Фонетика як наука про звуки

 

Фонетика – (гр. phōnētikōs – звуковий) розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови.

Отже, предметом вивчення фонетики є звуки мовлення: їх природа, сполучуваність, закономірні зміни звуків у мовному потоці та їх зумовленість.

Завдання фонетики - вивчити загальні закономірності творення звуків, їх класифікацію, схарактеризувати звукові зміни, визначити інші фонетичні одиниці - склад і наголос.

До мовних звуків належать ті, які утворюються органами мовлення людини і використовуються нею у процесі спілкування для матеріального представлення своїх думок. Кожен зміст як ідеальна сутність нашого мислення може бути зрозумілий тільки завдяки формі (мовній матерії), яка предає цей зміст. Звукова мовна форма вираження складається з ряду членороздільних звуків, пов’язаних між собою за чітко визначеною послідовністю і об’єднаних словесним наголосом.

Людське мовлення – це лінійний звуковий потік, у якому кожен мовець може вичленувати лінійні фонетичні одиниці (сегментні): фонетичну фразу, фонетичне слово, склад і звук.

Галузі фонетики як науки:

1. Загальна фонетика — вивчає загальні особливості, харакиерні для звуків усіх мов;
2. Конкретна фонетика — вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов.
3. Зіставна фонетика — виявляє і характеризує спільне й відмінне в звукових системах мови та просодичних засобах двох чи більше мов.
4. Описова фонетика (дискретична, статична) — вивчає звукову систему мови на певному етапі її розвитку і функціонування, тобто в синхронії.
5. Історична фонетика — встановлює формування звукової системи упродовж кількох століть та періодів.

 

Існує 3 аспекти вивчення звуків:

Артикуляційний аспект фонетики пов'язаний з такими нелінгвістичними дисциплінами, як анатомія і фізіологія мовотворення і сприйняття. Об'єктом вивчення тут є артикуляційний апарат, його устрій і функції окремих його частин.

Акустичний аспект фонетики, пов'язаний з галуззю фізики, займається вивченням акустики мови - розділу загальної акустики, що досліджує структуру мовного сигналу, систему автоматичного синтезу і розпізнавання мови .(Звук людської мови - фізичне явище. Усі звуки, в тому числі і мовленнєві, - це хвилі, які виникають унаслідок коливання фізичного тіла) Розглядаючи звуки мови в акустичному аспекті, виділяють такі їх характеристики:

· висота звуку (кількість коливань за одиницю часу);

· сила звуку (залежить від амплітуди коливань, чим більше амплітуда - тим сильніше звук);

· довгота(залежить від тривалості звучання.);

· тембр (індивідуальна акустична ознака);

· тон і шум (голосні звуки продукуються за рахунок тону, приголосні - шуму).

Функціональний аспект фонетики є провідним, оскільки він вивчає структурні і функціональні закономірності звукового устрою мови.

 

Лінгвістичний аспект - У процесі спілкування звуки виконують певні функції, отже, вони становлять функціональні одиниці мови. Аналіз звуків як функціональних одиниць – найважливіше завдання лінгвістичного аспекту.

Для назви звука як функціональної одиниці існує термін фонема, а наука, що досліджує систему фонем, називається фонологією.

Фонема – мінімальна одиниці звукової будови мови, функція якої полягає в розрізненні і розпізнаванні значущих одиниць морфем і слів.

 

Фонетична фраза та фонетичне слово належать до складних фонетичних одиниць, оскільки вони організовані в цілісну одиницю з нижчих за ієрархією фонетичних сегментів за допомогою нелінійних фонетичних одиниць (надсегментних, суперсегментних) – наголосу та інтонації.

Основною фонетичною одиницею є звук. Фонетика вивчає звуки в трьох аспектах:

1) звуки як результат рухів мовних органів вивчаються в артикуляційному аспекті;

2) звуки як явище фізичне (коливання хвиль), з погляду їх звучання, вивчаються акустичним аспектом;

3) звуки за їх функціями у мові (для чого вони служать) вивчає власне мовний (лінгвістичний) аспект.

Дані фонетичних досліджень використовуються у прикладному аспекті такими лінгвістичними науками як орфоепія, орфографія, графіка.

Орфоепія (від гр. оrthos – правильний і epos – мова, мовлення) – це розділ мовознавчої науки, що вивчає правила літературної вимови. Ці правила становлять основу загальної культури української мови.

Орфографія (від гр. оrthos – правильний і graphō – пишу) – це розділ мовознавства, що вивчає і встановлює правописні норми, які називаються орфографічними правилами. Сучасний український правопис почав складатися в другій половині XIX століття. За цей час він не раз удосконалювався. Останнє видання українського правопису з певними змінами було здійснено 1993 року.

Графіка (грец. graphikē, від graphō – пишу, креслю, малюю) – це наука, що визначає сукупність графічних засобів письма: букв, пунктуаційних знаків.

Фізичні властивості звуку:

Звук людської мови - фізичне явище. Усі звуки, в тому числі і мовленнєві, - це хвилі, які виникають унаслідок коливання фізичного тіла. Так, звук скрипки чи бандури виникає внаслідок коливання струни. Звуки людської мови утворюються коливанням голосових зв'язок і приводяться в рух струменем повітря з легенів. Середовищем будь-якого звука є повітря.

Коливання тіла можуть бути ритмічними і неритмічними. Якщо коливальний рух є ритмічним, то утворюються звуки, які називаються тонами (звук струни); якщо неритмічним, то виникають шуми (шелест листя від вітру). При творенні мовних звуків тони виникають унаслідок коливання голосових зв'язок, шуми - внаслідок подолання повітряним струменем різних перешкод у мовленнєвому апараті. Голосні є тоновими звуками, а приголосні - переважно шумовими.