2017-11-30
1787
1. Визначальною особливістю Нового часу (XVII-XVIII ст.) є зародження і утвердження нового суспільного устрою — буржуазного. В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум. Основні парадигми Нового часу: «Знання — то сила!» (в основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті); друга парадигма — опануй природою в ім'я користі й успіху самого життя (прагматично діловий підхід до світу, що виробляється на основі впровадження науки в виробництво, є типовим для Нового часу).
Машинне виробництво потребувало розвитку точних знань про природу. Схоластична філософія мало уваги звертала на посейбічний, земний світ, тому вона і не виробила методології пізнання цього світу. На зміну споглядальній натурфілософії приходить експериментальне природознаство, виробляються кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, експерименти. Це започаткував Ф.Бекон.
Два типи пізнання і формують напрямки філософії Нового часу: емпіризм та раціоналізм ( англ. Ф.Бекон і фр. Р.Декарт). Емпіризм (від грец. «емпірія» — досвід) — вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. «раціо» — розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути винайдене тільки із самого розуму.
2. Ф.Бекон (1561-1626 pp.). Твір: «Новий органон». У світі науки він вбачав основний засіб розв'язання соціальних проблем і суперечностей суспільства. Бекон обгрунтував необхідність вивчення законів природи новим способом, за допомогою нового понятійного апарату, який адекватно відбиває реальність. «Новий Органон» — перша спроба у філософії Нового часу реалізувати загальний методологічний підхід до одержання наукових знань, що мають практичне застосування. В цьому творі Бекон подає «нову логіку». Основним робочим методом логіки він вважає індукцію. Основне знаряддя пізнання - почуття, досвід експеримент: "Немає нічого в розумі, що перед цим не пройшло б через відчуття". На основі узагальнення чуттєвих даних ми дістаємо достовірне знання. Бувають помилкові судження («ідоли», «привиди»): «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринку», «ідоли театру». «Ідоли роду» — це помилки, властиві всьому роду людському. Вони зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму. «Ідоли печери» — це спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів. «Ідоли ринку» — це перешкоди, які виникають внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів. Це процес нав'язування індивідам тих чи інших помилкових, але таких, що вже стали звичними, уявлень. «Ідоли театру» — помилки, породжені сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції, хибні думки.
Р.Декарт (1596-1650 pp.) — французький філософ, математик, основоположник аналітичної геометрії, представник класичного раціоналізму. Твори: «Роздуми про метод», «Начала філософії».
Філософія Декарта - раціонально обгрунтований образ світу, що відповідав актуальному стану природознаства. «У всьому належить сумніватися». Пошук істини передбачає сумнів. «Я мислю, отже існую». Мислення та його закономірності — це єдине, що не викликає сумніву, воно є очевидним.
Істинного знання люди досягають лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне — вміти його застосовувати, використовувати істинний спосіб його застосування. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил:
1. Включати в свої міркування тільки те, що розум бачить ясно і чітко і що не викликає ніяких сумнівів щодо істинності.
2. Ділити кожну складну проблему на більш прості частини для подальшого їх пізнання.
3. Послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного до складнЬго, невідомого і недослідженого.
4. Не робити ніяких пропусків у логічних ланках досліджень.
Д едуктивний метод — строге виведення окремих наслідків із загальних положень. Декарт вірив у всемогутність математики і логіки вважав, що з їхньою допомогою можна відкрити таємниці природи.
Декарт був прихильником дуалістичної позиції при вирішенні проблеми субстанції (першооснови, сутності всього існуючого). Є два начала світу: матеріальне і духовне, які існують паралельно і незалежно одне від одного. Як пов'язані між собою матерія і мислення, як мислення може дати знання, адекватне буттю — відповісти на ці питання Декарт не зміг.
3. Основний внесок у вчення про субстанцію в філософії Нового часу зробили нідерл. Б.Спіноза та нім. Г.Лейбніц. Б.Спіноза (1632-1677 рр) твори: «Про Бога, людину та її щастя», «Етика». Критикуючи Декарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна субстанція. Вона і є природою, або Богом. Субстанція ніким не створюється, вона є причиною самої себе. Питання свободи - у субстанції злиті необхідність і свобода. Вони не протилежні одне одному, а навпаки, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода, а свавілля.
Світовий процес йде з огляду на силу абсолютної необхідності - Бога, і людська воля нічого не здатна тут змінити. Людина може тільки пізнати хід світового процесу, щоб узгодити з ним своє життя і свої бажання. В такому випадку вона стане вільною. Так Спіноза приходить до розуміння свободи як пізнаної необхідності. Ми не можемо змінити майбутнє. Ось чому надія і страх засуджуються Спінозою: вони залежать від погляду на майбутнє як на щось невстановлене і тому виникають через недостаток мудрості.
Необхідно звільнити людей від тиранії страху — вважав Спіноза, — тому що людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя. Адже все одно, ніщо з того, що людина змогла б зробити, не зробить її безсмертною, і тому марно витрачати час на страх перед тим фактом, що всі ми помремо. Спіноза, подібно до Сократа, і Платона, вважає, що всі неправильні дії пов'язані з пізнавальними помилками: людина, яка правильно розуміє навколишні обставини, діє мудро і буде щасливою. Люди, які живуть, підкоряючись розуму, знайдуть шлях до згоди.
Г.Лейбніц (1646-1716 pp.). Твір — «Монадологія». Вчення про «монади », безтілесні «прості субстанції», «істинні атоми природи», «речові елементи». «Монада» в перекладі з грецької - «одиничне» або «одиниця». Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субстанцію - їх нескінченна кількість. Кожна монада виступає як певний світ. Монади «не мають вікон», тому вони не діють одна на одну; кожна з них подібна до самостійного відокремленого Всесвіту. Їх не можна пізнати чуттєво. Вони є суто ідеальними, духовними елементами буття. Ми можемо їх пізнати тільки за допомогою розуму. Чуттєві речі, тобто поєднання монад, відрізняються залежно від монад, з яких вони складаються.
Теорія пізнання - всі знання, які доступні людині, Лейбніц ділить на 2 види: «істини розуму» (одержані тільки з допомогою понять розуму, без досвіду - аксіоми математики, закон тотожності і суперечності)та «істини факту» (здобуті емпіричним шляхом).
Ідея про велику кількість можливих світів. Світ «можливий», якщо він не суперечить законам логіки. Існує велика кількість можливих світів, кожний з яких Бог споглядав перш, ніж створив дійсний світ. Будучи добрим, Бог вирішив створити кращий із можливих світів, а він вважав, що кращим мусить бути той, в якому добро значно переважає зло. Він міг би створити світ, в якому немає зла, але він не був би настільки хорошим, як світ, який дійсно існує. Ось чому велике добро логічно пов'язане з деяким злом. Це можна зрозуміти на звичайному прикладі: ковток холодної води в спекотливий день, коли ви страждаєте від спраги, може дати вам таке велике задоволення, що ви подумаєте що варто було відчути спрагу, хоча вона й нестерпна, тому що без неї не була б такою великою наступна насолода. В нашому світі, хоч і існує зло, але добра все-таки більше, ніж у будь-якому з існуючих світів.
4. Думка про «розумність» світу в XVIII ст. в ідею Просвітництва як головної рушійної сили історії, джерела і головного засобу досягнення людством рівності, братерства і свободи, тобто стану відповідності вимогам розуму. Якщо в природі панує закон, то і в суспільстві тоді мусить панувати розумний порядок, який настане за допомогою науки. Треба перебудувати людський світ на таких розумних засадах, щоб він наслідував закони довершеності, які панують у природі.
Ж.Ламетрі (1709-1751 pp.). Твір «Людина-машина». Людина — це своєрідний складний механізм. Душа людини матеріальна і є двигуном людського організму. Тіло - як годинник. Природа створила не лише людину, а й усі живі істоти для щастя.
Ж.-Ж.Руссо (1712-1778 pp.) — «Роздуми про походження та причини нерівності між людьми». Нерівність між людьми не споконвічна, в її виникненні винна приватна власність. Первісне людське суспільство перебувало в природному стані і людина була істотою самодостатньою, матеріально незалежною від інших людей. Людина була морально гідною. Приватна власність, яка виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей, приводить до несправедливості. В основі приватної власності лежить прагнення до збагачення за рахунок інших.
Руссо виділяв три ступені соціальної нерівності: перший — майнова нерівність; другий — нерівність, пов'язана з виникненням держави на основі договору багатих і бідних (бідні і багаті заключили договір щодо утворення державної влади, яка повинна бути гарантом справедливості й миру); третій — пов'язаний з перетворенням договірної влади у деспотизм, коли деспот обдурює і закони, і народ (але тут виникає й певна рівність— усі рівні в своєму безправ'ї відносно деспота). З такого розуміння ступенів нерівності Руссо обґрунтовує право народу на бунт проти деспота.
