Міжетнічні (етнополітичні) конфлікти. 9 страница

За тоталітарного режиму держава фактично поглинає
громадянське суспільство. Зародки цього суспільства існу-
ють хіба що в сім'ї, домашньому господарстві, церкві, хоча й
вони не позбавлені довільного втручання держави чи
одержавленої партії. Відсутність розвинених структур грома-
дянського суспільства, насамперед його економічної осно-
ви — приватної власності — і політичних інститутів,
зворотного впливу цього суспільства на державу призводять
до деформації самої держави. Вона вдається до насилля,
довільних експериментів над суспільством, втягується у
війни тощо.

Головною особливістю авторитарного політичного
режиму є зосередження державної влади в одному її органі,
в руках однієї особи чи групи осіб і здійснення влади
здебільшого з опорою на примус. Під кутом зору взаємодії
держави і громадянського суспільства авторитаризм відріз-
няється від тоталітаризму у кращий бік. За авторитарних
режимів зберігається автономія особи й суспільства в непо-
літичних сферах, існує недержавний сектор економіки,
Держава не здійснює тотального контролю над суспільством,
не нав'язує йому єдину ідеологію. Авторитаризм формально
може припускати поділ влади, багатопартійність, виборність
органів державної влади тощо. Проте реально державна
влада зосереджується в руках глави виконавчої влади.
Домінує одна політична партія; інші партії, громадсько-
політичні організації, засоби масової інформації не справля-
ють відчутного впливу на здійснення державної влади.
Органи місцевого самоврядування якщо й існують, то

Інституціоналізовані форми політики

Правова держава та громадянське суспільство

перебувають під жорстким контролем центральної влади.
Вибори до представницьких органів влади мають формаль-
ний характер, переважають силові методи правління. Це
означає, що наявне громадянське суспільство не контролює
державу. Таке співвідношення держави і громадянського
суспільства тією чи іншою мірою притаманне більшості
країн світу, хоча формально в них можуть бути й ознаки
правової держави та демократичного політичного режиму.

Партнером держави громадянське суспільство виступає
лише у правовій державі за демократичного політичного
режиму. Поняття «правова держава» і «демократична
держава» близькі за змістом, але не тотожні. Демократична
держава не може не бути правовою. Однак не всяка правова
держава є справді демократичною. Поняття «правова дер-
жава» є формально-юридичною характеристикою держав-
ності. За формальної наявності основних ознак правової
держави — конституційному проголошенні принципів
верховенства права, поділу влади, прав і свобод особи — в
країні насправді може існувати авторитарний політичний
режим, який прикривається демократичною риторикою і
через низький рівень політичної культури мас сприймається
ними саме як демократичний.

Правова держава не може існувати без громадянського
суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного
політичного режиму полягає в тому, що громадянське
суспільство підпорядковує собі державу і контролює її.
Зв'язок громадянського суспільства з державою, його вплив
на неї грунтується передусім на принципах демократії.
Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який
проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм
влади в суспільстві. А це означає, що влада держави, її
суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське
суспільство створює державу для задоволення власних
потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна
вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому,
що, зрештою, чиновники існують для громадян, а не
навпаки. Усвідомлення громадянами саме такого співвідно-
шення між громадянським суспільством і державою має
принципово важливе значення для формування їх демо-
кратичної політичної культури. Демократична політична
культура громадянського суспільства проявляється тоді,
коли громадянин не схиляється сліпо перед державою, хоч

би якою демократичною вона видавалась, а задається
питаннями на кшталт: що таке держава і для чого вона
потрібна? що держава бере від мене і що я маю від неї? чому
і для чого держава збирає податки? куди йдуть зібрані кошти
і скільки їх потрібно? якою мірою я беру участь у здійсненні
державної влади? чому чиновники за мій рахунок живуть
краще, ніж я? та ін.

Принцип виборності як принцип демократії передбачає
формування органів державної влади шляхом виборів.
Вибори є найважливішим засобом впливу громадянського
суспільства на державу. Від якості виборчого законодавства
та його дотримання на практиці вирішальною мірою
залежать демократизм та ефективність державної влади.
Важливою ланкою, що з'єднує громадянське суспільство й
державу, є політичні партії. У демократичних державах вони
виступають і головними суб'єктами виборчого процесу.
Вплив на державу громадянське суспільство здійснює також
через громадські організації та засоби масової інформації.

Найповніше зв'язок громадянського суспільства й держа-
ви проявляється через права і свободи особи. З одного боку,
конституційне проголошення і закріплення прав і свобод
особи є політико-правовою основою розмежування грома-
дянського суспільства й держави. З другого боку, права і
свободи є найголовнішою ланкою, котра з'єднує громадян-
ське суспільство й державу; завдяки наявності у громадян
політичних прав вони підпорядковують державу своєму
впливові та здійснюють контроль над нею. Оскільки реаль-
ність прав і свобод особи є одночасно однією з основних
ознак правової держави і найважливішим надбанням грома-
дянського суспільства, то це означає, що вони — правова
держава і громадянське суспільство — взаємно передбачають
одне одного.

Однопорядковим з поняттям «правова держава» є віднос-
но нове для політології поняття «соціальна держава».
Правова державність як формально-юридична характеристика
держави сама по собі нічого не говорить про реальне життя
громадян. За допомогою права (у його звичайному розумін-
ні — як сукупності законів та всіляких підзаконних актів:
постанов, ухвал, наказів, службових інструкцій тощо) можна
більш витончено знущатися над людьми, ніж з викори-
станням відкритого і грубого насильства. Причому влада
спроможна домогтися легітимності, тобто визнання, такого

Інституціоналізовані форми політики

Правова держава та громадянське суспільство

«права» громадянами, які на її потребу кричатимуть «Розіп-
ни його!» або вимагатимуть покарання «ворогів народу» чи
засуджуватимуть дисидентів.

Творці і прихильники теорії правової держави вважали,
що така держава, забезпечуючи кожному свободу і рівність,
роблячи приватну власність доступною для кожного,
стимулюючи конкуренцію, підприємливість та активність
громадян, приведе їх до загального добробуту. Однак цього
не сталося. Абсолютизація індивідуальної свободи, невтру-
чання держави в економічну й соціальну сфери громадян-
ського суспільства призвели до посилення монополізації
економіки і соціальної нерівності, загострення соціальних
суперечностей, знецінення самих ідей свободи і рівності,
оскільки більшість громадян у буржуазній державі не мали
для них матеріального підґрунтя.

За цих умов конструктивним доповненням правової
державності стали теорія і практика соціальної держави.
Поняття «соціальна держава» виникло в повоєнній політич-
ній і суспільній теорії для позначення держави сучасного
демократичного типу за умов відносно стабільної і розви-
неної економіки. Кожна держава є соціальною з огляду на
виконання нею соціальної функції. Особливістю сучасної
соціальної держави є здійснення нею активної соціальної
політики, спрямованої на забезпечення прав людини,
працевлаштування населення, захист прав працівника на
підприємстві, створення систем охорони здоров'я і соціаль-
ного страхування, підтримку малоімущих, сім'ї і материн-
ства, досягнення високого рівня добробуту всіх верств
населення. Політичні права людини доповнюються со-
ціально-економічними правами, що передбачають надання
всім членам суспільства певного мінімуму матеріальних і
соціальних благ. З цією метою держава активно втручається
в економіку й соціальні відносини, за допомогою податків і
різних соціальних виплат перерозподіляє через бюджет
значну частину національного доходу на користь менш
забезпечених верств населення.

Започаткували таку соціальну політику соціал-демокра-
тичні партії, які в повоєнні роки тривалий час перебували
при владі в деяких західноєвропейських країнах, зокрема у
Швеції та Німеччині. Створена ними в 60-х роках держав-
ність дістала спочатку дещо ідеологізовану назву «держава

загального благоденства», а згодом стала позначатися науко-
вим поняттям «соціальна держава».

Отже, соціальна держава — це правова держава, яка
проводить активну соціальну політику, спрямовану на забез-
печення прав і свобод людини, досягнення високого рівня
добробуту всіх верств населення.

Активну соціальну політику проводить і соціалістична
держава. Однак відбувається це за відсутності правової
державності і громадянського суспільства, що призводить до
довільного розподілу державою матеріальних благ і соціаль-
них послуг, зрівнялівки, зниження стимулів до трудової
діяльності, спричиняє застій виробництва. Останнє, у свою
чергу, унеможливлює виконання в повному обсязі намічених
соціальних програм. Як показала практика соціал-демокра-
тичного правління, подібні наслідки соціальної політики
можливі й у правовій державі в разі абсолютизації соціаль-
них завдань і надмірного втручання держави в економіку та
перевантаження ЇЇ податками. Правовий і соціальний
принципи організації і здійснення державної влади перебу-
вають у суперечливій єдності. Абсолютизація формально-
правової сторони державності шкодить вирішенню соціаль-
них завдань. І навпаки, перебільшення значення останніх
обмежує індивідуальну свободу, породжує зрівняльні тен-
денції та інші негативні наслідки в суспільному житті.
Оптимальне поєднання правового й соціального принципів
у функціонуванні держави іноді позначається терміном
«соціально-правова держава».

І ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ
ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
І ГРОМАДЯНСЬКОГО
СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

роцеси становлення в Україні пра-
вової держави і громадянського
суспільства є багатоаспектними, динамічними й багатомані-
тними за їхніми конкретними виявами. Розглянемо най-
важливіші напрями цих процесів.

Інституціоналізовані форми політики

Правова держава та громадянське суспільство

Формування Відповідно до основних ознак правової
правової держави держави розрізняють три найважливі-
ших напрями її становлення: 1) забез-
печення верховенства правового закону; 2) гарантування
прав і свобод людини; 3) здійснення поділу державної влади
на правовому рівні та на рівні практичної діяльності.

За соціалізму в СРСР панувала так звана соціалістична
законність, яка грунтувалася не на загальнолюдських цін-
ностях, а на «революційній доцільності». Формально забез-
печувалось верховенство закону, однак самі закони не
завжди були правовими, нерідко суперечили елементарним
правам і свободам людини. Заперечувалося, наприклад,
право приватної власності, у кримінальному порядку пере-
слідувалася й каралася приватнопідприємницька діяльність,
в ім'я побудови соціалізму за статтею про «антирадянську
діяльність» кримінального кодексу засуджено й позбавлено
життя мільйонів безневинних радянських людей. Закони
були обов'язковими лише для рядових громадян, але не для
керівництва правлячої комуністичної партії, яке фактично
ставило себе над законом. Набуло поширення так зване
телефонне право, що означало нав'язування партійно-
державними керівниками своєї волі правоохоронним орга-
нам, у тому числі прокуратурі й судам, з тих чи інших
конкретних питань.

Ці та подібні явища в політико-правовій системі, зви-
чайно, не могли зникнути одразу з утворенням незалежної
української держави. Деякі з них так чи інакше даються
взнаки й понині. Найважливіше зі зробленого в розбудові в
Україні правової держави полягає в конституційному
закріпленні її основ — принципів верховенства правового
закону (права) і поділу влади, прав і свобод людини. Проци-
туємо відповідні положення Конституції України: «Україна є
суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова
держава» (ст. 1); «В Україні визнається і діє принцип
верховенства права» (ст. 8); «Державна влада в Україні
здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу
та судову» (ст. 6).

Особливе місце в Конституції України має закріплення
прав і свобод людини і громадянина. Так, стаття 3 проголо-
шує: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недотор-
канність і безпека визнаються в Україні найвищою соціаль-
ною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед
людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Ці
положення Конституції конкретизуються в окремому розділі
«Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», що
складається з 48 статей (21—68), які закріплюють широкий
спектр соціально-економічних, політичних та особистих
прав і свобод. Конституцією запроваджено інститут Уповно-
важеного Верховної Ради України з прав людини, який
здійснює парламентський контроль за додержанням консти-
туційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101).

Конституційне закріплення основ правової держави
зумовлює два найважливіших завдання в її подальшій
розбудові: конкретизація конституційних положень у зви-
чайних законах і наповнення їх, особливо щодо соціально-
економічних прав і свобод, реальним змістом. Важливе місце
у вирішенні цих завдань має створення механізму правового
захисту конституційних прав і свобод, у тому числі й від
посягань на них з боку самої держави. Якщо за соціалізму
громадянин міг звернутися з судовим позовом до держави
(адміністрації державного підприємства) лише в разі неза-
конного звільнення його з роботи, то Конституція незалеж-
ної України гарантує громадянам можливість судового
захисту їхніх прав і свобод від будь-яких і будь-чиїх пося-
гань: «Норми Конституції України є нормами прямої дії.
Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод
людини і громадянина безпосередньо на підставі Консти-
туції України гарантується» (ст. 8).

Розбудова в Україні правової держави вимагає також
створення матеріальних гарантій прав і свобод, без яких їх
конституційне проголошення залишиться порожньою декла-
рацією. Важливе значення у втіленні в життя принципів
правової держави має докорінна перебудова діяльності
правоохоронних органів, передусім органів внутрішніх справ,
прокуратури, особливо суду. За інерцією вони продовжують
захищати головним чином державу, а стосовно громадян
виступають знаряддям примусу й покарання, тоді як у
правовій державі їхньою основною функцією має бути
захист прав і свобод людини, в тому числі й від посягань на
них з боку держави.

Інституціоналізовані форми політики

Правова держава та громадянське суспільство

Поки що на практиці вирішення рядовими громадянами
в державних, особливо правоохоронних, органах навіть
елементарних життєвих питань, наприклад, пов'язаних із
реєстрацією підприємства, отриманням різних дозволів,
проходженням технічного огляду автомототранспорту тощо,
настільки ускладнено, забюрократизовано, а нерідко ще й
дорого та принизливо, що породжує обгрунтовані сумніви у
верховенстві в Україні правового закону, його переважанні
над численними підзаконними актами, зокрема відомчими
інструкціями, складеними в інтересах їх авторів. Неповага
влади до громадян, сприйняття їх у державних установах як
прохачів, які «заважають працювати», продовжують залиша-
тися характерними особливостями владних відносин в
українському суспільстві. Правовою держава стає не завдяки
проголошенню в конституції верховенства права, прав і
свобод людини, а тоді, коли відповідно до конституційних
декларацій проходить повсякденне життя рядових громадян,
коли влада існує для громадян, а не навпаки.

Становлення Паралельно з формуванням правової
громадянського держави в Україні відбувається станов-
суспільства лення громадянського суспільства. Цей
процес проходить у всіх сферах сус-
пільного життя, оскільки за соціалізму сталося всеосяжне
одержавлення суспільного і приватного життя, громадянське
суспільство існувало лише в зародковому стані.

Економічною основою становлення громадянського
суспільства в Україні є формування недержавних форм
власності. Відбувається це шляхом роздержавлення і прива-
тизації, які не є тотожними. Роздержавлення спрямоване на
усунення монополії держави на власність, формування
конкурентного ринкового середовища і відбувається як у
межах державної власності, так і поза ними. Приватизація є
найбільш радикальною складовою процесу роздержавлення,
сутність якої полягає у зміні державної форми власності на
різновиди приватної. Вона передбачає придбання громадя-
нами у власність усіх або частини акцій чи паїв акціонерних
та інших господарських товариств, а також підприємств,
заснованих на змішаній або колективній власності.

Цілями роздержавлення і приватизації були проголошені
пошук ефективного власника і як наслідок — підвищення
ефективності виробництва, перетворення громадян на

власників засобів виробництва, становлення підприємницт-
ва, ринкової економіки в цілому. Далеко не всі з проголо-
шених цілей було досягнуто. В результаті сертифікатної
приватизації, яка передбачала наділення кожного громадя-
нина певною часткою власності, колишня державна власність
фактично була зосереджена в руках незначної частини
населення України — керівників приватизовуваних підпри-
ємств (котрим законодавство про приватизацію надає значні
пільги щодо придбання акцій), політиків та чиновників
вищої і середньої ланки (які використали наявні у них
повноваження й можливості у власних інтересах), спритних
ділків і кримінальних елементів.

Не вдалося досягти й головної офіційної мети привати-
зації — знайти справжнього власника-господаря і завдяки
йому підвищити ефективність виробництва. Одні новоявлені
власники виявилися або фінансово неспроможними онови-
ти виробництво, або нездатними керувати ним у ринкових
умовах. Інші вигідно перепродали придбані за безцінь
підприємства або зосередилися на витискуванні з них
максимальних прибутків, вкладаючи останні не в оновлення
самого виробництва, а у власний добробут (вілли, дорогі
імпортні автомобілі, відпочинок на фешенебельних зарубіж-
них курортах, розваги у нічних клубах тощо) та вивозячи за
кордон.

За роки економічних перетворень в Україні було ство-
рено десятки тисяч нових, здебільшого малих і середніх,
приватних підприємств. Однак їхній унесок у розвиток
економіки незначний. Більш як 80 відсотків таких під-
приємств ведуть в основному торговельно-посередницьку
діяльність, і їхня головна роль в економіці виявляється в
«накручуванні» цін на товари на шляху від виробника до
споживача. Що вони не без успіху й роблять, нарікаючи на
високі податки й викачуючи гроші у працівників бюджетної
сфери, утримуваних за рахунок тих же податків.

За цих умов заклики до державної підтримки малого й
середнього бізнесу — через зниження податків, надання
пільгових кредитів, спрощення бухгалтерського обліку тощо,
які лунають з підприємницьких та наближених до них
політичних структур, безпідставні, бо підтримувати потрібно
не бізнес узагалі, не перекупника, а виробника.

Інституціоналізовані форми політики

Правова держава та громадянське суспільство

Торговельно-посередницька діяльність домінує й у сфері
великого бізнесу. Щоправда, торгують тут не «снікерсами»
чи жувальною гумкою, а нафтою, газом, електроенергією,
металом, зерном тощо, а також розробляють всілякі «теми» і
«схеми» з перерозподілу й використання бюджетних коштів,
іноземних кредитів, цінних паперів та ін.

Останнім часом в Україні розпочато докорінні перетво-
рення й у сфері сільського господарства. У разі непродуманих
і поспішних дій влади «народна приватизація» тут матиме
такі ж наслідки, як і в промисловості та сфері послуг, —
власність на засоби виробництва, передусім на землю, в
кінцевому підсумку зосередиться в руках незначної частини
населення.

Першопочаткове нагромадження капіталу в Україні, як і
в інших колишніх радянських республіках, відбувається
головним чином шляхом перерозподілу колишньої загально-
народної власності та зосередженні її в руках незначної
частини населення. Дрібний капітал має, як правило,
трудове походження: він добувається за рахунок різноманіт-
них торговельних операцій і зрідка — виробничої діяльності.

Економічні перетворення зумовлюють відповідні зміни в
соціально-класовій структурі українського суспільства. Суть
цих змін полягає у формуванні класів дрібних, середніх і
великих власників засобів виробництва. Внаслідок невива-
женості й непослідовності у проведенні економічних реформ
спочатку в СРСР, а потім у незалежній Україні (бездумна
лібералізація цін, «шокова терапія», несправедлива привати-
зація, непродумана податкова та соціальна політика тощо)
процес становлення нової соціально-класової структури
виявився, зокрема, у різкій соціальній поляризації суспіль-
ства, тобто в розшаруванні його, з одного боку, на купку
багатіїв, в руках якої зосереджуються основні засоби
виробництва, а з другого — на решту із злиденним життєвим
рівнем. У часи економічних перетворень і розбудови держав-
ності в Україні незначна частина її населення зуміла казково
розбагатіти, причому не завдяки розвитку виробництва,
вкладенню власного капіталу, а за рахунок перерозподілу
власності, використання бюджетних коштів, наданих
державі іноземних кредитів, викачування грошей із співвіт-
чизників. Формування середнього класу, як однієї з

основних цілей соціально-економічних перетворень, досягти
не вдалося.

Становлення політичної сфери громадянського суспіль-
ства проявляється передусім у формуванні його політичних
інститутів — політичних партій, груп інтересів, органів
місцевого самоврядування, недержавних засобів масової
інформації. Поки що ці інститути не стали засобами дієвого
впливу громадянського суспільства на державу.

На сьогодні в Україні зареєстровано більш як 120 по-
літичних партій. Однак лише кілька з них як масові об'єд-
нання з чітко вираженою ідейно-політичною орієнтацією і
розгалуженою територіальною структурою відповідають
своєму призначенню — бути виразниками соціальних
інтересів у відносинах громадянського суспільства з держа-
вою. Абсолютна більшість партій обслуговують не суспільні,
а вузькогрупові чи навіть персональні інтереси, наочним
підтвердженням чого є наявність багатьох партій однакової
ідейно-політичної орієнтації, невідповідність між декларо-
ваною ідейною та фактичною соціальною і політичною
орієнтацією партій, побудова партій навколо лідерів, чис-
ленні розколи в партіях та конфлікти в їхньому керівництві.
Навіть ті партії, які представлені у Верховній Раді, поки що
не справляють визначального впливу на державну політику
через неузгодженість дій, відсутність фракційної дисципліни
та відстороненість від формування уряду.

В Україні нині налічується більш як тисяча офіційно
зареєстрованих громадських організацій. Провідне місце
серед них належить тим, які виражають інтереси суспільних
класів. Це об'єднання найманих працівників (профспілки) і
підприємців. Головне завдання профспілок — захист
інтересів найманих працівників у відносинах з підприєм-
цями і державою. За соціалізму профспілки виступали
інструментом державної політики, діяли під керівництвом
комуністичної партії, тоді як у демократичному суспільстві
вони покликані бути незалежним і рівноправним партнером
у відносинах з державою. В Україні єдине у минулому й
поки що найчисленніше міжгалузеве профспілкове об'єд-
нання — Федерація профспілок України — все ще значною
мірою продовжує залишатися інструментом державної
політики і є далеким від назрілих за нових соціально-
економічних умов потреб захисту інтересів трудящих.

'21—2-1330

Інституціоналізовані форми політики

Правова держава та громадянське суспільство

У процесі розвитку підприємництва, формування класів
власників засобів виробництва в Україні з'являються
численні об'єднання підприємців. Як і профспілки, вони
прагнуть до представництва відповідних інтересів на
державному рівні. Основними формами такого представ-
ництва є лобізм і зв'язки з політичними партіями.

Ще одним напрямом становлення громадянського сус-
пільства в Україні є виникнення численних недержавних
засобів масової інформації — періодичних друкованих
видань, радіо-, теле-, відеопрограм та інших форм поши-
рення масової інформації. Однак ситуація з недержавними
засобами масової інформації склалася так само, як і з
політичними партіями — вони стали обслуговувати вузько-
групові і навіть персональні інтереси, орієнтуватися на
підтримку окремих політиків, замість того щоб бути «четвер-
тою владою», виражати інтереси громадянського суспільства
у його взаємодії з державою.

Головний зміст процесу становлення громадянського
суспільства у сфері духовного життя складає формування
духовної культури на основі принципів ідейного й полі-
тичного плюралізму, національних і світових культурних
надбань. Особливе значення при цьому має формування
громадянської політичної культури як культури активної
політичної участі.

Нерозвиненість політичних інститутів і відсутність
розвиненої демократичної політичної культури громадян-
ського суспільства в Україні поки що не дають йому
можливості контролювати державу. Нинішній стан взаємодії
громадянського суспільства й держави характерний більшою
мірою для авторитарного, ніж для демократичного, політич-
ного режиму. Зміна співвідношення між державою і грома-
дянським суспільством на користь останнього в подальшому
залежатиме як від розвиненості самого громадянського
суспільства, особливо його політичних інститутів, так і від
становлення держави як правової і демократичної. Провід-
ною стороною в нерозривній єдності держави і громадян-
ського суспільства є останнє. У кінцевому підсумку держава
завжди є такою, яким її робить суспільство.

Авцинова Г. Й.

Социально-правовое государство: сущность, особенности становле-
ння // Социально-гуманитарньїе знання. 2000. № 3.

Ара/по Е., Коген Дж.

Відродження, занепад та реконструкція концепції громадянського

суспільства // Політ, думка. 1996. № 1.

Варьівдин В. А.

Гражданское общество // Социально-полит. журн. 1992. № 8.

Васильєв В. А.

Гражданское общество: идейно-теоретические истоки // Социально-
полит. журн. 1997. № 4.

Васильчук Ю. А.

Гражданское общество зпохи НТР // Полит. исследования. 1991.
№ 4.

Гаджиев К. С.