии в зеркале западной политологии // Государство й право.

1995. № 10.

Інституціоналізовані форми політики

Кулик А. Н.

Сравнительный анализ в партологии: Проект К. Джанды // Полит.

исследования. 1993. № 1.

Марченко М. Н., Фарукшин М. X.

Буржуазные политические партии. М., 1987.

Михельс Р.

Социология политической партии в условиях демократии (главы из

книги) //Диалог. 1990. № 1, 3, 5, 7, 9, 11, 13, 15, 18.

Надане А.

Выбор избирательных систем // Полит, исследования. 1993. № 3.

Острогорский М. Я.

Демократия и политические партии. М., 1997.

Політичні партії в Україні: Інформ.-довід, вид. К., 2001.

Прозоров Ю. Б.

Партии в переходных обществах (латиноамериканский опыт) //
Полит, исследования. 1994. № 4.

Пуфлер Е. Ф.

Партійна система незалежної України: особливості формування,

тенденції подальшої трансформації. К., 1997.

Пушкарева Г. В.

Партии и партийные системы: концепция М. Дюверже // Со-
циально-полит, журн. 1993. № 9—10.

Свалов А. Н.

О пролетарских партиях «старого» и «нового» типа // Рабочий
класс и современный мир. 1990. № 1.

Таагепера Р., Шугарт М. С.

Описание избирательных систем // Полит, исследования. 1997. № 3.
Уоллерстайн М.

Избирательные системы, партии и политическая стабильность //
Полит, исследования. 1992. № 5—6.

Шведа Ю.

Методологічні застереження Дж. Сарторі щодо аналізу партійних
систем // Нова політика. 1998. № 5.

Шведа Ю.

Соціологія партійних систем Моріса Дюверже // Нова політика.

1996. № 4—5.

Шмачкова Т. В.

Из основ политологии Запада (Характер режимов, гражданское
общество и партийные системы при демократии) // Полит,
исследования. 1991. № 2.

ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ

агатоманітні групи людей, об'єднані
спільними рисами соціально-еконо-
мічного становища, видами професій-
ної і громадської діяльності, захопленнями
тощо, для задоволення своїх інтересів
створюють не лише політичні партії,а й різні
громадські організації,які також прагнуть до
представництва цих інтересів у політичній
сфері суспільства, на державному рівні.
Громадські об'єднання є інститутами гро-
мадянського суспільства, тією ланкою, що
пов'язує його з державою. Політика для них
також виступає одним із засобів досягнення
поставлених цілей та основних об'єктів
впливу. В політології такі громадські об'єд-
нання визначаються як групи інтересів.

ПОНЯТТЯ І ФУНКЦІЇ

^^М*^ ГРУП ІНТЕРЕСІВ

Сутність групового У політології використовуються не

підходу до вивчення тільки багатоманітні методи досліджен-

політики _ня політичних явищ і процесів, а й різні

підходи до вивчення політики. Такими

підходами є, наприклад, інституціональний, біхевіористський,

класовий, елітаристський та ін. На початку XX ст. виник

груповий підхід до вивчення політики, який називається

також теорією груп тиску, теорією заінтересованих груп,

теорією груп інтересів тощо. Родоначальником цієї теорії

став американський соціолог і політолог Артур Фішер