double arrow

ТИПОЛОГІЯ ГРУП ІНТЕРЕСІВ 4 страница


Обмеженість концепцій ліберальної, плюралістичної та
корпоративної демократії спонукає політологів шукати інші
теоретичні моделі демократичного здійснення державної

6 — 2-1330


Інституціоналізовані форми політики

Політичні режими

 


 


влади. Однією з них є концепція партисипітарної демократії
(від франц. рагіісірег — брати участь). Партисипітарна
демократія — це демократія участі. Якщо ліберальна
демократія обмежується формально-правовим забезпечен-
ням рівності і свободи, то партисипітарна демократія
спрямована на досягнення дієвої свободи й рівності,
забезпечення реальної участі якомога ширших верств
населення у здійсненні влади.

Всупереч досить поширеним уявленням про недемокра-
тичні настрої мас, здатних сприяти встановленню тира-
нічного правління, прихильники партисипітарної демократії
стверджують, що антидемократична позиція мас — це не
іманентне притаманна їм риса, а результат їхньої недостат-
ньої освіченості, низької матеріальної забезпеченості,
відсутності можливостей реально впливати на політику. У
зв'язку з цим ставиться завдання підвищення матеріального,
освітнього й загального культурного рівня населення,
особливо його нижчих прошарків, залучення їх до вирішен-
ня суспільних і державних справ. А утвердженню недемокра-
тичного державного правління повинні запобігати не
відлучення неосвічених мас від політики, а інституціональні
перешкоди. Освічена й добре інформована громадськість
здатна здійснювати демократичний контроль через загальні
вибори і представницький уряд.




Концепція партисипітарної демократії передбачає, що
широке залучення освічених громадян до участі у здійсненні
влади, децентралізація політичних рішень, громадський
контроль над їх прийняттям сприятимуть досягненню
справжньої рівності і свободи, як найважливіших засад
демократії. Зважаючи на неможливість переходу до прямої
демократії, прихильники партисипітарної демократії пропо-
нують змішану форму політичної організації, в якій би
поєднувались елементи прямої і представницької демократії.
На їхню думку, демократія участі — це пірамідальна система
з прямою демократією в основі та представницькою демо-
кратією вище від неї.

Головною особливістю марксистського розуміння демо-
кратії
є розгляд її в нерозривному зв'язку з матеріальними
умовами життя суспільства та його класовою структурою.
Марксизм вважає, що в класовому суспільстві демократія є
виявом диктатури економічно пануючого класу. В умовах


експлуататорського ладу — рабовласницького, феодального і
буржуазного — інститути демократії слугували і слугують
тим класам, в руках яких перебували й перебувають засоби
виробництва: рабовласникам, феодалам і буржуазії.



Марксизм водночас вважає, що буржуазна демократія є
найрозвиненішим історичним типом демократії експлуата-
торського суспільства вже тому, що покінчила з абсолютиз-
мом і формально проголосила найважливіші права і свободи
особи.

Вищим типом політичної демократії марксизм визнає
соціалістичну, або пролетарську, демократію. Головна від-
мінність соціалістичної демократії від буржуазної вбачається
в тому, що вона є владою більшості суспільства — трудящих
(диктатурою пролетаріату), спрямованою проти його
експлуататорської меншості, тоді як буржуазна демократія є
владою незначної меншості — власників засобів вироб-
ництва. Соціалістична демократія базується на суспільній
власності на засоби виробництва, яка виступає економічною
основою утвердження соціальної рівності людей та їх
справжньої свободи як звільнення від капіталістичної
експлуатації. Вважається, що на відміну від буржуазної
демократії соціалістична демократія не тільки проголошує
політичні свободи й соціально-економічні права, а й надійно
їх гарантує. Поряд з представницькою демократією за
соціалізму використовуються різні форми безпосередньої
демократії, що знаходить вияв у діяльності громадських
організацій, в системі народного контролю, у практиці
всенародного обговорення проектів найважливіших законів
тощо.

Реально ж за соціалізму встановлюється не повновладдя
народу, а всевладдя однієї політичної партії, яке внаслідок
недемократичної побудови самої партії переростає у
всевладдя партійного керівництва. Соціалістична демократія
заперечує поділ влади. Представницькі органи влади хоча й
обираються населенням, але перебувають під жорстким
партійним контролем. Вибори мають формальний характер
вже хоча б тому, що проводяться за наявності лише однієї
кандидатури на виборну посаду. Громадські організації
також діють під жорстким партійним керівництвом і
використовуються насамперед як засоби партійного впливу
на маси. Це ж стосується і засобів масової інформації, які






26"

 


Інституціоналізовані форми політики

Політичні режими

 


 


перебувають у державній власності і контролюються кому-
ністичною партією.

Окрім зазначених, у теорії демократії існують також інші
концепції демократії: ринкова, плебісцитарна, консенсусна,
референдумна та ін. Окрему групу складають концепції
елітарної демократії як намагання поєднати несумісні, на
перший погляд, теорію демократії і теорію еліт. Такі кон-
цепції розглядаються нижче в контексті теорії політичних
еліт.

Численність концепцій демократії свідчить про те, що
вона є багатоманітним суспільним явищем, той чи інший
аспект якого розкриває кожна з них. Але попри всю
багатоманітність концептуальних підходів до розуміння
демократії суть її залишається незмінною і полягає в участі
народу у здійсненні державної влади. Ступінь цієї участі
визначає ступінь демократизму політичного режиму. При-
чому наявність демократичних інститутів — виборчого
права, представницьких органів влади, політичних партій,
груп інтересів, незалежних засобів масової інформації
тощо — і формальна реалізація принципів демократії ще не
означають реального народовладдя. Демократичні форми
здійснення влади далеко не завжди наповнюються відпо-
відним змістом. Так, у багатьох молодих незалежних держа-
вах, які виникли на теренах колишнього СРСР, поряд із
формальним визнанням принципів демократії утвердились
авторитарні політичні режими й навіть відверто олігархічне
панування. Демократичні ідеї і гасла взагалі нерідко
використовуються для прикриття фактично олігархічного
правління.

Є. Вятр запропонував визначати демократизм політичного
режиму за такими трьома основними характеристиками.
Перша — чесні, змагальні й регулярні вибори. Змагальність
виборів передбачає свободу висування кандидатур. Вибори
не будуть змагальними, якщо одні групи чи індивіди мають
можливість брати участь у виборах, а інші її позбавлені.
Вибори вважаються чесними, якщо немає махінацій і діє
спеціальний механізм чесної гри. Вибори бувають нечес-
ними, коли бюрократична машина належить одній політич-
ній партії, навіть якщо ця партія терпимо ставиться до інших
партій під час виборів. Використовуючи монополію на
засоби масової інформації, правляча партія може впливати


на громадську думку такою мірою, що вибори вже не можна
назвати чесними.

Друга характеристика демократичного політичного режи-
му полягає в тому, що уряд (державне правління) створюється
на основі виборів. Для демократії недостатньо регулярного
проведення їх, треба, щоб демократія спиралася на вибор-
ний уряд. Необхідною умовою демократії є зміна уряду в
результаті виборів, а не за бажанням окремих осіб.

Третя характеристика демократичного політичного режи-
му як сформованої в результаті виборів влади більшості — це
захист прав меншості. Думка більшості, виражена демокра-
тичним шляхом під час виборів, є необхідною, але не
достатньою умовою демократії. Лише поєднання уряду
більшості й захист прав меншості складають демократію.

Якщо до меншості застосовуються дискримінаційні
заходи, то режим стає недемократичним незалежно від
регулярності й чесності виборів та зміни законно обраного
уряду".

Таким чином, «влада більшості, яка поважає права
меншості» — це ще одна важлива формула демократії. Але
повернемося до першої характеристики демократичного
політичного режиму — чесних, змагальних і регулярних
виборів. Щодо регулярності та змагальності особливих
проблем немає. У більшості країн вибори проводяться, як
правило, регулярно й супроводжуються гострою конкурент-
ною боротьбою. А от чесність виборів перебуває під
зростаючою загрозою. І не лише тому, що суб'єкти вибор-
чого процесу зазвичай перебувають у нерівних умовах і
мають неоднакові можливості для ведення передвиборної
боротьби. Річ у тому, що сучасні виборчі технології, особли-
во ті, що називаються «чорними» або «брудними» й
реалізуються за допомогою засобів масової інформації,
дозволяють як завгодно маніпулювати громадською думкою.
По суті справи, за таких умов відбувається зомбування
виборця в інтересах тих чи інших груп або осіб, що виклю-
чає його вільне волевиявлення, без якого немає власне
виборів, а значить, і демократії.

Демократія передбачає, що громадяни мають змогу
впливати на політику, можновладці діють в інтересах народу,

"Див.: Вятр Е. Типология политических режимов // Лекции по
политологии: В 2 т. Таллинн, 1991. Т. 1. С. 53—63.




 


Політичні режими

Інституціоналізовані форми політики

 


 


а політика держави відображає волю більшості, поважаючи
права меншості. Проблематичний уже сам вплив громадян
на політику, їхній контроль за органами державної влади.
Навіть за умови ідеальних виборів наївно вважати, що,
голосуючи раз у декілька років, громадянин бере участь у
здійсненні влади, в управлінні державою чи здійснює
контроль над нею. Референдум як найважливіший засіб
прямої демократії також досить далекий від ідеалу народо-
владдя.

Подібне можна сказати й про засоби масової інформації.
Хоча вони і вважаються незалежними, але насправді слу-
гують не народу, а їхнім власникам, і як засоби владного
впливу використовуються передусім журналістами, зали-
шаючись недоступними для абсолютної більшості гро-
мадян.

Зазначене не ставить під сумнів демократію як принцип
політичної організації суспільства. Йдеться передусім про
проблеми практичної реалізації демократичних принципів і
форм, бо навіть у тих державах, які видають за зразок
народовладдя, реальність демократії досить далека не тільки
від її ідеалу, а й від цього пропагованого зразка.

Для демократичної ейфорії в будь-якій країні немає
реальних підстав. А в того, хто знайомий з реальними
механізмами боротьби за владу та її здійснення, близько знає
політиків або хоч раз відчув власні беззахисність і безсилля
у стосунках із носіями державної влади, взагалі може
скластися небезпідставне враження, що теорія демократії з
усіма її принципами, формулами та концепціями — не
більше, ніж красива казка для простаків, з допомогою якої
політична еліта ошукує народ, здійснюючи від його імені
владу у власних інтересах. Та це зовсім не означає необхід-
ності відмови від демократії, бо альтернативою її може бути
тільки диктатура. Важко не погодитися зі словами прем'єр-
міністра Великобританії Уїнстона Черчілля: «Демократія —
погана форма правління, однак нічого кращого людство
поки не придумало».


Андерсон Р. Д.

Тоталітаризм: концепт или идеология? // Полит. исследования.

1993. № 3.

Арон Р.

Демократия й тоталітаризм. М., 1993.

Вятр Е.

Типология политических режимов // Лекции по политологии:

В 2 т. Таллинн, 1991. Т. 1.

Вятр Е.

Трансформация тоталитарньїх й авторитарних режимов в совре-
менньїе демократии // Лекции по политологии: В 2 т. Таллинн,
1991. Т. 1.

Гаджиее К. С.

Тоталитаризм как феномен XX века // Вопр. филос. 1992. № 2.

Гуггенбергер Б.

Теория демократии // Полит. исследования. 1991. № 4.

Доган М.

Легитимность режимов й кризис доверия // Социол. исследования.

1994. № 6.

Даймонд Л.

Прошла ли «третья волна» демократизации? // Полит. исследо-
вания. 1999. № 1.

Даль Р. А.

Введение в зкономическую демократию. М., 1991.

Джилас М.

Лицо тоталітаризме. М., 1992.

Ильин М. В., Мельвиль А. Ю., Федоров Ю. Е.

Демократия й демократизация (раздел учебного пособия) // Полит.

исследования. 1996. № 5.

Капустин Б. Г.

Демократия й справедливость // Полит. исследования. 1992.

№ 1-2.

Клямкин Й. М., Лапкин В. В., Пантин В. Й.

Между авторитаризмом й демократией // Полит. исследования.

1995. № 2.

Ковлер А. Й.

Исторические формьі демократии: проблемьі политико-правовой

теории. М.,1990.

.^^^і^™™*^——*—— 407


Інституціоналізовані форми політики

Кувалдин В. Б.

Президентская и парламентская республики как формы демокра-
тического транзита (российский и украинский опыт в мировом
контексте) // Полит, исследования. 1998. № 5.

Лобер В.

Демократия: от зарождения идеи до современности. М., 1991.
Мачкув Е.

Преобразование коммунистического тоталитаризма и посткомму-
нистическая системная трансформация: проблемы, концепции,
периодизация // Полит, исследования. 2000. № 4.

Мигранян А.

Плебисцитарная теория демократии М. Вебера и современный

политический процесс // Вопр. филос. 1989. № 6.

Пшизова С. Н.

Демократия и политический рынок в сравнительной перспективе //

Полит, исследования. 2000. № 2, 3.

Рассоха И. Н.

Тезисы о тоталитаризме // Полит, исследования. 1995. № 2.

Рябов С. Г.

Державна влада: проблеми авторитету й легітимності. К., 1996.
Саламатин В. С.

Политические режимы: к методологии понятий. М., 1995.
Салмин А. М.

Современная демократия. М., 1992.
Сафонов В. Н.

Соотношение форм правления и режимов правления // Социально-
полит, журн. 1998. № 1.

Фадеев Д. А.

Опыт политики переходного периода (Испания после Франко) //

Полит, исследования. 1991. № 5.

Фадеев Д. А.

От авторитаризма к демократии: закономерности переходного

периода // Полит, исследования. 1992. № 1—2.

Федоров В.

Эволюции авторитаризма. М., 1994.

Хайек Ф.

Дорога к рабству// Вопр. филос. 1990. № 11.

Цыганков А. П.

Политический режим // Социально-полит, журн. 1996. № 1.


 


Особа як суб'єкт політики

 


 


Поняття «людина», Хто така «особа» ? Яке місце посідає це «індивід», «особа» поняття серед однопорядкових з ним «людина», «індивід», «громадянин»? Найбільш загальним за значенням поняттям з цього ряду є поняття «людина», яким позначається вищий ступінь живих

ОСОБА ЯК СУБ'ЄКТ
ПОЛІТИКИ

П

олітика здійснюється не лише в інсти-
туціоналізованих формах — через
державу, політичні партії, громадські
організації, айв персоналізованих —
рядовими громадянами, політичними ліде-
рами, політичною елітою. За всієї багато-
манітності проявів політичного життя в
кінцевому підсумку воно є діями конкретних
осіб. Тому аналіз політики на рівні суспіль-
ства та його структурних елементів —
соціальних спільностей, політичних інститу-
тів — має бути доповнений аналізом на
рівні особи, її політичної поведінки. При
цьому мова має йти про роль у політиці не
лише видатних осіб — політичних лідерів,
державних діячів тощо, а й рядових грома-
дян, нічим особливо не видатних особис-
тостей.

Вивчення участі особи в політиці,
шляхів та засобів реалізації ЇЇ громадян-
ських і політичних прав є одним із най-
важливіших завдань політології.

ПОЛІТИЧНА
СУБ'ЄКТНІСТЬ ОСОБИ


організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності
та культури. Людина — це жива система, що являє собою
єдність фізичного і духовного, природного і соціального,
спадкового і набутого за життя. Як живий організм людина
включена в природний зв'язок явищ і підпорядковується
біологічним закономірностям, на рівні свідомої психіки вона
звернута до соціального буття з його специфічними
закономірностями.

Людина кристалізує в собі все, що нагромаджено люд-
ством протягом усієї історії. Ця кристалізація відбувається й
через залучення до культурної традиції, і через механізм
біологічної спадковості. Норми права, моралі, побуту,
правила мислення, естетичні смаки тощо, які історично
склалися, формують поведінку й розум людини, роблять з
неї представника певного способу життя, культури та
психології.

Кожна окрема людина виступає і як неповторна індиві-
дуальність, і як носій певних суспільне значущих рис, тобто
виступає і як індивід, і як особистість. Індивід це окрема
людина, на відміну від колективу, соціальної спільності,
суспільства в цілому. Індивід, який розглядається через його
специфічні особливості, що не зводяться до яких-небудь
родових і всезагальних характеристик, — це індивідуальність.
Особистість
це людина зі своїми індивідуально вираже-
ними й соціальне зумовленими рисами. Це стійка система
соціальне значущих рис, які характеризують індивіда як
члена того чи іншого суспільства чи спільноти. Як особис-
тість людина виступає тоді, коли досягає самоусвідомлення,
розуміння своїх соціальних функцій, усвідомлення себе як
суб'єкта історичного процесу. Терміни «особа» (лат. регвопа)
та «особистість» (лат. регзопаїііак) позначають відповідно
індивіда відповідно як суб'єкта відносин і свідомої діяль-
ності та його соціальне і психологічне обличчя і можуть
вживатися як синоніми.

Нарешті, кожен індивід є членом якогось суспільства і
більш-менш постійно перебуває на конкретній, державне
оформленій території, тому є, з одного боку, громадянином
певної держави, а з другого — членом тією чи іншою мірою
відокремленого від держави громадянського суспільства.

Наука не може дійти до вивчення кожної окремої люди-
ни, індивіда, вона оперує загальними поняттями. В аналізі

......... ........................................ лл л

........................................................................... ...................... ........... Ь|. І І


Персоналізовані аспекти політики

Особа як суб'єкт політики

 


 


місця й ролі людини в системі політичних відносин таким
найбільш прийнятним поняттям є поняття «особа» («особис-
тість»). Це поняття надає змогу розглядати людину як члена
тих чи інших соціальних і політичних спільностей, суб'єкта
політичних відносин, політики.

Політична Роль особи як суб'єкта політики визна-
суб'єктність особи чається й виявляється на соціальному,
інституціональному і персоніфіковано-
му рівні. Кожна особа є передусім членом певних соціальних
спільностей — класових, етнічних, демографічних, профе-
сійних тощо. Соціальна приналежність, навіть у тому разі,
коли вона несповна або й зовсім не усвідомлюється особою,
впливає на її політичну поведінку, спонукає до поведінки як
представника тих чи інших соціальних спільностей. Глибин-
ні мотиви політичної поведінки пов'язані з класовою і
соціально-професійною приналежністю особи, яка визнача-
ється такими об'єктивними соціально-економічними чинни-
ками, як відношення до власності на засоби виробництва,
місце в системі суспільного поділу праці, спосіб одержання
та розмір доходу. Ця об'єктивна соціальна приналежність
детермінує умови індивідуального існування особи, а
значить, ту чи іншу її політичну поведінку.

З метою задоволення своїх соціальних інтересів особа
стає членом певних об'єднань — політичних партій, громад-
ських організацій, долучається до суспільно-політичних
рухів тощо. Беручи участь у їх діяльності, вона виступає
суб'єктом політики також на інституціональному рівні. Крім
того, кожна особа є громадянином якоїсь держави і як така
має виконувати певні обов'язки, реалізувати свої громадян-
ські права — брати участь у виборах, референдумах, демон-
страціях, мітингах тощо. У цьому проявляється безпосередня,
спільна для всіх осіб їхня політична роль. Держава — це
головний політичний інститут суспільства, через який
реалізуються громадянські права його членів.

Персоніфікований рівень політичної суб'єктності особи
виявляється в тому, що, виступаючи як рядовий член або
лідер тієї чи іншої політичної організації, виборець, демон-
странт тощо, особа проявляє себе і як конкретний індивід,
безпосередній суб'єкт політичної практики.

Отже, якщо кінцевими суб'єктами політичних відносин,
а значить, і політичної практики є соціальні спільності й


передусім класи, то особа є безпосереднім суб'єктом полі-
тичної практики. Вона мислить, безпосередньо діє, мотивує
свої дії, обґрунтовує їх, узгоджує і співпрацює з іншими
особами.

ОСНОВНІ ТИПИ Й ВИДИ
ПОЛІТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ

нормування науки про політику від
Стародавнього світу до Нового часу
відбувалося головним чином завдяки вивченню інститу-
ціоналізованих форм політики, насамперед таких проблем,
як форма держави, спосіб організації державної влади, образ
ідеального правителя, відносини правителів з підданими,
взаємодія суспільних інтересів та методи розв'язання
конфліктів між ними тощо. У XIX ст. акценти у вивченні
політичного життя істотно змінюються. Увагу дослідників
дедалі більше привертає такий бік політичних відносин, як
поведінка масового їх учасника, мотиви та форми його
впливу на політичні інститути, ступінь і характер залежності
останніх від участі людей. Це було зумовлено активним
залученням мас до політики як через участь у революціях і
національно-визвольних рухах, так і через політичні інститу-
ти — державу, політичні партії, громадські організації.
Введення загального виборчого права зробило рядового
громадянина суб'єктом політики, а поява політичних партій
і масових громадських організацій створила можливості для
його реальної участі в політичних процесах.

Як результат вивчення участі людей в політичних проце-
сах сформувалась специфічна галузь політологічних знань —
наука про політичну поведінку, що прагне вивчати її за
допомогою точних і формалізованих методів: проведення
експериментів, анкетних опитувань тощо. Основна схема
пояснення політичної поведінки при цьому була запозичена
з психології, де точні методи аналізу поведінки почали
застосовуватися раніше. На передній план у політологічних
дослідженнях висувається біхевіоризм, представники якого
проголосили курс на вивчення конкретної поведінки як у
формальних, юридичне оформлених, так і в неформальних
групах.


Персоналізовані аспекти політики

Особа як суб'єкт політики

 


 


Згідно з вихідними принципами біхевіоризму об'єктом
політологічного дослідження мають бути не законодавчі
норми та формальні аспекти політичної системи суспільства,
не суспільство й політика в цілому, а дії людей, спрямовані
на досягнення своїх політичних цілей. Роблячи наголос на
вивченні поведінки індивіда в конкретних ситуаціях, біхевіо-
ризм сприяв глибокому пізнанню конкретної політичної,
особливо електоральної, поведінки.

Поняття політичної Поняття «політична поведінка» одно-
поведінки порядкове з такими поняттями, як «по-
літична активність», «політична участь».
Найбільш загальним серед них є поняття «політична діяль-
ність»,
яке відображає всю багатоманітність дій людей у
сфері політики як у персоналізованих, так і в інституціоналі-
зованих формах. Поняття «політична активність» наголошує
на певній спрямованості політичної діяльності — спрямо-
ваності на вдосконалення або зміну соціально-економічного
й політичного порядку, політичних інститутів. Політична
активність на індивідуальному рівні — це сукупність тих
форм життєдіяльності окремої особи, в яких виявляється її
прагнення брати активну участь у політичних процесах,
відстоювати свої політичні права та інтереси.

Поняття «політична участь» використовується в політо-
логії для позначення тих форм політики, які не пов'язані з
професійною політичною діяльністю. Формами політичної
участі є, наприклад, участь у виборах, референдумах, мітин-
гах, демонстраціях тощо. Під політичною поведінкою розумі-
ють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її
здійсненню. Це поняття розкриває структуру й механізм
політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних
організаціях і масових рухах, залученість до різних елементів
політичної системи чи свідоме відмежування від них,
активну публічну маніфестацію своїх поглядів з метою
впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже,
політична поведінка проявляється у багатоманітних формах.

ТИПИ Й ВИДИ ПОЛІТИЧНОЇ поведінки

Найбільш загальну типологію політич-
ної поведінки здійснив М. Вебер.
Залежно від ступеня участі людей у
здійсненні влади він розрізняв три типи
політичної поведінки: політики за випадком, політики за


сумісництвом і політики за професією1. Політиками за
випадком
є більшість громадян. Участь у політиці для них не
є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише
час від часу: під час голосування, присутності на політичних
зборах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну
діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них
першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в
інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі
представницьких органів, політичних партій, обговоренні та
прийнятті рішень. Політики за професією живуть «для» або
«за рахунок» політики. Політична діяльність є для них
професійним заняттям і основним джерелом засобів існу-
вання. Вона проявляється в постійній роботі в політичних
організаціях або в політичному лідерстві.

Поширеною є типологія політичної поведінки, запропо-
нована польськими дослідниками. Вони розрізняють два
основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (полі-
тична бездіяльність, або іммобільність). У межах відкритої
політичної поведінки особа може виконувати такі політичні
ролі:

1) звичайний член суспільства, громадянин із незначним
толітичним впливом, незначною активністю та інтересом до
політики;

2) громадянин — член громадської організації, суспіль-
ного руху або декількох організацій;

3) громадянин — член суто політичної організації (полі-
тичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної
волі бере участь у політичному житті;

4) громадський, особливо політичний, діяч;

5) професійний політик, для якого політична діяльність є
не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування,
а й сенсом життя;

6) політичний лідер — загальновизнаний політичний
діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної
організації чи суспільно-політичного руху.







Сейчас читают про: