Антропологічний матеріалізм Фейербаха

1. І.Кант (1724-1804 pp.) — родоначальник кл. нім. філософії, творець класичного німецького ідеалізму. Кант поєднував філософію з дослідженнями у галузі природничих наук. «Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені» — так І.Кант виражає два основні напрямки і джерела своєї філософії. Він прагнув осмислити, з одного боку, закони природного процесу, а з іншого — людську гідність та соціальну рівність. Критикує стару метафізичну філософію.

Творчість Канта ділять на 2 періоди:

1) докритичний (до 60-х pp. XVIII ст.), коли І.Кант виступає як матеріаліст, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи. Питання про можливості людського пізнання Кант вирішує оптимістично.

2) критичний ( з 70-х pp. XVIII ст.), коли Кант займається «критикою розуму» — можливості людського пізнання мають межу. В цей час він будує свою систему агностицизму. Крім гносеологічної проблематики розглядає проблеми релігії, етики, естетики. Свою «критичну філософію» виклав у творах: «Критика чистого розуму» (вчення про пізнання), «Критика практичного розуму» (про етичні погляди), «Критика можливості судження» (вчення про доцільність у природі, основи естетики).

Кант ділить філософію на теоретичну (1 пит.) і практичну (2-4). Він вважав, що вирішенню таких проблем філософії, як проблеми буття, моралі і релігії повинно передувати дослідження можливостей людського пізнання. Предметом теоретичної філософії є дослідження пізнавальної діяльності і законів людського розуму і його меж. Існують межі пізнання. Крім того, Кант мав на увазі і принципову обмеженість суто наукового освоєння світу, про що дуже часто говорять сьогодні.

Теоретична філософія, відповідаючи на питання: «що я можу знати?», ділить світ на дві частини:

а) «світ явищ», або чуттєвий світ, де панують закони причинності і необхідності;

б) «світ сутностей», або «світ речей в собі», світ свободи.

Ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а таким, яким він перед нами являється. Нашому пізнанню доступні тільки феномени (тобто прояви сутності), а сама сутність — непізнавана («річ в собі»). Кант заперечував безмежні можливості людського розуму. Там, в «світі речей в собі», знаходяться Бог, Душа, Воля. І тому людина не може розкрити всі таємниці буття — довести існування Бога, безсмертя душі та інше. Людський розум може пізнати тільки «світ явищ», а «світ речей в собі», тобто світ сутностей, закритий для розуму. Наукове пізнання є нескінченим процесом, абсолютного знання ні про що не може бути. Тому Кант виступає агностиком (від грец. а-заперечення, gnosis — знання; недоступне пізнанню), оскільки заперечує пізнаваність сутності.

Практична філософія вивчає суспільство, проблеми людської свободи і відповідає на питання: що я повинен зробити? на що я можу надіятись? хто така людина? Він розглядає людину як істоту, що існує як у «світі явищ» (тобто проявляється як емпірична, природна істота), яка підкоряється законом природи, так і в світі «речей в собі», де людина повинна підкорятись категоричному імперативу — моральному закону, обов'язку, совісті.

І.Кант широко відомий як творець надісторичної, позакласової, незалежної від умов життя, спільної для всіх людей моралі. У праці «Критика практичного розуму» стверджує: категоричний імператив — необхідний та загальнозначущий моральний закон практичного розуму — зумовлює поведінку людини. Розуміння необхідності додержуватися морального закону І.Кант називає моральним вмінням або обов'язком, а повагу до цього — моральним почуттям.

Покора перед обов'язком і повага до закону (юристам!!!) возвеличує людину над собою як частиною почуттєвого світу та перетворює її у вільну від природи та умов часу особу, яка є метою сама по собі.

Уся моральна теорія І.Канта грунтується на возвеличенні свободи людини. І.Кант шукає та вбачає свободу людини в її волі. Воля вільна, вона розуміється незалежною від емпіричних умов, тобто, як чиста воля. Водночас «чиста» воля обмежується категоричним імперативом.

Таким чином, найвищою цінністю Кант проголошує людину, людське щастя і разом з тим гідність, високий моральний обов'язок. Вічні надії на щастя філософ ставить в тісний зв'язок з моральним правом на це, з тим, наскільки людина зробила себе гідною щастя, заслужила його своєю поведінкою.

2. Г. Гегель (1770-1831 pp.)- філософ-ідеаліст, творець ідеалістичної діалектики. Праці: «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Основи філософії права», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія історії». Природа та суспільство - це форми існування «абсолютної ідеї». В основі світу лежить ідеальне начало — «абсолютна ідея», основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. В процесі свого становлення «абсолютна ідея» породжує природу, життя людини та суспільство і культуру. Людська історія є найвищим етапом втілення «абсолютної ідеї». Мета існування «абсолютного духу» — пізнання самого себе. Зробити це він може за допомогою людської свідомості, мислення, філософії. Цю ціль «абсолютний дух» реалізує через діяльність людей.

В роботі «Феноменологія духу» викладена теорія пізнання, тобто вивчається знання, як феномен духу. С уб¢єкт пізнавального процесу - це не окремий індивід, і не його свідомість, а всезагальний дух в його історичному розвитку. У Гегеля — свідомість відірвана від людства — це і є всезагальний дух.

Індивідуальна свідомість в ході свого розвитку проходить весь той шлях, який пройшло людство в історії. Процес освоєння світу - це «драбина», на східцях якої окремий індивід прилучається до духовної культури людства, і піднімається з буденної свідомості до філософської. На вершині індивід в змозі подивитись на світ і себе з точки зору світової історії, «світового духу».

Показуючи, як абсолютна ідея породжує свій зміст, а потім і матеріальний світ — природу і суспільство, Гегель, по-перше, показав світ в розвитку. По-друге, він розгорнув зміст основних законів діалектики. Показав, що розвиток здійснюється через наявність суперечностей, через боротьбу протилежностей; що в ході розвитку здійснюється заперечення одних понять іншими і повторення пройденого на вищій основі, що розвиток відбувається не по замкненому колу, а поступово, від нижчих форм до вищих, і в цьому процесі відбувається перехід кількісних змін в якісні. Будь-який розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствердження (теза), заперечення цього ствердження (антитеза) і заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез). В синтезі ніби примирюються між собою теза і антитеза, з яких виникає новий якісний стан. В діалектиці понять, в їхньому взаємозв'язку, взаємопереходах Гегель виразив дійсну діалектику, діалектику речей.

В роботі «Наука логіки» Гегель показує саморух поняття. Він здійснюється діалектичним шляхом. Заключена в кожному понятті «заперечність» виявляється поштовхом до саморозвитку. Поки поняття не досягне вищого пункту — абсолютної ідеї, до тих пір кожен із ступенів його розвитку дає тільки відносну, але не кінцеву, не повну істину. Гегелівський діалектичний метод, таким чином, вступає в протиріччя з вимогою системи, що абсолютна істина повинна бути в кінці кінців досягнута. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собою розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна ідея; тим самим і історія ніби набувала завершення, і досягнутий нею рівень, тобто умови сучасної Німеччини, оголошувались вищою точкою історичного руху людства. Тим самим, всі протиріччя дійсності вирішуються і досягається істинний стан. Але це суперечить діалектичному методу. Метод вимагає перетворення існуючої дійсності, гегелівська система ж вимагає оправдання дійсності.

Твір Гегеля «Філософія історії» аналізує світову історію як розвиток духу в часі. Історія має свою мету — розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільстві. Є три етапи світової історії. Давньосхідні народи знали, що вільною може бути лише одна людина; греки та римляни вважали, що вільною є певна група людей; сучасні «германські» народи повністю усвідомили, що всі люди вільні.

Гегель вважає, що розвиток «світового духу» відбувається не без участі людини. Важливе місце в історії належить «всесвітньо діючим індивідам», історичним героям.

3. Л.Фейєрбах (1804-1872 pp.) — філософ, який здійснив поворот до матеріалізму після Канта і Гегеля. Праці: «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства», «Основні положення філософії майбутнього». Фейєрбах починав з вивчення теології, потім став учнем Гегеля і, нарешті, прийшов до матеріалізму: «Моєю найпершою думкою був бог, другою — розум, третьою і останньою — людина».

Критикуючи Гегеля, Фейербах довів, що його абсолютна ідея — це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений в щось надприродне. Він вважає, що мислення не може існувати поза людиною, тому що воно нерозривно зв'язане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Звідси, мислення не первинне, як доказував Гегель, а вторинне, похідне від матерії.

Нова філософія повинна бути філософією людини, це антропологічна філософія. Філософія і релігія — протилежні. В основі релігії лежить віра в догмати, в основі філософії — знання, прагнення розкрити суть речей. Тому своє завдання Фейербах вбачає в критиці релігії. Зокрема, він вважає що незадоволення людини суперечностями, злом і несправедливістю, які існують в реальному світі, приводить до того, що в неї виникає думка про існування ідеального світу — Неба, де людська доброчесність завжди винагороджується і приносить щастя. Ні в чому з такою силою не відчуває людина свою обмеженість, безсилля, як в усвідомленні неминучості смерті, кінечності людського життя, їй дуже важко змиритись з цією неминучістю, тому виникає думка про безсмертя, що знаходить своє втілення в проблемі потойбічного світу. Релігія виникає тому, що людина починає приписувати свої кращі риси Богові і замість того, щоб любити іншу, людину, вона починає любити Бога. Релігія є неістинною формою самосвідомості людини.

Антропологія ліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину. Нова філософія пропагує любов до людини. Людина розглядається, як природна істота, як вищий щабель природного саморозвитку: якраз через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. Фейербах відкидає ідеалістичне трактування, коли людина розглядається перш за все як духовна істота: духовне начало в людині не може бути відділене від тілесного, дух і тіло — це дві сторони тієї реальності, яка називається організмом. Фейербах підкреслює біологічну природу людини. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами.