Філософська система І. Канта

(філософія трансцендентального суб’єкта)

Кант визнає існування світу, від людини та її пізнавальних можливостей незалежного. Це є світ у собі, а не для нас, „потойбічний” (трансцендентний або ноуменальний). На відміну від ноуменального світ феноменальний – це світ для нас, світ наших явищ.

- Обмеженість можливостей розуму в пізнанні сутності буття світу – АГНОСТИЦИЗМ.

- Визнання двох самостійних субстанцій („суб’єктної” й „об’єктної”) – ДУАЛІЗМ.

- Здібність суб’єкта до синтезування зовнішніх подразників у факти – чуттєвості, розсудку і розуму – АПРІОРИЗМ.

- Предмет пізнання не адекватний „речі в собі”, він є ідеальна сутність, а не реальне існування. Відкриття для гносеології ідеальної предметності надзвичайно важливе для науки.

- Саме цей ідеальний предмет є мірою, критерієм класифікації безкінечного і безперервного просторово-часового чуттєвого потоку на всіх рівнях пізнавального процесу.

- „Чистий розум” безсилий там, де діє „практичний розум” і „здібність до суджень”: ”Я обмежив розум, щоб забезпечити місце вірі” – це свідома позиція Канта. Апріорізм, агностицизм і дуалізм теорії пізнання Кант розповсюдив і на моральну філософію (“практичного розуму”).

Кант досліджує загальні всім людям пізнавальні здібності (дивись сили суб’єкта в таблиці) з огляду їхніх апріорних форм – чуттєвість (трансцендентальна естетика), розсудок (трансцендентальна аналітика) і розум (трансцендентальна діалектика).

У трансцендентальній естетиці виявляє апріорні форми чуттєвості – чисті споглядання, за допомогою яких розрізнені і не завжди виразні сприйняття здобувають загальне об'єктивне значення. Саме апріорні форми – простір і час – додають об'єктивну значимість ідеальним математичним конструкціям.

У трансцендентальній аналітиці досліджує розсудок і його синтез з чуттєвістю й одночасно відповідає на запитання про умови можливості апріорних синтетичних суджень у природознавстві; демонструє як здійснюється синтез вже організованої апріорними формами (простором і часом) чуттєвості з розсудковими передумовами, яка сам розсудок обов'язково приєднує до чуттєвого матеріалу. Ці передумови він називав чистими поняттями розсудку або категоріями, що і являють собою форми єдності різноманіття чуттєвості. Кант виділяє 12 таких категорій і поєднує їх у 4 класи: кількості, якості, відношення і модальності.

У трансцендентальній діалектиці досліджує пізнавальну здатність розуму і в той же час відповідає на запитання про можливості апріорних синтетичних суджень у метафізиці. На відміну від категорій розсудку, застосовних лише в межах досвіду, розум підіймається за його межі і починає міркувати про світ у цілому, про природу як нескінченності, про свободу і Бога, доводячи синтез досвіду до безумовної, тотальної закінченості. Кант уводить поняття "ідей розуму", які відповідають його потребі сходити до безумовного і яким немає адекватних предметів – аналогів досвіду, тому що безумовна єдність, мислима в них, ніколи не може бути знайдене в межах цього досвіду. Проте роль цих ідей як необхідних ідеалів пізнання надзвичайно важлива: вони регулюють, спрямовують пізнавальну і практичну діяльність людини. Якщо розум починає робити свої ідеї предметом безпосереднього дослідження, він впадає в протиріччя із самим собою (антиномії чистого розуму). Стара метафізика тому і не змогла мати звання науки, що ідеї розуму вона намагалася підвести під реальні досвідні предмети.

Етику Канта варто розглядати і як результат, і водночас як вихідний пункт його теоретичної філософії: проблема людини й її свободи була спонукальним важелем усієї філософської творчості мислителя. Задум метафізики моральності виник ще в 60-і. Написавши "Критику чистого розуму", він знову повертається до етики, якій присвячені "Основи метафізики моральності" (1785), "Критика практичного розуму" (1788), "Метафізика моральності" (1797). В етиці, як і в гносеології, Кант зайнятий пошуками загальнозначущих, необхідних, позачасових, тобто незалежних від зміни суспільних станів, прогресу і т.п. законів людського існування, що визначають ті або інші вчинки людей.

Етика обов’язку. У ролі головного закону Кант формулює категоричний імператив або правило, що визначає форму морального вчинку. При цьому він прагнув строго відокремити свідомість морального обов’язку від усіх почуттів, емпіричних схильностей до виконання цього закону: учинок буде моральним, якщо він здійснений винятково з поваги до цього закону. Головним в етиці було знайти загальну форму (апріорі) морального поводження людей, що виключає саму можливість аморальних учинків, зла і несправедливостей.

Естетика викладена в першій частині його "Критики здатності судження". Прекрасне є те, що з необхідністю подобається усім без всякого утилітарного інтересу, а тільки своєю чистою формою (апріорі), тобто це "незацікавлене задоволення" від споглядання форми предмета. Прекрасне в Канта багато в чому суб'єктивне, і його оцінка не може бути доведена, однак естетичне судження висловлюється так, ніби оцінка, що виражається в ньому, мала загальне і необхідне значення. Вищим видом мистецтва є поезія, тому що вона піднімається до зображення ідеалу.

У своїй філософії історії Кант відмовляється від теологічного розуміння історії і міркує в дусі традиційних просвітницьких ідей, які пояснюють її винятково природними причинами. Велику роль в історичному процесі він відводить природним потребам людей, а також конфліктам між ними, які є джерелом історичного руху людства до своєї великої мети - загального правового цивільного суспільства. Важливе місце в соціально-історичній філософії займали проблеми війни і миру, а також установлення стану "вічного миру" між державами. У трактаті "До вічного миру" (1795) він докладно аналізує і формулює головні засоби його досягнення і збереження.

Кант вперше в історії філософії обґрунтував творчий, конструктивний характер людського пізнання, мислення і діяльності, показавши, що самі предмети в процесі людської діяльності змушені погоджуватися з людським пізнанням і його результатами, а не навпаки. Він гносеологічно обґрунтував людську свободу, довівши, що людина в принципі здатна творити нове і в теоретичній, і практичній діяльності. Чисто теоретична проблема про можливості нового знання виявилася перейнята в Канта глибоко гуманістичним пафосом. Уперше чітко позначив він проблему меж і умов людського пізнання, рішуче похитнувши зазіхання науки на універсальне знання й універсальні цілі.